Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4444)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4116)
Українці мої... (1658)
Резонанс (2110)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1844)
Крим - наш дім (1028)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (241)
Бути чи не бути? (308)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (202)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
САВА ╤ ЛАВА
Наш╕ традиц╕╖


«20 ДН╤В У МАР╤УПОЛ╤», ДЖАМАЛА ╤ «КОНОТОПСЬКА В╤ДЬМА»:
Стали в╕дом╕ лауреати Шевченк╕всько╖ прем╕╖…


ПРАВДА ДВО╢СЛОВА
Наш╕ традиц╕╖


ОЧИМА БЕЛЬГ╤ЙСЬКОГО ФОТОГРАФА
На його зн╕мках - чорно-б╕ла пал╕тра Майдану…


МИСТЕЦЬКА «ЗДИБАНКА В «НОР╤»
Виставка в╕дбулася без обмежень ╕ упереджень. В╕дб╕р ╕ цензура були в╕дсутн╕…




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #24 за 13.06.2014 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#24 за 13.06.2014
ОС╤НЬ ТРИВОГИ ╤ НАД╤╥

Книжкова полиця

«Нашого цв╕ту по всьому св╕ту», — як часто ми повторю╓мо цю фразу, нав╕ть не замислюючись над ╖╖ зм╕стом. Справд╕, укра╖нц╕ сво╖ми талантами примножують славу чужих кра╖н, а Укра╖на... втрача╓ сво╖х найкращих син╕в ╕ дочок. В укра╖нськ╕й л╕тератур╕ так звана ем╕грантська л╕тература представлена знаковими ╕менами, як╕ опинилися далеко в╕д р╕дно╖ земл╕ в силу р╕зних обставин. Нова хвиля ем╕грац╕╖ припала на час п╕сля Друго╖ св╕тово╖ в╕йни. Ем╕грантська поез╕я – то завжди туга за залишеною Укра╖ною, мотиви туги та над╕╖ на краще життя. Знаменитий в╕рш «Журавл╕» Богдана Лепкого став сво╓р╕дним г╕мном ем╕грант╕в: «Видиш, брате м╕й, товаришу м╕й, в╕дл╕тають с╕рим шнурком журавл╕ у вир╕й. Чути кру! кру! кру! В чужин╕ умру…». К╕лька строф про ос╕нн╕й в╕дл╕т птах╕в ув╕брали ст╕льки почутт╕в, що за емоц╕йним впливом перевершують еп╕чн╕ поеми!
«В╕дл╕тають вже мудр╕ птиц╕ у далекий прозорий св╕т. Вже не довго листю ср╕блитись, зам╕тати самотн╕й сл╕д», — поетичн╕ рядки ем╕грац╕йного поета Андр╕я Гарасевича суголосн╕ ностальг╕йному настрою Богдана Лепкого. П╕сля Друго╖ св╕тово╖ в╕йни йому судилося опинитися у Н╕меччин╕, стати поетом та у молодому в╕ц╕ загинути п╕д час мандр╕вки в Альпах... «Ос╕нь! Ос╕нь! В багряниц╕ йде по росах, розпуска╓ рус╕ коси, золото в волос╕ носить...» — це поетичн╕ рядки ще одного ем╕грац╕йного поета Володимира Ян╕ва. Як поет, Ян╕в був членом Об’╓днання укра╖нських письменник╕в «Слово», В╕льно╖ н╕мецько╖ сп╕лки автор╕в та м╕жнародного ПЕН-клубу. Вт╕м, Володимир Ян╕в в╕домий не лише як поет. Протягом 18 рок╕в професор Ян╕в був ректором В╕льного ун╕верситету в Мюнхен╕...
Птахи, що в╕дл╕тають у далек╕ кра╖... Золото й багрянець осен╕, що пробуджують тривожн╕ почуття й водночас дарують над╕╖ на краще... Без цих символ╕в год╕ уявити ем╕гранта, який бодай у сво╖х мр╕ях поверта╓ться на р╕дну землю в╕льним птахом...

У героя роману письменниц╕ Натал╕╖ Осипчук «Ос╕нь. До запитання…» нав╕ть пр╕звище… пташине. Знайомтеся: Назар Ласт╕вка, поет. А якщо поет, то год╕ чекати наперед продуманих крок╕в, бо все життя нагаду╓ сюжет карколомного роману. На початку роману Назар Ласт╕вка — богемний тусовщик, який веде розмови на французькому бульвар╕ Сен–Жермен з такими самими в╕льними митцями. Колеги знали, що Назар пригоща╓ завжди ╕ безсоромно цим користувалися: «Ласт╕вка пригоща╓», — лунало з вуст любител╕в дарм╕вщини. Деяк╕ п╕дсм╕ювалися: «Людина ╕з пташиним пр╕звищем не може не бути щедрою. Бо ╕накше забракне голосу, щоб сп╕вати сво╖х п╕сень».
Насправд╕, богемн╕сть Назара — то лише вт╕ха, забавка. Короткий перепочинок посеред напружених будн╕в. Зрештою, тут, на чужин╕, в╕н оп╕ку╓ться л╕тературним альманахом «Укра╖нц╕ у св╕товому простор╕». Рукописи надходять зв╕дус╕ль, ╕ редактор Назар Ласт╕вка не втомлю╓ться дивуватися величезн╕й к╕лькост╕ бажаючих зв╕рити сво╖ думки паперу. Завдяки альманаху Ласт╕вка заприятелював ╕з численною когортою поет╕в, художник╕в ╕ ╕нших «мистц╕в», розкиданих по усьому св╕тов╕! Назар н╕як не м╕г зрозум╕ти: «Це ж ск╕льки нашого люду переселилося з Укра╖ни! Таке враження, що у краю взагал╕ н╕кого не лишилося».
Ц╕ заочн╕ знайомства ╕нколи були поверховими, а подекуди переростали у щир╕ стосунки… ╤ раптом серед пошти Назар звернув увагу на адресу: ╤вано-Франк╕вська область, Верховинський район. Серце забилося швидше, наче зам╕сть бандерол╕ в╕дчув потиск дружньо╖ руки. Ця адреса здавалася такою р╕дною! ╤з сус╕дн╕м селом його ст╕льки всього ╓днало, ст╕льки спогад╕в було пов’язано ╕з т╕╓ю м╕сциною… Та що там спогад╕в! Усе життя, сфокусоване, наче у краплин╕ води, постало перед очима… Д╕д Степан… У тому сел╕ жив його незабутн╕й д╕д Степан, найр╕дн╕ша людина…
Гортаймо стор╕нки роману: «Перша зустр╕ч ╕з д╕дом Степаном справила на нього незабутн╓ враження. В╕н спустився з╕ сво╖х г╕р, як святий Миколай, якого з острахом ╕ ц╕кав╕стю виглядали д╕ти. Про д╕да йому розпов╕дали ст╕льки ц╕кавого, що в╕н не сумн╕вався у його винятковост╕. Д╕д Степан зайшов до хати, скинув волохату шапку, перехрестився ╕ прогуркот╕в: «Ану, покаж╕ть мен╕ малого онука». Назарчик в╕д неспод╕ваност╕ заховався п╕д мамину сп╕дницю… Д╕д обережно потиснув його рученятка, рвучко схопив на руки ╕ закружляв по к╕мнат╕. Назар см╕явся так весело, що доросл╕ з╕тхнули полегшено. Все буде добре. Контакт в╕дбувся…».
А пот╕м малий Назарко, боязко озираючись на батьк╕в (все-таки лячно в╕дриватися так далеко в╕д дом╕вки), попрямував ╕з д╕дом у нев╕дом╕ йому гори. Той, хто спостер╕гав за старим та його онуком, не м╕г стримати тепло╖ усм╕шки. Вони так м╕цно трималися один за одного, наче розум╕ли, що в╕д того залежить усе ╖хн╓ подальше життя. Дивно, але стар╕сть не лише не з╕псувала обличчя цього чолов╕ка, а додала йому яко╖сь особливо╖ привабливост╕. Д╕д, наче старий дуб, з роками ставав лише загартован╕шим ╕ м╕цн╕шим. Б╕л╕ сн╕ги ср╕блили його гордовитого козацького чуба, але в╕н стояв, м╕цний та дужий, ╕ не хилився ан╕ бурев╕ям, ан╕ зливам. А поряд ╕з кремезним дубом вперто пробивався до життя молоденький н╕жний паг╕нець, укор╕нювався й викидав зелене листя молоденький дубочок…
Так вони й п╕шли разом, долаючи перешкоди. Той, хто колись бував у горах, розум╕╓ м╕цн╕сть й ц╕ну дружб╕. Тримаймося один одного, щоб не втратити ╜рунт п╕д ногами… Як при╖хали до г╕рського села, все здавалося Назаров╕ дивним та незвичним! Ще б пак! Адже ц╕лими днями — воля! Гуляй досхочу! Вт╕м, то лише на перший погляд здавалося, н╕бито д╕д Степан, поглинувши у сво╖ господарськ╕ клопоти, не спостер╕га╓ за онуком. Аж н╕як! Д╕д Степан був без переб╕льшення справжн╕м ут╕ленням народно╖ педагог╕ки. А що ж воно таке, народна педагог╕ка? Це коли дитину змалку привчали до прац╕; проте дбали також про ╖╖ духовн╕ запити. ╤ так все виходило у д╕да злагоджено та продумано, наче в╕н був академ╕ком. Дивна р╕ч, — не раз дивувався Назар, ╕ все той д╕д встига╓, нав╕ть вип╕кати запашний хл╕б.
Ут╕м, була у д╕да якась та╓мниця, розгадати яку конче хот╕лося малому Назарков╕. ╤ от одного дня д╕д Степан, п╕д╕йшовши до скрин╕, витягнув на св╕т Божий яскраву хустку. Виявля╓ться, що у т╕й хустин╕ ╕ заховалася та╓мниця. Горта╓мо стор╕нки книжки: «Простягнув онуков╕ пожовклу фотограф╕ю, з яко╖ дивилося усм╕хнене, ще зовс╕м молоде обличчя. «Гарна бабуся у мене, — п╕дв╕в оч╕ до д╕да. — А що, б╕льше фотограф╕й не збереглося?». Старий руками розв╕в: «Дякуй Богов╕, що хоч одненька збереглася. Ми ж з бабунею неблагонад╕йн╕ були, розум╕╓ш?». В╕дчувалося, що йому корт╕ло зав’язати з онуком якусь важливу для нього розмову. Але зупиняло його лише те, що надто малим був Назарчик. Чи зрозум╕╓ його, чи здатен осмислити весь траг╕зм ╖хнього життя?». Зрештою, в ╕стор╕╖ ц╕╓╖ укра╖нсько╖ родини в╕дбилася траг╕чна доля багатьох таких самих родин, як╕ обрали шлях боротьби за волю Укра╖ни.
╤ д╕д Степан (тод╕ ще молодий вояк), ╕ його дружина Зоряна перебували у повстанцях. Зоряна воювала у сотн╕ «Гомона», мала псевдо «Настя Черемшина». Обо╓ вм╕ли л╕кувати поранених травами, зналися на л╕карських рослинах. Д╕д Степан ╕ онука навчав ус╕м премудростям, тож не дивно, що наука старого марно не пропала. Назар був св╕дком того, як д╕д Степан взявся за л╕кування хворого, в╕д якого вже в╕дмовилася оф╕ц╕йна медицина. До реч╕, за л╕кування страдник╕в грошей не брав. Назар, син л╕кар╕в (батько-х╕рург), поц╕кавився, чому д╕дусь в╕дмовля╓ться в╕д винагороди, адже вона — заслужена. «Якщо мен╕ дано дар л╕кувати людей, — мушу його виконати. ╤накше все зникне», — д╕став в╕дпов╕дь.
Згадував д╕дову науку, як став дорослим, ╕ чув шанобливе звертання на свою адресу. Дякував подумки д╕дов╕, що будив його раненько, показав прегарну дерев’яну церкву, легку, наче вир╕зьблену з пов╕тря. За легендою, у ц╕й дерев’ян╕й гуцульськ╕й церкв╕ часто бував ватажок карпатських опришк╕в Олекса Довбуш. В╕н давав грош╕ на ╕коностас ╕ в╕дбудову храму. Опов╕дь про Довбуша вразила Назарчика найб╕льше. Можливо, ще довго гуляв би на вол╕ Олекса Довбуш, захищаючи знедолених, якби злов╕сна т╕нь зради не нависла над ним…
Та дерев’яна церква, оповита легендами, залишилася у споминах Назара на довг╕ роки. ╤ нехай у житт╕ довелося побачити багато заморських див, та церква спливала у пам’ят╕ щоразу, коли з Укра╖ни надходила будь-яка зв╕стка. Зрозум╕ло, що Назаров╕-редакторов╕ доводилося читати багато рукопис╕в. Один з таких допис╕в змусив в╕дкласти уб╕к нев╕дкладн╕ справи ╕ вкотре перечитати над╕сланий рукопис. ╤нформац╕я вразила до глибини душ╕! З прикр╕стю д╕знався про те, що дерев’яна церковця згор╕ла. Ота церква Олекси Довбуша, церква його дитинства… Церкву п╕дпалювали вже давно, але вона дивним чином вистояла. Та рукотворне диво не вдалося врятувати в╕д людсько╖ жорстокост╕. Назар Ласт╕вка, який вивчав ╕стор╕ю дерев’яних церков, не м╕г не знати, що церквиц╕ гор╕ли, як с╕рники.
Надамо слово автору: «Вноч╕ йому наснився дивний сон. В╕н бачив себе опришком — струнким ╕ сильним ле╜енем. Вони зустр╕лися ╕з Довбушем… Але чому ватажок раптом збл╕д ╕ поточився? Ц╕вка кров╕ скапувала на землю, а в╕н ще силкувався посм╕хнутися. Мабуть, йому було нестерпно боляче, бо в╕н з останн╕х сил затуляв долонями криваву рану… Назар схилився над ним, взяв ще теплу руку, м╕цно стиснув. Невм╕ло перев’язав рани, намагався в╕дтягнути в╕д небезпечного м╕сця. Спорудив з ял╕вцю л╕жко, обережно вклав на нього пораненого ватажка. С╕в поруч, обхопив голову ╕ г╕рко, як ображена дитина, заплакав»…
Дитяч╕ спогади, гуцульськ╕ легенди… Н╕чого не мина╓ даремно, а у пам’ят╕ лиша╓ться те, що вража╓. Характер Назара формував д╕д, тож коли настав час повертатися додому, до батьк╕в, Назар розгубився. Звик бо до д╕да, аж раптом доводиться починати зовс╕м нове життя. Що ж, Назаров╕ справд╕ вдалося зануритися у зовс╕м нев╕домий йому дос╕ житт╓вий вир╕й. Його батько Василь — талановитий х╕рург — швидко долав кар’╓рн╕ сходинки ╕ невдовз╕ дор╕с до посади головного л╕каря. Здавалося б, ╓ можлив╕сть виявити сво╖ профес╕йн╕ якост╕, прислужитися л╕карськ╕й справ╕, — те, про що Василь завжди мр╕яв. Та система завжди потребу╓ над╕йних ╕ перев╕рених «кадр╕в». ╤ хоча на посад╕ головного л╕каря вдалося досягнути чимало, вже готували вуздечку для «норовливого коня». А тут ще й жахливий випадок, який перекреслив ус╕ плани, найкращ╕ спод╕вання…
Грищенко, який працював з «компетентними органами», сл╕дкував за кожним кроком Василя. Того ж фатального дня, коли робили операц╕ю молод╕й д╕вчин╕, Грищенко ╕ з╕грав свою злов╕сну роль. Потр╕бно було повторне х╕рург╕чне втручання, але Грищенко напол╕г, що робити цього не сл╕д. Внасл╕док траг╕чного зб╕гу обставин юнка п╕шла з життя… Треба ж було такому статися, що р╕дний син Назар того самого дня теж потрапив до л╕карн╕. Але вправна рука х╕рурга ╤ванчука не здригнулася, сина прооперували ╕ врятували в╕д смерт╕. Ут╕м, жодно╖ радост╕ Василь не в╕дчував. Серце каралося в╕д в╕дчуття провини: сина врятував, а д╕вчина загинула…
В╕д безнад╕╖ ╕ в╕дчаю врятував батько, д╕д Степан: «Ти — л╕кар, х╕рург, ╕ цим усе сказано. Якщо так швидко здаватимеш сво╖ позиц╕╖, тоб╕ не м╕сце у медицин╕. Тримай удар, Васильку. Будь сильним ╕ обачним». Уроки мудрост╕ й любов╕ д╕да Степана ще не раз прислужаться синов╕ й онуков╕. Адже, як з’ясувалося, д╕д Степан набагато краще знав уподобання Назара, ан╕ж його р╕дний батько. Робота, одв╕чн╕ клопоти, за якими н╕коли погомон╕ти, розпитати, що на серц╕, на душ╕. Василь не лише з подивом д╕знався про те, що його син — поет…
В╕н усе глибше п╕знавав романтичну душу Назара, сп╕лкуючись з його друзями та д╕вчиною Соф╕╓ю: «Ос╕нь. Час туж╕ння чи чекання? Жовтий лист тримаю у руках. Ос╕нь, — напишу. — До запитання. Все минеться. Будем т╕льки ти ╕ я». Поет — надто в╕дпов╕дально, щоб легковажити цим званням. Як часом непросто серед тисяч╕ сл╕в в╕днайти сво╓, справжн╓. Те, що да╓ться лише раз у житт╕, ╕ важить, наче золото. Сво╖ми сумн╕вами Назар под╕лився з╕ сво╖м порадником, д╕дом Степаном. Його в╕дпов╕дь, як завжди, була мудрою ╕ зваженою: «Слово — не забава. Будь обережним з ним… Ми ╕ сам╕ до к╕нця не розгадали його та╖ни… Як зневажатимеш, насм╕хатимешся, то й сам не пом╕тиш, як цей дар полишить тебе. Ти правильно п╕дм╕тив: птахи прил╕тають, приносять на крилах добру зв╕стку. Але ж вони можуть ╕ полет╕ти геть, якщо ╖х наполохати… Так що думай, Ласт╕вко. ╤ впевнено ставай на крило…».
Щоправда, впевненост╕ ще треба було повчитися. ╤ житт╓в╕й мудрост╕, бо зв╕дки ╖й взятися у неопереного студента-першокурсника? Назар не зрадив батьков╕й науц╕, обравши фах медика. Але для себе вир╕шив, що буде л╕карем ╕з душею… л╕рика. Бо х╕ба може бути по-╕ншому, коли душа прагне високого, коли ти — поет?
Професор Василенко, в╕н же — кер╕вник л╕тературно╖ студ╕╖ «Суз╕р’я», радо прив╕тав Назара: «Нав╕ть мала з╕рка св╕тить за тисяч╕ к╕лометр╕в… Ус╕ колись робили перш╕ кроки… А ви ще станете на крило, неодм╕нно станете в╕домим поетом!». Назар посп╕шав на зас╕дання л╕тературно╖ студ╕╖, як на свято. Дивувала атмосфера, яка тут панувала. Професор ╤ван Василенко робив усе для того, щоб юнь в╕дчувала свою причетн╕сть до творення прекрасного. Назар читав свою «Ос╕нь», ╕ почув в╕д професора схвальний в╕дгук: «Схоже, ос╕нь виявилася для вас вдалою…». Для Назара це була неабияка похвала, адже для нього, як ╕ для переважно╖ б╕льшост╕ молод╕, незаперечним кумиром був Володимир ╤васюк. Його п╕сн╕ п╕дхоплювали з перших акорд╕в, ╕ у небо линула П╕сня. «Знову ос╕нь нам приносить в злотих кронах неба просинь, злива дивних барв довкола ╕ в╕тр╕в в╕олончел╕. Не сумуй за веснотравнем», — ц╕ рядки хот╕лося повторювати ╕ сп╕вати, бо сп╕вала сама душа.
В той час, коли св╕т захоплювався знаменитим ансамблем «Б╕тлз», Володимир ╤васюк, як натура неординарна, з яскраво вираженою нац╕ональною приналежн╕стю, точно уловив модерн╕ тенденц╕╖ у музиц╕. Так витворився справжн╕й укра╖нський феномен — «Червона рута». «Червону руту не шукай вечорами, ти у мене ╓дина, т╕льки ти, пов╕р», — п╕сня лет╕ла на крилах, наче в╕льний птах. На б╕лосн╕жних крилах п╕дн╕малася до само╖ блакит╕, торкалася сам╕с╕нького сонця.
«Обпечешся, каменем упадеш», — попереджали небесн╕ янголи. Та х╕ба ╓ страх у того, хто сягнув небесно╖ височини? На зас╕данн╕ л╕тературно╖ студ╕╖ «Суз╕р’я» студенти не лише писали й читали власн╕ поез╕╖. Кожному з них — таких юних, в╕дчайдушних, хот╕лося бути схожим на улюбленого композитора та сп╕вака. Студенти намагалися для себе п╕знати феномен Володимира ╤васюка ╕ розум╕ли, що цей талант пустив корен╕ на нац╕ональному ╜рунт╕. П╕сн╕ «Червона рута», «Водограй», «Я п╕ду в далек╕ гори», «Два перстен╕» сприймалися як щось р╕дне, сокровенне, таке, що не забува╓ться…
Вже багато рок╕в потому, коли Назар ви╖хав до Н╕меччини, в╕н вперто шукав зач╕пку, яка б дозволила пролити св╕тло на загадкову смерть композитора. За одн╕╓ю з верс╕й, за два м╕сяц╕ до смерт╕ Володимира ╤васюка викликали в КДБ для бес╕ди ╕з приводу гонорар╕в, як╕ в╕н мав одержати за вих╕д сво╖х плат╕вок у Канад╕. Йому нав╕ть пропонували «пожертвувати» ц╕ грош╕ на дозв╕л… ви╖хати ╕з Союзу. Та ╤васюка не приваблював заокеанський рай, ╕ тому в╕д «виг╕дно╖» пропозиц╕╖ в╕н в╕дмовився. Спочатку його «мовчки терп╕ли», але роздратування наростало, як сн╕гова куля… Адже на умовляння не йшов, не продавався за грош╕. До того ж наближався юв╕лей — святкування 325-р╕ччя п╕дписання Переяславсько╖ угоди. В╕д Володимира зажадали, аби в╕н в╕дгукнувся на цю под╕ю, але «братерську любов» нескорений композитор розум╕в по-сво╓му. Напевно, того фатального дня, коли ╤васюк взявся за створення опери козацько╖ доби, йому вже було винесено вирок…
Назар Ласт╕вка, зв╕сно, був серед тих, хто вирушив на похорон незабутнього композитора. Поряд з ним був його янгол-охоронець — д╕д Степан, ╕ то був чорний день у житт╕ Укра╖ни. Символ╕чно, що день похорону припав на 22 травня, дату, коли т╕ло Тараса Шевченка було перевезено ╕з Петербурга до Канева. Отак проводжають в останню путь славних син╕в Укра╖ни, коли на могил╕ митт╓во виростають гори кв╕т╕в. Серед см╕ливц╕в, як╕ лишали на могил╕ ╤васюка записки, був ╕ поет Назар Ласт╕вка…
Та вирок було вже винесено, ╕ на поета чекали нов╕ випробування дол╕. Заарештували улюбленого професора Василенка, тож треба було подбати про його доньку Олю. Треба д╕яти швидко, митт╓во, блискавично, бо вирок вже чекав також на Назара. Попереду чекали нов╕ випробування, адже Назаров╕ судилося пройти тими самими пекельними колами, що ╖х вже зв╕дав професор Василенко. Яко╖сь мит╕ здалося, що пройти тими пекельними колами допоможе п╕сня Володимира ╤васюка. ╤ тод╕ розступляться тюремн╕ мури, ╕ вже н╕чого не буде й н╕кого не буде на цьому св╕т╕. Буде лише велична самота г╕р ╕ джерельна вода, що пада╓ ╕з сам╕с╕нько╖ вершини. ╤ велична п╕сня, що лине до син╕х небес: «Червону руту не шукай вечорами, ти у мене ╓дина, т╕льки ти, пов╕р…».
На цьому, зрештою, можна було б поставити крапку в опов╕д╕ про буремне життя Назара Ласт╕вки. Письменники часто п╕дкидають читачам головоломки, пропонуючи самим домислити к╕нц╕вку твору. Що ж, л╕тературний герой вже живе сво╖м життям, ╕ часто сам «веде» за собою автора. Назар Ласт╕вка нагадав про себе в ориг╕нальний спос╕б, розпов╕вши про сво╓ подальше життя у сво╖х… щоденникових записах. Саме з його нотаток розкрилося чимало та╓мниць з життя головного героя. Здолати страх у соб╕, стати вищим в╕д обставин, вистояти ╕, зрештою, перемогти. Легко це чи складно? Назар пройшов афганське пекло, п╕знав ц╕ну дружби, врятував життя командиров╕ ╕ повернувся на р╕дну укра╖нську землю. Пережите на афганськ╕й в╕йн╕, а надто втрата кохано╖ дружини далися взнаки. Назар ста╓ психотерапевтом, щоб краще зрозум╕ти св╕й внутр╕шн╕й стан ╕ допомогти ╕ншим. А дал╕ — зустр╕ч з н╕мецькою д╕вчиною та ем╕грац╕я…
Зда╓ться, там, у благополучн╕й Н╕меччин╕, поет Назар Ласт╕вка мав би заспоко╖тися та лише з ностальг╕╓ю згадувати про Укра╖ну. Та х╕ба забувають р╕дну землю в╕льн╕ птахи? Як птах, що посп╕ша╓ з вир╕ю додому, поверта╓ться на р╕дну землю Ласт╕вка, щоб в╕дродитися до нового життя. ╤ нехай юнацьк╕ мр╕╖ вже оповит╕ туманом л╕т ╕ заплуталися в ос╕нньому лист╕, на г╕лц╕ старого ясена бруниться зелений паг╕нець молодого життя. ╤ поет Ласт╕вка посп╕ша╓ додому, щоб досп╕вати улюблену п╕сню п╕д син╕м небом вже в╕льно╖ Укра╖ни...

Пол╕на СТЕПАНЕНКО,
журнал╕ст
м. Ки╖в

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #24 за 13.06.2014 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=13446

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков