Версiя для друку Обговорити в форумi

Україно – матінко...

МАТІР’Ю Є ДЛЯ НАС ТАКОЖ НАША ВІТЧИЗНА – УКРАЇНА...

Про всесвітній День матері (друга неділя травня) російські ЗМІ не згадують. Зате вже чула, що в середині червня там відзначають дату всеросійську – День тата. Намагаюся зрозуміти – чому? Шукаю відповідь, знов-таки спостерігаючи за програмами різних російських телеканалів. І всюди в центрі уваги – чоловік, а якщо жінка, то теж чоловічої професії, це, як правило, слідчий або щось на те схоже, але аж ніяк не мати. Детективи майже цілодобово транслюються по двох чи трьох основних телеканалах, а ще по одному – радянські фільми воєнної доби. Думаю, саме в такий спосіб відбувається виховання солдата і, як бачимо, не стільки захисника, скільки завойовника. А ще популяризуються російська поліція, слідчі органи та ФСБ.
А жінка-мати – це дещо з іншої опери. Вона і в реальному житті не одержує належної грошової підтримки, подібно українській, ідучи у декретну відпустку не на три, а лише на півтора року. До речі, і робоче місце за нею зберігається лише на цей термін, а не на шість років. Тож і дійсно, це не російська тема, і святкувати тут Росії нічого.
Ну, а українське товариство як шанувало, так, думаю, і завжди шануватиме жінку-матір, яку закликаємо в найкритичніші моменти свого життя ми всі: хлопчики і дівчатка, чоловіки і жінки, дідусі і бабусі.
Святу матері присвятили свій захід і керівниця театральної студії «Світанок» Алла Петрова та її надійний товариш і помічник у всіх справах тележурналіст Олександр Польченко, який «за сумісництвом» є ще й Аллиним чоловіком. Цим людям пощастило: вони знайшли одне в одному все, про що можна було тільки мріяти. А українська громада Сімферополя знайшла потужний мозковий центр, де народжувалися і втілювалися в життя різноманітні ініціативи, які потім ми всі зараховували собі в актив, мовляв, підготували щось путнє, створили, провели...
Ось і тепер можемо сказати: відсвяткували, бо залишаємо залу Кримського республіканського центру дитячої і юнацької творчості з відчуттям особистої причетності до чогось важливого, завдяки чому 10 травня назавжди залишиться в пам’яті особливим. А для дітей і батьків, що переважали в залі, цей захід – ще й привід замислитися про стосунки, що склалися в сім’ї, а можливо, й переглянути їх. І тут не лише матусі, але й татусі, та не ті, хто «згоряє» лише на роботі, а ті, для кого велика справа і велика держава починаються з маленької родини.
До речі, ця паралель проглядалася і в тому, як було побудовано свято. І знов-таки від узагальнення – до приватного і від приватного – до узагальнення, яке вже «приміряють» на себе конкретні люди.
У ролі жінки-матері (щоправда, це дещо умовно, бо в реальному житті вона так матір’ю стати і не встигла) виступила людина, котра уособлює українське жіноцтво. Те, хто є найвідомішою українкою, здається, зрозуміло кожному, для цього варто лише написати слово «українка» з великої літери і додати ім’я – Леся.
Вже 10 років поспіль у Криму в кінці лютого (приблизно тоді, коли народилася Леся) під гаслом «Змагаймось за нове життя!» проводяться творчі конкурси з багатьох номінацій, присвячені поетесі, що виливаються у велике свято, масштаби якого дедалі зростають. Щоправда, вірніше було б сказати — зростали, оскільки цього року конкурси публічного плану, такі, як декламування, інсценування тощо, не відбулися, бо хто така Леся Українка для Росії, яка і на власних митцях особливо не зациклюється?
Тож театральна студія «Світанок», постійний лауреат Лесиних конкурсів, має в своєму репертуарі достатньо її творів, у тому числі і тих, що допоки в їхньому виконанні ніде не звучали.
Та перш ніж заговорили діти, взяла слово керівниця студії Алла Петрова, яка привітала присутніх із Днем матері та пояснила, чому саме, окрім теплих слів на адресу матусь від студійців, звучатимуть і твори із першої поетичної збірки Лесі Українки «На крилах пісень», жінки, яку назвала українською Дівою Марією, і яка сьогодні «янголом витає над своєю Батьківщиною». «Вона не допустить, щоб ми втратили свою землю!» — наголосила Алла Володимирівна.
Не допустить, бо Леся – боєць. І боролася вона не лише зі своєю тяжкою хворобою, перші симптоми якої відчула ще у дитинстві, але і за українську Україну. І її симпатії завжди були не на боці завойовників, гордих своєю перемогою, а на боці повержених, які до останньої можливості чинили спротив. Бо для Лесі «завжди терновий вінець буде кращим за царський». Адже вона знала, а тепер знаємо і ми, на який із них більше схожий наш барвистий український віночок.
Але ми – дорослі, багато що чули, читали, маємо власний досвід, тож для нас слова Лесі стосуються і нашого сьогодення. А звідки таке осмислене емоційне ставлення до її віршів у тих, хто ще, власне, і життя не бачив та й генетично не завжди пов’язаний з нашою українською історією? Це в них – від їхньої театральної «матері», яка не лише навчила виразному декламуванню і жестам, але й допомогла їм відчути бунтарську Лесину душу, що розкривається в кожному її слові, як-от: «Так, я буду крізь сльози сміятись, серед лиха співати пісні…», «Хто вам сказав, що я слабка, що я корюся долі?», «Буду сіять квітки на морозі…». Недарма ж один із улюблених Лесиних героїв – Прометей, а поширена алегорія – це блукання євреїв у пустелі в пошуках шляху до своєї Батьківщини.
Те, що, вивчаючи і проживаючи в душі такі вірші, не можна залишатися осторонь від їхнього впливу, цілком зрозуміло. Сама Алла Володимирівна згадує, як колись молодь любила зустрічі з поетами. Приїзд Є. Євтушенка, Б. Ахмадуліної чи то І. Драча ставав справжньою подією. Молодь виховувалася на високій поезії з її світлими ідеалами і проносила це світло через все своє життя. На відміну від нинішніх меркантильних уподобань більшості, ті, хто пройшов через студію «Світанок», теж матимуть в душі святий вогник справжнього мистецтва, святий вже тому, що ідеали такого мистецтва є нормами, закладеними в Біблії.
Другою частиною свята став перехід до нашого злободенного життя, що було показано у фільмі «Мамо, де ти?», відзнятому на основі п’єси Олени Савченко «Моя фортеця». Оператором став батько одного із колишніх студійців Володимир Кравченко, режисером – Олександр Польченко, а взагалі, як і все інше, цей фільм ймовірно – продукт спільної праці подружжя. Відзнятий три роки тому, фільм вдалося змонтувати лише тепер, бо, тимчасово відсторонений від роботи у зв’язку з політичними подіями, Олександр одержав для цього достатньо часу.
За три роки герої кінострічки Тимур та Аліна Сукачі, Арлен Юсупов, Зоя Мансурова та Катерина Кравченко помітно подорослішали, а решта його героїв уже навчається в театральних ВНЗ України. Діти розповіли про ті враження, що справила на них колись зйомка, про труднощі, яких зазнали, та про висновки, яких дійшли під час роботи над фільмом. Еліна зізналася, що після зйомок кілька днів не могла впоратися зі сльозами, а Арлен просто підійшов до мами і несподівано для себе промовив: «Я тебе дуже-дуже люблю».
Сюжет фільму такий: двоє дівчаток і хлопчик після конфлікту з батьками пішли з дому, показуючи свій характер. Причини для сварок, на перший погляд, були дійсно суттєвими, особливо у Андрія (він же Арлен), мати якого добряче пиячила і зіпсувала одержану хлопцем у школі грамоту. У героїні, яку грала Еліна, терпець увірвався через те, що батько не пускав її до театрального гуртка. А ще одній дівчинці батьки забороняли мати хатніх тваринок, через що вона теж грюкнула дверима.
За таких обставин школярі познайомилися з Ромою (Тимур Сукач), який, не маючи батьків, жив на закинутій новобудові. Щодо мами, тут у хлопчика лишилися тільки декілька нечітких спогадів та постійне марення їхньою зустріччю. З усіх героїв фільму лише він знав справжню ціну цій найдорожчій у житті кожної дитини людині, знав, як її може не вистачати, причому все навкруги знебарвлюється і втрачає свій істинний смисл. Рома як справжній маленький чоловік нікому не скаржився на своє горе, лише іноді, не маючи сил вмістити в своїй душі цей біль, він кликав: «Мамо!», і та час від часу пропливала перед його очима білим ангелом. Тож хлопця обурювало ставлення до своїх батьків маленьких однолітків, яких не влаштовували методи батьківського виховання або ж недостатня увага з їхнього боку. Якби ж то хоча б на мить самому Ромі опинитися на їхньому місці!
Далі хлопчик стає свідком, як його товаришів починає засмоктувати нове «красиве» життя. Не можу сказати, щоб ці епізоди у виконанні домашніх дітей років дванадцяти виглядали надто переконливими, бо, за спогадами Арлена, вони навіть не мали компетентних консультантів у таких діях, та чим неприродніше і потворніше виглядали сцени зовсім не дитячих розваг підлітків, тим більше впевненості, що молоді не захочеться повторити цього у реальному житті.
Після перегляду фільму батько одного зі студійців, а нині вже дідусь зауважує:
— Якщо чоловіки, потрапивши на дно суспільного життя, ще піднімаються, то для жінок це здебільшого процес незворотній. Дівчатка-підлітки своєю легковажністю можуть назавжди перекреслити своє майбутнє. І щоб цього не сталося, батьки мають пам’ятати: їхні діти – це не вони самі, це інші люди зі своїми характерами та уподобаннями, і не треба дивитися на них зверхньо, треба поважати їхній вибір.
А у фільмі все закінчується добре. Збагачені новим досвідом, підлітки знову зустрічаються зі своїми батьками. Здається, обидві сторони конфлікту вже зробили свої висновки. А щоб таких дітей і дорослих стало ще більше, хтось із присутніх запропонував клопотатися перед Міністерством освіти про демонстрацію цього фільму у кінотеатрі «Космос», де показують фільми громадянського і виховного характеру, переважно розраховані на молодь. І це тим більше на часі, адже сьогодні в Криму кількість неповнолітніх мам набула катастрофічних цифр.
Щодо фільму, то не можу не згадати про його вдалу прикрасу, якою стало музичне супроводження, що створює настрій, а то і перегукується з певними подіями на екрані. Серед інших прозвучала і пісня про маму на слова і музику нашого головного редактора Віктора Качули у виконанні його дочки Юлі. Пісня по-справжньому хороша, щемка, пронизлива. Хоча поганих пісень про маму, здається, взагалі не буває, бо там, де бракує автору таланту, допомагає його душа або ж наша фантазія.
Матір’ю є для нас також наша Вітчизна – Україна. І як сьогодні не зрозуміти почуття героя фільму хлопчика Роми, перебуваючи з нею в розлуці?! Як не позаздрити тим дітям, котрі завжди можуть прихилитися до рідної матері?
«Зі святом, матусю!» — ці мої слова, в першу чергу, до неї, найкращої у світі…

Тамара СОЛОВЕЙ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #20 за 16.05.2014 > Тема "Душі криниця"