Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (2577)
З потоку життя (5659)
Душі криниця (3186)
Українці мої... (1409)
Резонанс (1414)
Урок української (981)
"Білі плями" історії (1611)
Крим - наш дім (528)
"Будьмо!" (258)
Ми єсть народ? (235)
Бути чи не бути? (69)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (125)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (829)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
КРАЙ, ТАЛАНТАМИ БАГАТИЙ
Вперше за роки незалежност╕ в житт╕ Новомикола╖вського краю, що на Запор╕жж╕, в╕дбулася под╕я,...


«ВИ ДУМА╢ТЕ, ЩО МЕН╤ НЕ СТРАШНО...»
Св╕й творчий веч╕р-бенеф╕с, який в╕дбувся у Червоноградськ╕й м╕ськ╕й б╕бл╕отец╕ для д╕тей,...


АНДР╤╥ВСЬКА Н╤Ч
Андр╕й Первозванний, якого вшанову╓мо 13 грудня, був першим з апостол╕в, хто п╕шов сл╕дом за...


ОС╤НН╢ Л╤РИЧНЕ НАДБАННЯ ГАЛИНИ ЛИТОВЧЕНКО
Мокро ╕ сиро. Туманно. Такий листопад. Вбралися б╕сером висохл╕ зонтики кропу.


ЖИТТ╢ДАЙНЕ ДЖЕРЕЛО У СПАДОК
Виступи перед школярами – то завжди питання з багатьма нев╕домими. Як сприйматиме юнь тв╕й...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #24 за 13.06.2014 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#24 за 13.06.2014
ЖАЙВОРОНКИ СП╤ВАЮТЬ НАВЕСН╤
Та╖р ХАЛ╤ЛОВ

Опов╕дання

Та╖р Хал╕лов (Та╖р Хал╕л) народився 6 вересня 1940 року в с. Карабай Старокримського району. Осв╕та — незак╕нчена вища. Працював у радгосп╕ агрономом, кореспондентом газети «Лен╕н байраги» («Лен╕нський стяг»). Автор книг: «Моя доля — ХХ стол╕ття» (поема), «Коли прил╕тають лелеки» (опов╕дання), «Перший сн╕г» (пов╕ст╕ та опов╕дання) та ╕н. Член Нац╕онально╖ сп╕лки письменник╕в Укра╖ни. Живе в с. Пушк╕не Сов╓тського району Автономно╖ Республ╕ки Крим.

Та╖р ХАЛ╤ЛОВ
ЖАЙВОРОНКИ СП╤ВАЮТЬ НАВЕСН╤


Джафер прокинувся п╕сля дивного ╕ тривожного сну. Чоло його покрилося крапельками поту, серце в╕д хвилювання б’╓ться сильно-сильно. Ув╕ сн╕ його шестир╕чний син Д╕лявер простяга╓ до нього ручки з темно╖ к╕мнати ╕ кличе до себе. А Джафер з ус╕х сил рветься до нього, але не може переступити пор╕г дому.
Розхвилювавшися, в╕н встав з л╕жка ╕ вир╕шив, що обов’язково вдень п╕де пров╕дати сина.
П╕сля роботи попрямував до свого колишнього дому. Натиснув кнопку дзв╕нка. Нарешт╕ почулося клацання замка ╕ двер╕ пов╕льно прочинилися. На пороз╕ стояла п’яна, розтр╕пана, у н╕чн╕й сорочц╕ Найле. Ця тридцятир╕чна розповн╕ла ж╕нка в юност╕ була усм╕хненою симпатичною д╕вчиною з тонким станом. Який безжал╕сний час! В╕н не щадить людей. ╤нколи, дуже бажаючи побачити людину, зустр╕неш ╖╖ через роки ╕ не можеш уп╕знати.
— Нав╕що прийшов? — розгн╕вано спитала вона. — Мабуть, скучив?
— Де Д╕лявер?
— Спить, — в╕дпов╕ла Найле, упершися рукою в одв╕рок. — А взагал╕, що тоб╕ в╕д нас потр╕бно?
— Я прийшов побачитися з сином.
— Його нема. В╕н у бабус╕.
— Тату, я тут! — погукав син.
Джафер хот╕в пройти до к╕мнати, але Найле перепинила йому шлях.
— У мене г╕сть!
— Плював я на твого гостя! Дай пройти, я хочу побачити сина! — в╕дштовхнувши руку Найле, в╕н ув╕йшов до к╕мнати.
Диван-л╕жко, сидячи на якому в╕н колись любив дивитися телев╕зор, застелено з╕м’ятим простирадлом, а на журнальному столику рештки ╖ж╕ ╕ порожня пляшка з-п╕д гор╕лки.
Джафер скип╕в гн╕вом, у нього потемн╕ло в очах, в голов╕ ро╖лось багато думок. В╕н неспок╕йно озирнувся ╕ погукав: «Д╕лявере!».
— Тату!
Як т╕льки в╕н почув син╕в голос, в╕дразу з╕брався з думками. Дитина була у спальн╕. А двер╕ — замкнен╕. Добре, що ключ стрим╕в у замков╕й щ╕лин╕. Джафер в╕дчинив двер╕ ╕ пригорнув до грудей сина, який виб╕г йому назустр╕ч.
— Я забираю Д╕лявера з собою, — сказав в╕н, задихаючись в╕д обурення.
— Не ч╕пай сина. Не ма╓ш права! — Найле кинулась до чолов╕ка, хот╕ла вирвати сина з батькових об╕йм╕в.
— Я не триматиму його запертим! — вигукнув Джафер ╕ в╕дштовхнув дружину.
Найле, похитнувшись, перекинула столик. Порожня пляшка, що стояла на ньому, покотилася до Джаферових н╕г. В╕н, тримаючи одн╕╓ю рукою сина, другою, нагнувшись, п╕дняв порожню пляшку.
— Допомож╕ть! — зарепетувала Найле, ухопившись за голову.
— Тату, ход╕мо на вулицю! — попросив син, не знаючи, як╕й сторон╕ — батьков╕ чи матер╕ — в╕ддати перевагу.
— Ход╕мо, тату!
— Зараз, синку, зараз…
— Не бери дитину, я викличу м╕л╕ц╕ю! — крикнула Найле.
— Хоч д╕дуся свого з того св╕ту поклич, — промовив Джафер, прямуючи з сином до дверей, — йди, насолоджуйся…
— Не твоя справа…
— Пох╕ть у тебе на думц╕…
— А тоб╕ що, заздр╕сно? — усе б╕льше розпалювала чолов╕ка Найле.
— Тьху! — плюнув спересердя Джафер, ╕ вийшов ╕з сином з дому.
На вулиц╕ чутно було дитяч╕ голоси, гул автомашин…
«Ах, ти ж н╕кчема! Зв╕дки взялася на мою голову?! Ти глянь на не╖, серед б╕лого дня замкнула дитину… Мати назива╓ться…» — лютував Джафер. В╕н не м╕г заспоко╖тись. Коли б не син, який сид╕в у нього на руках ╕ об╕ймав за шию н╕жно ручками, в╕н готовий був вернутися ╕ ущент рознести д╕м.
Згодом трохи заспоко╖вся, його охопила образа за себе ╕ за дитину. Але в╕н зрозум╕в, що поки живий, як би трудно йому не було, треба набратися терп╕ння ╕ боротися за сина… Тому що в╕н — батько!
— Що хочеш, синку, морозиво будемо ╖сти чи п╕демо на «чортове колесо» кататись? — спитав в╕н у Д╕лявера.
— ╤ морозиво ╖сти, й на колес╕ кататися, — в╕дпов╕в син.
— Якщо так, тод╕ спочатку по╖мо морозиво, згода?
— Авжеж.
Вони зайшли до кафе «Сн╕жок». Посадивши хлопчика за столик, Джафер став у чергу. В╕н кинув погляд на сина. Д╕лявер ще був п╕д враженням щойно пережитого. Г╕ркота ╕ сум лизали шорстким язиком Джаферову душу. В╕н згадав, як бувало вечорами — вони утрьох — мама, тато ╕ син приходили на прогулянку до цього парку. Треба було бачити, яким веселим бував тод╕ Д╕лявер! Згадався час, коли вони ус╕ були разом ╕ щаслив╕. «Може, я винуватий, що не зм╕г зберегти щастя сво╓╖ с╕м’╖?» — подумав в╕н. В уяв╕ постала картина одного л╕тнього вечора, коли Найле влаштувала скандал. Через якийсь час вони розлучилися.
— Я так стомилася, як ти мен╕ надокучив! Усе мо╓ життя покал╕чив! Досить! — кричала Найле.
— Опам’ятайся, подумай про Д╕лявера, — казав в╕н дружин╕.
— А хто про мене подума╓, невже ти?!
— Що скаже твоя мати?... Перед людьми соромно.
— Нас не мати познайомила, ╖╖ це не стосу╓ться! — Найле н╕кого ╕ н╕чого не хот╕ла слухати.
— А тво╖ об╕цянки? Забула? Х╕ба можна забути ц╕ клятвен╕ слова?
— Звичайно, я тоб╕, мабуть, багато чого казала…
— Роззирнися довкола!
— Не вчи мене, сама якось розберуся!
— Ех, ти…
— Звичайно, Джафере, я не пристойна. Ти це мен╕ хот╕в сказати?
Тод╕ Джафер не стримався, дав дружин╕ такого ляпаса, що у не╖ «╕скри посипались» з очей. Та все одно вона не в╕дмовилась в╕д сво╖х сл╕в.
В╕н бажав зрозум╕ти дружину ╕ не зм╕г. Коли ╓ родинне вогнище, улюблена робота, дитина, чолов╕к, чого ще ╖й не вистачало? Що ╖й ще було потр╕бно для того, щоб жити щасливо?
Якось, вертаючись з роботи, в трамва╖ в╕н випадково побачив дружину. Трамвай був переповнений людьми. Джафер акуратно почав просуватися у б╕к дружини. Якийсь чолов╕к тримав Найле за тал╕ю ╕ щось говорив ╖й. Найле дивилася у в╕кно ╕ час в╕д часу дзв╕нко см╕ялася.
Джафер обережно поклав руку дружин╕ на плече. Найле обернулась ╕, побачивши чолов╕ка, розгубилась, зашар╕лася, щось хот╕ла сказати, ╕ не сказала. Начеб язик у не╖ прилип до п╕днеб╕ння. Джафер також мовчав. Лиш подивився в оч╕ Найле з презирством ╕ вийшов на наступн╕й зупинц╕. П╕сля цього Джафер додому б╕льше не приходив…
Джафер з морозивом с╕в навпроти сина.
— ╥ж не посп╕шаючи, щоб горло не простудити, — сказав в╕н, поставивши на ст╕л перед сином голубу креманку ╕ подав ложечку.
— Коли б мама прийшла з нами, морозива б по╖ла, — з сумом сказав Д╕лявер.
«Т╕льки любов до матер╕ не ма╓ меж, — подумав Джафер. — Любить, нав╕ть якщо зачинили в к╕мнат╕…».
— Ще хочеш? — спитав в╕н у сина, коли той усе по╖в.
— Н╕, тату. Досить, ход╕мо тепер на «чортове колесо»…
Велике колесо пов╕льно оберталося з п╕дв╕шеними до нього металевими корзинами. Батько ╕ син, обнявшись, сид╕ли в корзин╕ ╕ з висоти пташиного польоту оглядали м╕ський пейзаж, що в╕дкривався згори.
— Голова не крутиться? — спитав батько.
— Не крутиться, але коли дивлюся вниз в душ╕ холоне…
— Синку, коли ти виростеш, ким хот╕в би стати?
— Льотчиком!
— Для того, щоб бути льотчиком, ти повинен бути витривалим, як Амет-Хан Султан…
— А хто такий Амет-Хан? В╕н — державний д╕яч?
Батько засм╕явся.
— Льотчик, синку, льотчик. Так╕ льотчики, як Амет-Хан, — р╕дк╕сть. В╕н — легендарний льотчик.
— Тату, я теж хочу бути таким льотчиком, як Амет-Хан.
— Дуже добре, синку. Якщо захочеш — обов’язково будеш. Т╕льки н╕коли не забувай про свою мр╕ю, завжди прагни до не╖.
Увечер╕, повертаючись додому, Джафер запропонував синов╕:
— Синку, ход╕мо до мене, сьогодн╕ у мене лишишся.
— Н╕, тату, ход╕мо краще до мами, — сумно в╕дпов╕в Д╕лявер.
Джафер хот╕в серйозно поговорити з дружиною.
— Нагулялись? — такими словами зустр╕ла ╖х Найле.
— Мамо, ми каталися на «чортовому колес╕» ╕ ╖ли морозиво! — похвалився Д╕лявер.
Найле, не звертаючи уваги на його слова, запросила Джафера додому.
— Коли не посп╕ша╓ш, випий чашечку кави.
— Дякую, не хочу.
— То чого став на пороз╕: або заходь, або зачини двер╕ з того боку.
— Я хочу з тобою поговорити. Давай домовимося по-доброму. Як ти живеш, з ким сп╕лку╓шся, — це не моя справа, вже не моя, — додав Джафер. — Але дозволь мен╕ част╕ше бачитися з сином, ╕нколи забирати його з дитячого садочка.
— Добре. ╤з сином можеш зустр╕чатися, але в мо╓ особисте життя не втручайся.
— Зрозум╕ло. ╤ на цьому спасиб╕. ╢ ще одне прохання.
— Яке ще прохання?
— Не замикай Д╕лявера одного в к╕мнат╕. Коли в╕н в чомусь буде тоб╕ на завад╕, пов╕дом мен╕. Я при╖ду ╕ заберу його. У противному раз╕…
— Не лякай.
— Я не лякаю. Я тебе прошу. Ще раз почую чи побачу, що зачиня╓ш Д╕лявера. Начувайся…
— Досить! Йди геть! Дуже я тебе злякалась!
— Я не погрожую, я прошу.
— Ти диви, який чемний… Зачини двер╕!
— Гаразд. До побачення.
Джафер попрощався з сином ╕ зачинив двер╕. Надвор╕ на мить зупинився. Ус╕ляк╕ дурн╕ думки л╕зли в голову. Але небесн╕ сили начеб хот╕ли порятувати його в╕д б╕ди… ╤ в╕н прожогом кинувся на вулицю.

╤╤
Вечор╕╓. В╕кна багатоповерх╕вок в╕дбивають пром╕ння призах╕дного сонця. Десь луна╓ музика. У дворах — дитячий гом╕н. Але цей веч╕р для Джафера був нерад╕сним. В╕н не знаходив соб╕ м╕сця. Сам не пом╕тив, як вийшов з дому ╕ опинився перед входом до кафе. У кафе — людно. Джафер с╕в за в╕льний столик, зробив замовлення в оф╕ц╕антки, запалив цигарку.
Рудоволосий чолов’яга, який сид╕в за сус╕дн╕м столиком, п╕дв╕вся ╕ с╕в навпроти Джафера. Нагнувшись, чолов╕к припалив в╕д його цигарки.
— Чому такий сумний? З дружиною посварився? — запитав в╕н.
Спочатку Джафер хот╕в було прогнати його, але чолов╕к поводив себе чемно, тому посм╕хнувся йому.
— На лоб╕ написано чи що?
— Ой, друже, — сказав рудочубий. — У мене така ж сама проблема, тому й кажу. Цих ж╕нок дуже важко зрозум╕ти. ╤нколи й сам╕ не знають, чого хочуть.
— Багато чого хочуть, не ц╕нують того, що мають, — в╕дпов╕в Джафер, — ╕ потрапляють в непри╓мн╕ ситуац╕╖.
— Якби ж то т╕льки сам╕ потрапляли, — глибоко з╕тхнувши, сказав сп╕врозмовник, — й ╕нших п╕дставляють. От мене, наприклад, дружина покинула з двома д╕тьми. Сам подумай, ╖й, тридцятир╕чн╕й матер╕ двох д╕тей, потр╕бна нова любов? А що ж вийшло? ╤ сво╓, ╕ мо╓ життя занапастила, лишила д╕тей сиротами.
— Д╕тей до дитячого притулку здав?
— Поки я живий, сво╖х д╕тей н╕кому не в╕ддам!
— Одному не важко з двома д╕тьми?
— Знав би ти, як вони за мат╕р’ю сумують! Та що поробиш… Спасиб╕, що сестричка допомага╓. Ось так╕ справи, друже.
Джафер розлив гор╕лку в чарки. Випили, закусили.
— Ви — не вчитель? — запитав Джафер.
— Чи я на вчителя схожий? — засм╕явся рудоволосий. — Н╕, друже, за профес╕╓ю я — монтажник. Мабуть, тому мене дружина залишила, що я по два-три м╕сяц╕ перебував у в╕дрядженнях. Але зараз працюю на завод╕ слюсарем. Завжди поруч з д╕тьми. А ти чому сумний? Якщо не секрет, у чому р╕ч?
— Те ж саме…
— Та ти що? Тебе також дружина залишила?
— Н╕, ми оф╕ц╕йно розлучились.
— Дитина ╓?
— У тому-то й р╕ч.
— З ким лишилась дитина?
— З мат╕р’ю.
— Звичайно, друже, усе дуже складно. Для дитини потр╕бн╕ ╕ мати, й батько.
— Я так само гадаю. Д╕тей шкода, — сказав Джафер.
— Олекс╕ю, що ти там засид╕вся? — погукали рудого ╕з-за сус╕днього столика друз╕.
— Вибач, — встаючи, сказав Олекс╕й. — А через ж╕нку не см╕й переживати. Ж╕нок — тьма. Якщо буде сумно, мен╕ скажи, — п╕дморгнув в╕н ╕, написавши на салфетц╕ свою адресу, подав Джаферу. — Коли що — познайомлю тебе з сестричкою. Не пожалку╓ш, д╕вчина, що треба! — сказав в╕н, п╕днявши великий палець.
Джафер дивився йому всл╕д ╕ думав: «У кожного сво╖х переживань вистача╓».
Кафе спорожн╕ло п╕знього вечора. Джафер розрахувався з оф╕ц╕анткою ╕ вийшов на вулицю. Прохолодне веч╕рн╓ пов╕тря осв╕жило голову. У парку окр╕м закоханих пар н╕кого вже не було. В╕н с╕в на лавку. Дивився на холодне св╕тло л╕хтар╕в. «Ну от, настала ╕ моя ос╕нь!..» — промовив з сумом ╕ глибоко з╕тхнув. Пот╕м зв╕вся на ноги ╕ пов╕льно побр╕в до автобусно╖ зупинки…

╤╤╤
У гуртожитку — тиша. Ус╕ сплять. Т╕льки Джафер не спить. Сумн╕ думки обс╕ли його голову. У так╕ хвилини в╕н завжди намага╓ться згадати про щось хороше, рад╕сне…
…П╕сля вес╕лля минув м╕сяць. Чолов╕к ╕ дружина винаймали к╕мнату, в як╕й ледь вм╕щувалось двоспальне металеве л╕жко ╕ ст╕л. Найщаслив╕ш╕ Джаферов╕ дн╕ минули у ц╕й маленьк╕й к╕мнатц╕. Якось уноч╕ в╕н прокинувся в╕д схвильованого голосу дружини.
— Джафере, Джафере, прокинься…
— Що сталося? — стрепенувся в╕н.
— Усе гаразд, Джафере…
Найле обережно поклала його руку на св╕й кругленький жив╕т.
— В╕дчува╓ш?
В╕н ╕ справд╕ в╕дчув як╕сь ледь в╕дчутн╕ порухи. Так в╕бру╓ вудилище, коли риба смика╓ за гачок. В╕н с╕в скра╓чку л╕жка, приклав вухо до живота дружини, прислухався. Знову в╕дчув поштовх.
— Хлопчик, Найле! Хлопчик! Д╕вчинка спок╕йн╕ше поводить себе, — сказав в╕н, обн╕маючи дружину.
— Джафере, обережно, не натискуй, — сказала Найле, вив╕льняючись з чолов╕кових рук.
Обо╓ втратили сон. Вони дивилися в темну стелю ╕ «полет╕ли» на крилах мр╕й.
— Якщо, дасть Бог, народиться синочок, як ми його назвемо? — спитала Найле.
— Треба подумати, — в╕дпов╕в Джафер. — Людин╕ ╕м’я да╓ться раз на все життя. Треба добре пом╕ркувати. Коли виросте, щоб не ображався на нас.
— Якщо народиться д╕вчинка, — називатиму я, якщо син — ти. Гаразд?
— Гаразд.
— Ц╕каво, яким ╕менем ти хот╕в би його назвати?
— Я назву його Д╕лявер. Д╕лявер! Як гарно звучить!
— Д╕лявер?!
— Так, Д╕лявер. ╤м’я мого брата, який загинув у Севастопол╕ п╕д час висадки десанту. Нехай в╕н з честю носить дядькове ╕м’я.
— Дивно, — сказала Найле. — Джафер — Д╕лявер… Риму╓ться…
— Не знаю, чи буде в╕н поетом, чи н╕, але в╕домим футбол╕стом може стати! Ти глянь на нього, ще в утроб╕ матер╕, а вже почав ногами тусати, — промовив Джафер, обережно погладжуючи жив╕т дружини.
Найле голосно розсм╕ялася. Джафер п╕днявся з л╕жка, п╕д╕йшов до в╕кна. Минув якийсь час.
— Що ти там робиш? — запитала нетерпляче Найле.
— Зараз, джаним, зараз… Трохи подивлюся на з╕рки.
— ╤ що ти там знайшов у тих холодних з╕рках, не знаю.
— Сам не знаю, але коли мен╕ сумно або коли рад╕ю, м╕сця соб╕ не знаходжу, хочу дивитися в зоряне небо. Пригадую дитинство, сво╖х батьк╕в…
— Я н╕як не можу звикнути до тво╓╖ дитячо╖ легковажност╕, — мовила Найле.
Св╕тало. У в╕дчинене в╕кно подув св╕жий в╕терець, почулося солов’╖не тьохкання.
— Чу╓ш?
— Чую. В╕н уже виспався, — в╕дпов╕ла Найле. — Гаразд, р╕дненький, давай ще тр╕шки поспимо. У мене просто оч╕ злипаються.
Як т╕льки вони заплющили оч╕, в╕дразу провалилися в глибокий сон.
Ус╕ з╕рки космосу, св╕т╕ть у це в╕кно!
Ус╕ солов’╖ св╕ту, зл╕тайтеся сюди!

(Продовження буде)

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #24 за 13.06.2014 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=13444

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков