Версiя для друку Обговорити в форумi

Марина СЛОВ’ЯНОВА

Пропонуємо «джерелятам» кілька оповідань письменниці Марини Слов’янової з її книги «Малюк і розбишака». Марина Павлівна Слов’янова народилася в селі Воронків у Придністров’ї. Крім татуся, матусі, братиків та сестричок змалку любила гарні книжки і вже з чотирьох років сама собі читала, заховавшись у якомусь затишному куточку. Добре навчалася в школі та на факультеті журналістики Львівського державного університету ім. Івана Франка. Діставши фах журналіста, працювала в газетах, видавництвах, журналах. У її літературному доробку є чимало оповідань як для дорослих, так і для дітей.

ЗНАХІДКА

Дід Юхим обкошує сад. Славко в нього за підручного: що йому дід загадає, те Славко й робить. Поки що він тільки води свіжої приніс од колодязя.
— Якби граблі були по мені, — міркує хлопчина, — я цю траву ворушив би, щоб швидше сохла.
— Я знаю, що ти добрий помічник, — озивається дід Юхим. — Колись змайструємо й для тебе грабельки...
Не договоривши, дід Юхим зупиняється й пильно дивиться на кущ лапатого лопуха. Славкові дуже цікаво знати, що там, тож він підходить ближче.
— Цссс, — кладе палець на губи дід Юхим. І ледь чутно промовляє:
— Дивися...
Хоч скільки дивився на той лопух Славко, а нічого там не побачив.
— Та он же, оно, — шепоче йому в самісіньке вухо дід Юхим, — гніздечко...
Тепер і Славко роздивився: заховане за широким листям, змайстроване під дебелим стовбуром лопуха притулилося кубельце. Хлопчик рвонувся туди, але дід Юхим ухопив його за руку і одвів на добрі сто кроків убік.
— Не треба близько підходити. Ми й так налякали пташку, вона сховалась у бур’янах.
— А що, там була пташка? — здивувався хлопчик. Він знав, що пташки в’ють гнізда на деревах чи, може, на кущах, але щоб отак — у садку та ще й під лопухом...
— І ще ж яка пташка! — засміявся дід Юхим. — Вівсянка називається. Гарненька, співуча. Правда, зараз їй не до співів, — діточок висиджує...
Вони домовилися, що того крислатого лопуха не чіпатимуть і про гніздечко нікому не скажуть, — хіба що коли вже виведуться пташенята.
— Тільки б коти не внадилися, — промовив дід Юхим.
— А я пильнуватиму! — пообіцяв Славко. — Як побачу котрогось, негайно прожену.
— Та воно-то так, — із сумнівом у голосі мовив дід Юхим. — Головне, аби пташку не налякали...
Від того дня Славко мав собі клопіт: побачивши будь-якого кота, ганяв його, бідолаху, аж доки той не забігав у якийсь закуток, звідки й дістати його неможливо.
Але, якщо чесно, то й до гніздечка Славко не раз підходив. Покружляє-покружляє на віддалі та й наблизиться. А пташечка, помітивши його, гульк у шелюги! І лишаються яєчка відкриті, незахищені.
Славкові стає соромно, що зігнав пташку з гніздечка, і він одступає, даючи собі слово нізащо в світі не наближатися до гнізда.
Одначе тягло туди, як магнітом. По кілька разів на день він забігав у сад, щоб хоч оддалік постояти коло своєї вівсянки. І настав день, коли пташка перестала схоплюватися з гнізда та тікати від Славка. Хоч би скільки він зазирав до неї, вівсянка мовчки дивилася круглими вічками, але з місця не вставала.
Минув час. У хлопчика з’явилися нові захоплення, він дедалі рідше навідувавсь у садок, а там і зовсім забув про гніздечко. І лише коли дід Юхим поспитав його про вівсянку, хлопчик побіг у садок. Як же він розхвилювався від того, що побачив там! Пташки не було й близько. Гніздечко, правда, так і залишилося під лопухом, а в ньому — брудненькі шкаралупки від яєчок. І більше нічого...
Славко покликав діда Юхима.
— Мабуть, пташки твої вже виросли, ото й покинули батьківську домівку! — сказав дід Юхим.
— А що, як їх коти похапали? — спитав засмучений хлопчик. Йому прикро було, що не впильнував такої гарненької пташки.
— Ні, котів тут не було. Якби котрийсь забрів сюди, то й кубельце не вціліло б...
Вони довго стояли у задумі. Нижнє листя розложистого лопуха прожовкло та підсохло. Дід Юхим нахилився.
— Ти ж тільки поглянь, — повернувся він до Славка і показав рукою на гніздечко: під нього було підстелено клаптик поліетиленового мішечка.
— Дбайлива пташина, — сказав дід Юхим. — Навіть те, що людина викинула, прилаштувала до своїх потреб...
— А ми ще побачимо її коли-небудь? — спитав Славко.
— Хто його зна, — стенув плечима дід Юхим.
Але коли вони прийшли із саду на подвір’я, дід Юхим раптом вигукнув:
— Та ось вони — твої вівсянки!
На високих зелених воротах стояла низочка пташок та голосно виспівувала:
— Ці-ці, ці-ці-тьє! Ці-ці, ці-ц-тьє! Славко встиг їх полічити: сім!
— Правильно, — сказав дід Юхим. — Їх і повинно бути семеро: тато, мама та п’ятеро дітей. Якраз стільки яєчок було у гнізді!
І хлопчикові здалося, що вівсянки задля того й прилетіли, щоб подякувати йому. Адже він сам їх не скривдив і не віддав на поталу нікому.

ПО ШОВКОВИЦЮ

Перед хатою бабусі Наталі росте велика-велика шовковиця. Вона така висока й струнка, що здалеку можна подумати, ніби то росте на подвір’ї тополя. Але коли на шовковиці достигають ягоди, кожному стає зрозуміло: дерево плодове...
Ягоди на шовковиці великі, одна в одну, на колір ніжно-рожеві, а такі солодкі, що й не сказати! Солодкі та ще й запашні...
Про те, що шовковиця достигла, здогадатися неважко: до неї злітаються і пташки, і бджоли, а попід нею від самого ранку пасуться кури.
Онук бабусі Наталі Славко видирається аж на вершечок, — шовковиця там, каже, найдобірніша та найстигліша. Добре, що дерево не колюче, — скільки хочеш можеш лазити по його гілках.
Одного разу сиділи Славко з бабусею за столом, збиралися обідати. А стіл той було поставлено в затінку, неподалік од шовковиці. Коли це загавкав собака. Глянули туди-сюди — ніде ані душі.
— На кого ж він гавкає? — дивується хлопчик.
— Он на кого, — тихо мовила бабуся й показала Славкові на їхній довгий дерев’яний паркан.
Три руденькі істоти, прудко перебираючи лапками, бігли по паркану. Попереду — більша, позаду — ще двоє, меншеньких.
— Ой, та то ж білка з білченятами! — зрадів Славко. — Цікаво, куди вони зібралися?
Щоб не налякати звіряток, бабуся з онуком сиділи мовчки, тільки поглядом стежили за ними. А білки дострибали до шовковиці та й шасть у її густу крону!
— Он воно що! — зареготав Славко. — Солоденького закортіло!
— Ну то й ми почнемо обідати, — мовила бабуся.
Поки вони обідали, білки з білченятами не було видно, хіба що зрідка падали згори ягоди та шаруділо на дереві листя.
Але невдовзі долинуло з шовковиці якесь шипіння, цокання, сердиті сойчині крики: «Кре! Кре!».
Славко відійшов подалі, аби роздивитися, що діється там, угорі.
— Бабусю, гляньте, — повідомив хлопчик. — Білка із сойкою сваряться.
— Нічого, помиряться, — махнула рукою бабуся Наталя. — Шовковиця рясна, ягід на всіх вистачить...
Славко так і не збагнув, хто переміг у тій суперечці. Він тільки побачив, що невдовзі білка з білченятами пострибала в садок, до свого кубла.
Але від того дня й аж поки не осипалися з шовковиці останні ягоди, вона приходила поласувати ними. Та не сама, а й діточок приводила з собою...

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #27 за 04.07.2014 > Тема ""Джерельце""