Версiя для друку Обговорити в форумi

Так багато історичних паралелей між тим, що було в Україні понад триста літ тому, і тим, що діється нині. Тоді були зрадники серед «еліти» — і зараз є. Тоді служили чужинцям за хабарі та вигоди — і сьогодні ще багато тих, хто продає Україну оптом і вроздріб та ладен її розтерзати, розірвати на шматки, а то й знищити. Це через них, тих, хто, укравши мільярди, втік за кордон, гинуть сотні українців у визвольній війні проти корупції, продажництва, сепаратизму. Хочеться закликати словами Тараса Шевченка: «Схаменіться, будьте люди, бо лихо вам буде!». Почитайте та поміркуйте над долею грішного Многогрішного. Та ще над тим, чим закінчується зрада власного народу...

НЕПРОСТИМІ ГРІХИ МНОГОГРІШНОГО...

Темної ночі 13 березня 1672 (7180) року маєток лівобережного гетьмана Дем’яна Многогрішного оточили тіні. Вони нишком підібралися до вхідних та запасних дверей так, що й собаки не гавкнули. Хтось зсередини їм відчинив «чорний» вхід. Тіні шаснули вглиб маєтку. І рвонули двері опочивальні гетьмана.
Дем’ян спросоння прожогом скочив з ліжка – і до шаблі та пістоля на широкому кріслі. Одна висока кремезна тінь з оголеною шаблюкою ногою пнула гетьмана. Він упав на сідниці. Четверо інших тіней навалилися на нього. Він намагався боронитися. Та ота кремезна тінь з розмаху вдарила його по голові, аж іскри посипалися, і біль пронизав плече. Його притисли до підлоги, заломили руки назад і туго зв’язали мотузкою. І тільки тепер хтось запалив свічку. Перед Дем’яном стояло п’ятеро московських стрільців Батуринської залоги при повному озброєнні, в червоних камзолах.
– Як смієте? Я – гетьман лівобережної України Дем’ян Многогрішний. Що ви собі дозволяєте в моїй оселі? – гетьман намагався послабити вірьовку на перев’язаних зап’ястях.
– Та будь ты хоть Папа Римский! Нам приказано – мы исполняем, – підступив рудобородий стрілець, певно, старший, і насмішкувато роздивлявся Многогрішного. – Разные птицы мне попадались, но гетман впервые. Закончилась твоя власть! Теперь мы здесь хозяева!
– Що ти верзеш, блазню?! – сіпався Дем’ян. – Це — самоуправство, за яке доведеться суворо відповідати!
– Вы только поглядите, братцы! Он еще собирается нами командовать. К сведению, о твоём аресте есть совместное решение казацкой старшины и нашего воеводы, – сміявся рудобородий.
– Хто їм віддав такий наказ? – допитувався Многогрішний, хоч розумів, що без згоди царя на таке ніхто б не насмілився.
– Этот вопрос не к нам, – бородань ткнув пальцем у стелю.
– Пустіть, нелюди! Вам же краще буде! Інакше я народ підніму, з запорожцями та татарами піду на Москву і спалю її дотла, – гетьман люто блискав темними очима на непроханих гостей.
– В Москве ты обязательно будешь. Но без запорожцев, – насміхався стрілець. – Ты лучше подумай, как свою шкуру спасти! Предатель! Нашего царя предал! Взяли его, братцы!
Четверо стрільців силком повели гетьмана до виходу. А рудобородий позаглядав та порився в шафах, тумбочках, надибав на якісь прикраси й хутко вкинув у кишеню. Потім різко розвернувся й плюнув на те місце, де в’язали гетьмана.
Многогрішного заштовхали в карету, обіч нього та навпроти вмостилися стрільці. І четвірка коней спочатку повезла його в Конотоп, далі — до Путивля і в Москву, як і обіцяв стрілець. Всю дорогу він перебирав у пам’яті своє чотирирічне гетьманування. За що його отак? Де він помилився? Адже старався ніби все робити для України, і цареві служив справно. Так він думав. А насправді? Чому проти нього виступила старшина та полковники? Трясучись в кареті, він прагнув дошукатися справжніх причин свого арешту на рідній землі…
…Мабуть, тому що він, чигиринський полковник, палко виступав проти Андрусівського миру 1667 року. Вважав його початком зради Русі-України з боку царського уряду. А хіба ні? Той договір розділив Україну на східну й західну. Східні землі відійшли Московії, а західні – Польщі. Тільки через це він у 1668 році підтримав Івана Брюховецького, який, хоч і був тривалий час підніжкою царя, та все ж насмілився повстати проти нього. Щоправда, запізно. За ним народ не пішов. А сам Івашка поплатився головою. І тоді Дем’ян подався на службу до правобережного гетьмана Петра Дорошенка. Була надія, що тому вдасться під своєю булавою об’єднати всю Україну. Служив у нього генеральним осавулом.
Одначе Москва не вдовольнилася Андрусівським договором і почала тиснути на правобережну Україну. А лівобережна старшина, аби послабити позиції Петра Дорошенка, запропонувала Многогрішному посаду наказного гетьмана на Лівобережжі. Дем’ян погодився. Бо то велика різниця – бути осавулом, хоч і генеральним, чи гетьманом, повелителем. Проте поставив перед царськими представниками умову:
– Щоб на Україну не ступала жодна московська нога.
Він сподівався відстояти на Лівобережжі широку автономію, а згодом домовитися з Дорошенком про об’єднання обох частин України.
Московські посли погоджувалися, а самі думали зовсім інше. Царату за будь-яку ціну треба було закріпитися в Україні. І щоб це не викликало великого спротиву серед населення. Кандидатура Многогрішного у цьому відношенні влаштовувала. На його горбі, як мовиться, вони збиралися в’їхати в рай.
Та Дем’ян — калач тертий. Він розумів, що наказний гетьман – це ще не правитель. Цей титул козацька старшина надала йому в Новгороді-Сіверському. Тож не випадково козаки дражнили його «сіверським гетьманом». І Петро Дорошенко та козацький старшина Михайло Ханенко дошкуляли йому отим прізвиськом. Йому потрібні гетьманські клейноди. Московські переговорники на чолі з князем Григорієм Ромодановським ухилялися від прямої відповіді. Та його підтримав чернігівський архієпископ Лазар Баранович, який користувався авторитетом при царському дворі за свою москвофільську позицію. І таки в березні 1669 року в тому ж Глухові невелика кількість полковників та полкових старшин, так звана генеральна рада лівобережних полків, підтвердила його гетьманські повноваження. І, звичайно, під наглядом представників московського уряду – Ромодановського, Матвєєва, Богданова. Щоправда, за звичаєм, він ще покомизився – двічі награно відмовлявся від булави, а потім погодився. І за високим частоколом, що оточила охорона, пролунало тричі довгождане:
– Слава гетьманові Дем’яну Гнатовичу Многогрішному!
А потім були довгі й виснажливі перемовини першого селянського гетьмана з досвідченим царським дипломатом Ромодановським.
– Пора уже подумать о присоединении Украины к Московии, – наполягав князь. – Поверь, это будет очень выгодно Украине. При помощи нашего войска тебе, гетман, легче будет отстаивать границы от происков Польши, Порты, Крыма.
– Тільки широка автономія України у складі Московської держави! На це ще можна погодитися, – стояв на своєму Многогрішний. – А на входження – ні!
– Почему? Скажи, что мешает. И мы устраним все препятствия, – хитрував Ромодановський.
– Та тут і пояснювати нічого. Все видно, як на долоні, – Многогрішний став заломлювати пальці. – Московські воєводи в залогах уже зараз зневажають козаків та посполитих, лізуть у поточні справи, обмежують права та вольності козаків, прихоплюють майно та землі…
– Да это дело поправимое. Решается одним росчерком пера, – обіцяв князь.
– А я сумніваюся. Хоча б тому, що царський уряд пропонує ввести на теренах України власну податкову мережу, – жалівся гетьман. – А це означає, що наша скарбниця зостанеться пустою, мов бубон. І ми будемо змушені стояти перед царем з простягнутою рукою. Про яку незалежність чи, навіть, автономію можна буде тоді говорити?
– Какой же ты упрямый! – досадував князь. – Но чем-то надо жертвовать ради общего блага.
Довго судили-рядили. А потім Многогрішний таки підписав Глухівські статті. Серед них і такі: реєстровим козакам забороняється обирати гетьмана без дозволу царя, а також самостійно вести зовнішні зносини з іншими державами. До цього під гетьманською булавою ходило 60 тисяч реєстрових козаків, тепер – 30 тисяч. Гетьману дозволялося мати біля себе лише тисячу найманих вояків. Селяни позбавлялися права записуватися до козацтва. А московським воєводам в управління передавались міста – Київ, Чернігів, Переяслав, Ніжин. На що розраховував Многогрішний, коли отак грішив перед Україною, підписуючи Глухівські статті? Не віриться, буцімто він жадав бути ставлеником Московії.
Правобережний гетьман Петро Дорошенко у своєму посланні пропонував Многогрішному плюнути на ті статті і разом виступити проти Москви. Та Дем’ян закусив вудила. Йому хотілося гетьманувати. І він відкинув пропозиції свого колишнього бойового побратима. Сподівався на милість та доброту московського володаря. У січні 1669 року відрядив до Москви велике посольство. І, прохаючи царя взяти Лівобережну Україну під царську руку, посольство почало вимагати від самодержця підтвердити Богданові статті, схвалені Переяславською радою у 1654 році.
Розмріялися! Адже це означало, що цар повинен вивести свої залоги з українських міст. І не збирати податі з українців. Словом, повернулося велике посольство ні з чим. Козаки та старшина почали бунтувати проти Многогрішного. Дорошенко все ж не полишав надій на спільну боротьбу проти Москви. Та Дем’ян думав інакше. Він направив війська проти Дорошенка, таким чином показуючи цареві свою відданість. І мав намір з’єднати обидва береги Дніпра під московським скіпетром. До середини літа 1669 року вся Лівобережна Україна опинилася під владою Многогрішного. Знову вона втратила шанс вирватися з-під московського впливу.
І тут Многогрішний розперезався. На посади призначав лише своїх людей, закривав очі на їхнє здирництво та бездумну трату коштів із козацької скарбниці. У тих старшин, які висловлювали своє невдоволення, відбирав маєтки та землі. Гетьманував, як хотілося, а не по совісті та по закону. Та при цьому не скупився на відвертості щодо політики царату. Навіть у розмовах з посланцями государя. Якось він заявив представникові московського уряду Танєєву:
– Треба чітко розмежувати кордони між Україною та Польщею. А місто Гомель має бути українським.
Зрозуміло, такі заяви ішли всупереч Андрусівській угоді про розподіл Русі-України між Польщею та Московією. І цар залишив їх без уваги. Та коли Многогрішний таки взяв під свій захист Гомель, цар не на жарт занепокоївся. А після того, як Дем’ян разом з Дорошенком напав на військо польського полковника під Києвом, цар дуже розгнівався і запропонував обрати гетьманом київського полковника Солонину. Таке самоуправство та непослух українського гетьмана, якого в Москві вважали своїм васалом, вивело самодержця із себе…
…І от він у Москві, змучений та принижений. Після багатоденних тортур Многогрішний постав перед московським судом. Йому пред’явили безліч звинувачень. В основному зі скарг полковників та старшин. Суд виніс вирок – скарати, відрубавши голову. Так завжди владоможці чинять з тими, кого використали, як хотіли, а потім вони стали непотрібні. Таких прикладів у стосунках між Україною та Росією стільки, що не піддаються лічбі.
Ось і плаха. Кат у червоному плащі та з гострою сокирою в руках застиг у чеканні, допоки суддя дочитає вирок. Така мить настала. Присутні завмерли. Кат уже збирався натягнути на голову Многогрішному білий мішок, коли біля ешафота пролунало:
– Прекратить казнь! – на дерев’яне узвишшя вибрався молодий урядовець і продовжив: – Наш государь Алексей Михайлович очень милосердный! Он милует гетьмана Многогришного, дарит ему жизнь.
Гурт міщан полегшено зітхнув.
– Смертная казнь ему заменена на довечную каторгу в Сибири! – чітко виголошував урядовець. – Вместе с ним может отправиться и вся его семья!
Майно гетьмана було конфісковано і нібито використано на добудову православних храмів. А насправді, це лише Богу відомо. На дорогу до Сибіру йому з царської ласки видали 15 карбованців. Це щось на кшталт тридцяти срібляників, які колись отримав Іуда за зраду Ісуса Христа.
Разом з Многогрішним були вислані до Тобольська і його спільники, в їхньому числі військовий осавул Грибович та полковник Гвинтівка. Щоправда, звідти колишнього гетьмана відправили до Селенгінська. І навіть там він продовжував служити царю – усмиряв повсталих бурятів. За це його та синів пожалували в «сини боярські».
В кінці свого земного шляху Дем’ян Гнатів син Многогрішний у 1701 році постригся в ченці, а через два роки переставився.

Віктор ВЕЛЕСИЧ
м. Сімферополь

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #25 за 20.06.2014 > Тема ""Білі плями" історії"