Версiя для друку Обговорити в форумi

Любов к Отчизні де героїть...

У Таращанському районі Київської області є наші передплатники. Не лише в районному центрі, але й у деяких віддалених селах. Знаю, що один дідусь у Крутих Горбах завжди передплачував два примірники: і собі, і на сільську бібліотеку. Читають «Кримську світлицю» і в самій Таращі. Часом наші друзі звертаються з проханням висвітлити деякі злободенні проблеми їхнього міста чи району. Навіть якщо вони напряму і не пов’язані з Кримом, але ж... вони пов’язані з Україною! Відмовляти читачам не в наших правилах. Тим більше, коли проблеми справді виглядають як загальноукраїнські. Тож сьогодні ми пропонуємо розмову з Ларисою Скабою — колишнім директором гімназії «Ерудит». Чому колишнім? Тому що в часи правління Януковича на неї тиснули, вимагали, щоб стала членом Партії регіонів. Принципова жінка відмовилася. Тоді її «пішли» — в ті часи таке траплялося нерідко. Стояла на біржі праці, а тепер, коли влада змінилася, Ларисі Петрівні запропонували працювати в Таращанській районній Раді. Адже педагог з точки зору деяких таращанців є своєрідним символом ідеологічної стійкості. Кого ж просувати, як не таких? Спілкуємося з пані Ларисою в момент розпалу антитерористичної операції на Донбасі. Абревіатура АТО для багатьох стала звичною і якоюсь мірою... мобілізуючою. Говоримо про людські жертви і про потребу якось компенсувати втрати людського потенціалу на державному рівні. І кількісно, і якісно.

НА АТО ЗА ПОКЛИКОМ СЕРЦЯ. ВІД БАТЬКІВ — БЛАГОСЛОВЕННЯ І БРОНЕЖИЛЕТ

— Люди підсвідомо розуміють, що нинішня ситуація є особливою, — каже Лариса Петрівна. — Це не війна в Афганістані і не Друга світова, в якій українці воювали плечем до плеча разом з іншими народами Радянського Союзу. Тут вже скоріше Крути згадуються... А з того часу минуло майже сто років. Проте історична пам’ять — це не лише гарний вислів; щось таки зберігається у глибинах підсвідомості. Чого вартий такий лише факт: за два дні ми в Таращанському районі зібрали понад 150 тисяч гривень на українську армію! Голова Лісовицької сільської ради розповідала, що до неї тоді навіть уночі стукали у вікно старенькі бабусі і несли хто десять, хто двадцять гривень. Додаючи, що якби до їхніх обійсть під’їхали машиною, то вони передали б для потреб армії ще й сало, сир, закрутки, консервацію...
Спочатку ми купували бронежилети для прикордонників, а потім подумали: що ж ми будемо висилати незнайомим людям, коли у нас уже багато таращанців воюють у «гарячих» точках. Що стосується чоловічого населення, то патріотичні настрої справді переважають — у багатьох є готовність взяти до рук зброю. Один таращанець (немолодий уже, йому 48 років) спеціально узяв відпустку, щоб поїхати на Донбас. Щоправда, він вирішив спочатку з’їздити подивитися, яка там насправді ситуація, і коли інтереси України вимагатимуть його особистого втручання, то він готовий і повоювати. Тобто відпустку провести в боях. А коли треба, то й більше. І він не один такий — з ним ціла група дорослих чоловіків. Але це люди з життєвим досвідом. Є ж випадки, коли воювати готові зовсім молоді хлопці. Вони часто просто ставлять батьків перед фактом: їдуть воювати за Батьківщину. Можу розповісти про два конкретних випадки. Один з наших випускників ще на Майдані вступив до лав Національної гвардії. Нещодавно я його зустріла і запитала, чи є йому з чим їхати на Схід? Він сказав, що екіпірувала його родина. Батько купив бронежилет і каску, а ще хоче придбати якісь пластини, щоб можна було хоча б частково прикрити ноги. То у цього хлопця бодай є консенсус з родиною. Вони зрозуміли, що не зупинять його, то вирішили хоча б максимально подбати про захист. А інший, студент, приїздив до батьків, щоб вони написали розписку, що не проти його перебування в зоні АТО. Вони цього не зробили, сподіваючись на те, що коли син приїде в Таращу, то вони зможуть відмовити його. Проте хлопець виявився непохитним... Коли я бачила його востаннє, він був дуже засмученим. Адже їхав воювати, посварившись з батьками. А що як приїде пораненим, скаліченим?
Ці два випадки яскраво характеризують позицію молоді. Ми встигли за 23 роки Незалежності виховати багатьох у патріотичному дусі. Прикро лише, що ми, старші, не змогли залишити їм у спадок стабільну Україну. Багато тепер доведеться доробляти саме молодому поколінню, виправляти наші помилки.

ПАРТИЗАНСЬКИЙ ЗАГІН ІМЕНІ ОТАМАНА ЗЕЛЕНОГО

— Виходить, що держава у цій ситуації може розраховувати здебільшого на молодь?
— Зовсім ні. Нещодавно я зателефонувала своїм знайомим у знамените село Трипілля, що над Дніпром. Це 40 кілометрів від Києва. Це — подружжя, вже літні люди — років під вісімдесят, але були спостерігачами на виборах від «Правого сектора». Вони почали мене підганяти: говори, Ларисо, швиденько, бо нам ніколи! Виявилося, що вони зараз створюють партизанський загін імені... отамана Зеленого. Відносно швидко мобілізувалися, чоловіки вчаться рити траншеї, стріляти з вогнепальної зброї, а жінки організувалися як куховарки та медсестри. А цей чоловік, незважаючи на свої 80, вчиться володіти вилами як холодною зброєю. Жартує, що зброю трипільські діди будуть здобувати в бою... Так що не тільки молодь у нас патріотична. А їхні жінки вже взялися куховарити, щоб чоловіки мали сили для інтенсивних тренувань. Добре, що в селі знайшовся ватажок, який зрозумів, що треба бути... готовими. Є і в інших районах подібні групи, які між собою зв’язалися і намітили співпрацю. Добре, коли воювати не доведеться, але береженого й Бог береже.

ПРО НАЗВИ ВУЛИЦЬ І ПРО ГЕНЕРАЛА СІКЕВИЧА, ЯКИЙ ВИЗВОЛЯВ ДОНБАС У 1918 РОЦІ

— Колись про отамана Зеленого говорили тільки в негативному контексті, адже він воював проти більшовиків. Але з часом люди все одно відновлюють добру пам’ять про своїх героїв. Свого часу я звернув увагу, як багато було зроблено у вашій гімназії щодо збереження історичної пам’яті. Ви намагалися зробити так, щоб не було забуте жодне ім’я — зокрема, учнів-відмінників, шкільних активістів та найкращих педагогів. Радянська доба, під час якої навчалися люди мого покоління, висвітлена добре. Звичайно, значно важче копнути глибше — тут уже складніше як з фактами, так і з фотоматеріалами. Хоча в ідеалі варто прагнути докопуватися до витоків. Принаймні, наскільки дозволяють обставини.
— Звичайно, варто. І ця робота повинна бути продовжена. Але зараз дуже актуалізувалися події нашого дня. Нещодавно ми зняли фільм про жителів Таращі, які брали участь у Євромайдані. Ми намагалися виховувати дітей вільними, починаючи з першого класу. От вони й виросли вільними. Виховували почуття громадянського обов’язку і це значною мірою вдалося — вони знають силу свого голосу. А щодо минулого, то... У Таращі збираються відкривати пам’ятник генералу армії УНР Володимиру Сікевичу, до речі, визволителю Донбасу від більшовиків у 1918 році. Це — неабияка подія для таращанців. Адже генерал-хорунжий Сікевич — наш земляк, а про це мало хто й знає. А ще багато вулиць треба перейменувати... Виявляється, не так просто це зробити, перешкоджають як лінь, так і консерватизм, певна інерція мислення. Не так давно я написала статтю в газету «Таращанський край» на тему перейменування вулиць. І згадала про те, що нашій мерії легше було залякати людей, аніж щось конкретно зробити. Аргументи мерії були такі: перейменування — річ дорога. Доведеться платити великі гроші, сидіти в чергах, аби перереєструвати документи і т.д. Тоді люди піднімуть бунт і скажуть, що зміни непотрібні, і вони й надалі готові жити на вулицях Леніна, Будьоного, Карла Лібкнехта і Рози Люксембург. Якщо взяти список наших вулиць, то переконаємося, що доброї половини назв не повинно бути!
— Я розумію ваше обурення. Щоб перемагати нинішні складні обставини і йти вперед, треба значно підняти рівень патріотизму нації. А для цього українці повинні навчитися бути принциповими в багатьох питаннях. Ось, скажімо, наша газета «Кримська світлиця». Вона ж була своєрідним датчиком рівня українського патріотизму на півострові. І завжди сигналізувала Києву про стан справ і кричущі порушення в сфері міжнаціональних стосунків в АРК. Влада не особливо прислухалася до наших сигналів. А є ж відома приказка: «Де тонко, там і рветься»... От і порвалося. Як тепер зшивати?
А щодо домінування в Таращі назв вулиць радянської епохи, то це ознака «совковості» місцевого населення. Принаймні таким воно було донедавна. Але ж специфіка південної Київщини — а я її непогано знаю — в тому, що тут і совковість була україномовною! І тільки в 1985 році по всій Таращі замінили таблички з назвами вулиць. Були українською, а стали... російською. Місто благополучно пережило репресії 1937 року, післявоєнні ідеологічні «зачистки», епоху Маланчука та Щербицького. І за весь цей час не було жодного мовного відступу. А ось під час горбачовської відлиги стався такий, нічим не виправданий, мовний відкат. То чому ж так легко здаємо позиції, а потім так важко відновлюємо їх?
— Можна відновити. Це реально. Але знову ж таки — все залежить від лідера. Якщо у лідера недостатньо інтелекту і розуміння, то легше організувати маленьку інформаційну війну. Про це я говорила вище. Людям кажуть неправду, що міняти назви вулиць чи зробити україномовні таблички надзвичайно важко і страшенно дорого. Але спробуй доведи потім усім, що їх обманули. Значно дорожче для нації обійдеться низький рівень патріотизму. Так і з газетою вашою: можна пустити справу на самоплин, «злити» вкрай потрібне патріотичне видання, а потім довго і довго про це шкодувати.

СЕКЦІЇ БОЙОВОГО ГОПАКА ПОЗАКРИВАЛИСЯ, ВСІ НА АТО. А В ЦЕЙ ЧАС У СИЛІКОНОВІЙ ДОЛИНІ...

— Ви тут згадували соратника Петлюри і Скоропадського Володимира Сікевича. Тоді, хоч це й було вже ХХ століття, українцям конче було пригадати, що вони козацького роду. Було багато козацьких формувань. Хоч воювали гарматами і кулеметами, але натхнення черпали у героїчному козацькому минулому. Щось подібне спостерігаємо і зараз, хоч надворі вже третє тисячоліття. Від знайомого почув, що Дніпропетровське відділення Федерації бойового гопака позакривало всі свої секції. Найстарші учні-майстри козацьких єдиноборств у даний момент або проходять військовий вишкіл, або вже перебувають в зоні АТО. Отже, виховання в козацькому дусі було виправданим і загалом ефективним в плані передачі українського патріотизму.
— Спрацьовує наша генетична пам’ять. І у наших гімназійних старшокласників з’явилася мода на козацькі оселедці... І вони вже люблять співати Гімн України. З ентузіазмом вигукують: «Слава Україні! — «Героям слава!». Це все вплив Євромайдану. Раніше виконання гімну було ніби формальністю, а тепер все йде від щирого серця. На жаль, українці зазнали серйозних втрат. Кілька сотень найкращих людей віддали своє життя за майбутнє України. А ще ж не закінчилася Антитерористична операція... Тому треба думати про те, як компенсувати людські втрати.
— Гірко усвідомлювати, що традиційно гинуть найкращі. Компенсувати це можна тільки вихованням нового покоління. Якось на Майдані серед велелюдного натовпу я побачив молодого хлопця... з дитячою коляскою. Може, це був старший брат немовляти, а може, й молодий татусь. Було дуже тісно, але щось же підштовхнуло молоду людину з синьо-жовтою пов’язкою тягнути з собою на мітинг маленького родича. Я тоді подумав: хай це і збіг обставин, згадане явище не є масовим, але ж як важливо починати виховання українця саме з раннього віку! І при цьому не забувати про таку річ, як фізичне здоров’я нації.
— Звичайно. Бо здорова людина і мислить інакше. Нещодавно я прочитала про школу в Силіконовій долині — це в США. Люди з високим інтелектом, які, по суті, формують інформаційний простір планети, визначилися із тим, якою повинна бути школа для їхніх дітей. Вони побудували школу з екологічного матеріалу. Поставили дерев’яні вікна, занесли дерев’яні парти, тюки з соломою для сидіння... Занесли багато музичних інструментів. Винесли всі дисплеї, всі монітори, все надсучасне, подбали про те, щоб у класі залишилися лише жива музика, живий звук і найняли вчителів. Умовами відбору були: ідеальне здоров’я, правильна, гармонійна сім’я, знання мов, відповідна освіта і... володіння музичними інструментами. Як бачимо, ідеальне здоров’я педагога було не на останньому місці.
— І володіння музичними інструментами... Отже, представники інтелектуальної еліти Америки розуміють, що не можна відриватися від природного середовища, від традицій. Українцям це дуже підійшло б.
— У нас це вже є! Ось ми заторкнули тему здоров’я. Зараз я дуже тісно співпрацюю з Валентином Бабієм з Володарки. У нього свій оздоровчий центр, він набирає цілі групи молоді, де буквально тиждень вони живуть усі разом, він вчить здоровому способу життя, правильному сприйняттю природи. Вони проводять багато різних заходів — як мінімум, чотири конференції та близько десяти навчальних занять — великих лекційних, коли збирають людей і виставляють якусь тему для обговорення. Проводяться і оздоровчі сеанси. Валентин Бабій добре знає біологію і по-особливому трактує природу. Вчителям біології такі лекції дуже потрібні. Навколо багато подібних груп, які вже якось потрібно об’єднувати. І тоді — я переконана в цьому — Україна буде у великому виграші, бо зможе зробити відчутний крок уперед.

Є МАСА СПОСОБІВ ПЕРЕДАЧІ ВЕЛИКОЇ КІЛЬКОСТІ ЗНАНЬ

— Ваш педагогічний стаж майже збігається з роками Незалежності. Тому можете говорити про існуючі тенденції. Чи змінилися українські діти за цей час? Вони стали гіршими чи кращими?
— Вони стали іншими. З одного боку, статистика, якою ми володіємо, говорить про те, що учні стали гіршими. Судячи з контрольних робіт, тестування тощо. Тобто знання стали слабшими. Але парадокс у тому, що водночас діти стали... потенційно сильнішими. Просто ми використовуємо не ті способи передачі знань, багато що робимо по-старому. А вони народилися сприймати все вже по-іншому. У нас був унікальний приклад, коли я ще працювала завучем. До нашої школи прийшов хлопчик, якого тестувала психолог. Вона сказала, що це дитина з найвищим рівнем інтелекту. Однак у першому класі цей хлопчик став таким же, як і всі. В 5-му класі його вже залишили на другий рік... А у 9-му класі його з горем навпіл випхали зі школи. Це — яскравий приклад того, як людині не підійшла система. У нас в школі тепер дуже багато зайвого, і якби ми хоча б скористалися механізмом занурення в предмет, якби ми не вчилися сорок хвилин, а вивчали певну тему цілий тиждень, і нічим більше не займалися, то результат був би набагато кращим. Школа вже давно не відповідає вимогам часу і вона порушує всі природні механізми засвоєння інформації. І ми сьогодні маємо дуже багато розумних дітей, яких школа ламає, відбиває у них бажання вчитися, сприймати інформацію. І добре, коли природні дані такі, що людина просто «домучує» одинадцять років і вже потім, маючи свободу, починає добровільно засвоювати знання в тій чи іншій галузі.
Тому зараз багато батьків, які знають зміст шкільної програми, намагаються усіма силами забезпечити індивідуальне навчання для своєї дитини. А якщо є можливість, то записують дитину в різноманітні гуртки, секції, в музичну школу. І виходить так, що на шкільну програму дитина витрачає мало часу, зате вона вільна у своїх проявах. А взагалі, для того, щоб учень краще засвоював знання, існують такі цікаві речі, як «Весела біологія», «Весела хімія», «Весела математика» тощо. Гра є природнім способом передачі знань. У процесі гри діти ще до шести років можуть і мовами оволодіти, і біологією, і хімією... Може бути маса способів передачі великої кількості знань. Тому в питаннях педагогіки я — оптимістка, безвиході тут немає, просто треба багато над чим ще попрацювати.

Сергій ЛАЩЕНКО

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #27 за 04.07.2014 > Тема "Урок української"