Версiя для друку Обговорити в форумi

Історія і сучасність

У ВІКТОРА ЯНУКОВИЧА, ПРЕЗИДЕНТА У САМОВИГНАННІ, У ДАВНИНУ БУЛИ ЗНАНІ ВЧИТЕЛІ ІЗ ЧИСЛА УКРАЇНСЬКИХ ГЕТЬМАНІВ. ЧИ ВІДАВ ПРО НИХ «ПРОФФЕСОР», ЧИ НІ – ХТОЗНА. А ТІЛЬКИ ЙОГО ПРАВЛІННЯ ТА ВЧИНКИ ДУЖЕ СКИДАЮТЬСЯ НА ГЕТЬМАНУВАННЯ ІВАНА БРЮХОВЕЦЬКОГО, ЯКИЙ ОБМАНУВ СВОЇХ ВИБОРЦІВ І ЗАРАДИ ШКУРНИХ ІНТЕРЕСІВ ТА ВЛАСНОГО «БРЮХА» ПЕРЕТВОРИВ УКРАЇНУ В РУЇНУ. ТА ТАК І НЕ РОЗКАЯВСЯ...

Такого ніхто не чекав від кошового отамана Війська Запорозького Івана Брюховецького. В 1662 році (7170-му від Сотворіння Світу) він не просто лаяв Юрія Хмельниченка, а виступив супроти нього з військом. Козаки подейкували:
– Хоч один насмілився. Бо той Юрась скоро зовсім занапастить Русь-Україну. Куди не кинь оком – одна руїна.
А багатьом старшинам було невтямки: ще недавно Брюховецький, будучи джурою, за дорученням Богдана опікувався навчанням Хмельниченка і раптом така переміна… Та справжні його наміри стали зрозумілі, коли він у цьому поході проти Богданового спадкоємця з’єднався з табором царського воєводи, князя Григорія Ромодановського. Після тієї зустрічі Брюховецький став відверто підтримувати політику Московії. Тільки й чути було від нього, що лише дружба з православними браттями дозволить вберегти вольності та права. При цьому посилався на Переяславську угоду Богдана Хмельницького. Багатьом стало зрозуміло: Брюховецький мітить на гетьманство.
А щоб заручитися підтримкою черні, він почав на всі заставки лаяти старшин, які, з його слів, лише й дбають про те, щоб розбагатіти та сісти на шию простого люду. Вони й кровопивці, і жадоби, і глитаї. І це була правда. За безвольного та недалекосяжного Юрася старшина та полковники, що хотіли, те й витворяли, по три шкури дерли з селян. Казали — на потреби війська. А в самих виростали пишні маєтки. Це дуже злило бідарів. І напередодні виборів нового гетьмана вони свої надії на краще життя пов’язували саме з ним. На «чорній раді» в Ніжині, що відбулася 17-18 червня 1663 року, прості козаки й посполиті, яким нарешті дозволено було голосувати, уже добряче напідпитку, дружно загукали з передніх рядів:
– Івана Брюховецького – в гетьмани!
– Якима Сомка – на стіл! – неслося з іншого краю.
– Василь Золотаренко достойний булави! – гули та свистіли козаки позаду.
– Сомко та Золотаренко – ставленики багатіїв, а Брюховецький – наша надія й опора! Івана Мартиновича – на стіл! – чернь підхопила Брюховецького й понесла до столу, що стояв посеред майдану.
Старшина розгублено туди-сюди водила очима. А посполиті й козаки все напирали, з погрозами вимагали вручити Брюховецькому булаву й інші клейноди. Старшині нічого не зоставалося, як вдовольнити ті вимоги.
– Слава гетьману Брюховецькому! – ревнув натовп і вгору полетіли козацькі шапки.
Полтавський полковник Яким Сомко та ніжинський полковник Василь Золотаренко, зрозумівши свій програш, тихцем хотіли покинути раду. Здавалося б, нічого страшного. На те й вибори, щоб переможцем став один із багатьох. А їм і надалі справно виконувати свої полковничі обов’язки. Тим більше, обидва вони поділяли погляди новоспеченого гетьмана на тісні зв’язки з Московією.
Може, так би і сталося, та втрутився московський князь Великогагін. У приватній бесіді з Брюховецьким після бучного «обмивання» клейнодів він напросився на розмову й, ніби між іншим, спитав улесливо:
– Гетьмане, а що ти вчиниш зі своїми суперниками Сомком та Золотаренком? Та й з тими старшинами, що ганили тебе перед козаками та голосували супроти?
– Я їх відстороню від усіх посад! – Брюховецький стукнув кулаком по столу. – Нехай походять у чорному тілі.
– Цього малувато, гетьмане, – все так же вкрадливо продовжував князь. – Вони ображені на тебе, виждуть нагоду та устромлять ніж у спину. Ти цього хочеш?
– Та цур тобі! – вирячився гетьман. – Але ж вони знані полковники. Та й родичі самого Хмеля – брати його дружин.
– То й що? Затям! Віднині вони — твої запеклі вороги, – змовницьки шипів, мов вуж, князь. У нас у Москві цар нікому б не вибачив такого ганьблення, до якого вони вдалися на раді.
– Це може збурити полки, — сп’яну ніяк не міг второпати Брюховецький.
– Та ніхто й не пискне! Навпаки, всі недруги відчують твою силу та й попритискають хвости.
– Я б їх знищив, мов собак! – гетьман знову стукнув по столу. – Та для цього потрібна вагома причина.
– А ти що, не знаєш? І Сомко, і Золотаренко, і ще дехто пов’язані з правобережним гетьманом Павлом Тетерею. А значить, і з польським королем, – брехав і не кривився московський князь.
– Так ось чому вони так завзято проти мене виступали! – вигукнув гетьман. – Та я їх розчавлю, наче слимаків!
– Оце правильно! Оце по-нашому! Немає ворогів – немає клопотів. Тоді ніхто не заважатиме тобі, гетьмане, вірою і правдою служити нашому государеві Олексію Михайловичу, – Великогагін щиро поплескав Брюховецького по плечу. – Тільки під його правицею ти зможеш об’єднати всю Україну. До речі, наш повелитель щедрий до відданих людей. Можеш не сумніватися, добряче віддячить.
Гетьман різко піднявся, розчинив двері й гукнув:
– Гей, сердюки! Зловіть усіх незгодних, а найперше Сомка та Золотаренка! В кайдани їх!
– Та це ми миттю! – почув у відповідь. І, прислухаючись, як віддаляються копита коней, знову вмостився за стіл і прохрипів: – Там такі орли! З-під землі дістануть!
– А ми їх з твоєї ясновельможної ласки запроторимо до Сибіру. Там у нас місця для всіх непокірних ого-го скільки, – вдоволено прорік князь, хлюпнув у чару гетьмана горілку і простягнув для цокання: – За це й вип’ємо, гетьмане!
Брюховецький дивився посоловілими очима на князя, покрутив вуса з одного боку, потім з іншого, і спитав:
– А як цар ставиться до прихильних людей, своїх однодумців?
– Е, це ціла наука, – радо повчав Великогагін. – До своїх він щедрий, нікого не зобижає. Комусь хлібну посаду, комусь маєток або шмат земельки.
– А народ через це не буянить? – не відставав Брюховецький.
– Нехай тільки спробує ота худобина мекнути! Ми швидко змусимо замовчати непокірних. Я ж казав, у нас Сибір несходимий.
– Таки мудрий Олексій Михайлович, – погодився гетьман. – Є чому повчитися.
Через кілька днів у Борзні гетьманові сердюки після нещадних катувань без слідства й суду стратили Сомка та Золотаренка. А інших супротивників, як і радив московський князь, передали москалям, після чого їхні сліди пропали. За що та про що така нагла смерть – толком ніхто не знає й досі. Але та розправа неабияк настрахала полковників, і вони беззастережно виконували всі доручення гетьмана.
Він же завів нові порядки. Мало того, що роздавав маєтності, так ще й розпорядився охороняти будинки своїх старшин за кошт державної скарбниці, тобто посполитих. Народ бунтував, хапався за вила та сокири, вимагав справедливості. Гетьман, не роздумуючи, кидав на них загони козаків, влаштовував самосуди. І так намагався залякати людей. Давно зрозумів: людина, яка боїться, не здатна на спротив чи оборону. Собаки нападають на тих, хто втікає.
– Навіщо так жорстоко? Адже це — наш народ, – якось на військовій раді запитали полковники, пам’ятаючи, як ще недавно, перед обранням, Брюховецький захищав посполитих та ганив старшину.
– Бидло має знати своє стійло! – сердито відказав гетьман.
А щоб показати свою відданість цареві, Брюховецький раз по раз відправляв свої війська на Правобережжя, де гетьманував Павло Тетеря, який опирався на королівські війська. Розлютований польський король Ян Казимир восени 1663 року очолив похід на Глухів. Біля Білої Церкви до нього приєднався Тетеря. Збиралися взяти ще й Київ та Переяслав, та козаки разом з москалями завзято відбивали усі наскоки. Зрозумівши, що облога Глухова ні до чого не призведе, король відступив. Проти Польщі почало повставати Правобережжя.
Щоб якось виправдати свій невдалий похід та невдоволення населення, король почав шукати винних. Тетеря в своїх доносах звинуватив Івана Богуна, який буцімто вів таємні перемовини з Брюховецьким та московськими воєводами. Хоч це брутальний наклеп. Богун ще за Богдана Хмельницького був противником союзу з Московщиною, так і не присягнув цареві, не підписав Переяславські статті Юрія Хмельниченка. Жодні доводи на поляків не діяли. Вони заарештували Богуна і 27 лютого 1664 року розстріляли під Новгород-Сіверським. Так загинув один із найсамовідданіших борців за вільну Україну.
Та й цієї жертви польській владі було замало. Той-таки Тетеря, аби вислужитися перед королем, звинуватив у зраді й Івана Виговського як ймовірного супротивника на булаву. Мовляв, і він прагне об’єднання з Московією. Незважаючи на те, що Виговський був сенатором, полковник Себастіан Маховський ув’язнив його, а військовий суд засудив до розстрілу – це сталося 19 березня 1664 року. Дружина Олена, дізнавшись про страту чоловіка, померла від серцевого нападу. Доля його доньки Мар’яни та сина Остапа залишилася невідомою.
Отак розправлялися з українськими патріотами і в Польщі, і в Московщині. Знищували мудрих та самовідданих. Окупанти в усі часи діяли за принципом: кращих – убий.
А Тетеря вогнем і мечем усмиряв непокірних українців у Паволочі та Коростишеві. Спільником його у розправі над повстанцями був Стефан Чарнецький – давній ворог Богдана Хмельницького. Він зруйнував Канів і Білу Церкву, Бужин. В Суботові познущався над родинним склепом Хмельницьких – розпорядився викинути звідти останки гетьмана та його сина Тимоша.
Така жорстокість з боку поляків тільки сильніше збурювала українців. Це намагався використати Брюховецький і разом з московськими військами нападав на польські залоги. Його запопадливість та старання високо поцінував московський самодержець. Наприкінці літа його посли вручили гетьману запрошення відвідати білокам’яну. Брюховецький заметушився, зібрав старшин та полковників.
– Це велика радість і визначна подія для подальшої долі України, – не вгавав хвалитися він. – Треба у всій красі та величі показати принади та багатства нашого краю! Так що готуйтеся, братове! Розщедрюйтеся!
І в вересні гетьман з півтисячною свитою прибув до Москви. З ним два генеральні писарі, обозний, два осавули, суддя, три полковники, 80 старшин, купці, священики, козаки. Стрічали Брюховецького пишно, як найдорожчого гостя та визначного державного діяча. Це був узагалі перший візит українського гетьмана до Москви. Обіч вулиць аж до Кремля поштиво вишикувалися стрільці, шанобливо вітали квітами урядовці та міщани.
– Бачите, як цінують тут нашого брата! – кидав через плече своїй старшині Брюховецький, привітно кланяючись московитам з відкритої золоченої карети.
А потім його та козаків цар Олексій Михайлович запросив до себе на аудієнцію до тронної зали, що вилискувала золотом, сріблом та безліччю коштовностей. Брюховецький підніс царю дари – зброю, дорогоцінну одежу. Висловив жаль, що не може зараз у цій залі показати арабських скакунів та пишні ридвани — вони тут не вмістилися б. Та найбільшу цікавість цар проявив до воєнних трофеїв, які козаки відібрали в поляків. В свою чергу, цар на знак подяки за вірну службу надав гетьману титул московського боярина. Брюховецький не знав, як і дякувати государю. Називав його своїм благодетелем, пресвітлим величеством, а себе — вірним царським холопом, найнижчим подножком і просто Івашкою. Чимало старшин отримали титули дворян. І за такі почесті ладні були виконати будь-які прохання та настанови царя.
Обіди, прийоми змінювались – гетьман зі свитою ледь встигав на них. Вони ніби з цепу зірвалися – пили та гуляли, знайомилися з московками і геть забули про державні справи. Під час одного із застіль Брюховецький познайомився з донькою князя Дмитра Долгорукого, дівчиною молодою, з виду привабливою. Гетьман біля неї впадав, мов рядовий козак.
– А чому б тобі, гетьмане, не обзавестися сім’єю. То ж не просто дівиця, а князівна, – піджартовували царські чини, підносячи кубки. – Такий шлюб ще дужче скріпив би стосунки між Україною та Московією. Віра в нас одна – православна, государ у нас один. І держава має бути єдина. Богдан Хмельницький збирався з нами об’єднатися, та не встиг – смерть завадила. Тепер на тебе, гетьмане, покладається ця велика місія.
Брюховецький, сповнений неабиякої пихи, насолоджувався почестями та медами. І таки одружився з князівною. А 1 листопада в урочистій обстановці підписав новий договір – Московський. Таку угоду можна було підписати тільки в п’яному угарі. За ним Україна зрікалася всього, потрапляла у повну залежність від Москви. Податки направлялися до московської скарбниці. Московитам дозволялося виробляти та торгувати на теренах України горілкою. Вибори гетьмана повинні відбуватися лише під наглядом царських воєвод. А гетьман після обрання мав предстати перед ясні очі государя. І ніяких з його боку зносин з сусідами, а лише з дозволу царя. Київську митрополію мав посісти московський єпископ. У кілька разів зросла чисельність московських залог – до 11,6 тисячі стрільців, утримання яких лягало на плечі українських селян та міщан. Тепер такі залоги розміщалися в Києві, Чернігові, Ніжині, Новгороді, Полтаві, Кременчуці, Гадячі, збиралися їх ввести в Канів, Остер, Мотовилівку та Запоріжжя. Щоправда, запорожці вигнали з коша московського боярина Хитрова. А царське посольство, яке очолював Юрій Ложинський, утопили в Дніпрі. Самого ж Брюховецького, якого підтримали на виборах, оголосили зрадником.
Бо ж треба бути зовсім безграмотним та недолугим, щоб отак беззастережно, тихо та мирно підпорядкувати власну державу на користь чужинцям. Брюховецький штовхнув Україну у ще сильніший вир руїни.
 Навіть протопіп Максим Филимонович, донедавна палкий прихильник московської влади в Україні, на таємній раді при гетьманові висловив своє обурення:
– Хіба б цар дозволив, аби у московитів відняли їхні права та вольності? Таких би він скарав на смерть. А тут з власної волі ми потрапили в неволю.
І зовсім спантеличило Брюховецького підписання Андрусівського перемир’я між Польщею та Московією 20 січня 1667 року. За ним вони розділили між собою Україну на дві частини – царське Лівобережжя та королівське Правобережжя. І Івашко став непотрібний Москві. Він лише заважав, плутаючись під ногами.
Брюховецький зрозумів, в яку халепу потрапив сам і завів Русь-Україну. Та, схоже, запізно. Все ж на таємній раді він заявив полковникам:
– Закликаю всіх очолити народне повстання проти московської присутності в Україні.
– Ми згодні! – дружно заявили полковники. – Хоч його слід було починати ще позавчора.
Полковники наказали козакам виганяти московські залоги з міст. Та здійснити це було непросто. Не так сталося, як бажалося. Як не старався Брюховецький розтормошити козаків та посполитих – нічого не виходило. Люди не бажали воювати за того, хто їх зрадив, брехав, принижував та оббирав.
Царський уряд, посилаючись на Московську угоду, відправив на приборкання своїх православних «братів» війська під командуванням Ромодановського. Невдовзі ті захопили Котельву та Опішню. Брюховецький покликав на підмогу татарські загони. І рушив на Сербине поле побіля рідної Диканьки, де народився й виріс. Невдовзі поблизу розташувався зі своїми «серденятами» й правобережний гетьман Петро Дорошенко. Він відправив десяток сотників у ставку Брюховецького з вимогою передати гетьманські клейноди.
– Ще чого! Не віддам! – розкип’ятився Брюховецький. – Мене народ обирав на гетьмана! А цих, — указав на сотників, – відправте до темниці в Гадяч. Чули, що велю?
На цей раз козаки мовчки виконали наказ. Та коли наступного дня Дорошенко майже впритул наблизився до табору Брюховецького, вони накинулися на гетьмана. І скоро він, зв’язаний та потовчений, представ перед Дорошенком.
– Чом ти не віддав клейноди? – спитав його правобережний гетьман, сидячи на коні.
Брюховецький мовчав і тільки зиркав не ненависного гетьмана та скрипів зубами.
– Ти зрадив Україну. Тебе судитиме козацький суд! – сказав Дорошенко.
Серед козаків зчинився невимовний ґвалт. Вони проклинали Брюховецького як винуватця усіх своїх нещасть і щосили вигукували:
– Московська підстилка!
– Запроданець!
– Боярин вошивий!
– Смерть зрадникові!
 Осліплені помстою, вони кинулися на Брюховецького. А коли розступилися, замість нього лежало на землі між возами закривавлене місиво. Навіть Дорошенко відвернувся – так вразило його те дике видовище. Та все ж він розпорядився поховати Івашка з усіма козацькими почестями у Гадячі в Богоявленській церкві, збудованій на кошти Брюховецького. Це й було здійснено 18 червня 1668 року.
А Петра Дорошенка на козацькій раді обрали гетьманом обох берегів Дніпра. Йому вдалося на деякий час відвоювати землі в тих межах, що й за Богдана Хмельницького. Але утворити соборну самостійну державу і йому не дали. Ті ж таки поляки, турки, татари та й власні шукачі булави. Схоже, Русь-Україна їм була потрібна лише для власного збагачення.

Віктор ВЕЛЕСИЧ
м. Сімферополь

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #23 за 06.06.2014 > Тема ""Білі плями" історії"