Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (2577)
З потоку життя (5659)
Душі криниця (3186)
Українці мої... (1409)
Резонанс (1414)
Урок української (981)
"Білі плями" історії (1611)
Крим - наш дім (528)
"Будьмо!" (258)
Ми єсть народ? (235)
Бути чи не бути? (69)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (125)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (829)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
КРАЙ, ТАЛАНТАМИ БАГАТИЙ
Вперше за роки незалежност╕ в житт╕ Новомикола╖вського краю, що на Запор╕жж╕, в╕дбулася под╕я,...


«ВИ ДУМА╢ТЕ, ЩО МЕН╤ НЕ СТРАШНО...»
Св╕й творчий веч╕р-бенеф╕с, який в╕дбувся у Червоноградськ╕й м╕ськ╕й б╕бл╕отец╕ для д╕тей,...


АНДР╤╥ВСЬКА Н╤Ч
Андр╕й Первозванний, якого вшанову╓мо 13 грудня, був першим з апостол╕в, хто п╕шов сл╕дом за...


ОС╤НН╢ Л╤РИЧНЕ НАДБАННЯ ГАЛИНИ ЛИТОВЧЕНКО
Мокро ╕ сиро. Туманно. Такий листопад. Вбралися б╕сером висохл╕ зонтики кропу.


ЖИТТ╢ДАЙНЕ ДЖЕРЕЛО У СПАДОК
Виступи перед школярами – то завжди питання з багатьма нев╕домими. Як сприйматиме юнь тв╕й...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #24 за 13.06.2014 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#24 за 13.06.2014
НЕЗЛИМ, ТИХИМ СЛОВОМ
Олександр ФЕДОРУК

Проза життя

Запалюю св╕й золотий трикир╕й, триогнь дов╕чний, — ╕ думаю… передумую ще раз, передумаю начисто – ╕ все… напишу… ╕ в╕длуню╓ в грудях вогонь.

1. Семен, св╕т ╤ванович

Гостро б╕л╕ла жовтою к╕сткою абрикосова зламана г╕лка… в пам’ят╕, як у глибокому колодяз╕, ╕ стомлена зелень акац╕й ╕ клен╕в, пов╕льн╕ б╕л╕ башти серпня, високе сонце в синьому шатр╕, а п╕д сонцем – неосяжний жовтий день, гарячий променистий день… ╕ абрикоси – сипались сп╕л╕ абрикоси. На земл╕, п╕д кроною — червоно-жовте коло, ╕ в колюч╕й трав╕, ╕ на гол╕й лискуч╕й дороз╕, ╕ на стерн╕ – струшен╕ червон╕ абрикоси.
Дзеленькнув ╕ зашурхот╕в велосипед: п╕д’╖хали Ви ╕ спинились, ставши ногою на стерню. Зупинились – ╕ при╓мна легка хвиля, — прохолода й лоск╕т, — сколихнули жар пов╕тря ╕ припалену зелень, — вс╕ п╕д╕йшли до Вас; ╕ вс╕м хот╕лося торкнутись, непом╕тно доторкнутися до Вашого велосипеда ╕ зустр╕тися з Вами очима… ╕ пригощали, ╖ли разом сп╕л╕ абрикоси, жовто-червон╕ грудки меду, ╕ см╕ялися чогось: високе сонце не згаса╓, а син╓ небо не м╕л╕╓, ╕ не визбирати в кошики солодк╕ абрикоси, не визбирати н╕коли…
╤ знову хочу струсонути, доторкнутися до г╕лки ╕ в╕дчути, чути шелест╕ння абрикос╕в, що дощем посипляться на землю п╕д ворушке г╕лля (╕з марива ╕ мерви створю╓ться текст, колористична сув’язь зелено-жовтого г╕лля ╕ вишуканих алегор╕й – т╕нями на стор╕нках митт╓вих ╕стин, блискавки ╕ жах життя – сплелися).
* * *
Тут ретро Ваше: голодна юн╕сть ╕ любов до книги, випален╕ толом чорн╕ ячмен╕ ╕ б╕л╕ комини в дворах; вогонь, зал╕зо ╕ безсоння л╕с╕в, бол╕т ╕ р╕чок; вода ╕ сн╕г, ╕ твань, ╕ л╕д окоп╕в… ╕ роз’╖зджен╕ рокади.
А пот╕м: п╕сля зал╕за кров╕, п╕сля пронизливих дор╕г… колиба посеред села, — а пот╕м: прив╕тна б╕ла хата ╕ тремтлив╕ молод╕ топол╕ б╕ля в╕кон… ще й дос╕ дв╕ стоять, тр╕почуть зеленаво-б╕лим листям… ╕ нас, д╕тей, не пам’ятаю хто, лякали Вами: мовчазний, кульгавий, знервований ╕ злий.
Ваше минуле… ╕ мо╓ – мо╖ л╕та далек╕: шкоринка хл╕ба з часником, вода з колодязя в гор╕хов╕м саду, сонячний краплистий дощ, ╕ польов╕, ╕ пал╕садников╕ кв╕ти, шовковиц╕ стар╕ загущав╕л╕, повн╕ гн╕зд грачиних, пахучо╖ трави ╕ та╓мниць; ╕ перша кобзарева книга, ╕ перш╕ кострубат╕ в╕рш╕; ╕ оп╕вноч╕ виноград: в рос╕ холодн╕ ╕ пахуч╕ грона винограду, нар╕заного батьком п╕д солов’╖н╕ сп╕ви.
 ╤ от: зустр╕лись… Ви: сив╕ скрон╕, пошрамлена долоня, ласкав╕ кар╕ оч╕ на б╕лому обличч╕ ╕ усм╕шка… як н╕ в кого, г╕ркувата ╕ при╓мна, а ще мова, елегантна ╕ незвична, не селянська, мова… ╕ я: сутулуватий, сизоокий ╕ негов╕ркий, принишклий перед Вами ╕з пересторогою в очах...
╤ Ви: прив╕тно усм╕хнулися до мене. Вс╕ були, як вс╕, а Ви — ╕накший, ╕ я зрад╕в, ╕ вибрав Вас, я випростав себе… Ви, мимох╕дь – тод╕ – в дозр╕лий ╜рунт зронили зерно любов╕ ╕ я в╕д Вас веду сво╖ л╕та, св╕й в╕к…
╤ не було б╕льше н╕кого, або – не т╕… ╤ нехай те зерно, як г╕рчичне, ╕з ус╕х найдр╕бн╕ше, але як пророста╓, б╕льше ста╓ за всяке з╕лля, ╕ деревом стане, — ╕ зл╕таються птахи небесн╕, ╕ сп╕вають, ╕ гн╕зда л╕плять у розк╕шному г╕лл╕.
А людей л╕та не втомлюють, люди ходять ╕ ходять, ╕ шукають омр╕яний той вир╕й, де трава в╕чно зелена ╕ дерева не жовт╕ють, а пов╕тря прозоре, ╕ скельн╕ криниц╕, ╕ вода в скельних криницях холодна – ╕ не знаходять… зарано обрива╓ться життя. ╤ об╕рвалося, Ви криком кричали…
Що залиша╓ться в╕д того, в╕д життя: усм╕шка, ╕м’я ╕ голос? Жменя попелу? Чи жменя сухого нас╕ння? ╤ що з╕йде? Я ще не знаю, ╕ н╕хто не зна╓…
Е н╕! Я знаю… тепер мен╕ той прост╕р захищати, в╕д зла ╕ неправди захистити прост╕р, в якому д╕ти, я ╕ д╕ти, мен╕ робити все, робити щось просте ╕ повсякденне, аби ╕ ╖м був затишок ╕ св╕тло, як мен╕ колись, як ╕ мен╕ колись п╕д Вашими долонями ╕ словами.
* * *
Розпов╕м колись…
Як згр╕бали см╕ття обаб╕ч шосе ╕ палили його, позбиравши в купи людський непотр╕б. Працювали як см╕тникар╕.
Гор╕ло шосе, син╕й дим стелився, п╕дн╕мався над шосе, ╕з диму виринали злякан╕ авто ╕ пов╕льно ╖хали, оминаючи д╕тей з граблями ╕ сапами.
А пот╕м серед степу по шосе йшли д╕ти, багато д╕тей, йшли п╕сля роботи, ╕ здавалося, що то не шосе, а м╕ська вулиця, по як╕й ╕де багато людей ╕ пов╕льно рухаються авто, ╕ на плечах у хлопц╕в ╕ д╕вчат грабл╕ та сапи.
╤ син╕й дим стелився над шосе, серед весняних дерев, стелився ╕ вол╕кся в╕тром у степ.
Все пахло димом.
* * *
╤ побачив, як д╕вчинка беззвучно зааплодувала, коли зробив я нарешт╕ в╕рний малюнок перетину на дошц╕, зрад╕ла мо╓му усп╕хов╕, та╓мно зрад╕ла, а я побачив, ╕ мен╕ стало при╓мно, ╕ я вже, як хлопчик, щось весело став говорити про те, що як багато працювати, то обов’язково досягнеш усп╕ху ╕ таке ╕нше… ╤ ста╓ б╕ля дошки ш╕стдесятил╕тн╕й вчитель ╕ рад╕╓ тихим оплескам д╕вчинки…
* * *
Та зрозум╕ло ж, що я не можу н╕чого зробити зараз, в╕н затявся ╕ буде сперечатися, ск╕льки б я не переконував його. Зла нема в очах, ╓ непокора, — от в╕н ╕ продовжу╓ говорити всяк╕ слова непотр╕бн╕, т╕льки для того, щоб не було мо╓ слово останн╕м. ╤ я замовкаю, ображено т╕каю, робота сто╖ть…
Але ж то, розум╕ю, той природний спротив, що зрушував отари людей, що виокремлював людину ╕з отари, що давав крила для духовних злет╕в ╕ ворушив життя. Я дивлюсь на хлопчика ╕ рад╕ю, а ззовн╕ гн╕ваюся на нього за непослух ╕ глупоту.
* * *
Про вразлив╕сть.
Якою злою людиною треба ╖й бути, щоб отак не розум╕ти чужу душу, не кажу вже про д╕тей, яких така вчителька не в╕дчува╓ зовс╕м, — мен╕ зда╓ться, так мен╕ зда╓ться.
Глуха душа ╖╖, оглухла в╕д зла, ╕ я кажу ╖й про те, а сприймаються слова мо╖ нею, я ще б╕льше зло.
Але ж ╕ я вразливий, ╕ я н╕коли не стану п╕дн╕жкою будь-кому чи тим б╕льше гряззю… А як же ╖й хочеться хоч трохи мене образити, наступити на мене…
* * *
╤ повторить тв╕й жест… я побачив ╕ здивовано завмер душею на мить… одинадцятир╕чна д╕вчинка, чорнява ╕ житт╓рад╕сна укра╖ночка, слухаючи мене, неспод╕вано, може, ╕ для себе само╖ неспод╕вано, повторила долонею м╕й жест, ╕ я пом╕тив, але не показав, не виказав здивування, а т╕льки якось душею-серцем зрад╕в, ╕ продовжив свою розпов╕дь ще б╕льш п╕днесено ╕ щасливо п╕сля того, як пом╕тив повторений жест.
Остання д╕вчинка, що повторила жест, бо, як п╕дросте, мене вже не буде в школ╕, а може, ╕ не буде на св╕т╕, — залишиться жест, той м╕й жест, що повторить колись д╕вчинка.
* * *
Колись мр╕яв… ╕ вже збирався…
Б╕льш як сорок рок╕в мр╕яв я написати про красу математики, рад╕в, см╕явся, розглядаючи цикло╖ди ╕ лемнискати, намагався перемалювати ╕ зрозум╕ти декартов╕ листи ╕ арх╕медов╕ сп╕рал╕, захоплено шукав геометричну та алгебра╖чну красу ╕ вишукан╕сть, ╕ хот╕в, хот╕в писати про те… ╕ н╕чого не написав, ╕ не пишу ╕ вже, мабуть, не напишу… ск╕льки дн╕в пролет╕ло.
* * *
Morituri te salutant, Caesar!
Велик╕ червон╕ ╕ зелен╕ комбайни ╖дуть по шосе ╕ сигналять, в╕таючи мене, а я стою на узб╕чч╕… когось п╕знаю, когось — н╕, в╕дпов╕даю, п╕днявши долоню.
Почалися жнива ╕ комбайни, як як╕сь допотопн╕ зв╕р╕, з’явилися на дорогах ╕ на золотих полях. Розпал жнив, сонячний липень ╕ комбайнери, колишн╕ мо╖ учн╕, зустр╕вши мене серед степу на дороз╕, в╕тають, а я знизу придивляюся ╕ рад╕ю, когось вп╕знавши, а когось – н╕, бо високо сидять мо╖ учн╕, мо╖ хлопц╕, мо╖ чолов╕ки молод╕, що були учнями не так давно, високо сидять ╕ рад╕ють, бо час жнив, час хл╕ба, час гарячо╖ роботи, а я стою на трав╕ узб╕ччя ╕ теж рад╕ю черед╕ гуркотливих комбайн╕в, засипаних половою, а пот╕м, розминувшись, ╕ду соб╕ дал╕, шукаю сво╓.

2. Тарас, св╕т Григорович

Рання ос╕нь надвор╕. Свариться д╕д м╕й: ти бач, холера… чулась, що сп╕ва╓?.. не чула? Вийди, послухай, що висп╕ву╓, що висп╕ву╓ варнача душа… то ж не т╕льки його, ╕ нас покличуть до пол╖ц╕╖… що сп╕ва╓? «Реве та стогне…» — сп╕ва╓ ╕ «ще не вмерла Укра╖на», нац╕онал╕ст якийсь, та де там – сп╕ва╓, кажу йому, хоч тих╕ше сп╕вай, як вже так хочеться, а то ж ╕ нас викличуть… н╕, — висп╕ву╓, викрику╓…
Таку розмову пам’ята╓ моя мама, чула м╕ж батьками, коли ще д╕вчинкою була, до переселення на Укра╖ну, коли ще жили б╕ля Соб╕бора, на хутор╕ Люта.
А то батько ╖╖ найняв чолов╕ка перекрити хату… ото в╕н робить, переклада╓ дах ╕ сп╕ва╓… Та так ╕ залишилася хата не перекритою, бо того сп╕вака забрали, а скоро ╕ в╕йна…
А ще казала мати, що хтось ╖м ще в Польщ╕ читав «Кобзареву Катерину»… от воно так ╕ вийшло: коли трапилася б╕да, ╕ я, п’ятир╕чний, опинився в л╕карн╕, то мати купила мен╕ книжку, ╕ т╕╓ю першою книгою був «Кобзар». Зеленого кольору, пам’ятаю, велика книга з малюнками, зда╓ться, Кас╕яна. Я ще не вм╕в читати, але т╕ малюнки запам’яталися на все життя, бо в тих малюнках ╕ було все життя.
А тод╕ така пригода сталася… прокидаюся якось в ранц╕, в хат╕ н╕кого, перехилився з л╕жка, грався чи що, ╕ побачив б╕ля ст╕ни п╕д л╕жком кам╕нь чотирикутний, чорний, на шкатулку схожий пор╕зьблену... л╕г, ╕ став гадати, що ж то воно могло бути ╕ зв╕дки — п╕д л╕жком, ╕ так мен╕ ц╕каво стало: що ж то таке там, п╕д л╕жком б╕ля ст╕ни… коли ж таки встав, а л╕жко було велике, широке, зал╕з п╕д нього, схопив той кам╕нь, виб╕г на вулицю ╕… побачив: Шевченко, то був портрет Шевченка, вир╕заний з каменю… молодий Тарас… я так ╕ не дов╕дався, як могло таке статися, а може, й знав колись та забув, не пам’ятаю… отак Шевченко був для мене одн╕╓ю ╕з та╓мниць всього цього св╕ту, з дитинства…
* * *
Горить м╕й триогнь, горить… ╕ у батьков╕ мо╓му вгадуються мен╕ риси ╖х, хоч сивини зовс╕м не було н╕ у Шевченка, н╕ у Ван Гога, н╕ у мого вчителя, — а батько сивий з ранн╕х л╕т. В╕длуню╓ вогонь в грудях.
А пот╕м сталося, вир╕шилося, як треба: хто на захист батьк╕в, сус╕д╕в, д╕тей ╕ б╕дних стане? Хто? Ставай! ╤ став я… залишився в сел╕ серед ображених, ╕ з в╕ршами-прокльонами Шевченка до гноблених хилився, у молод╕ л╕та р╕шучо в╕дмовлявся в╕д с╕мейних огорож, щоби в╕льно ╕ щиро захищати людей сво╖х ╕ д╕тей в╕д сво╖х же пан╕в ╕ панянок. Та що казати… життя проходить, а не ста╓ м╕й народ в╕льним ╕ самодостатн╕м… може, п╕сля «Майдану»… але боюся, знову ╕ знову боюся, що переможцями стануть сит╕ ╕ обмежен╕, як то завжди робилося… досить про страх!
* * *
А моя с╕м’я ╕з гущ╕, ╕з простолюду, ╕з дна, ╕з намулчистого, укра╖нського, ╕ нав╕ть шукати не треба, ╕ н╕хто не буде шукати корен╕в, кореня шукати с╕м’╖ мо╓╖ не стане, ╕ не треба, досить того, що мовою русинською родич╕ мо╖ пом╕чен╕, в╕дзначен╕, — отого ╕ досить… ц╕каво, напевно б, знати, хто був прапрад╕дом мо╖м. Романом звався м╕й прапрад╕д один, а ╕нших ╕мен — ╕ не чув, ╕ не знаю, ╕ вже не буду знати, бо не дороста╓ з╕лля ╕з намулу до сонячних вод, не в╕дчуються ╕мена ╕з дна, ╕з ╜рунту, ╕з к╕сток перетл╕лих… ╕ в╕н теж не знав, не знав в╕н родич╕в дал╕ д╕да. То вже пот╕м, як ста╓ кр╕пак салоновим поетом ╕ п’╓ коньяк з кавою, понаходять в родовод╕ його ╕ старшин, ╕ отаман╕в, а ще ╕кони з нього намалюють… а поки живе людина, поки живу я простим життям, без неприродно╖ шани, дал╕ д╕да я в ╕стор╕ю свою не заглядаю.
* * *
╤ду ╕ падаю в сн╕г, граюся, борюся з Богом, рад╕ю нетверезий, поза селом ╕ду, щоб менше люди бачили, а дороги нема… сн╕г глибокий ╕ чистий, вчорашн╕й сн╕г… падаю в сн╕г, перевертаюся в сугроб╕, см╕ючись, ол╕плений сонцем… а сонце, с╕чневе низеньке, вихиту╓ться, котиться низенько над землею, долонею д╕стану, д╕стаю, обп╕каюся сн╕гом, см╕юся… ╕ падаю навзнак, ╕ знову встаю, за жовт╕ роки тримаючись, перевертаюся ╕ встаю… Бога промен╕ бачу, сл╕плять промен╕ оч╕, поборю╓, перемага╓ Бог мене, сонячними променями в’яже, ╕ оч╕, повн╕ сл╕з, ╕ обличчя, спотворене рад╕стю… та чи то з Богом я борюся? Може, то омана, заблуда? Борюся ╕з сатаною, ╕ водить в╕н, веде мене кудись по засн╕жених сяючих бездор╕жжях… шапку свою см╕шливу гублю, шукаю… ╕ знайшов, см╕юся, ╕ сильн╕ший, я см╕ятися буду ╕ пот╕м, — ще, друже, посм╕╓мося, ╕ зараз см╕юся, один серед сл╕пучого поля, п╕д сонцем розлитим, розсипаним у сн╕гах… ╕ду ╕ падаю, хитаюся, клонюся, падаю назустр╕ч, пухнаст╕ б╕л╕ хвил╕ сн╕гу п╕д ноги Богу Золотому… а на завтра, а завтра кульгатиму трохи… ╕ плече заболить…
* * *
А в 2012 роц╕ видадуть «Кобзаря» в золот╕ ╕ д╕амантах. Сп╕вець б╕дняк╕в у золотих шатах… ото посм╕явся б, якби взнав про таке, а може, й н╕, може, ╕ не см╕явся б… за чотири от╕ л╕та, що жив п╕сля заслання, може, ╕ йому захот╕лося хоч якось надолужити втрачене, пожити веселим, солодким життям, та й в слав╕… ображався ж колись, п╕сля першого «Кобзаря»: ну, н╕хто, каже, тоб╕ не «гавкне й не лайне, немов ╕ не було мене». Н╕, таки мабуть, посм╕явся б ╕з д╕амантового «Кобзаря»… ну, коньяк з кавою, — то таке… вдивлявся в себе, розум╕в, що не в╕д св╕ту цього… сорок три автопортрети зробив, в╕дчував п╕дсв╕домо: стих╕я в ньому, стих╕йний Шевченко, — то як╕ там д╕аманти в окладах могли б заворожити? Хот╕лося ╕ йому ╕нколи якось п╕длаштуватися до життя, та де там: стих╕я! Вчився малювати, ╕ кохався в малюванн╕, академ╕к, гравер, а в╕рш╕ сам╕ писалися… писав ╕ кидав пап╕рц╕ на п╕длогу чи у вал╕зу, що п╕д л╕жком… Стих╕я! Само собою писалося:
…Тихесенько в╕тер в╕╓,
 Степи, лани мр╕ють,
 М╕ж ярами, над ставами
 Верби зелен╕ють…
 Зелен╕╓, вмива╓ться
 Др╕бною росою,
 ╤ все то те, вся кра╖на
 Повита красою…
* * *
«Сп╕вець Апокал╕псу»? Н╕ ╕ н╕. Мр╕яв з Ликерою, хату купував, ╜рунти, брата вмовляв л╕су доброго на двер╕, лутки заготовляти, хату збирався класти над р╕кою, — то й що, що «сиб╕ряка»… на ландо з Ликерою каталися, дарунки ╖й дарував, перевиховати намагався, хоч трохи, — та бач: н╕! Н╕! Втекла, не захот╕ла, не наважилася за старого ╕ сердитого виходити зам╕ж… та й люди в╕дмовляли… А пот╕м, до к╕нця життя, на могил╕ його сид╕ла. О, говорили люди, Шевченчиха знову прийшла, сидить на могил╕.
* * *
В╕н, Тарас, не винуватий, так сталося, так склалося, зтулилося його життя, — так, що в мов╕ його заговорила, почулася Природа, Правда, Бог ╕ Укра╖на, — в╕н би, може, ╕ не хот╕в, по-╕ншому хот╕в би, — та так вже сталося. То й не треба його вихваляти, хоч в╕дверто та в╕дкрито, хоч завуальовано в так званих художн╕х творах про Шевченка.
В╕н був ╕ ╓ звичайною простою людиною, а таланти його в╕д Бога чи в╕д Природи, — то не його заслуга, в╕н не м╕г не писати, а коли не писав, — то м╕г. ╤ не трудами великими в╕н зробив свою справу для Укра╖ни, а Природою сво╓ю ╕ обставинами (та хоч таке: будь в╕н усп╕шним художником та якби його цар залишив у Петербурз╕… не знаю, не знаю, невпевнене хот╕в щось сказати, ╕ не кажу).
По Маланчуку: Тарас Григорович недовершений, як в письм╕, так ╕ в малярств╕ недовершений, як ╕ нац╕я, народ, тому в╕н ╕ найб╕льш нац╕ональний, в╕н не ген╕й, як ╕ народ…
* * *
Тоб╕ молитися на когось хочеться? Молись. Але не на Шевченка! Тоб╕ сп╕вати хочеться? Сп╕вай, така у тебе ╓ розк╕ш – в╕рш╕ Шевченка, — сп╕вай! Сп╕вай: реве та стогне Дн╕пр широкий… Тоб╕ малювати хочеться? Малюй… Бо ╕накше щось недобре з тобою зробиться.

3. В╕нсент, св╕т Вангога

Ст╕на, к╕мната, гуртожиток… на ст╕н╕, дивлюся, людина впала на кол╕на на аркуш╕ паперу, кричить, п╕дн╕ма╓ кулаки в небо… сидить б╕ля в╕кна, щось пише ╕ каже: Ван Гог… ╕м’я прозвучало, не був то Ван Гог, ╕ я його б╕льше не бачив, але ╕м’я прозвучало, ╕ десь через 5-7 рок╕в — у ст╕нах ун╕верситету сталося все.
Та не було н╕якого Ван Гога! Була людина, що впала на кол╕на ╕ кричить до Бога, п╕днявши кулаки в небо. Та й не Ван Гог то був, як пот╕м з’ясувалося, а хтось ╕з латиноамериканц╕в.
Але ╕м’я прозвучало…
Через 5-7 рок╕в… грошей нема, рад╕сть ╕ сонце ╓, життя ╓ ╕ на краю св╕ту… п╕д╕йшов – к╕оск, село, полудень, за склом велика б╕ла книга: Перюшшо, Ван Гог. Грошей нема, прошу, прошу ╖╖, я зараз поб╕жу, принесу, поб╕жу, б╕жу, а сонце, день, тиха об╕дня рад╕сть… беру у когось грош╕, ╕ забираю, забираю б╕лу книку з в╕др╕заним вухом, ╕ б╕жу, не пам’ятаю, йду, б╕жу, тримаю в долонях мою рад╕сну для мене книгу, — отакий день!
* * *
А друг м╕й давн╕й, професор, ф╕лолог, не назву ╕м’я, — заперечу╓, нема, каже, Ван Гога, нема художника, ╓ нездара, що хот╕в… ╕ жодного разу в╕н не зм╕нив сво╓╖ думки, жодного разу не сказав ╕ не побачив у ньому когось достойного уваги…
* * *
Зайшов у к╕мнату, глянув ╕ об╕мл╕в: невже то я з кулаками в неб╕? Нехай наповню╓ ваш╕ жили жива кров… гуртожиток, ст╕на, на кол╕нах людина, б╕лий аркуш, ╕ я питаю, а в╕н каже: Ван Гог…

с. Мар’ян╕вка
Запор╕зька область

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #24 за 13.06.2014 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=13449

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков