Версiя для друку Обговорити в форумi

Крим без «Світлиці»?!

«Зупинись і скажи добре слово!» — цей текст або майже такий можна було побачити серед гарних краєвидів, що прикрашали довгий і світлий коридор бази-готелю «Артек» у Сімферополі. Напис був для мене таким промовистим і значущим, як і його присутність, що я одразу полюбила усіх людей, які там працювали, і жодного разу за 12 років, доки ми орендували там приміщення, в них не розчаровувалася, а щойно виникала в коридорі чиясь постать, як моє обличчя розпливалося в привітній усмішці, яку важко було стримати. Ось така дивовижна сила слова! Хоча нелегко сказати, що тут було первинним: чи ота життєва настанова, чи те, що саме її обрав для себе і для гостей «Артеку» його трудовий колектив.
Сьогодні цієї таблички на стіні вже немає, залишилися лише краєвиди. Під час весняних подій усіх тут перелихоманило. Говорили про якихось біженців, а замість них з’явилися козаки з мішками картоплі, потім – цілком інтелігентного виду люди на дорогих автомобілях, і нарешті справжні біженці – далеко не при параді, із сумками та вузлами і непідробним інтересом до секондхенду, що лежав купами на лавочках на подвір’ї бази. Серед цих людей – майже третина діти, котрі вміють створювати собі свято за будь-яких умов. Приїжджі – переважно донеччани, які, за офіційною версією, «не хочуть підпорядковуватися нелегітимній хунті», а чоловіки, батьки і дідусі присутніх тут «захищають рідну домівку від фашистів».
Думаю: як же всі вони жили раніше, і яка справа усім цим дітлахам до «фашистської хунти»? Адже ключові фігури при владі не помінялися практично з народження цих дітей, а голосування на президентських виборах показало, що найзатятіші «нацики», якими Росія залякує увесь світ, не набрали на обох і двох відсотків голосів. А ось «жертва потенційного терору» єврей В. Рабинович набрав голосів майже стільки ж, скільки О. Тягнибок та Д. Ярош разом. Не виникає запитань і до національності нинішнього Президента, який переміг у першому ж турі. То чим же загальний зріз українського суспільства, а передовсім еліти, змінився настільки, що лишається один тільки шлях – пожертвувати країною, собою і дітьми? А яка, власне, буде різниця цим дітям, чи назвуть їхню батьківщину Малоросією, чи так, як вона називалася завжди? Не вірю я, що донеччани встигли пройнятися за 1,5-2 місяці непохитною довірою до нових лідерів, яких раніше ніхто не чув і не бачив. Ну що, скажімо, зробив хорошого для оцих біженців політтехнолог із Москви Олександр Бородай, який очолює нині так звану Донецьку народну республіку, окрім того, що обіцяє людям російську перспективу та виступає з провокативними заявами, внаслідок чого рідна земля місцевих жителів перетворюється на руїни? Задля якої ідеї варто на це все йти?
Про російську перспективу можу сказати вже дещо із власного досвіду. Підвищені пенсії вмить знецінилися. Українські гривні, курс яких під час обміну одразу ж впав нижче плінтуса, не залишили помітного сліду від накопичених удома збережень. Після нескінченних тортур банківські вклади так і залишаються під питанням, у всякому разі, з лютого цього року я не змогла там одержати жодної копійки. А ось оплачена із затримкою електроенергія (бо на пошту було не пробитися) вже аукнулася вимогою виплатити штраф. Це так собі, дрібнички. Більш суттєве – це прощання з базою «Артек», де для української газети вже немає більше місця. Йдемо – в нікуди. Непотрібні – нікому. Наші найближчі друзі (а хто тепер нам друг? хіба що тамбовський вовк!) заклопотані власним виживанням.
І ні в чому їм дорікнути. Бо хоч ми і боролися колись за кожного, хто потрапляв у скруту, але ж то не була гра без правил, а швидше справа честі.
Вже закінчується червень, а курортний сезон так і не розпочався, море – спочиває. Спочивають і ті, хто мав намір зміцнити здоров’я вітамінами, їх, як і раніше, дешевше купляти в аптеці, бо там же – не дають на кілограми. Але і тут подобається не все і не всім. Хворі на серце, для кого валідол, як картопля, не приховують розчарування, викладаючи за десять таблеток цього препарату екстреної дії в 5 разів більше, ніж раніше. Сумують і прибічники панкріотину, солібору та багатьох інших найнеобхідніших медичних препаратів. Бо не для всіх чарівне слово «Москва» на упаковці може компенсувати їхні втрати.
Та, як і ведеться, шукала собі втіху, бо не може не бути у всьому цьому якоїсь світлої сторони. Скажімо, газ. Минулого разу я купляла газовий балон за 150 грн. і чекала на нього близько двох місяців. Регулярно чую, що Росія постачає газ чи не у половину світу, а її газові підприємства – на четвертому місці у світі за рівнем прибутковості. Отож, думала, потішуся знову, як і за радянських часів, пратиму білизну теплою водою, а не вуличної температури, знову щодня їстимемо свіже гаряче вариво! Вже й проторувала стежину до молочниці, бо молоко дуже доречне для ранкової каші. А молочниця раптом і каже: «Оце придбала балон газу. І скільки б ви думали коштує? Тисячу рублів. Кажуть, ми його до вас аж із Тюмені привезли!». Ось так і обламалася моя заповітна мрія.
Та найважче, з чим не змиритися і до чого не пристосуватися, це сама атмосфера, сповнена злоби, негативу, осуду, ненависті до моєї етнічної батьківщини, її людей, принципів, на яких будується їхній світогляд, а що б були для того поважні підстави – ні слова без обману, ні слова без належного політичного забарвлення.
Особливо обурюють спекуляції, пов’язані зі смертями. Відчуваю усім єством, що цього просто не можна робити, що за це доведеться платити нам усім: тим, хто чинить кривду, хто їй вірить, хто не в змозі утриматися від помсти. То хіба ж може християнська країна бути розсадником гріха?
Кілька днів поспіль з екранів російського телебачення не сходять портрети двох журналістів, які загинули від мінометних обстрілів, супроводжуючи війська так званого народного ополчення. Однозначної оцінки їхня діяльність не знаходить: офіційна російська преса вважає їх героями, бо вони, жертвуючи собою, працювали на імідж тих, хто прагне розчленити і знищити Україну, розтоптати її Конституцію, і це попри те, що один із загиблих – етнічний українець. А дехто, особливо із москвичів, які знають ситуацію ізcередини, виходить за рамки пристойного, висловлюючись так: «Собаці собача смерть!».
Маніпулюючи людською свідомістю (а це публічно визнається Росією основним елементом політики), проросійськи налаштовані діячі забувають, що йдеться про найдорожче у світі, що належне тільки Господу, і потайки, можливо, бажають, щоб подібні приклади тільки множились, відштовхуючи від України світову громадськість і сприяючи вирішенню головного завдання – приєднанню Донбасу до Росії. Інші на високому протестному градусі забувають, що журналісти – це не архітектори російської слави, а лише рядові будівничі, які виконують своє завдання, попри ту високу ціну, якої реально воно, можливо, і не варте.
Але у межах своїх обов’язків вони дійсно діють, як герої, у всякому разі, такого ореолу надає їм їхня мученицька смерть. Цікаво, а як почуваються при цьому політики, які заварили отаку кашу, бо скільки б вони не звинувачували у всіх гріхах фашизму Україну, на телевізійних міжсобойчиках бувають досить відвертими: «Україна – це не держава», хоч тут і намагаються переконати себе, нібито є якийсь український народ, це – химера, залишилося її тільки трохи «додавити». І тут – всі засоби прийнятні.
І якщо Росія насправді когось і побоюється, то ніяк не міфологізованого нею Дмитра Яроша чи «прикольного» депутата з вилами Олега Ляшка. Вона боїться тих, кому по 20-23 роки і кого, за словами російських політиків, вже ніщо не змусить кричати: «Слава Путіну!» Ці діти — представники нації, «якої немає», навчилися жити за правдою, не узгодженою з Кремлем, і перевірені ярлики до них не дуже клеються.
Та повернімося до журналістів. 6 червня Україна відзначила їхнє професійне свято. Колись таким воно було і для Криму, на яке, траплялося, запрошували і нас, працівників «Кримської світлиці».
Щоправда, коли в 1998 році я перебувала в критичному стані у реанімації лікарні швидкої допомоги і на четверту добу у нас закінчилися гроші, а моя мати, яка свято вірила, що тодішні чиновники, як і їхні попередники, мають під костюмом рясу, подалася за порятунком до Ради міністрів. Там спочатку спілкувалися з нею дуже привітно, але, дізнавшись, що я працюю в українській газеті, чиновник одразу ж змінився в обличчі, вибіг з кабінету і більше не повернувся.
Сьогодні, як ніколи, мені б хотілося говорити про добро. Але примусити когось бути добрим, лояльним, людяним просто неможливо. Пам’ятаю перші місяці Майдану в Києві. Щодня повідомлялося про все більшу і більшу кількість потерпілих журналістів. Це були люди різних національностей, бо ті події цікавили увесь світ. За останніми даними, потерпіло 160 працівників ЗМІ, серед яких і загиблі. Зауважувалося навіть, що прихильники Януковича цілили в них не випадково. У тому самому звинувачує сьогодні українських військових і Росія, намагаючись зробити це припущення фактом всезагальної уваги.
Втім, ще зовсім недавно проросійська депутатка О. Бондаренко, яка хизується, що має журналістську освіту, повчала з телеекранів, що загибель для журналіста – це цілком нормальне явище, «издержки профессии». В іншому разі, не лізьте туди, куди голова не влазить.
Але полізли і ми. Бо не надто багато було бажаючих відстоювати інтереси української громади Криму. Одне із найсуттєвіших досягнень за 23 роки – це пристойне орендоване державою для нас приміщення, як зручне для роботи, так і корисне для нашого газетного іміджу.
«Зупинись і скажи добре слово!» — навчали нас тут. Так у цьому «бронежилеті» від «Артеку» ми і вийшли під кулі тих, хто апріорі вважає нас ворогами.
Скажімо, новий господар – він, не дочікуючись поки ми заберемо свої речі, вже обживав приміщення. А робив це так: повернувшись до працівників редакції спиною, старанно зішкрібав із дверей кілька маленьких майже непомітних паперових наліпок із закликом говорити рідною українською мовою. Забувши про правила хорошого тону, чоловік нетерпляче зішкрібав наш образ із новітньої історії Криму.
Але сліди від нашого минулого не піддавалися. Навіть нібито ставали яскравішими. Вони нагадали мені ікони, які мироточать чиїмись надіями і сльозами.

Тамара СОЛОВЕЙ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #26 за 27.06.2014 > Тема "Душі криниця"