Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4446)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4117)
Українці мої... (1658)
Резонанс (2114)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1844)
Крим - наш дім (1031)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (241)
Бути чи не бути? (311)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (203)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ПРОКИНУВСЯ ВОДЯНИК
Наш╕ традиц╕╖


САВА ╤ ЛАВА
Наш╕ традиц╕╖


«20 ДН╤В У МАР╤УПОЛ╤», ДЖАМАЛА ╤ «КОНОТОПСЬКА В╤ДЬМА»:
Стали в╕дом╕ лауреати Шевченк╕всько╖ прем╕╖…


ПРАВДА ДВО╢СЛОВА
Наш╕ традиц╕╖


ОЧИМА БЕЛЬГ╤ЙСЬКОГО ФОТОГРАФА
На його зн╕мках - чорно-б╕ла пал╕тра Майдану…




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #28 за 11.07.2014 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#28 за 11.07.2014
ЖИТТЯ МО╢, ВКЛОНЯЮСЬ Я ТОБ╤
Данило КОНОНЕНКО

Поет ╕ час

* * *
Пам’ятаймо Шевченка –
В нас Шевченко один!
В╕н, як батько ╕ ненька,
В╕н, як брат нам, як син.
В╕н – це наша над╕я,
Що горить, як зоря.
В╕н розумне нам с╕╓
З стор╕нок «Кобзаря»!
В╕н – це наша Вкра╖на,
Над Дн╕пром осяйним,
Незалежна, ╓дина,
Нездоланна н╕ким.
Наш Шевченко – це п╕сня,
Та, яку не убить!
Нин╕, в╕чно ╕ пр╕сно
Буде з нами в╕н жить!

* * *

Про це вже мовлено не раз,
╤ в цьому ╕стина ╓дина:
Допоки ╓ у нас Тарас –
Допоки й буде Укра╖на!
Н╕де, н╕коли й повсякчас
Не в╕дречеться ненька сина:
Допоки ╓ в нас Укра╖на, —
Допоки буде ╕ Тарас!
Допоки ╓ у нас Тарас,
Його величне й чесне слово,
Н╕хто не знищить нашу мову,
Н╕хто не викор╕нить нас!
Допоки ╓ у нас Дн╕про,
Допоки ╓ верба й калина,
Дов╕ку буде й Укра╖на,
А з нею щастя ╕ добро!

КАЛИНА
— Бачили, як б╕ля укра╖нсько╖ г╕мназ╕╖ в С╕мферопол╕ рясно зацв╕ла калина?
— Авжеж. Верба ╕ калина — символи Укра╖ни…
(З почуто╖ розмови)

Б╕ля Г╕мназ╕╖ калина
Кв╕тучу хустку одягла.
Це ж н╕би р╕дна Укра╖на
Мене пров╕дать в Крим прийшла.
╤ цв╕том ся╓ так прив╕тно
У душу зболену мою.
╤ пригорта╓ться до кв╕тня
У ц╕м, не нашому краю.
Дмухне в╕терець – ╕ б╕лосн╕жн╕
Гойдне перлини – пелюстки.
Й, мов мама, так рукою н╕жно
Торкнеться г╕лкою щоки.
╤ посм╕ха╓ться дитинно
Така пригожа вся з лиця!..
…Цв╕те в Криму моя калина
╤ людям раду╓ серця!

19.04.2014

ЧУМАЦЬКА ДОЛЯ

…Ой ╕шов чумак молоденький
та ╕з Криму додому…
(З народно╖ п╕сн╕)

Чумацьким шляхом чумаки
Додому з Криму повертають,
На мажах проти сонця сяють
Др╕бочки сол╕, мов з╕рки.
Воли ревуть – додому йдуть,
Стомила дальня ╖х дорога.
╤ чумаченько молить Бога
Живим додомоньку вернуть.
«Бодай же ви, с╕р╕ воли,
Та в Крим по с╕ль не ходили,
Ой як ви мен╕ та й молодому
Ой та й жалю наробили:
Ой умер один чумаченько
Та в нед╕леньку вранц╕,
Ой поховали та й чумаченька
Та в зелен╕м байрац╕…»
Чумацька доленько, сл╕ди
Тво╖ в Криму жив╕ й понин╕
В журлив╕й п╕сн╕ з Укра╖ни,
В сльоз╕ з дн╕провсько╖ води.

ВДЯЧН╤ ВАМ, ЛЬВ╤ВСЬК╤ ДУБЛЯНИ

П╕зно надвор╕ чи рано,
Веч╕р чи ранок в сто сонць!
В слухавц╕:
— Дзвонять Дубляни, —
Люба ╤ван╕вна Проць.
Серце бентежно заб’╓ться,
Душу до дна сколихне:
— Як вам в Криму там живеться? –
Люба пита╓ мене.
— Може б, до нас при╖здили? –
Льв╕вщина прийме кримчан…
…Т╕льки ж не т╕ уже сили
╥хать, щоб хтось зустр╕чав.
Тут ╕ хатина, й родина:
Внуки, нев╕стки, зят╕…
Вс╕ ми отут – Укра╖на, —
Д╕ти ╖╖ золот╕.
Як нам цю землю покинуть:
Рвати з кор╕нням чи як?!
Крим – наша теж батьк╕вщина,
А не др╕бничка якась…
Тут ми жили й працювали,
З Кримом мужн╕ли й росли,
Сили у нього вкладали,
Воду дн╕провську вели.
Як же тепер: ми — не наш╕?
Як же тепер: ми – чуж╕?
Хто заварив оцю кашу?
Хто нас дов╕в до меж╕?
Ми ╕ в Криму – укра╖нц╕!
З ╕ншими жить нам – в╕ки!
Ми ж тут, в Криму, — не чужинц╕,
Вс╕ ми — р╕дня, земляки.
Ми — не безр╕дн╕ ╕вани,
Щоб свою неньку забуть.
Р╕дну, ╓дину, кохану,
Ту, що Вкра╖ною звуть.
Мат╕р не зраджують д╕ти,
Й д╕тям не зрадить вона.
Мат╕р – найкраща у св╕т╕,
В кожного мати одна…
…Вишн╕ розкв╕тли. Тюльпани.
Дивний пробудження час…
Вдячн╕ вам, льв╕вськ╕ Дубляни,
Що пам’ята╓те нас!

*Дубляни – село у Самб╕рському район╕ на Льв╕вщин╕, де народилась, живе ╕ працю╓ у м╕сцев╕й загальноосв╕тн╕й школ╕ вчителькою укра╖нсько╖ мови та л╕тератури член Нац╕онально╖ сп╕лки письменник╕в Укра╖ни, в╕дома поетеса, авторка багатьох талановитих книг поез╕й Любов ╤ван╕вна Проць. Доб╕рки ╖╖ в╕рш╕в не раз щедро друкувала на сво╖х стор╕нках «Кримська св╕тлиця».

РОНДЕЛЬ

Жорстокост╕ тако╖ св╕т не знав.
Ну, хто тебе зробив жорстоким,
 св╕те?
Що змусило тебе так огруб╕ти,
Чи ╓, скажи, у т╕м моя вина?!

Брехня сидить й брехнею поганя,
Облуда л╕зе у в╕кно в╕дкрите.
Жорстокост╕ тако╖ св╕т не знав.
Ну, хто тебе зробив жорстоким, св╕те?
Невже тобою править сатана,
А нам тепер пов╕к душею скн╕ти,
╤ перед ним згинатися й тремт╕ти?
О, н╕! Нас ще н╕хто не нагинав.
Жорстокост╕ тако╖ св╕т не знав…
* * *
Засумую зненацька –
На душ╕ – полини.
Укра╖на козацька
Наплива з давнини.

Славн╕ лицар╕ наш╕ —
Гонти ╕ Богуни.
Незборим╕ звитяжн╕ –
Укра╖ни сини.

Як нам вас не стача╓
В цей розбурханий час.
Все ╕де, все мина╓, —
Пам’ять зц╕лю╓ нас.

Р╕дна мат╕нко-ненько,
Укра╖но моя!
Козаки-козаченьки —
Г╕дна слава твоя.

Слава ця не погасне,
Не померкне в в╕ках.
Все минуле й сучасне
У тво╖х козаках!
* * *
До мо╖х синь-га╖в,
До степ╕в ╕ город╕в,
Р╕дна мово, лети,
З уст мойого народу.

Кр╕зь тумани знев╕р
Засв╕тися зорею,
╤ гори, ╕ ясн╕й
Над мо╓ю землею.

Не заступить тебе
Чорна хмара чужинська,
Розкв╕тай ╕ мужн╕й,
Р╕дна мово вкра╖нська!


ДАЛЕН╤ЮТЬ СЕЛА НЕВЕСЕЛ╤

Дален╕ють села невесел╕
Об╕ч траси, що летить стр╕лою.
╤ в хустках бабус╕ край осел╕,
На дорогу дивляться з журбою.

Стороною ╖х прогрес мина╓,
Прол╕та╓ здибленим авто.
╤ давно сюди уже н╕хто
У село до них не заверта╓.

Т╕льки зр╕дка орендар шугне,
Як шул╕ка, в поле без оглядки.
«Нивою» об’╖де сво╖ статки
╤ на заруб╕жжя десь гайне.

А село господаря чека╓,
Убране в буркун ╕ лободу,
А село поволеньки вмира╓
В дикого прогресу на виду.

ОНУКИ
(В╕рш доповнений ╕ перероблений у зв’язку з народженням третього внука)

╢ у мене онук╕в тр╕йко –
Миколайчик, Данилко й Над╕йка.
Ясноок╕, красив╕, весел╕,
Голоси ╖хн╕ повнять оселю.

Я люблю ╖х, за них вбол╕ваю,
Щоб робив я без них ╕ не знаю!

Як Данилко чита╓ – рад╕ю,
Й про Над╕йку плекаю над╕ю:
Що й вона як почне п╕дростати –
Буде р╕дную мову вивчати.

А Миколка, малий козачок,
Витанцьову╓ вже гопачок.
╤ кажу я, рад╕ючи, ж╕нц╕:
— Ох ╕ славн╕ ж у нас укра╖нц╕!

Та, бува, на душ╕ стане г╕рко –
Враз мен╕ посм╕хнеться Над╕йка.
╤ Данилко мен╕ посм╕хнеться,
╤ в╕дляже розпука в╕д серця.

╤ Миколка, скубнувши за вуса,
Пролепече: — Люблю вас, д╕дусю…
╤ опущен╕ зд╕ймуться руки –
Як прекрасно, що ╓ в мене внуки!


СУМНИЙ ВИНОГРАДНИК
(За рос╕йським поетом Серг╕╓м Смирновим)
Мо╓му кримському земляков╕ –
Шем’╖-заде Ешрефу

Б╕ля цих хатиночок розвалених,
Де йому лишитись довелось,
В╕н сто╖ть самотн╕й, опечалений
З вантажем вже здичав╕лих лоз.

В╕н сто╖ть забутий, сухорлявий,
Позира╓ на спуст╕лий дв╕р.
╤ сумний, як кримськ╕╖ татари,
Що в вигнанн╕ десь
в╕д кримських г╕р.
1968 р.
* * *

За кримськотатарським поетом
Ашик Омером (1621-1707)

Щось ╕з св╕том зробилось,
Стало в н╕м неспок╕йно.
Благородства й сумл╕ння
В ньому не в╕дшукати.

Справедлив╕сть пропала –
Час якийсь ненад╕йний,
╤ н╕хто не жал╕╓
Ан╕ друга, н╕ брата.

Вс╕ чванливими стали,
Косо зиркають оком,
Бо у душах одна лиш
Залишилась жорсток╕сть.

Прагнуть вс╕ до наживи –
Гаманець св╕й напхати.
А про серце забули –
Непоправна це втрата.

Досконал╕сть – в нужд╕,
А н╕кчемн╕сть у слав╕…
Торжеству╓ любов
Лиш в багат╕й оправ╕,

Та не будем, Омере,
Богу ми докоряти:
В сво╖х б╕дах тепера
Ми сам╕ винуват╕.

САЛГ╤Р

Ця р╕чка – невеличка
Тече iз кримських г╕р.
У не╖ св╕тле личко
╤ звуть ╖╖ Салг╕р.
По кам╕нцях стриба╓,
Сп╕шить до Сиваша.
Хоч добру вдачу ма╓,
Та — бунт╕вна душа.
Бо в березн╕ чи кв╕тн╕,
В час танення сн╕г╕в,
Сувора й неприв╕тна
Виходить з берег╕в.

Нако╖ть людям лиха,
Дошкулить, допече…
А пот╕м знову тихо
Тече соб╕, тече…

То н╕жна, як сестричка,
То люта, н╕би зв╕р…
Така вона ця р╕чка
╤з назвою Салг╕р.


М╤Й КРИМ

М╕й Крим – св╕танок золотий над морем
Й намет-гора, що зветься Чатирдаг,
╤ обр╕й, що лавандою припах
Та за Джанко╓м поле неозоре.

М╕й Крим – пов╕тря чисте ╕ прозоре,
╤ сонце над горами, н╕би птах.
Та шпиль Ай-Петр╕, Аюдагу дах –
Усе таке чудове й неповторне.

