Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (2943)
З потоку життя (6133)
Душі криниця (3379)
Українці мої... (1445)
Резонанс (1466)
Урок української (986)
"Білі плями" історії (1649)
Крим - наш дім (531)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (237)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ВАСИЛЮ ЛАТАНСЬКОМУ – 80!
За плечами ц╕ла епоха, велична ╕ траг╕чна, наповнена добром ╕ лихом, звершеннями ╕ розчаруваннями.


ПРЕЗЕНТАЦ╤Я КНИГИ СПОГАД╤В ПРО В╤РУ РО╥К У КИ╢В╤
Веч╕р був сповнений найкращими св╕тлими та добрими почуттями.


ПЕДАГОГ╤КА СЕРЦЯ ВАСИЛЯ СУХОМЛИНСЬКОГО
100-л╕тн╕й юв╕лей видатного педагога Василя Сухомлинського – прив╕д замислитися над тим,...


ДОЛЯ
«Св╕тлиця» ╕ «св╕тличани» сердечно здоровлять шановну Аллу Микола╖вну з...


ЯК НА Т╤ ЧОРНОБРИВЦ╤ ПОГЛЯНУ… А ╥Х – 400 К╤ЛОМЕТР╤В
Ця людина власним прикладом показу╓ – як будувати кв╕тучу Укра╖ну, для чого треба геть...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #22 за 30.05.2014 > Тема "Українці мої..."
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#22 за 30.05.2014
ОСТАННЯ ПОДОРОЖ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА ПО ЧЕРКАЩИН╤...

Шевченк╕ана

ОСТАННЯ ПОДОРОЖ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА ПО ЧЕРКАЩИН╤ ТА ЙОГО ЗУСТР╤Ч╤ ╤ ЛИСТУВАННЯ З ПЛАТОНОМ СИМИРЕНКОМ ╤ ОЛЕКС╤╢М ХРОПАЛЕМ

Глибока туга за Батьк╕вщиною ╕ ностальг╕я за далекою Укра╖ною супроводжувала великого Поета упродовж 10-ти рок╕в жахливо╖ ╕ принизливо╖ солдатчини. В╕н, як зазнача╓ться в одному з лист╕в, день ╕ н╕ч марив сво╓ю Батьк╕вщиною. Над╕я хоч колись зустр╕тися з Укра╖ною з╕гр╕вала його хворе серце й травмовану душу.

Холоне серце, як згадаю,
Що не в Укра╖н╕ поховають,
Що не в Укра╖н╕ буду жить.

В╕н спод╕вався хоч п╕д к╕нець життя повернутися на береги р╕дного Дн╕пра, мр╕ючи:

Коли-небудь
Хоч на стар╕сть стати
На тих горах окрадених
У маленьк╕й хат╕.
Хоча серце замучене,
Поточене горем,
Принести ╕ положити
На дн╕прових горах.

Шевченко добре знав, що в Укра╖н╕ про нього збереглася пам’ять ╕ його там чекають.

П╕шов би я в Укра╖ну,
П╕шов би додому.
Там би мене прив╕тали,
Зрад╕ли старому.

У с╕чн╕ 1857 року у лист╕ до Толстого Тарас Шевченко пише з Новопетровського про сво╓ бажання «спец╕ал╕зуватися в Академ╕╖ на грав╕руванн╕ ╕ з╕ сво╖м творчим доробком вирушити у мою милу Укра╖ну, ╕ на хутор╕ одного з друз╕в мо╖х, скромних прихильник╕в муз ╕ грац╕й, в╕дтворити в гравюр╕ славнозв╕сн╕ витвори обожнюваного мистецтва. Яка солодка, яка ут╕шна мр╕я».
Мр╕ючи про по╖здку в Укра╖ну, Шевченко спод╕вався також пок╕нчити з╕ сво╖м бурлацьким життям. У лист╕ до Мар╕╖ Максимович (дружини Михайла Максимовича) перед Р╕здвом 1858 року в╕н писав: «Ожен╕ть, будьте ласкав╕, а то так ╕ пропаду бурлакою на чужин╕. На те л╕то, як Бог поможе, я буду в Ки╓в╕ ╕ на Михайлов╕й Гор╕, а Ви там, п╕д явором або п╕д вербою, поставте закв╕тчану княгиню, а я п╕ду погулять, та ╕ зустр╕ну ╖╖. Полюбимось, то й поберемось. Бачте, як просто ╕ гарно» ╕ «чкурне» просто на Михайлову Гору. Зрештою, нав╕ть без грошей збирався придибати туди. «Як Бог та Ви поможете, – писав ╖й, – то, може, й одружусь».
На жаль, видання «Кобзаря» та клопоти з цензурою змушували поета звол╕кати з по╖здкою в Укра╖ну. Намагання Шевченка заробити хоч як╕сь грош╕ на по╖здку в Укра╖ну, як ╕ видання сво╖х твор╕в, у час╕ зб╕глося з розпалом посилення цензурних утиск╕в.
«Думка дресирувати Рос╕ю ╕ дати ╖╖ розумов╕й д╕яльност╕ вказану форму не зупинилась на вихованн╕… Вона перейшла й на л╕тературу, твердив один з анон╕мних автор╕в т╕╓╖ доби».
Справа доходила до курйоз╕в. Тогочасна цензура з п╕дозрою ставилась нав╕ть до творчост╕ колись вельми наближеного до трону рос╕йського поета Олександра Пушк╕на. В╕домому книговидавцев╕ Я. ╤сакову дозволила видавати лише вже друкован╕ твори поета. Що ж до Шевченка, до якого сам цар ╕ царедворц╕ були налаштован╕ вельми вороже, пройти через цензурне сито без ╜рунтовного жандармського чистилища год╕ було й спод╕ватись.
Жандармське управл╕ння ╕ його цензурна ф╕л╕я зробили все можливе, аби посварити Шевченка з Кул╕шем, який брався за видання нового «Кобзаря». Тому Шевченку довелося звертатися за п╕дтримкою до найб╕льш авторитетного видавця й книготорговця тогочасно╖ Рос╕йсько╖ ╕мпер╕╖ Дмитра Кожанчикова. В╕н був еп╕центром демократичного руху у Петербурз╕, славився км╕тлив╕стю та незалежн╕стю в╕д влади. Але ╕ в╕н виявився безсилим у змаганн╕ з шефом ╤╤╤ в╕дд╕лення В. А. Долгоруковим, який дав цензорам вказ╕вку п╕ддати твори Тараса Шевченка «строгому рассмотрению». Мабуть, зазначен╕ вказ╕вки шефа жандарм╕в змусили Кожанчикова нав’язати Шевченку досить кабальн╕ умови видання його твор╕в. Шевченко погодився на них, оск╕льки йому вельми були потр╕бн╕ грош╕ для по╖здки в Укра╖ну.
В листопад╕ 1858 року в лист╕ до М. О. Максимовича Тарас Шевченко пов╕домив про те, що запродав сво╖ твори за 2000 крб., але грошей не взяв, бо ще не зна╓ р╕шення цензурного ком╕тету. П╕сля позитивного вир╕шення питання лише на початку травня 1859 року поет пода╓ прохання до Презид╕╖ Академ╕╖ художеств та жандармського управл╕ння про дозв╕л на по╖здку в Укра╖ну. Шевченко просив дозволу ви╖хати на Ки╖вщину, Черн╕г╕вщину й Полтавщину на п’ять м╕сяц╕в для «поправляння здоров’я та рисування етюд╕в з натури». Незважаючи на вельми позитивну характеристику та клопотання графа Федора Толстого, з дозволом на по╖здку в Укра╖ну оф╕ц╕йна влада звол╕кала. Шевченко був у в╕дча╖, бо наприк╕нц╕ травня з Москви в Укра╖ну мав в╕дбути його добрий знайомий пом╕щик Хрущов, який погоджувався взяти поета сво╖м попутником.
Ще 25 травня 1859 року Шевченко в лист╕ до Мар╕╖ Максимович писав: «Я ще й дос╕ тут: не пускають додому. Печатати не дають. Не знаю що й робить. Чи пов╕ситись часом? Н╕, не пов╕шусь, а втечу на Укра╖ну, оженюсь ╕ вернусь, як умитий, в столицю». ╤ коли б того самого дня поет не отримав дозв╕л в╕д жандармського управл╕ння, то, мабуть, зд╕йснив би св╕й нам╕р втекти з остогидлого Петербурга. Аванс, взятий у видавця Кожанчикова, дозволив зробити по╖здку реальн╕стю.
Остання по╖здка Тараса Шевченка в Укра╖ну достатньо вивчена. Серед цих досл╕джень особливу ц╕нн╕сть мають прац╕ Павла Зайцева «Життя Тараса Шевченка» (Нью-Йорк, Париж, Мюнхен, 1955) та ╜рунтовна наукова розв╕дка Петра Жура «Третя зустр╕ч. Хрон╕ка останньо╖ мандр╕вки Т. Шевченка на Укра╖ну» (Ки╖в, 1920).
До Москви поет д╕стався зал╕зницею, де на нього вже чекав Д. Я. Хрущов. К╕ньми наприк╕нц╕ травня сп╕льники в╕дбули в Укра╖ну. Хрущов мав ма╓тки на Сумщин╕ ╕ в Лебедин╕ ╕ запропонував супутнику погостити у сво╖х садибах. Поет не лише гостював у пом╕щика, але й працював з величезним творчим натхненням. Саме п╕д Сумами Шевченко зарисував одне з наймальовнич╕ших урочищ в Укра╖н╕ – Ст╕нку Господин╕ Лебединського ма╓тку пан╕ Натал╕╖ Хрущово╖. ╥й Шевченко подарував намальований тв╕р «Весняний веч╕р». На Батьк╕вщин╕ поет немов би духовно в╕дродився ╕ працював з величезним натхненням. К╕нцевою метою подорож╕ була садиба Максимович╕в Михайлова Гора п╕д Золотоношею. У Лебедин╕, мабуть, не без допомоги пом╕щика, мандр╕внику надали добрих коней. Завдяки цьому в╕н досить швидко перетнув усю Полтавщину, вже 10 червня прибув до Пирятина. Нема╓ сумн╕ву, що поет вир╕шив ще раз поринути в атмосферу сво╓╖ молодост╕. Тому в╕н на Пирятинщин╕ в╕дв╕дав хут╕р-садибу Мокрицьких. Брат╕в Мокрицьких (Петра, Аполона та ╤вана) Шевченко добре знав. Аполон Мокрицький, як ╕ Тарас Шевченко, був одним з улюблених учн╕в Карла Брюллова. У Пирятин╕ Шевченко написав п╕сню «Ой маю, маю оченята», саме завдяки ╖й ми сьогодн╕ зна╓мо точну дату при╖зду його до Пирятина.
З Пирятина до Переяслава Шевченку довелося долати багатоверстий шлях. В╕н лежав через Яготин, де в╕н колись зустр╕вся з Варварою Р╓пн╕ною. На жаль, на той час Р╓пн╕ни мешкали поза межами Укра╖ни. З Переяславом у поета асоц╕ювався «Запов╕т», «Кавказ» та «Послан╕╓» – одн╕ з найкращих поетичних твор╕в. П╕сля короткочасних гостин у свого доброго приятеля Андр╕я Козачковського Шевченко в╕дбув до Прохор╕вки. Це мальовниче село лежало неподал╕к Канева, на л╕вому берез╕ Дн╕пра коло п╕дн╕жжя Михайлово╖ Гори. Його описав у «В╕╖» знаменитий укра╖нський письменник Микола Гоголь.
У Максимович╕в Шевченко гостював найдовше, близько двох тижн╕в. Як писав Павло Зайцев: «Невеличкий будиночок Максимович╕в з верандою, що виходила на Дн╕про, стояв на висок╕й гор╕, поросл╕й чудовою д╕бровою. Шевченко ц╕лими днями мандрував по околицях – по розлеглих прохор╕вських ╕ келебердянських полях ╕ луках, вдивляючись у «сив╕ гори над Дн╕пром», м╕ж Пекарями й Каневом, ╕ ╖х записуючи. Вертався часто т╕льки на н╕ч. Розмовляв з селянами, випиваючи ╕нод╕ й по чарц╕. Прохор╕вка подарувала Шевченку три роботи, серед яких начерк пейзажу ол╕вцем – «Коло Канева». Там же в╕н намалював в╕дом╕ портрети О. М. Максимовича та його дружини Мар╕╖ Васил╕вни, яку поет вельми поважав ╕ ц╕нував, ╕ ставився досить прихильно.
