Версiя для друку Обговорити в форумi

Історія і сучасність

Ця стаття професора Михайла Брайчевського була опублікована в журналі «Розбудова держави» № 7 за 1992 р. Відтоді минуло уже понад двадцять років, а вона не втратила своєї актуальності. За цей час відбулося чимало змін у суспільно-політичному житті таких європейських країн, як Югославія, Чехословаччина, в українському Криму… Йде боротьба за переділ кордонів на Сході нашої держави. Тож дуже доречними стосовно нинішніх умов видаються питання, порушені в статті М. Брайчевського «Історія з географією», котру ми й хочемо запропонувати нашим читачам.

(Закінчення. Поч. у № 22)

З числа проблем, які виникають у зв’язку з розвалом СРСР, територіальна є найбільш складною і найбільш небезпечною. Відчайдушні волання з приводу перегляду кордонів лунають то тут, то там, і ті, хто до них вдається, не усвідомлюють, з яким вогнем вони граються. Вони уповають на омони й бетеери, сподіваючись грубою силою задушити національно-визвольну боротьбу, забуваючи, що ця боротьба не підвладна примітивній схемі, а елементарна арифметика тут втрачає силу. Часи канонерок давно минули.
 Здавалося б, такі прецеденти, як Алжир, В’єтнам, Афганістан, мусили б прохолодити надто заповзятливих політиканів. Ми бачили, як озброєні до зубів найсучаснішою зброєю імперіалісти (Франція, США, СРСР) виявилися безсилими проти народного ентузіазму. Та й сумний досвід Карабаху мав би стати повчальним уроком.
Починається, як і завжди, з малого. Аби покарати непокірливу Литву, що надумала вийти з Радянського Союзу, білоруське керівництво (звичайно, за намовою Московського центру) заявило територіальні претензії на кілька сіл і хуторів, що в 1940 р. з міркувань життєвої практики були перенесені зі складу Білорусі до складу Литви. То був би звичайнісінький курйоз, але курйоз надто небезпечний. У відповідь Литва могла б запровадити повернення їй не до порівняння більших територій — першу литовську столицю Новогрудок, міста Крево, Ошмяни та ін.
Далі — гірше. Велике враження на світову громадськість справили несподівані заяви російського керівництва (Б. Єльцин, О. Руцькой, А. Собчак та ін.) про територіальні претензії РРФСР до України, якщо вона наважиться вийти з-під влади Москви. Ці заяви, народжені в запаленій уяві деяких політиків, виглядають цілковитою фантастикою. Ані Донбас, ані Харків, ані Одеса ніколи російськими не були і, сподіваємося, ніколи не будуть. Жодних прав — ані юридичних, ані історичних, ані моральних — на ці регіони Російська Федерація (РФ) не має. І команді Єльцина слід виважити повною мірою реальні перспективи, що вимальовуються для російського народу не дуже привабливо. Адже й від Росії можна забажати територіальних поступок, причому досить солідних.
Україна проти негайного перегляду кордонів і рішуче підтримує Гельсінську угоду. Але якщо би справді хтось виступив з подібними вимогами, то й наша республіка висуне свої просторові претензії, на відміну від російських, цілком обґрунтовані. В цьому відношенні у наших сусідів не повинно бути жодних ілюзій. На той випадок РФ довелося б розлучитися із Стародубщиною, з частиною Курської, Воронезької, Бєлгородської обл., а головне — з Кубанню.
Україна протягом своєї драматичної історії ніколи не прагнула панувати над іншими народами і над чужими краями. Київська Русь, чия державна територія виходила за етнічні рамки України-Русі, становила собою федерацію, в межах якої і Полоцьке (білоруське), і Суздальське (російське) князівства користувалися автономними правами. Вихід Північно-Східної Русі у другій половині XII ст. з-під влади Києва не зустрів серйозного опору.
І нині Україна (чи не єдина східноєвропейська держава) не має у своєму складі чужих земель. У нашій республіці благополучно живуть представники численних етнічних груп, але в жодному районі жодна етнічна єдність не складає демографічної більшості. Єдиний виняток — Крим, де українці становлять статистичну меншість, і де більшості взагалі немає, завдяки надзвичайній розмаїтості етнічного складу. Тут черезполосно живуть росіяни, українці (значна частина яких штучно зросійщена і офіційно вважається росіянами), татари, німці, греки, караїми, вірмени, євреї і т.д. Отож Крим становить особливу проблему, що добре усвідомлено українським керівництвом, яке надало Криму статус автономної республіки.
Таким чином, у складі України відсутні регіони, які мали б підстави претендувати на вихід чи передачу їх до складу інших держав. Але по всьому периметру республіки стикаємося з фактом, що безумовно українські території з незрозумілих причин ще й досі перебувають під юрисдикцією іноземних держав.
Україну, грубо кажучи, обкарнали з усіх боків. Про Росію вже сказано вище. Берестя, Пінськ, Турів, Мозир — споконвіку українські міста сьогодні перебувають у складі Білорусі. Чому? Польща захопила Холмщину, Замостя, Західну Галичину з містами Перемишлем, Сянком, Ярославом, Ряшевим та ін. Чехословаччина утримує українську Пряшівщину, Румунія — Південну Буковину з давньоруською Сучавою.
Більше того, надто спритні сусіди ще плекають надії на подальше розширення своїх володінь за рахунок розчленування нашої республіки. Так, Росія мріє про Південь з Одесою, Донбас, Харків. Польщі дуже хочеться мати Львів та інші західноукраїнські міста. Бо, як заявив один з авторитетних польських діячів, неможливо зрозуміти історію польської культури без цього. Чехословаччина, яка сама стоїть на межі розвалу, прагне до «повернення» Закарпаття. Румунії дуже подобаються Чернівці, Білгород-Дністровський, Ізмаїл, а ще більше — Трансністрія з центром в Одесі. Бідна Одеса! Хто її тільки не любить...
Якою мірою ці претензії обґрунтовані і наскільки серйозної потребують уваги? Вважаємо, що жодної. Аргумент «повернення» (а інших поки що не існує) має бути рішуче заперечений і відкинутий. Те, що якась територія колись перебувала під чиєюсь імперіалістичною п’ятою, аж ніяк не може слугувати виправданням неоімперіалістичних зазіхань сьогодні. Те, що Польща протягом майже півтисячоліття гнобила Галичину і Західну Волинь, не резон для відновлення того панування в наш час. Те, що Буковина, захоплена Молдавією в XIV ст., повернулася до складу України лише 1940 року, аж ніяк не може виправдати сьогоднішніх зазіхань на її політичний статус.
Модним жупелом стало посилання на пакт Молотова-Ріббентропа, укладений СРСР з гітлерівською Німеччиною в 1939 р. Ця угода (точніше, не сам договір, а таємний протокол, доданий до цього), справді, являє собою ганебний акт, засуджений людством. Нині він дезавуйований і позбавлений юридичної сили. Але це не значить, що всі його настанови є злочинними і втратили сенс, а Східна Європа має автоматично повернутися до стану на 1939 р., тобто до не менш розбійницької Версальської системи. Це стосується і проблеми приєднання деяких українських земель до тогочасної УРСР. Посилатися на пакт 1939 р. в такому контексті і не вірно, і не морально.
Хіба Галичина і Волинь стали українськими лише з волі Молотова і Ріббентропа? Ні, вони були українськими з незапам’ятних часів і тільки в XIV ст. потрапили в становище загарбаних земель. Нині польські націоналісти прагнуть повернути до складу Польщі Львів і Тернопіль. А чи не доведеться їм в такому випадку віддати німцям Брес-лау (Вроцлав) і Алленштейн (Ольштин)? Адже на момент укладання радянсько-німецького пакту ці міста перебували у складі фашистського райху. Хіба Чернівці та Білгород-Дністровський стали українськими тільки влітку 1940 року? Хіба Закарпаття внаслідок мюнхенського арбітражу змінило своє етнічне обличчя?
Але на тому справа не кінчається. Після 1940 р. були Ялтинська та Потсдамська конференції; були паризькі переговори 1946 р. і мирні угоди з нашими сусідами, серед яких бачимо і колишніх ворогів — гнобителів українського народу, і колишніх спільників по антигітлерівській коаліції. І якщо Угорщина, Румунія, Болгарія, Фінляндія в ході Другої світової війни воювали проти нас, то Польща, Чехословаччина і Югославія виступали поряд з Англією, Францією, США в ролі союзників. То чи не пора вже забути про той жупел і повернутися до реальної геополітичної ситуації?
А вона, ця ситуація, виглядає дуже небезпечною та двосторонньо гострою. Україна може виступити (і за певних обставин, мабуть, виступить) зі своїми територіальними контрпретензіями практично до всіх своїх сусідів, що, як сказано, утримують в своїх кордонах ті або інші українські землі. Насамперед — до Російської Федерації, про що також була вже мова.
 Коли Польща зажадає західноукраїнські області, що до 1939 р. перебували під її зверхністю, то Україна претендуватиме на Перемишль, Сянок, Ряшів, Ярослав, Холм, Замостя. І Краків стане прикордонним містом. І становище поглибиться, коли Німеччина вимагатиме повернення Сілезії та Померанії.
Якщо Чехословаччина зазіхатиме на Закарпаття, то Україна матиме всі підстави вимагати Пряшів та Піщану. Якщо Румунія зажадає Північну Буковину (не говоримо вже про Трансністрію), то Україна у відповідь може порушити питання про приєднання до неї Південної Буковини і т.д. І яку перспективу матимемо внаслідок усіх таких суперечок, взаємних звинувачень, конфліктів? Чи не нову Югославію?
 Що ж до російських патріотів (справжніх, а не декларованих на взірець генерала О. Стерлігова та сумнозвісної «Пам’яті»), то їм слід, відкинувши безґрунтовні амбіції, серйозно замислитися над перспективою їхньої держави, яка, напевно, вже ніколи не буде «великою». Принаймні в тому розумінні, яке склалося в недобрі часи Миколи І та панславізму. Російським шовіністам слід, говорячи словами О. Руцького, «зарубати собі на носі», що великої Росії від Балтики до Камчатки вже не існує і воскресити її не здужає ніхто: ні генерали, що звикли брязкати зброєю, ні заскорузлі професори-фальсифікатори, ні запопадливі політикани, ні кликуші з сонму патріарха Олексія.
Російська Федерація, проголосивши себе спадкоємицею Радянського Союзу, разом з 1/6 світового суходолу успадковує і процес розвалу імперії. Цей процес розпочався і навряд чи обмежиться кристалізацією п’ятнадцяти колишніх союзних республік (яким забезпечено конституційне право виходу з Російської Федерації) у цілком незалежні держави, на сьогодні вже визнані цивілізованим людством. Припинив існування Союз, на порозі бовваніє Російський конгломерат націй та народів.
До складу колишньої РРФСР, перефарбованої у Російську Федерацію, входять 16 автономних республік, що мають деякі ознаки державності (свої конституції, уряди, економіку тощо), але не користуються правом виходу зі складу імперії; 6 національних областей, підпорядкованих крайовій адміністрації, отже, позбавлених всякої державності — навіть в урізаному вигляді; 10 національних округів, яким забезпечуються (принаймні формально) деякі права національно-культурної автономії. В цих краях теж розгоряється національно-визвольний рух, подолати який буде дуже нелегко. Тут теж виявляє себе тенденція здобуття політичної незалежності. З позиції нині діючої (хоча й застарілої) конституції та тенденція є незаконною, але життя є життям і, незважаючи на юридичні перепони, рух за незалежність розгортається чим далі, тим активніше.
Національно-визвольна боротьба, що почалася, тягне за собою дезінтеграцію і розкладання новоявленої «тюрми народів». Першими почали кавказькі народи. Чечня уже заявила про вихід зі складу РФ. За нею ідуть інші етнічні групи регіону: осетини, інгуші, кабардинці, черкеси, адиге, балкарці і т.д. Вони об’єдналися в конфедерацію гірських народів Кавказу. І цей процес не стримати ні танками, ні вертольотами, ані пустопорожніми деклараціями та заклинаннями.
На порозі виходу стоїть Надволжанщина. Тут проголосив себе незалежним Татарстан. Його приклад наслідують Башкортостан (Башкирія), Чувашія, далі — мордва, меря, Удмуртія. Про вихід з Російської Федерації заявили Карелія, Якутія, Тува.
Спробуємо уявити собі, як на такому тлі виглядатиме проблема кордонів, якщо здоровий глузд не змусить зняти її з порядку денного. Про Україну вже була мова, але не тільки вона може висунути обґрунтовані територіальні претензії до Росії. Білоруси на повній підставі можуть зажадати повернення споконвіку білоруських Смоленська та Пскова. Певні вимоги висуне Казахстан. Естонія претендує на деякі райони Петербурзької та Псковської областей. Проблемою не до розв’язання з великодержавницьких позицій залишається Кенігсберг, перелицьований на Калінінград; взагалі питання німецької автономії в Росії, попри спокійну обстановку, залишається однією з найкарколомніших тем сьогоденної політики.
І справа не обмежиться рамками колишнього СРСР. Уже Фінляндія вимагає Карелію, Японія — Курильські острови (а далі, напевно, і Сахалін). Китай розмахнеться на всю територію імперії Чингісхана. Явно експансіоністські плани плекають Туреччина та Іран. І де пройде межа тих претензій? Вони наростатимуть, як снігова куля.
Та найстрашнішим для Росії буде розкладання самої російської нації, що трохи затрималося, але починає себе активно виявляти. Маємо на увазі так званий регіоналізм, про який російська преса не любить писати, але який вже став помітною політичною та ідеологічною силою і перспективним напрямком соціального руху.
Йдеться про усвідомлення російськомовним населенням Уралу, Сибіру, Далекого Сходу, Наддонщини та інших регіонів себе новими націями, відмінними від російської. Процес аналогічний тому, що завершився в кінці ХVІІІ ст. у Новій Англії (Масачусетс, Конектикут, Бермонт, Делавер, Меріланд, Нью-Йорк, Нью-Джерсі, Нью-Гемпшир, Род-Айленд) і увінчався національно-визвольною війною американських штатів за незалежність.
В ході тієї війни американці (янки) усвідомили себе осібною нацією, хоча й зберегли англійську мову як засіб спілкування. Отак і величезні простори Сибіру, Алтаю, Уралу рано чи пізно прокинуться і виборють собі право на нормальний, ні від кого не залежний розвиток, і дай, Боже, щоби той процес обійшовся мирними засобами, без війни за незалежність.
Ще у виступі на I з’їзді народних депутатів колишнього СРСР письменник В. Распутін торкнувся проблеми сибірської нації. Нині ця проблема поступово набуває широкого розмаху та поглиблення як рух за визволення регіонів-територій, що визначилися в ролі суверенних реалій. Це і є регіоналізм, майбуття якого виглядає досить оптимістично. Недооцінювати його, в кожному разі, не рекомендується.
А коли зі складу РФ вийдуть не лише традиційні неросійські нації Кавказу, Надволжанщини, Півночі, Сходу, а й молоді російськомовні нації — сибірська, уральська, далекосхідна та ін., то що ж лишиться від «великої Росії», введеної в етнічні рамки? «Чотирнадцять губерній» — в основному російське нечорнозем’я: області Московська, Ярославська, Іванівська, Володимирська, Пензенська, Тамбовська, Тверська, Орловська, Тульська, Калузька, частина Курської, Воронезької, Бєлгородської, Брянської.
Росіянам доведеться втратити не лише Казань, Уфу, Чебоксари, Іжевськ, Саранськ, Сиктивкар, Нар’ян-Мар, Якутськ, Смоленськ, Псков, Оренбург та інші іноетнічні регіони, а й Нижній Новгород, Вятку, Симбірськ, Самару, Саратов, Царицин тощо. «Велика Росія», якою так захоплювався П. Столипін, яку намагалися втримати А. Денікін, Й. Сталін та М. Горбачов і яку мріють відродити численні Бабуріни, Стерлігови, Жириновські, перетвориться на середню за розміром континентальну державу без виходу до моря, бідну на природні ресурси.
Чи про такий фінал мріють російські націонал-патріоти?

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #23 за 06.06.2014 > Тема ""Білі плями" історії"