Люблю я Крим, як батька любить син,
За виноградн╕ шелести долин,
За крем’янист╕ сн╕гов╕ вершини.

Люблю за хвиль небесну синь,
За те, що в св╕т╕ в╕н такий один –
Чар╕вний край мо╓╖ Батьк╕вщини.

1994 р.


ПРОВЕС╤НЬ

Засурмило небо журавлями,
Десь озвалась громом далина.
Йде в сади погожими полями
У сорочц╕ вишит╕й весна.

Килим╕в прослала – незл╕чимо,
Переходить повiнь прямо в бр╕д.
╤ ласкаво син╕ми очима
Прол╕ски ╖й дивляться усл╕д.

А в долин╕ розшум╕вся ясен,
Сонце н╕жить далеч╕нь хм╕льну.
╤ у неб╕ реактивний красень
Проклада╓ б╕лу борозну.


ЩЕ ПАГОРБИ У СНIЖНИХ СОРОЧКАХ

Ще пагорби в сн╕жних сорочках,
╤ще не заграли струмки,
Та вже на деревах рядочком
Розс╕лися чорн╕ граки.

╤ п╕сню сп╕вають гортанну
Пров╕сники перш╕ весни,
╤ рад╕, що землю кохану
Побачили знову вони.
* * *
Б╕л╕ яблун╕, яблун╕ б╕л╕:
Знову травень у р╕дн╕м краю!
Пелюсток запашн╕ замет╕л╕
Припорошують землю мою.
Замело тополин╕ але╖,
Б╕ле взг╕р’я ╕ плесо р╕ки…
Цв╕т на косах у мами мо╓╖
╤ на скронях мо╖х пелюстки.


У КОВДРУ ХМАР УКУТАВСЬ ЧАТИРДАГ

У ковдру хмар укутавсь Чатирдаг,
Як д╕д стол╕тн╕й на печ╕ узимку.
В╕три повз нього мчать
 без перепинку,
Мов здичав╕л╕ кон╕ у степах.

Агов! Куди ви летите так пр╕ч
По жовтих стернях ╕ кам╕нню бос╕.
Спин╕ться, озирн╕ться навс╕б╕ч –
Ще ж не зима, ще ж т╕льки кримська ос╕нь.

Ще пурпур яблук ся╓ пом╕ж в╕т
╤ гнуть лозу янтарн╕ виногрона.
Ще хвиля в мор╕ лаг╕дно-солона
╤ ми до л╕су йдем збирати гл╕д.
* * *
Вершина л╕та. Даль прозора,
Барв веселкових дивна гра.
Шумкий приб╕й накотить море
╤ знов у штил╕ завмира.

П╕щаний берег. Синя хвиля,
В╕трець у кучерях тополь,
Червон╕ гр╕н╕вськ╕ в╕трила
Чека на берез╕ Ассоль.


ОСIННIМ МИЛУЮСЯ ПАРКОМ

Ос╕нн╕м милуюся парком –
Краса ж бо яка навкруги!
Над р╕чкою верби, мов арка,
З’╓днали г╕ллям береги.

А клени в багряному лист╕,
Мов золото, сяють-горять.
Й шипшини червоне намисто
Чару╓ школярок-д╕вчат.


ГАЙ ЗIТХА╢ ТИХО

Гай з╕тха╓ тихо,
У задум╕ – став.
Падають гор╕хи
В тепл╕ руки трав.

Синьо так ожина
В оч╕ зазира.
Червоно калина
В луз╕ догора.

Вистеля╓ ос╕нь
Жовт╕ килими.
Десь уже в дороз╕
Потяги зими.


НУ ЩО, ПОЕТЕ, СПАТИ ВЖЕ ПОРА

Ось п╕вн╕ч вдарила –
Найкращий прац╕ час…
Леся Укра╖нка

Ну що, поете, спати вже пора,
А ти сидиш – чаклу╓ш ще над словом.
╤ шум га╖в, ╕ плеск╕т хвиль Дн╕пра
Склика╓ н╕ч до себе на розмову.

А м╕сяць св╕тить, н╕би лампа-бра,
Через в╕кно на стелаж╕ книжков╕.
Оп╕вноч╕, коли ус╕ вже сплять, —
Поети з Музою тихенько гомонять.

СПIВА╢ СОЛОВЕЙКО У САДУ

Сп╕ва╓ соловейко у саду,
Ну як той солосп╕в
та й не послухать?!
Ах, що за пташка, що за щебетуха
Отак виводить гарно й до ладу!
Душа т╕ сп╕ви ловить на льоту,
Котр╕ дару╓ цей сп╕вак-маестро
Без фонограми. В╕н сп╕ва╓ чесно
П╕д вечора соп╕лку золоту.
Заслухались городи, верби, хати…
Усе завмерло – тьохка ж соловей!
Мен╕ б отак хоч раз би засп╕вати,
Зачарувати п╕снею людей,
А пот╕м вже не страшно
 й помирати…
Та що ж це я? Ще ж поживу ачей?!
Бо н╕ч така, що страшно
 й помирати,
Бо н╕ч така!.. ╤ свище соловей!

* * *

Сп╕шу ╕ще хоча би щось зробить,
Бо часу обмаль, а зробити ж треба…
У цьому ╓ ╕ще душ╕ потреба,
Душа за ще не зробленим болить.
Я сад зростив ╕ збудував св╕й д╕м,
Зростив д╕тей, онук╕в доглядаю,
Та дн╕ мо╖, як хвил╕ по вод╕,
Розходяться, б╕жать до небокраю.
Десь там, я знаю, буде в них причал,
Блаженний спок╕й вже на них пантру╓,
Та я прошу, о доле, не печаль
Душ╕ мо╓╖. Хай ще попрацю╓.

* * *

Ти – не розгадана, ти – тайна,
Ти – та╓мниця-та╖на.
Так, зовн╕ н╕би ╕ звичайна,
Але в душ╕ ти — глибина.
Щоб осягнуть тебе до краю,
У мене й часу вже нема…
╤ все ж тебе люблю-кохаю,
╤ в ц╕м виною ти сама.

АЙРЕН
(За в╕рменським поетом Рушаном Пилосяном)

Для мене ти – нектар з кв╕ток,
Духмяний ╕ п’янливий.
Для тебе я — сухий листок
На г╕лочц╕ тремтлив╕й.
Для мене ти – як неба вись,
В н╕й легко утопиться.
Для тебе я – похмурий л╕с,
Як хмара грозовиц╕.
Ти – сонця пром╕нець ясний,
Що душу з╕гр╕ва╓.
Для тебе м╕сяць я сумний,
Що сам вноч╕ блука╓.
Для мене ти – морський прост╕р,
Що вабить мо╖ оч╕.
Для тебе я — пот╕чок з г╕р, —
Води тво╓╖ хочу.

Л╤РИЧНЕ ╤РОН╤ЧНЕ
(За нев╕домим поетом)

У серц╕ сум не затуха.
Чому? З╕знатися вам мушу.
Татарка юна Мед╕ха
Мою заполонила душу.
Я так в╕дверто закохавсь,
Як не кохав ╕ще н╕кого.
╥╖ зустр╕ти намагавсь –
До серця все шукав дорогу.
╥╖, як сонце, виглядав,
Як вигляда╓ липень серпня.
Моя душа з любов╕ терпла,
Я по-сосюринськи кохав.
Та ╖й пощо мо╓ кохання –
Вона вродлива й молода…
Мен╕ лишила спогадання.
Була, як сон. Як з г╕р вода.

ЗАВЖДИ ВЕРТАВ ДО СВОГО ПОЛЯ
Св╕тло╖ пам’ят╕ мого друга-поета Миколи Братана, талановитого сп╕вця смагляво╖ Тавр╕╖

П╕сля сонця, п╕сля щедрих злив
В╕тер трусить у садах ранети.
Вчитуюсь в тво╖ палк╕ сонети –
Кращий з них мен╕ ти присвятив.
Замилуюсь словом чар╕вним –
Хай виходить книжка
 в друга-брата…
На творц╕в Херсонщина багата,
Та Братан у не╖ був один.
Так, як в╕н, н╕хто не осп╕вав
Це смагляве степове роздолля.
Серед цього розма╖ття трав
Волошково кв╕тла його доля.
…Де б, в яких краях в╕н не бував, —
Та завжди вертав до свого поля.

2013 р.

* * *

Майстров╕ поетично╖ м╕н╕атюри
Олекс╕ю Довгому

Довгий пише коротко – не довго,
Але довго носиш у соб╕
Те його пахуче р╕дне слово,
Як св╕танки л╕та голуб╕.
Довгий пише коротко ╕ зримо,
Н╕би поле крають лемеш╕.
Пам’ята╓ш кожну його риму,
Кожен порух добро╖ душ╕.
Довгий пише коротко ╕ ясно:
Кожне слово на вагу зерна.
╤ його поез╕я прекрасна
Довго ще у пам’ят╕ зрина.

2012 р.

ПУШК╤Н НА ТЯСМИН╤ В КАМ’ЯНЦ╤

…Ось в╕н зб╕га╓ стежкою з гори
Туди, де остр╕в Тясминсько╖ скел╕,
Де ранок вимальову╓ пастел╕,
Де сонце пурпурово так горить!
Стрибнув у човен, весла ухопив,
Змахнув – ╕ вже пливе
 м╕ж берегами,
╤ хвил╕ розб╕гаються кругами…
Отак аж до Дн╕пра,
 мабуть би, плив!
А яблунька з Давидовськового саду
Усл╕д йому тр╕поче жовтим листям,
Мов шепотить, що вчора
 декабристи
У грот╕ знов збиралися на раду.
Сам Пестель був,
 ╕ Муравйов-Апостол,
Й розумн╕ ╕нш╕ люди прибули,
Розмови пота╓мн╕ там вели
Проти царя. Ох, як же все
 непросто!
╤ в╕н жадав би бути серед них,
Та друз╕ все на жарт звели, жал╕ли:
Ще молодий, мовляв, гарячий… Його д╕ло
Писати в╕рш╕. Люди люблять ╖х.
Ну, що ж, хай буде так уже, як ╓,
В╕н човен св╕й поставить
 п╕д в╕трило
Й супроти в╕тру-бур╕ п╕де см╕ло, —
В╕н словом мужн╕м пута роз╕б’╓!
Пливи ж, човенце, Тясмином
 м╕ж хвиль.
В╕н подумки сюди не раз прилине
У Кам’янку на славну Укра╖ну…
Про не╖ теплий спогад нам лишив:
«Ваш тихий любий Кам’янград
Лишати зовс╕м я не рад…».

Я БУВ С╤ЛЬСЬКИМ ЗАВКЛУБОМ

В дн╕ юност╕,
 ще з кучерявим чубом,
У Грушк╕вц╕, в сус╕дньому сел╕,
Я п╕д╕ймав культуру…
 Був завклубом –
То мо╖ перш╕ трудов╕ щабл╕.
Був гармон╕стом, був читцем,
 актором,
К╕но «крутив», як мовили тод╕,
Був диригентом – керував я хором,
Хористи – люди л╕тн╕ й молод╕…
На культосв╕тн╕й працював я нив╕,
╤ ск╕льки ж вт╕хи й радост╕ зазнав!
Т╕ дн╕ роботи в пам’ятку й понин╕,
В сво╖м житт╕ я ╖х не забував.
Траплялося ╕ прикрощ╕в довол╕,
Та з ними не лишався сам-один.
Приходила на пом╕ч тьотя Поля –
Техн╕чка клубна… Та ╤ван Литвин
С╕льський б╕бл╕отекар
 ╕ художник –
Порадники й розрадники мо╖.
Як друг найближчий
 був мен╕ з них кожний,
Вс╕ клопоти сприймали, як сво╖.
Я вдячний ╖м, я вдячний
 власн╕й дол╕,
Що жив з людьми
 ╕ ╖м корисним був.
Я не забув вас, друз╕, не забув,
Хоч проминуло л╕т уже довол╕.
Давно вже я не той юнак ╕з чубом,
╤ в т╕м сел╕ не був уже давно.
Та час отой, коли я був завклубом,
Як призабуте згадую к╕но.

ЖИТТЯ МО╢, ВКЛОНЯЮСЬ Я ТОБ╤

Журливо так сплива╓
 день за днем –
╤дуть дощ╕ – ╕ на душ╕ тумани,
╤ ц╕ птахи, невтримн╕ меломани,
Сп╕вають щось не весняне –
 сумне…
Лиш зр╕дка пром╕нь сонячний
 майне –
Такий завжди прив╕тний
 ╕ жаданий,
Неначе погляд любо╖, коханий,
Ося╓ ╕ з╕гр╕╓ враз мене.
╤ оживе душа, ╕ стрепенеться,
Бо все оце – туман ╕ дощ –
 минеться,
╤ знов св╕танки будуть голуб╕.
╤ще мо╖ не находились ноги,
Ще ждуть мене стежини
 ╕ дороги, —
Життя мо╓, вклоняюся тоб╕!

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #28 за 11.07.2014 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=13576

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков