Версiя для друку Обговорити в форумi

Таїр ХАЛІЛОВ

Оповідання

Таїр Халілов (Таїр Халіл) народився 6 вересня 1940 року в с. Карабай Старокримського району. Освіта — незакінчена вища. Працював у радгоспі агрономом, кореспондентом газети «Ленін байраги» («Ленінський стяг»). Автор книг: «Моя доля — ХХ століття» (поема), «Коли прилітають лелеки» (оповідання), «Перший сніг» (повісті та оповідання) та ін. Член Національної спілки письменників України. Живе в с. Пушкіне Совєтського району Автономної Республіки Крим.

(Продовження. Поч. у № 24)

IV
Коли настав час, Найле народила сина.
…Було вже за північ, коли дружина відчула себе кепсько. Джафер розгубився, не знаючи що робити.
— Викликай машину «Швидкої допомоги», — сказала дружина.
Джафер побіг до телефона.
— «Швидка допомога» слухає, — відповів жіночий голос.
Джафер поспіхом пояснив у чому річ і назвав адресу.
— Чекайте, — відповів голос.
«Швидка допомога» не змусила себе довго чекати. Після того, як лікарка оглянула Найле, наказала відвести її до машини, що стояла надворі.
Джафер поїхав разом з дружиною. У пологовому будинку їх розлучили. Йому довелося вернутися додому, де він перекусив, попив чаю і пішов на роботу. Але не витримав до кінця робочого дня, відпросився у начальника цеху і помчав до пологового будинку. Запитав у чергової про стан дружини. Медсестра якось загадково усміхнулась. Потім пішла до палати і принесла Джаферу записку. Тремтячими пальцями він розгорнув папір і прочитав: «Де ти досі ходиш? О сьомій ранку народився наш син. Як ти й хотів. Схожий на тебе і на мене. Як твої справи?».
Несподівано Джаферові очі ніби засліпило сонце. Голова пішла обертом, затремтіли коліна. Він і не знав, що щастя, яке прийшло несподівано, може підкосити людину. Джафер тихенько сів на лавку, що стояла вздовж стіни. «Рідна моя, єдина…» — промовив він вголос.
Лікарка, що проходила повз нього, нагнувшись, спитала:
— З вами все гаразд?
— Усе гаразд, лікарю! У мене син народився! — сказав він радісно, глянувши на лікаря щасливими очима.
— Якщо так, вітаю! — сказала лікар, усміхаючись.
— Дякую.
Лікарка зникла за скляними дверима, а Джафер, занепокоївшись, підвівся з ослона. «Рідна моя, життя моє. Може, тобі потрібна якась допомога? Хто знає, як ти намучилась. Може, потрібна кров?..». Зараз Джафер готовий віддати Найле всю свою кров до останньої краплі. Що робити, чим допомогти? Бути поруч з дружиною не було можливості. Він швидко дістав з внутрішньої кишені записничок, вирвав з нього аркушик і написав: «Яка потрібна допомога? Прошу, негайно повідом! Цілую тебе і чекаю відповіді!».
Не минуло й п’яти хвилин, як від Найле принесли відповідь: «Не хвилюйся. Почуваюся добре. Зараз мені нічого не потрібно. Завтра, коли прийдеш, принеси пляшечку кефіру».
Ця записка заспокоїла його. Трохи перегодом він знову написав: «Що робить наш малюк? Який він? Якщо можеш, напиши». Найле не змусила довго чекати. «Дасть Бог, його вже завтра вранці принесуть годувати. Показали один раз, коли народився. Потім забрали. Дуже схожий на тебе. Подробиці розповім при зустрічі. Зараз йди додому, відпочинь».
Збігши по сходинках він опинився на вулиці. Ніколи сонце не здавалось йому таким яскравим і щедрим, ніколи так сильно не любив він життя, людей і світ. Йому хотілося обійняти і розцілувати кожного зустрічного зі словами: «У мене народився син! Розумієте, син!».
Минуло десять днів. Джафер на таксі привіз додому дружину й синочка. Чомусь відчув утому. Обережно поклавши сина поруч із собою, розтягнувшись на ліжку, заснув. З цієї миті в його серці поселились упевненість і надія. Нехай він постаріє, посивіє, навіть помре, коли настане час, але його ім’я, пам’ять про нього продовжить ця маленька людина…

V
Джафер після роботи поспішає до сина. Забравши Ділявера з дитячого садочка, вони довго бавляться разом, розважаються: не хочуть розлучатися.
Якось син, потягнувши його в бік їхнього будинку, сказав:
— Тату, ходімо додому.
— Ні, синку, не можна.
— Мама вже не буде гніватись, ходімо, тату.
— Ні, синку, ні! Ми з мамою чужі одне одному.
— Чому чужі? — син не міг зрозуміти значення цих холодних слів.
— Виростеш — зрозумієш, — відповів батько. — Але ти мені не чужий, ти моя кровинка. Мій син, частинка моєї душі…
Джафер заплакав. Дитина розгубилася. Погладивши батька по голові, промовив лагідним голоском:
— Не плач, таточку, я більше не кликатиму тебе додому!
— Бачиш, синку, татко розкиснув. Вибач мені!
— Добре, татку, — сказав хлопчик. — На мене вже мама чекає.
— До побачення, синку. Завтра обов’язково прийду.
— Гаразд, татку, Чекатиму, — промовив хлопчик і, помахавши ручкою, зайшов до під’їзду.
Джафер дивився вслід синові. Гарячий клубок підкотився до горла, очі затуманились. Як він може викреслити палку любов до сина, яка живе в його серці?! Звичайно, дитина — це не майно, його не розділиш.

VІ
Почалася дощова осінь. Дощ не переставав йти ні удень, ні вночі.
Прокинувшись вранці, Джафер відчув на серці якийсь неспокій. «Певно, від погоди», — заспокоїв він сам себе. Але причина для занепокоєння була. Він учора не забрав сина з дитсадочка.
Коли Джафер оглядав цех, щоб прийняти зміну, його покликали до телефону.
— Слухаю.
— На вас чекають, — сказав вахтер із заводської прохідної.
— Хто?
— Ваша дружина.
— Зараз вийду.
«Чому вона прийшла? — розхвилювався Джафер. — Може, з сином щось трапилось?»
— Ділявер захворів, — сказала Найле.
— Коли? Де він зараз?
— У лікарні. Вранці забрала «Швидка допомога».
— Зачекай хвилинку. Зараз вийду, поїдемо, — сказав він і, вернувшись до цеху, пояснив ситуацію помічникові.
Трохи згодом вони з Найле вийшли на вулицю. Джафер зупинив таксі. Колишнє подружжя сіло до машини.
— У мене грошей нема, щоб розплатитися за таксі, — сказала Найле.
— А коли вони в тебе були?
— Давай, Джафере, не будемо сваритися, хоча б зараз.
Джафер знову щось пробурмотів, потім спитав, що трапилося з сином.
— Учора ввечері, я всі очі видивила, поки ждала вас, — сказала Найле. — А дощ усе йде. Стемніло. Я розхвилювалась. Коли, одягнувшись, хотіла вийти вам назустріч, пролунав дзвінок. Я відчинила двері. Ділявер стояв з якимось чужим чоловіком. Я здивувалась. «А де тато?» — запитала я. — «Не знаю, не прийшов», — мовив він і заплакав. «А ви хто?» — запитала я в чоловіка. — «Робітник із заводу, — відповів він. — Вертався з роботи, помітив хлопчика, який сидів під деревом і плакав, промок, як горобеня, весь до нитки. Спитав, як його звати. Відповів: Гулівер… «Не Гулівер, а Ділявер», — кажу я. «Значить, Ділявер. Запитую: «Де твій тато працює? На заводі майстром. А мама? Мама — бухгалтер в управлінні. Тато з нами не живе. Мама йому заборонила, каже. А ти з ким живеш? З мамою. А де ваш дім?.. Добре, що знає, де живе. Переодягніть сина в сухе і дайте йому гарячого чаю. Він змерз».
Я запросила того чоловіка на чашечку кави. «Дякую, дочко, — відповів він. — Треба йти. Мене також вдома ждуть».
— Не запитала, хто він?
— Не те, щоб ім’я спитати, навіть подякувати не встигла, — промовила крізь сльози Найле. — Нашому сину було дуже погано. Тут же перевдягла в суху одежу, напоїла гарячим солодким чаєм і поклала в ліжко. Ручки і ніжки були холодні-холодні. Приклала до п’яток теплу грілку, а він весь тремтить, температура піднімається. «Де ти був? — запитую. «Не знаю, — відповів він. — Я чекав тата, тебе, а ви не прийшли. Потім узяв і втік». Коли б твій тато безтолковий не прийшов, я тебе забрала б. «Ви мене не любите, бо якби любили — забрали б, — сказав він. — Усіх дітей забрали, а я один лишився».
Уночі в нього піднялася температура. Під ранок усе тіло горіло вогнем. Я викликала «Швидку допомогу». А з тобою що трапилось? Чому ти дитину не забрав із дитсадочка?
— Товариш попросив попрацювати за нього. А ти сама чому не забрала?
— Я на тебе понадіялась, думала, що забереш, як завжди.
— Не треба було так думати, треба було піти й забрати.
— Отже, винувата я…
— Ти, я, яка тепер різниця? Про мене син питав?
— І запитував, і марив. Здається, образився на тебе.
— Досить, — перебив він дружину.
У довгому лікарняному коридорі сюди-туди метушилися працівники у білих халатах. Звідусіль чулися дитячі голоси.
Ділявер спав у палаті для тяжкохворих. Він був блідий. Незважаючи на те, що після уколу температура упала, лоб був ще гарячий.
— Як він? — запитала Найле в чоловіка.
— Спить, — відповів Джафер, обережно причиняючи двері. — Не будемо його турбувати. Нехай спить. Прокинеться, тоді увійдемо.
— Може, треба поговорити з головлікарем, — сказала Найле.
— А що, хіба головлікар — Всевишній?
— Може, якісь ліки треба дістати, щось принести? Це ж головний лікар, може, щось порадить…
— Лікар сам знає, що треба робити. Краще не будемо втручатися в його роботу.
— І все ж, ти поговори з ним, — попросила Найле.
Вона зараз так мило розмовляла з чоловіком, начеб між ними нічого й не сталося.
Головний лікар був у своєму кабінеті.
— Стан дитини дуже тяжкий, — сказав він. — Легені застудив. Та й серцем слабує.
— Лікарю, гадаю стан дитини не настільки безнадійний! — промовив Джафер, благально дивлячись на лікаря.
— Звичайно. Більше нічого не можу сказати.
— Лікарю, благаю…
— Шановний товаришу, кажу ж, ми зробимо усе, що в наших силах.
Подякувавши головлікарю, Джафер вийшов з кабінету. Лікар не потамував біль в його серці, а, навпаки, «посипав сіллю». Джафер уперше серйозно переживав за сина, на серці було тривожно.
…Найле сидить на лавочці і час від часу поглядає на двері палати, в якій лежить син.
— Що сказав головний лікар? — запитала вона, як тільки Джафер вийшов з кабінету.
— Нічого не сказав.
У цю мить до палати Ділявера підійшла медсестра зі шприцом у руці.
— Нехай трохи поспить, — попросив її Джафер. — Він усю ніч не спав.
— Не можна, лікар рекомендував…
Коли медсестра вийшла з палати, вона запитала у Джафера:
— Ким ви доводитесь дитині?
— Я — його батько.
— Зайдіть, вас питає.
Ділявер спробував підвестися, як тільки-но побачив батька. Але Джафер швидко підійшов і, поклавши сина, сам сів на табуретку. Вони досить довго дивилися одне на одного.
— Ти навіщо в дощ утік з дитячого садка? — запитав батько.
— Усіх батьки забрали, а ви мене одного лишили.
— Вибач, я не зміг прийти, — сказав він. — Товариш, з яким працюємо, поїхав зустрічати родичів. Я лишився замість нього. Коли б же я знав, що ти залишишся один, прийшов би до дитсадочка, кинувши роботу.
— А чому мама не прийшла?
— Мама думала, що тебе заберу я.
— А мама де?
— Мама також тут.
Прочинивши двері, Джафер жестом покликав Найле. Вона тихенько увійшла до палати, підійшла до сина і уткнувшись обличчям в пропахлу лікарняним запахом тонку ковдрочку, заплакала.
— Не плач, мамо, — погладивши мамину руку, сказав Ділявер. — Чому ти плачеш?
— Добре, синку, уже не плачу.
Вона витерла сльози краєм долоні і сіла на табуретку. Джафер стояв навпроти сина.
— Що в тебе болить? — запитала Найле у сина.
— Голова й очі, — відповів Ділявер.
— Нічого, минеться. Після високої температури так буває. Дасть Бог, одужаєш, рідний. Що хочеться поїсти?
— Нічого не потрібно. Хочу пити.
Найле узяла термос, що стояв на тумбочці, налила в склянку чай і, підвівши синові голову, напоїла чаєм. Попивши, Ділявер безсило відкинув голову на подушку. Найле знову ледь не розплакалась.
— Нам треба йти, синку, лікар не дозволяє тобі багато говорити, — сказав батько.
— Добре, йдіть, — погодився син.
— Що тобі принести, любий? — запитала мати.
— Яблука, — відповів син.
— А чого ще?
— Більше нічого не потрібно. Самі прийдіть.
— Звичайно, прийдемо, синку. Обов’язково…
Попрощавшись з Ділявером, Джафер і Найле вийшли на вулицю. Дощ не переставав моросити. З-під коліс автомашин вусібіч розліталися бризки. Джафер зупинив таксі і, усаджуючи до нього Найле, сказав:
— Купи на ринку яблука і мед, — затиснув у її руці десять карбованців. — Мені потрібно на роботу. О шостій вечора зустрінемося знову тут.
До самого вечора у Джафера не виходила з думки розмова з головним лікарем. Як же так, у сина, який ніколи не скаржився на біль, хворе серце? Отже, вони, батьки, не устежили?
Коли увечері Джафер прийшов до лікарні, Найле уже чекала на нього. Накинувши білі халати, вони увійшли до сина. Ділявер не спав. Чекав на батьків. Побачивши їх, зрадів, заусміхався. Мама сіла біля узголів’я на табуретку, а батько в ногах на краєчок ліжка. Вигляд Ділявер мав непоганий, навіть щічки порожевіли.
— Як справи? — запитав батько.
— Добре.
— Голова болить?
— Не так дуже, як вранці.
— Чекав нас?
— Я думав, що ви вже не прийдете.
— Синку! Ми про тебе ні на мить не забуваємо! — заплакавши, сказала мати.
— Ви завжди сваритеся! — з образою промовив син.
— Віднині ми не будемо сваритися, — мовив батько. — Не віриш, спитай у мами.
— Правда, мамо?!
— Правда, — кивнула головою Найле.
На обличчі Ділявера з’явилася безмежна радість. Нагнувшись, батьки поцілували сина в щоку. І син поцілував спочатку матір, потім — батька.
— Тату, коли зацвітуть маки, підемо слухати спів жайворонка?
— Підемо, синку. Обов’язково підемо.
— А маму візьмемо?
— Візьмемо.
— Обов’язково?
— Обов’язково.
Найле дістала з пакета червоне яблуко, добре вимила його під краном і подала сину. Ділявер з апетитом з’їв яблуко.
— Ще будеш їсти? — запитала Найле, забираючи у сина з рук огризок.
— Ні, досить, — промовив Ділявер.
— Я помию яблука і покладу до тумбочки. Поїси, коли захочеш.
— Добре, мамо.
Вони допізна сиділи біля сина. Ділявер погладжував то мамину руку, то татову, не хотів з ними розлучатися.
Бачачи теплі стосунки батьків, дитина не могла натішитись. До палати увійшла медсестра і попросила батьків вийти. Сказавши Діляверу, що вони прийдуть уранці, Джафер і Найле, попрощавшись, вийшли в коридор. Ділявер лишився один. Джафер швидко вернувся до палати, начеб щось забув. Ніжно потиснувши синові руку, сказав:
— Відпочивай, синку, ні про що не переживай. Влітку я повезу тебе на море, покажу білих чайок. А навесні, коли зацвітуть червоні маки, ми усі разом — ти, мама і я, поїдемо аж до підніжжя блакитних гір. Там багато жайворонків. А зараз ти відпочивай, спи, набирайся сил. Ми вранці прийдемо.
— Добре, тату. Мама тебе чекає, йди до мами.
Джафер ще раз поцілував сина і, сказавши на добраніч, вийшов із палати.
Ніч була вологою, хоч дощ припинився, але небо було затягнуте чорними хмарами.
— Може, залишишся, уже пізно, — сказала Найле чоловікові, коли вони підійшли до будинку.
— Ні, Найле, ні.
— Ти ж синові дав слово.
— Щоб підбадьорити дитину…
Найле мовчки відвернулася і увійшла до під’їзду.
Джафер на мить замислився, а потім зачинив дверцята таксі і кивнув головою водію, мовляв, «поїхали».
Найле піднялася на п’ятий поверх. Увійшла до квартири. Замкнула двері. Скинувши верхній одяг у коридорі, почепила на вішалку. Ковзнула поглядом по кімнатах. Квартира була геть порожньою. Побачивши в куточку речі й іграшки Ділявера, що лежали на купі, у неї стислося серце, у порожній квартирі вона відчула себе, як в холодній могилі.

(Продовження буде)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #25 за 20.06.2014 > Тема ""Білі плями" історії"