Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (2577)
З потоку життя (5659)
Душі криниця (3186)
Українці мої... (1409)
Резонанс (1414)
Урок української (981)
"Білі плями" історії (1611)
Крим - наш дім (528)
"Будьмо!" (258)
Ми єсть народ? (235)
Бути чи не бути? (69)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (125)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (829)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
КРАЙ, ТАЛАНТАМИ БАГАТИЙ
Вперше за роки незалежност╕ в житт╕ Новомикола╖вського краю, що на Запор╕жж╕, в╕дбулася под╕я,...


«ВИ ДУМА╢ТЕ, ЩО МЕН╤ НЕ СТРАШНО...»
Св╕й творчий веч╕р-бенеф╕с, який в╕дбувся у Червоноградськ╕й м╕ськ╕й б╕бл╕отец╕ для д╕тей,...


АНДР╤╥ВСЬКА Н╤Ч
Андр╕й Первозванний, якого вшанову╓мо 13 грудня, був першим з апостол╕в, хто п╕шов сл╕дом за...


ОС╤НН╢ Л╤РИЧНЕ НАДБАННЯ ГАЛИНИ ЛИТОВЧЕНКО
Мокро ╕ сиро. Туманно. Такий листопад. Вбралися б╕сером висохл╕ зонтики кропу.


ЖИТТ╢ДАЙНЕ ДЖЕРЕЛО У СПАДОК
Виступи перед школярами – то завжди питання з багатьма нев╕домими. Як сприйматиме юнь тв╕й...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #24 за 13.06.2014 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#24 за 13.06.2014
КОШИК КАРТОПЛ╤
╢вген╕я ЯН╤ЩИЦЬ

Л╕тература

╢вген╕я Ян╕щиць – в╕дома б╕лоруська поетеса, лауреат Державно╖ прем╕╖ БРСР, авторка багатьох книг поез╕й — в╕дносно дуже рано п╕шла з життя – 25 листопада 1988 року, коли ╖й виповнилося т╕льки сорок рок╕в.
Народилася вона 20 листопада 1948 р. у сел╕ Рудка П╕нського району Брестсько╖ област╕ в родин╕ колгоспник╕в.
У 1971 р. зак╕нчила ф╕лолог╕чний факультет Б╕лоруського державного ун╕верситету, працювала редактором в╕дд╕лу поез╕╖ «Маладосць». Авторка книг поез╕╖ «Снежные грамн╕цы», «Дзень вечаровы», «Ясельда», «Кал╕на з╕мы», «Пара любов╕ ╕ жалю» та ╕н.
Пробувала сво╖ сили ╕ в проз╕. Сьогодн╕ ми хочемо ознайомити читач╕в з одним ╕з опов╕дань ╢вген╕╖ Ян╕щиць, котре свого часу друкувалося в газет╕ «Л╕тература ╕ мастацтва».

М╕люня солодко посопу╓ ув╕ сн╕. ╥╖ русяве густе волосся сонячно розсипане по подушц╕. ╤ Стефка бо╖ться, щоб не притиснути його плечем чи рукою, щоб не зачепити цей шикарний шовковистий водоспад, бо тод╕ М╕люн╕ стане боляче ╕ вона в╕дразу може прокинутись, як це вже було не раз.
Стефка ╕ М╕люня сплять в одному л╕жку, п╕д одн╕╓ю ковдрою, довго щебечучи перед тим, як обох огорне темнувата зморен╕сть сну. А ще кожного вечора Стефка розказу╓ М╕люн╕ казки. Тому й не дивно, що ╕нколи Стефка нав╕ть ста╓ вигадницею, бо мала М╕люня просить все нових ╕ нових. А де ти на кожен веч╕р ╖х, нових, наберешся! А в М╕люн╕ надто ж ч╕пка пам’ять: запам’ятову╓ кожну – в╕д початку ╕ до к╕нця! Стефка, як ╕ завжди, прокида╓ться першою. Так ╕ ма╓ бути, бо вона ж старша в╕д М╕люн╕ на ц╕лих п’ять рок╕в! М╕люн╕ – ш╕сть, а Стефц╕ – ц╕лих одинадцять.
«Яблучко, яблучко… дай мен╕ ось це яблучко, дай мен╕ яблучко…» — раптом почина╓ бурмотати збуджена чимось ув╕ сн╕ М╕люня.
╤ Стефка, наск╕льки дозволя╓ свобода на такому вже й неширокому зал╕зному л╕жку, в╕дсову╓ться в╕д мало╖, щоб не розбудити ╖╖: нехай ще поспить! У сн╕, десь чула Стефка, д╕ти ростуть.
«Яблучко, яблучко… дай… Я хочу яблучко, мамо», — знову повторюють кр╕зь сон маленьк╕ ╕ примхлив╕ уста.
Стефка потихеньку зсува╓ться з л╕жка, але М╕люня прокинулася вже ╕ темнокарими оченятами позира╓ на свою старшу подружку.
— Тоб╕ щось снилося, М╕лко? – запиту╓ Стефка.
— Так. Мен╕ снилися яблука, Стефко. Багато-багато яблук. Ц╕лий кошик. ╥х несла мама, а кошик випав з ╖╖ рук, ╕ яблука розкотилися по земл╕. Мама кинулася п╕дбирати ╖х, але вони так швидко котилися, що вона жодного для мене не наздогнала. Я хочу яблук, Стефко. Хоч одненьке, хоч малесеньке, — марить ще тим незбутн╕м кольоровим сном М╕люня.
— Та де ж взяти тих яблук? Та ще — взимку! Стефка й сама ╖х давно не ╖ла. Але якби було одне-одн╕с╕ньке, – вона б не пошкодувала його, в╕ддала б, не вагаючись, мал╕й.
— Подивись, який узор намалював Д╕д Мороз на в╕кн╕, — раптом перебива╓ М╕люн╕ну «яблучну спокусу» Стефка.
╤ справд╕: за н╕ч, поки вони спали, в╕кно в к╕мнат╕ затягнуло дивним ажурним мереживом. ╤ чого т╕льки на ньому нема, коли в душ╕ ╓ хоч краплинка фантаз╕╖! Он – листячко клена, он – метелики ╕ ромашки, а он якась красива пташка, а он – м╕сяченько…
— А он – яблуко, — рад╕сно лепече М╕люня. – Дивись, яке велике ср╕блясте яблуко, Стефко! Я хочу яблуко, хоч би одненьке – малесеньке, — знов не заспокою╓ться мала.
— Де ж ти його бачиш, М╕лко? Це зовс╕м ╕ не яблуко, а велика б╕ла кулька, М╕люню. Кулька, придивись уважн╕ше.
— Н╕, н╕, це яблуко, Стефко. Я хочу яблуко, хочу яблуко, — н╕як не хоче забути про сон д╕вчинка.
— Д╕ти, що тут за шум такий? – зазира╓ до к╕мнати дбайлива Стефчина мама.
— Та ось, М╕люня яблук хоче, хоча б одненьке, — в╕дпов╕да╓ Стефка ╕ сама зажурилася, як доросла. («Як╕ ще яблука, тут хоч би картопельки до весни вистачило. Але мал╕й же не скажеш про це, М╕люня ж цього не зрозум╕╓»).
— Яблук у нас нема, донечко. Але завтра – Новий р╕к. Ма╓ прийти до нас у гост╕ з хутора бабуся Марфа. Може, вона чим вас ╕ пораду╓. Почекайте, д╕тки, до завтра. А тепер – хутч╕ше вмиватися ╕ сн╕дати.
«Нас утро встречает прохладой, нас ветром встречает река. Кудрявая, что ж ты не рада веселому пенью гудка?» — лине з гучномовця. ╤ Стефка з М╕люнею п╕дхоплюють п╕сню на льоту:

Не спи, вставай, кудрявая!
В цехах, звеня,
Страна встает со славою
На встречу дня.

╤ справд╕, в╕дтод╕, як у хат╕ з’явилося рад╕о, Стефка вивчила немало п╕сень. Прилипне вухом до дивно╖ скриньки – ╕ слуха╓, слуха╓, а пот╕м вже й сама сп╕ва╓. Голос у Стефки грудний, сп╕вочий. Ось уже вона разом з М╕люнею дружно вторить веселому ранковому г╕мну життя: «И радость никак не запрятать, когда барабанщики бьют: за ними идут октябрята, картавые песни поют». Дивись, скоро й М╕люня навчиться переймати ус╕ п╕сн╕ з ц╕╓╖ дивно╖ скриньки, як ╕ ╖╖ старша подружка Стефка!
— Йд╕ть, картавеньк╕, скор╕ше до столу, а то бульбочка (б╕лоруське — картопля) прочахне, — запрошу╓ Стефчина мама. Але весел╕ ╕ «картав╕» дотягують п╕сню до к╕нця:

Любить грешно ль, кудрявая,
Когда звеня,
Страна встает со славою
На встречу дня.

Розсипчаста, розвариста картопля запашно пару╓ на стол╕. Поруч – товста чавунна сковорода, з яко╖ апетитно лоскочуть н╕с шкварки. ╤ М╕люня одразу ж забува╓ про св╕й незвичайний кольоровий сон, перекочуючи в маленьких ╕ ч╕пких руках б╕лу грудочку картоплини.
А Стефка не зна╓, чому спок╕йно не може дивитись на картоплю ╕ нав╕ть ╖сти ╖╖. Не зна╓? Але чому ж тод╕ щоразу, коли вони з М╕люнею с╕дають за ст╕л ╕ Стефчина мама насипа╓ з казанка в б╕лу фарфорову миску розваристе картопляне диво, д╕вчинка згаду╓ застовпований у пам’ят╕ кошик картопл╕ ╕ М╕люнину маму. А ще — велику чорну автомашину-будку, в як╕й по╖хала т╕тка Феня – М╕люнина мама.
— Ну що, маленька нахабнице, тут, певно, смачн╕ше, н╕ж вдома? – зам╕сть прив╕тання долина╓ з кухонних дверей голос дядька Стан╕слава, М╕люн╕ного татка. – А Петрик з Броником сумують без тебе. Може, все-таки п╕демо, га, к╕зонько-стрибунко? – зверта╓ться до дочки дядько Стан╕слав.
— То нехай ╕ Стефка з нами йде. Без Стефки я не п╕ду, — сокоче мала. – Забирай, татку, ╕ Стефку!
— Нехай ╕ Стефка йде, як же без Стефки, — погоджу╓ться дядько Стан╕слав. – Т╕льки з╕ Стефкою!
А Стефка зна╓, в╕дчува╓, що хоч дядько Стан╕слав ╕ справд╕ з╕ вс╕╓ю щир╕стю запрошу╓ ╕ ╖╖, однак йти ╖й не можна. Дядько Стан╕слав один у хат╕ ╕ йому дуже важко справлятися з трьома д╕тьми. Вона ж, Стефка, на власн╕ оч╕ бачила, як дуже ощадливо, на шматочки нар╕зу╓ дядько Стась хл╕б сво╖м д╕тям! Н╕, Стефка не п╕де до них, ╖м же й так нелегко.
— Нехай з нами ╕ Стефка тод╕ йде! – не вгава╓ мала М╕люня.
— Та що ти, Стасю, н╕яка вона в нас не нахл╕бниця, ╖й же як тому горобцю треба, — в╕дгуку╓ться Стефчина мама. – Нехай краще М╕люня буде у нас. ╤ Стефка до не╖ дуже звикла. М╕люнька – як р╕дна сестра ╖й. Нехай краще буде у нас.
Засмучена Стефка полегшено з╕тха╓ (нарешт╕, М╕люня залишиться з нею!).
— Ти не думай, Мар╕╓, я тоб╕ в╕дроблю, в╕дкошу вл╕тку разом з тво╖м ╤ваном, допоможу й хл╕вець звести. Руки в мене теслярськ╕, сили ще багато, — не зна╓, як в╕ддякувати сус╕дц╕ дядько Стан╕слав. – А коли вона вже так прилипла до вашо╖ хати, то нехай побуде, доки сама Феня не вернеться. Вже скоро, за якихось п╕вроку… Амн╕ст╕я, казали, якась повинна бути. Може, п╕д цю амн╕ст╕ю ╕ Фен╕на доля п╕дпаде. Тр╕йко д╕ток все-таки, га, Мар╕╓? ╤ за що ж я увесь фронт пройшов, га, Мар╕╓, щоб до такого сорому дожитись?
— Ти не один такий, Стан╕славе, — намага╓ться заспоко╖ти схвильованого дядька Стефчина мама. – Он, ╕ Матв╕╖ху забрали з Гальшанки. ╤ так само ж, як ╕ твою Феню, усього лиш за кошик картопл╕. Щоб в╕н був пропав, той кошик, хай би краще згнила та проклята бульба, коли ми ╖╖ тод╕ навесн╕ перебирали! ╤ треба ж тому гончаку так глумитися над сво╖ми людьми, над ж╕нками!
Стефка здогаду╓ться, хто цей «гончак»! Це той самий м╕л╕ц╕онер, що й до них при╖жджав недавно ╕ щось довго рився в ком╕рчин╕ ╕ на току. Стефка бо╖ться ╕ ненавидить вс╕╓ю дитячою душею цього гончака. В╕н для не╖ – як уособлення т╕╓╖ чорно╖ будки-машини, яка забрала М╕люн╕ну маму. ╤ вона пам’ята╓, як плакали ж╕нки, коли вели до т╕╓╖ чорно╖ будки т╕тку Феню, яка також плакала, але тихо, не гучно. А пот╕м т╕тка витерла р╕жечком хустки оч╕ ╕ сказала: «Не плачте, добр╕ люди, дасть Бог, не загину. ╤ване, неси л╕пше гармошку та заграй мен╕ в╕дх╕дну на дорогу! Будь ласка, ╤ване, не поскупися на мо╓ прохання».
Стефка виразно бачить, як ╕ справд╕ ╖╖ в╕дчайдушний тато-фронтовик кинувся до хати по гармошку ╕ заграв т╕тц╕ Фен╕ в╕дх╕дний марш, а схвильован╕ ж╕нки ще сильн╕ше заголосили. Стефка добре пам’ята╓, як м╕л╕ц╕онер-гончак ╕ бригадир вчепилися в татове плече, а гончак полоснув по малинових м╕хах гармошки чимось блискучим ╕ гострим. Як шаблюкою полоснув! Марш захлинувся. А мама тод╕ побл╕дла уся, як полотно, бо боялася, що й тата можуть заштовхати в цю чорну будку. Плакали, б╕гши за чорним вороном, два т╕тчин╕ хлопчики – Петрусь ╕ Броник. ╤ довго ще цей гарячий ╕ сердечний плач перем╕шувався у Стефчиних вухах з суворим в╕дх╕дним маршем для т╕тки Фен╕…
— Завтра прийде бабця Марфа до нас, завтра буде Новий р╕к, — весело пов╕домля╓ сво╓му татов╕ М╕люня. – Завтра бабця Марфа принесе нам ц╕лий кошик яблук, - лепече мала. – Стефко, напиши мо╖й мамочц╕, щоб вона скор╕ше ╖хала до нас. Я сховаю ╖й п╕д подушкою найб╕льше яблуко, яке принесе бабуся Марфа. Напиши, Стефко, що я дуже ╖╖ люблю ╕ дуже ╖╖ чекаю.
— Гаразд, я напишу тво╖й мам╕ листа, — каже Стефка, — а поки не заважай мен╕, бо треба ще повторити в╕рш. Завтра п╕демо в школу, на ялинку, ╕ я там розпов╕датиму в╕рш про Д╕да Мороза, а ваш Броник – так про нашого любимого вождя Стал╕на читатиме в╕рш, от!

Переклад з б╕лорусько╖
Данила КОНОНЕНКА

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #24 за 13.06.2014 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=13447

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков