Версiя для друку Обговорити в форумi

Література

Євгенія Яніщиць – відома білоруська поетеса, лауреат Державної премії БРСР, авторка багатьох книг поезій — відносно дуже рано пішла з життя – 25 листопада 1988 року, коли їй виповнилося тільки сорок років.
Народилася вона 20 листопада 1948 р. у селі Рудка Пінського району Брестської області в родині колгоспників.
У 1971 р. закінчила філологічний факультет Білоруського державного університету, працювала редактором відділу поезії «Маладосць». Авторка книг поезії «Снежные грамніцы», «Дзень вечаровы», «Ясельда», «Каліна зімы», «Пара любові і жалю» та ін.
Пробувала свої сили і в прозі. Сьогодні ми хочемо ознайомити читачів з одним із оповідань Євгенії Яніщиць, котре свого часу друкувалося в газеті «Література і мастацтва».

Мілюня солодко посопує уві сні. Її русяве густе волосся сонячно розсипане по подушці. І Стефка боїться, щоб не притиснути його плечем чи рукою, щоб не зачепити цей шикарний шовковистий водоспад, бо тоді Мілюні стане боляче і вона відразу може прокинутись, як це вже було не раз.
Стефка і Мілюня сплять в одному ліжку, під однією ковдрою, довго щебечучи перед тим, як обох огорне темнувата змореність сну. А ще кожного вечора Стефка розказує Мілюні казки. Тому й не дивно, що інколи Стефка навіть стає вигадницею, бо мала Мілюня просить все нових і нових. А де ти на кожен вечір їх, нових, наберешся! А в Мілюні надто ж чіпка пам’ять: запам’ятовує кожну – від початку і до кінця! Стефка, як і завжди, прокидається першою. Так і має бути, бо вона ж старша від Мілюні на цілих п’ять років! Мілюні – шість, а Стефці – цілих одинадцять.
«Яблучко, яблучко… дай мені ось це яблучко, дай мені яблучко…» — раптом починає бурмотати збуджена чимось уві сні Мілюня.
І Стефка, наскільки дозволяє свобода на такому вже й неширокому залізному ліжку, відсовується від малої, щоб не розбудити її: нехай ще поспить! У сні, десь чула Стефка, діти ростуть.
«Яблучко, яблучко… дай… Я хочу яблучко, мамо», — знову повторюють крізь сон маленькі і примхливі уста.
Стефка потихеньку зсувається з ліжка, але Мілюня прокинулася вже і темнокарими оченятами позирає на свою старшу подружку.
— Тобі щось снилося, Мілко? – запитує Стефка.
— Так. Мені снилися яблука, Стефко. Багато-багато яблук. Цілий кошик. Їх несла мама, а кошик випав з її рук, і яблука розкотилися по землі. Мама кинулася підбирати їх, але вони так швидко котилися, що вона жодного для мене не наздогнала. Я хочу яблук, Стефко. Хоч одненьке, хоч малесеньке, — марить ще тим незбутнім кольоровим сном Мілюня.
— Та де ж взяти тих яблук? Та ще — взимку! Стефка й сама їх давно не їла. Але якби було одне-однісіньке, – вона б не пошкодувала його, віддала б, не вагаючись, малій.
— Подивись, який узор намалював Дід Мороз на вікні, — раптом перебиває Мілюніну «яблучну спокусу» Стефка.
І справді: за ніч, поки вони спали, вікно в кімнаті затягнуло дивним ажурним мереживом. І чого тільки на ньому нема, коли в душі є хоч краплинка фантазії! Он – листячко клена, он – метелики і ромашки, а он якась красива пташка, а он – місяченько…
— А он – яблуко, — радісно лепече Мілюня. – Дивись, яке велике сріблясте яблуко, Стефко! Я хочу яблуко, хоч би одненьке – малесеньке, — знов не заспокоюється мала.
— Де ж ти його бачиш, Мілко? Це зовсім і не яблуко, а велика біла кулька, Мілюню. Кулька, придивись уважніше.
— Ні, ні, це яблуко, Стефко. Я хочу яблуко, хочу яблуко, — ніяк не хоче забути про сон дівчинка.
— Діти, що тут за шум такий? – зазирає до кімнати дбайлива Стефчина мама.
— Та ось, Мілюня яблук хоче, хоча б одненьке, — відповідає Стефка і сама зажурилася, як доросла. («Які ще яблука, тут хоч би картопельки до весни вистачило. Але малій же не скажеш про це, Мілюня ж цього не зрозуміє»).
— Яблук у нас нема, донечко. Але завтра – Новий рік. Має прийти до нас у гості з хутора бабуся Марфа. Може, вона чим вас і порадує. Почекайте, дітки, до завтра. А тепер – хутчіше вмиватися і снідати.
«Нас утро встречает прохладой, нас ветром встречает река. Кудрявая, что ж ты не рада веселому пенью гудка?» — лине з гучномовця. І Стефка з Мілюнею підхоплюють пісню на льоту:

Не спи, вставай, кудрявая!
В цехах, звеня,
Страна встает со славою
На встречу дня.

І справді, відтоді, як у хаті з’явилося радіо, Стефка вивчила немало пісень. Прилипне вухом до дивної скриньки – і слухає, слухає, а потім вже й сама співає. Голос у Стефки грудний, співочий. Ось уже вона разом з Мілюнею дружно вторить веселому ранковому гімну життя: «И радость никак не запрятать, когда барабанщики бьют: за ними идут октябрята, картавые песни поют». Дивись, скоро й Мілюня навчиться переймати усі пісні з цієї дивної скриньки, як і її старша подружка Стефка!
— Йдіть, картавенькі, скоріше до столу, а то бульбочка (білоруське — картопля) прочахне, — запрошує Стефчина мама. Але веселі і «картаві» дотягують пісню до кінця:

Любить грешно ль, кудрявая,
Когда звеня,
Страна встает со славою
На встречу дня.

Розсипчаста, розвариста картопля запашно парує на столі. Поруч – товста чавунна сковорода, з якої апетитно лоскочуть ніс шкварки. І Мілюня одразу ж забуває про свій незвичайний кольоровий сон, перекочуючи в маленьких і чіпких руках білу грудочку картоплини.
А Стефка не знає, чому спокійно не може дивитись на картоплю і навіть їсти її. Не знає? Але чому ж тоді щоразу, коли вони з Мілюнею сідають за стіл і Стефчина мама насипає з казанка в білу фарфорову миску розваристе картопляне диво, дівчинка згадує застовпований у пам’яті кошик картоплі і Мілюнину маму. А ще — велику чорну автомашину-будку, в якій поїхала тітка Феня – Мілюнина мама.
— Ну що, маленька нахабнице, тут, певно, смачніше, ніж вдома? – замість привітання долинає з кухонних дверей голос дядька Станіслава, Мілюніного татка. – А Петрик з Броником сумують без тебе. Може, все-таки підемо, га, кізонько-стрибунко? – звертається до дочки дядько Станіслав.
— То нехай і Стефка з нами йде. Без Стефки я не піду, — сокоче мала. – Забирай, татку, і Стефку!
— Нехай і Стефка йде, як же без Стефки, — погоджується дядько Станіслав. – Тільки зі Стефкою!
А Стефка знає, відчуває, що хоч дядько Станіслав і справді зі всією щирістю запрошує і її, однак йти їй не можна. Дядько Станіслав один у хаті і йому дуже важко справлятися з трьома дітьми. Вона ж, Стефка, на власні очі бачила, як дуже ощадливо, на шматочки нарізує дядько Стась хліб своїм дітям! Ні, Стефка не піде до них, їм же й так нелегко.
— Нехай з нами і Стефка тоді йде! – не вгаває мала Мілюня.
— Та що ти, Стасю, ніяка вона в нас не нахлібниця, їй же як тому горобцю треба, — відгукується Стефчина мама. – Нехай краще Мілюня буде у нас. І Стефка до неї дуже звикла. Мілюнька – як рідна сестра їй. Нехай краще буде у нас.
Засмучена Стефка полегшено зітхає (нарешті, Мілюня залишиться з нею!).
— Ти не думай, Маріє, я тобі відроблю, відкошу влітку разом з твоїм Іваном, допоможу й хлівець звести. Руки в мене теслярські, сили ще багато, — не знає, як віддякувати сусідці дядько Станіслав. – А коли вона вже так прилипла до вашої хати, то нехай побуде, доки сама Феня не вернеться. Вже скоро, за якихось півроку… Амністія, казали, якась повинна бути. Може, під цю амністію і Феніна доля підпаде. Трійко діток все-таки, га, Маріє? І за що ж я увесь фронт пройшов, га, Маріє, щоб до такого сорому дожитись?
— Ти не один такий, Станіславе, — намагається заспокоїти схвильованого дядька Стефчина мама. – Он, і Матвіїху забрали з Гальшанки. І так само ж, як і твою Феню, усього лиш за кошик картоплі. Щоб він був пропав, той кошик, хай би краще згнила та проклята бульба, коли ми її тоді навесні перебирали! І треба ж тому гончаку так глумитися над своїми людьми, над жінками!
Стефка здогадується, хто цей «гончак»! Це той самий міліціонер, що й до них приїжджав недавно і щось довго рився в комірчині і на току. Стефка боїться і ненавидить всією дитячою душею цього гончака. Він для неї – як уособлення тієї чорної будки-машини, яка забрала Мілюніну маму. І вона пам’ятає, як плакали жінки, коли вели до тієї чорної будки тітку Феню, яка також плакала, але тихо, не гучно. А потім тітка витерла ріжечком хустки очі і сказала: «Не плачте, добрі люди, дасть Бог, не загину. Іване, неси ліпше гармошку та заграй мені відхідну на дорогу! Будь ласка, Іване, не поскупися на моє прохання».
Стефка виразно бачить, як і справді її відчайдушний тато-фронтовик кинувся до хати по гармошку і заграв тітці Фені відхідний марш, а схвильовані жінки ще сильніше заголосили. Стефка добре пам’ятає, як міліціонер-гончак і бригадир вчепилися в татове плече, а гончак полоснув по малинових міхах гармошки чимось блискучим і гострим. Як шаблюкою полоснув! Марш захлинувся. А мама тоді поблідла уся, як полотно, бо боялася, що й тата можуть заштовхати в цю чорну будку. Плакали, бігши за чорним вороном, два тітчині хлопчики – Петрусь і Броник. І довго ще цей гарячий і сердечний плач перемішувався у Стефчиних вухах з суворим відхідним маршем для тітки Фені…
— Завтра прийде бабця Марфа до нас, завтра буде Новий рік, — весело повідомляє своєму татові Мілюня. – Завтра бабця Марфа принесе нам цілий кошик яблук, - лепече мала. – Стефко, напиши моїй мамочці, щоб вона скоріше їхала до нас. Я сховаю їй під подушкою найбільше яблуко, яке принесе бабуся Марфа. Напиши, Стефко, що я дуже її люблю і дуже її чекаю.
— Гаразд, я напишу твоїй мамі листа, — каже Стефка, — а поки не заважай мені, бо треба ще повторити вірш. Завтра підемо в школу, на ялинку, і я там розповідатиму вірш про Діда Мороза, а ваш Броник – так про нашого любимого вождя Сталіна читатиме вірш, от!

Переклад з білоруської
Данила КОНОНЕНКА

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #24 за 13.06.2014 > Тема "Душі криниця"