Мабуть, саме завдяки подружжю Максимович╕в Шевченко познайомився з визначними укра╖нськими п╕дпри╓мцями Симиренком та Яхненком, власниками к╕лькох величезних цукрових завод╕в на Черкащин╕. Неподал╕к в╕д м╕стечка Городище, поблизу села Мл╕╓ва, на Платоновому хутор╕, вони ще в 40-в╕ роки збудували модерний семиповерховий красень – Городищенський цукрово-раф╕надний завод, один з перших у Рос╕йськ╕й ╕мпер╕╖ машинобуд╕вний завод та спорудили ун╕кальне житлове м╕стечко.
Славетна ф╕рма «Брати Яхненки-Симиренко» з середини Х╤Х стол╕ття була найпотужн╕шим виробником цукру в колишн╕й Рос╕йськ╕й ╕мпер╕╖. Вона мала велик╕ цукров╕ крамниц╕ та комори майже у вс╕х великих м╕стах кра╖ни, нав╕ть у Москв╕ та Петербурз╕. Цукор та в╕тчизняна пастила, вироблен╕ на укра╖нських п╕дпри╓мствах ф╕рми «Брати Яхненки-Симиренко», усп╕шно конкурували на ╓вропейському ринку з продукц╕╓ю французьких, бельг╕йських та н╕мецьких виробник╕в. Машинобуд╕вний завод Яхненк╕в-Симиренка налагодив не лише виробництво найскладн╕шого обладнання для цукрових завод╕в, але й виготовляв в╕тчизнян╕ паров╕ двигуни для них. Ф╕рма випустила ╕ усп╕шно експлуатувала на Дн╕пр╕ перш╕ у Рос╕╖ суц╕льнометалев╕ пароплави «Укра╖нець» та «Святослав».
А ще заводи укра╖нських п╕дпри╓мц╕в славилися не лише демократичною адм╕н╕страц╕╓ю, високою платнею роб╕тник╕в та винятковими соц╕ально-побутовими умовами для вс╕х прац╕вник╕в та член╕в ╖хн╕х с╕мей. Для фах╕вц╕в на Платонов╕м хутор╕, неподал╕к в╕д завод╕в, було збудоване ╓вропейського типу котеджне м╕стечко з присадибними земельними д╕лянками для кожно╖ с╕м’╖. С╕мейним роб╕тникам також надавали пристойне житло, а одинок╕ та сезонн╕ прац╕вники мешкали у спец╕ально збудованому гуртожитку. Вс╕х мешканц╕в та працюючих безкоштовно обслуговували заводська л╕карня, аптека, к╕лька крамниць, за п╕льговими ц╕нами д╕яла ╖дальня. При завод╕ ф╕рма створила техн╕чне училище, в якому д╕ти заводчан та с╕мей з Мл╕╓ва безкоштовно опановували техн╕чн╕ спец╕альност╕. До того ж у селищ╕ упродовж к╕лькох десятил╕ть працювала школа, в як╕й також безкоштовно навчалися д╕ти не лише прац╕вник╕в ф╕рми, а й школяр╕ з навколишн╕х с╕л. У заводськ╕й школ╕, техн╕чному училищ╕ та л╕карн╕ працювали фах╕вц╕ з вищою осв╕тою. Пров╕дники ф╕рми збудували на св╕й кошт також заводську церкву. Селище мало вулиц╕ з твердим покриттям, водог╕н та вуличне осв╕тлення газовими л╕хтарями, яких на той час не мали нав╕ть рос╕йськ╕ столиц╕. Працююч╕ на заводах ф╕рми при кал╕цтв╕ та втрат╕ працездатност╕ отримували спец╕альну пенс╕ю ╕ мали велик╕ соц╕альн╕ п╕льги.
На заводах працювало к╕лька тисяч роб╕тник╕в. Вони ╖хали до Городища з ус╕╓╖ Укра╖ни ╕ нав╕ть з рос╕йських губерн╕й. На замовлення ф╕рми тисяч╕ селян на Черкащин╕ вирощували на сво╖й земл╕ цукровий буряк, заробляючи на ц╕й справ╕ добр╕ грош╕. Забезпечивши велику масу людей робочими м╕сцями та пристойною платнею, Симиренк╕всько-Яхненк╕вська ф╕рма рятувала десятки тисяч укра╖нських родин в╕д ем╕грац╕╖ до Сиб╕ру та Далекого Сходу, що сприяло збереженню та збагаченню генофонду нац╕╖.
Керманич╕ ф╕рми вир╕знялись з-пом╕ж ╕нших п╕дпри╓мц╕в високим патр╕отизмом, порядн╕стю, великою щедр╕стю та благод╕йництвом. У голодний 1830 р╕к вони врятували в╕д смерт╕ десятки тисяч черкаських с╕мей, а у Кримську в╕йну 1854-1856 рок╕в надавали ф╕нансову п╕дтримку арм╕╖, яку обкрадали рос╕йськ╕ чиновники та генерали. Заводи ф╕рми Яхненк╕в-Симиренка були осередками та оберегами укра╖нсько╖ духовност╕.
У вс╕х сферах на п╕дпри╓мствах ф╕рми нар╕вн╕ з ╕ноземними та рос╕йською функц╕онувала укра╖нська мова. Нею також навчали д╕тей у школ╕ та техн╕чному училищ╕. У заводському театр╕ укра╖нською мовою в╕дбувались також вистави.
Отже, ф╕рма «Брати Яхненки-Симиренко» започаткувала у тогочасн╕й Рос╕йськ╕й ╕мпер╕╖ зародок цив╕л╕зованого народного кап╕тал╕зму, або укра╖нського кап╕тал╕зму з людським обличчям. Коли б Укра╖на була на той час незалежною державою, то саме по цьому шляху мало б розвиватись у н╕й сусп╕льно-економ╕чне життя. Проте цей шлях виявився неприйнятним ╕ нав╕ть ворожим для тотал╕тарно-кр╕посно╖ Рос╕йсько╖ ╕мпер╕╖.
Слава про д╕яльн╕сть укра╖нських п╕дпри╓мц╕в була добре в╕дома не лише в Укра╖н╕, але ╕ за кордоном. Тож ц╕лком ймов╕рно, що про городищенське економ╕чне та соц╕альне диво Тарас Шевченко дов╕дався не лише з преси, але ╕ в╕д Михайла Максимовича. Мабуть, саме за його порадою поет по дороз╕ до Кирил╕вки вир╕шив в╕дв╕дати садиби Симиренк╕в, Яхненк╕в та Хропаля, розташован╕ поблизу Городищенського села Мл╕╓ва. Можна припустити, що з Олекс╕╓м Хропалем, родичем Симиренк╕в та керуючим Городищенськими заводами ф╕рми «Брати Яхненки-Симиренко», Шевченко був знайомий ще й ран╕ше, тобто до заслання. Про це говорять ╕ укладач╕ книги «Листи до Тараса Шевченка» (1993). Ц╕лком ╕мов╕рно, що по╖хати до Олекс╕я Хропаля Шевченку м╕г також порекомендувати ╕ П. П. Гулак-Артемовський, з яким п╕дпри╓мець давно листувався. До цього висновку наводить той факт, що саме ╖дучи до р╕дно╖ Кирил╕вки, до Хропалевого хутору поет зав╕тав першим.
У к╕нц╕ червня Тарас Григорович покинув гостинну садибу Максимович╕в, перепливши човном на правий берег Дн╕пра. М. Чалий та П. Жур вважають, що до Мл╕╓ва в╕н також д╕стався човном, спочатку до Сокирно╖, а пот╕м – по р╕чц╕ В╕льшанц╕ ╕ до Мл╕╓ва.
Олекс╕я Хропаля, до садиби якого поет при╖хав першим, г╕сть не застав вдома. Тому ж негайно в╕дбув на Платон╕в хут╕р до Симиренк╕в. Як засв╕дчу╓ Павло Зайцев: «Шевченка зустр╕ли з надзвичайною гостинн╕стю й пошаною. За к╕лька хвилин по при╖зд╕ Шевченко був зо вс╕ма як св╕й. Улаштували його там з величезним комфортом. В╕н в╕дпочивав тут душею. Був у веселому настро╖: опов╕дав весел╕ анекдоти, читав з узято╖ з собою в подорож захалявно╖ книжечки сво╖ нев╕льницьк╕ поез╕╖ – читав артистично, так, як в╕н ум╕в це робити. Справивши на господар╕в ╕ все ╖хн╓ оточення велике враження, в╕н сам завдячував св╕й добрий настр╕й всьому тому, що там побачив».
Коли ж оглянув завод, ознайомився з╕ школою, л╕карнею, крамницями, книгозб╕рнею та упорядкованим, надзвичайно╖ краси м╕стечком, то вражений ╕ розчулений з╕ сльозами на очах об╕йняв ╕ розц╕лував стар╕йшину ф╕рми К╕ндрата Яхненка ╕ промовив: «Батьку! Що ти тут наробив!».
Д╕йсно, на тл╕ сусп╕льного жебрацтва та злидн╕в, нещадно╖ експлуатац╕╖ укра╖нсько╖ людност╕ у тогочасн╕й Рос╕йськ╕й ╕мпер╕╖ чуйний до чужого горя поет ╕ великий людинолюбець Тарас Шевченко побачив пром╕нь св╕тла й можливост╕ ╕ншого життя. Тож ╕ не випадково, що п╕д враженням в╕д побаченого на Платонов╕м хутор╕ в╕н, повернувшись до крижаного Петербурга, напише 3 листопада св╕й знаменитий чотирив╕рш:

О люди! люди небораки!
Нащо здалися вам цар╕?
Нащо здалися вам псар╕?
Ви ж таки люди, не собаки!

Мабуть, п╕д враженням в╕д побаченого на Симиренк╕вських заводах 31 травня 1860 р. народився в╕рш «Тим — очам»:

Роботящим умам,
Роботящим рукам
Перелоги орать,
Думать, с╕ять, не ждать
╤ пос╕яне жать
Роботящим рукам.

Гостював Шевченко у Мл╕╓в╕ к╕лька д╕б, кр╕м Симиренк╕в, в╕дв╕дував садиби Яхненк╕в та Хропаля. Його зачарував мальовничий Хропал╕в хут╕р, з каскадом чар╕вних ставочк╕в та дивовижно╖ краси будиночок – Кур╕нь на гребл╕. Любив в╕дпочивати й малювати п╕д старезним дубом, який в народ╕ нарекли Шевченк╕вським. Заприятелював Шевченко з д╕тьми Хропаля. Особливо полюбилась йому старша Катерина, яку Тарас Григорович н╕жно називав титар╕вною (Олекс╕й Хропаль на громадських засадах був ще й титарем заводсько╖ церкви).
На одному з об╕д╕в у Платона Симиренка п╕сля тривалого читання поетом сво╖х старих та нових в╕рш╕в присутн╕ поц╕кавилися, чому в╕н не вида╓ сво╖х твор╕в. Тарас Григорович розпов╕в про свою скруту, цензурн╕ утиски та здирства видавц╕в.
Платон Симиренко негайно запропонував ф╕нансову п╕дтримку новому виданню «Кобзаря». Шевченко з рад╕стю прийняв пропозиц╕ю мецената.
Проводжало поета велике з╕брання людей, майже все заводоуправл╕ння та мешканц╕ Платонового хутора. Платон Симиренко спорядив для нього найкращий ек╕паж, а на випадок непогоди дали поету ще й плаща. П╕сля садиби Симиренк╕в Шевченко в╕дв╕дав р╕дну Кирил╕вку.
Як засв╕дчу╓ Петро Жур, з Корсуня Тарас Шевченко ще дв╕ч╕ при╖жджав до Симиренк╕в. Ймов╕рно, що з Платоном Федоровичем та Олекс╕╓м Хропалем поет обговорював питання кредитування буд╕вництва хати в Пекарях та видавнич╕ справи.
Симиренко ╕ Яхненко клопоталися перед управителем Мошенських ма╓тк╕в кн. Воронцова про надання допомоги у зв╕льненн╕ Шевченка з-п╕д арешту у Мошнах 13-18 липня 1859 р.
Зазначимо, що упродовж вс╕╓╖ мандр╕вки Шевченка по Укра╖н╕ в╕н пост╕йно перебував у пол╕ зору пол╕ц╕╖ та жандарм╕в. Ц╕ установи зробили все можливе, аби з╕рвати куп╕влю земл╕ п╕д будинок ╕ завадити поверненню Шевченка в Укра╖ну.
У рапорт╕ шефу жандарм╕в ки╖вський генерал-губернатор кн. Васильчиков писав: «Якби Шевченко побажав оселитися в тутешньому кра╖, то я вважав би, що треба в╕дхилити його нам╕р». Тож ╕ не дивно, що Парчевський п╕сля тривалого звол╕кання так ╕ не дав згоди на продаж земл╕ у Пекарях. Тому Варфолом╕ю Шевченку довелося шукати ╕нш╕ вар╕анти.
До Петербурга повернувся лише 7 вересня. В столиц╕ на нього чекала при╓мна зв╕стка про обрання його академ╕ком гравюри. Т╕шився поет також ╕ позитивним р╕шенням цензурного ком╕тету, який до нового видання пропустив не лише «Кобзаря» та «Гайдамак╕в», але й низку твор╕в ранн╕х л╕т – «Наймичку», «Нев╕льника» та ╕нш╕.
Але невдовз╕, в листопад╕, мабуть, за порадою ╤╤╤ в╕дд╕лення цензурний ком╕тет переглянув сво╓ попередн╓ р╕шення ╕ дозволив видавати лише певний добре перев╕рений перел╕к твор╕в. Як писав сам Шевченко: «Цензура так, проклята, обчистила мо╖ твори, що я ледве п╕знав сво╖ д╕точки». Досить нег╕дно пов╕вся ╕ видавець Кожанчиков, який за повне видання «Кобзаря» об╕цяв Шевченку заплатити 2000 крб. Перед по╖здкою в Укра╖ну поет отримав в╕д нього певну суму, яку тепер в╕н мав повернути видавцю. Шевченко бол╕сно переживав удари дол╕, в╕дчуваючи свою ф╕нансову безвих╕дь, але саме це ╕ дозволило переглянути кабальну угоду з Кожанчиковим. Шевченко пригадав сво╖х нових городищенських приятел╕в ╕ об╕цянку Платона Симиренка прийти йому на допомогу у будь-яку скрутну годину. Вона настала. 25 листопада 1859 року поет писав Платону Симиренку: «Сегодня получил я мои сочинения из Цензурного Комитета, сильно пострадавшие от долговременной пытки. Пострадавшие так, что издатель соглашается их напечатать на условии, на которое я не могу и не должен согласиться». Того ж дня Шевченко зверта╓ться з листом до Олекс╕я Хропаля. Йому в╕н пише укра╖нською мовою ╕ теж скаржиться на цензурн╕ утиски: «…Сьогодн╕ цензура випустила ╕з сво╖х пазур╕в мо╖ безталанн╕ думи та так, проклята, обчистила, що я ледве п╕знав сво╖ д╕точки» (V╤.241). К╕ндрату Яхненку, яким Шевченко захоплювався ╕ дуже любив, в╕н не писав, бо знав, що той був неписьменним. Але щир╕ в╕тання стар╕йшин╕ ф╕рми передавав, оп╕куючись про його здоров’я.
Як засв╕дчують автори «Б╕ограф╕╖ Тараса Шевченка» (1984), «цензура дозволила видавати т╕льки т╕ твори, що вже друкувались, та й то добре ╖х проц╕дивши». Цензор В. Бекетов суворо попередив друкарню, щоб вона закреслених м╕сць не друкувала. Викреслили весь вступ до поеми «Гайдамаки», ц╕л╕ стор╕нки з поез╕╖ «Думи мо╖…», окрем╕ рядки з ╕нших твор╕в. Цензурний ком╕тет не дозволив поету видати твори п╕д назвою, яку ╖м хот╕в дати сам автор, «Поез╕╖ Т. Шевченка». На вимоги цензури нове видання теж назвали «Кобзарем». Цим самим цензори уже убезпечували себе в╕д зайвих клопот╕в з ╤╤╤ в╕дд╕ленням. Адже по «высочайшему повелению» Тарас Шевченко у засланн╕ не мав права н╕ писати, н╕ малювати.
Умови кредитування сво╖х твор╕в Шевченко запропонував Симиренку сам: «Ваше благородное предложение, – йшлося у лист╕ Т. Шевченка до П. Симиренка, – приму я теперь как благодеяние с глубочайшей благодарностью. Издание будет стоить 1100 рублей. Если вы согласитесь получить ваши деньги экземплярами книги, для меня это будет легче. Если же деньгами, то я не обещаюсь вам уплатить ближе году с десятым процентом» (VI.240).
На прохання Шевченка городищенськ╕ п╕дпри╓мц╕ в╕дпов╕ли негайно. 11 грудня Платон Симиренко писав: «З ц╕╓ю поштою надсилаю листа до Москви Сав╕ Дмитровичу Пурул╓вському ╕ прошу його вислати Вам 1100 крб. Коли вийдуть книги, прошу Вас над╕слати мен╕ ╖х на 1100 крб. до Москви, а Сава Дмитрович над╕шле ╖х нам сюди, ╕ ми з Вами розквита╓мося». Як бачимо, меценат не брав з Шевченка нав╕ть ком╕с╕йних, про що безп╕дставно стверджують окрем╕ автори. На позичен╕ грош╕ Симиренко викупив значну частину накладу. Книгу безоплатно Платон Симиренко поширив серед роб╕тник╕в ф╕рми та роздав селянам по вс╕й Укра╖н╕. Наклад видання оф╕ц╕йно склав 5800 прим╕рник╕в. Проте книг видрукували на 250 б╕льше (загальний наклад 6050). З ╕н╕ц╕ативи Тараса Шевченка друкарня П. Кул╕ша, кр╕м оф╕ц╕йних, видрукувала ще й 250 нецензурованих прим╕рник╕в. До них поет власноруч вклеював непропущен╕ цензурою м╕сця, видрукуван╕ на окремих клаптиках паперу. Про ╕снування додаткового накладу видання переконливо засв╕дчу╓ лист Т. Шевченка до Платона Симиренка 3 с╕чня 1860 р. В╕н пов╕домля╓, що п╕сля виходу книжки з друку частина накладу буде над╕слана до Москви агенту ф╕рми Пурул╓вському в покриття боргу, а пот╕м дода╓: «А нецензурный экземпляр вам доставит брат Варфоломей» (VI.244). У 1860 роц╕ «Кобзар», проф╕нансований Симиренками, побачив св╕т. Свою нову книгу Шевченко першою вислав в Укра╖ну.
Поет рад╕в ╕ т╕шився з того, що «Кобзар» добре розходиться, користу╓ться попитом ╕ да╓ йому чималий дох╕д. Про це в╕н писав Варфолом╕ю Шевченку 1 лютого 1860 року. По Петербургу знав, що «пани дуже кривляться на сл╕пого старця». Тому просив сво╖х друз╕в з Укра╖ни пов╕домити, як «Кобзар» зустр╕ли в Укра╖н╕.
До «Кобзаря» 1860 року видання долучили портрет Шевченка, написаний М. Микешиним. Книгу автор присвятив Марку Вовчку. Свою вдячн╕сть щедрому кредитору за ф╕нансову п╕дтримку прац╕ Т. Шевченко ув╕чнив на титульн╕й стор╕нц╕, зазначивши, що вона видана «Коштом Платона Симиренка». Проте меценат лишився невдоволений аф╕шуванням сво╓╖ благод╕йност╕. Традиц╕йна ф╕рма «Брати Яхненки-Симиренко» н╕коли не виставляла на люди цей б╕к сво╓╖ багатогранно╖ д╕яльност╕. До того ж оприлюднення допомоги визначному д╕ячев╕ гнано╖ царизмом укра╖нсько╖ культури, який перебував у в╕дкрит╕й опозиц╕╖ до ╕мпер╕╖ та царського режиму, було вельми небезпечним для д╕яльност╕ само╖ ф╕рми. Подальш╕ под╕╖ та приск╕пливе ставлення царських урядовц╕в та ╤╤╤ в╕дд╕лення до першо╖ торгово-промислово╖ ф╕рми укра╖нських п╕дпри╓мц╕в засв╕дчили, що побоювання Симиренка не були безп╕дставними.
В аналах всюдисущого ╤╤╤ жандармського управл╕ння на керманич╕в ф╕рми давно було заведене в╕дпов╕дне дось╓, а Платон╕в хут╕р та заводи ф╕рми вже тод╕ називали гн╕здом укра╖ноф╕льства та «малоросейского сепаратизма». Тому царська адм╕н╕страц╕я упродовж к╕лькох десятил╕ть вела активний ╕ ц╕леспрямований курс на руйнац╕ю та знищення ф╕рми.
«Кобзар» 1860 року мав величезний усп╕х. Пров╕дн╕ журнали та газети тогочасно╖ Рос╕╖ ╕з захопленням зустр╕ли визначну працю укра╖нського поета. На нашу думку, найб╕льш об’╓ктивну оц╕нку Симиренк╕вському виданню «Кобзаря» Т. Шевченка дав Олександр Добролюбов: «Он, – зазначав рецензент, – поэт народный, такой, какого мы не можем указать у себя. Даже Кольцов не идёт с ним в сравнение, потому что складом своих мыслей и даже своими стремлениями иногда отдаляется от народа. У Шевченко, напротив, весь круг его дум и сочувствий находится в совершенном соответствии со смыслом и строем народной жизни. Он вышел из народа, жил с народом, и не только мыслью, но и обстоятельствами жизни был с ним крепко и кровно связан».
Про т╕сний зв’язок великого Кобзаря з╕ сво╖м народом св╕дчать ╕ його намагання п╕дготувати п╕дручники р╕дною мовою для укра╖нських нед╕льних шк╕л. Уже будучи тяжко хворим, поет щоденно працю╓ над укладанням «Букваря», який, за оц╕нкою нав╕ть сучасних фах╕вц╕в, для укра╖нських людей, особливо д╕тей, ╓ вельми ц╕нним, ориг╕нальним ╕ повчальним. Дозв╕л на видання «Букваря» Шевченку дався досить важко, на завад╕ стала не лише цензура, але й ╕╓рархи рос╕йського дух╕вництва. Друкував Тарас Григорович книгу на сво╖ кошти. Вона побачила св╕т 21 листопада 1860 року. Вийшов «Буквар» на той час великим накладом – 10 000 прим╕рник╕в. Безперечно, що на нього в╕н витратив кошти, зароблен╕ на розповсюдженн╕ «Кобзаря». Тож уже опосередковано щедра Симиренк╕вська допомога Шевченку посприяла ╕ виданню тако╖ потр╕бно╖ для Укра╖ни книги, як «Буквар».
Т. Шевченко мав нам╕р п╕дготувати для шк╕л в Укра╖н╕ ще й п╕дручники з арифметики, географ╕╖ та астроном╕╖. Передчасна смерть поета порушила ц╕ визначн╕ плани. Через два роки помре ╕ великий меценат Платон Симиренко. Нема сумн╕ву в тому, що коли б цим видатним особистостям Бог подарував би хоча б 5 рок╕в життя, то вони б створили матер╕альну базу для укра╖нського шк╕льництва. Можливо, тод╕ б ╕ не настала в Укра╖н╕ злов╕сна доба валу╓вщини, яка знищила перш╕ паростки укра╖нського культурного ╕ духовного в╕дродження.

Петро ВОЛЬВАЧ,
академ╕к УЕАН
Ярина ВОЛЬВАЧ,
ф╕лолог
Симиренк╕вська садиба,
Платон╕в хут╕р,
травень 2014 р.

О. Берендей. «Тарас Шевченко чита╓ сво╖ твори в кол╕ родини Платона Симиренка»

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #22 за 30.05.2014 > Тема "Українці мої..."


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=13374

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков