Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4446)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4117)
Українці мої... (1658)
Резонанс (2114)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1844)
Крим - наш дім (1031)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (241)
Бути чи не бути? (311)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (203)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ДМИТРО ДОНЦОВ - ТВОРЕЦЬ ПОКОЛ╤ННЯ УПА, НАСТУПАЛЬНИЙ ТА БЕЗКОМПРОМ╤СНИЙ
Тож за яку Укра╖ну? Вкотре перекону╓мося, що питання, як╕ ставив Дмитро Донцов, сьогодн╕ ╓...


ПОВЕРНУТИ ╤СТОРИЧНУ ПАМ’ЯТЬ
╤сторична пам'ять – головний феномен в╕дтворення ╕стор╕╖ сусп╕льства, кра╖ни, нац╕╖…


ОДЕСЬК╤ ДРУЗ╤ Т.Г. ШЕВЧЕНКА
В Одес╕ на той час мешкали друз╕ Тараса Григоровича, з якими в╕н п╕дтримував пост╕йний...


ПЕРША ЛАСТ╤ВКА УКРА╥НСЬКО╥ ПЕР╤ОДИКИ
Наш календар


ЯН НАГУРСЬКИЙ – ТОЙ, ХТО ПОСТАВ З МЕРТВИХ
П╕лот час╕в Першо╖ св╕тово╖ в╕йни був оголошений загиблим, про що в╕н д╕знався в середин╕ 1950-х...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #28 за 11.07.2014 > Тема ""Білі плями" історії"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#28 за 11.07.2014
СЕВЕРИН НАЛИВАЙКО
Микола В╤НГРАНОВСЬКИЙ

Ще як були ми козаками...

╤ВАН ДЗЮБА: «Як у поез╕╖, так ╕ в проз╕ Микола В╕нграновський, залишаючись собою, пост╕йно «приростав» новими ╕ раз у раз вибухав самов╕дкриттями. Таким «вибухом» став ╕ його ╕сторичний роман «Наливайко», вперше опубл╕кований в журнал╕ «В╕тчизна» (1992-1993 рр.) ╕ удосто╓ний м╕жнародно╖ прем╕╖ Фундац╕╖ Омеляна ╕ Тетяни Антонович╕в (США).
У роман╕ Микола В╕нграновський постав ╕ знаним, ╕ незнаним. В╕н опанував нове для себе мистецтво — мистецтво ╕сторично╖ панорами й хрон╕ки, мистецтво оперування великою масою фактичного матер╕алу, мистецтво розумування ╕ ф╕лософствування навколо цього матер╕алу…
П╕сля Юр╕я Яновського з його «Чотирма шаблями» та «Вершниками» в укра╖нськ╕й проз╕ фактично не було батал╕ст╕в, хоч ╕сторичних ╕ не╕сторичних битв описано безл╕ч. Микола В╕нграновський трохи, може, й неспод╕вано виявив себе в «Наливайков╕» чи не найб╕льшим батал╕стом у сучасному укра╖нському мистецтв╕, в усякому раз╕ — найориг╕нальн╕шим ╕ найазартн╕шим.
На м╕й погляд, «Наливайко» Миколи В╕нграновського — принципово нове ╕ новаторське явище, дос╕ не знане не лише в укра╖нськ╕й, а й взагал╕ в сучасн╕й ╕сторичн╕й роман╕стиц╕: свого роду «химерна» ╕сторична проза, суттю яко╖ ╓ не в╕дпов╕дний матер╕ал, а невловний поетичний дух доби ╕ людей доби в парадоксальному осягненн╕ автора, суб’╓ктивно-метафоричне бачення реал╕й, збагачених примхливою ╕ прекрасною грою уяви ╕ огорнутих райдужним серпанком л╕ричних переживань та розк╕шного гумору. Такого наскр╕зь нац╕онального кожною сво╓ю барвою ╕ такого неймов╕рно густого тими барвами, а водночас звабливого й легкого до читання ╕сторичного роману — на гран╕ дитячо╖ на╖вност╕ ╕ чаклунсько╖ метафоричност╕, а водночас знов-таки дуже поважно╖ дол╕ Укра╖ни, — такого роману ми ще не мали. ╤, звичайно ж, б╕льше не будемо мати, бо в╕н неповторний…»
Пропону╓мо нашим читачам уривок з роману Миколи В╕нграновського «Наливайко».

Микола В╤НГРАНОВСЬКИЙ
СЕВЕРИН НАЛИВАЙКО

Присохл╕ до вуличок, на одне-два в╕конечка, з плескатими глиняними покр╕влями, запорошен╕ пилом мазанки; на ╖хн╕х покр╕влях, на вируд╕лих ряденцях, покраян╕ на скибки, в’яляться дин╕; брунатн╕, зглинен╕ ящ╕рки зранку до вечора вигр╕валися м╕ж тими скибками, ╕ сам╕ вже динями пахли; глинян╕ криниц╕, а в них нев╕домо, чи голуб╕ла коли вода; глинян╕, в злежаних жмутиках злиняло╖ шерст╕, пустельн╕, покривулен╕ вулички, вони, як ╕ мазанки, не знали, нав╕що вони й для чого; неприпнут╕, неприв’язан╕ кози, в╕слючки та собаки тинялися Очаковом ск╕льки хот╕ли, куди хот╕ли ╕ де заманеться, ╖хн╕ обл╕зл╕, охлял╕ боки св╕тили ребрами скр╕зь. Неприкаян╕ ╕ байдуж╕ кози, в╕слючки ╕ собаки доцв╕тали в фортец╕ н╕би сам╕ ╖╖ й збудували. Хвостик за хвостиком, вони пленталися одне за одним, жували прокусан╕ осами диняч╕ шк╕рки, задивлялись на сам╕тн╕ акац╕╖, а ╖х на увесь Очак╕в росло штук дванадцять, не б╕льше. Та де би кози, в╕слючки ╕ собаки не нипали й не блукали, повсюди наштовхувались на гармати ╕ прапори. Зелен╕, з жовтою скибкою м╕сяця, прапори тоскно звисали з усього: з ящ╕ркових рудих покр╕вель, з фортечних глиняних башт, п╕д якими глибоко внизу жевр╕ло Чорне море, а з другого боку темно дивилося гирло Дн╕пра. Здавалося, коли треба, по морю ╕ по Дн╕пру стр╕ляли на баштах з гармат т╕ ж сам╕ кози, в╕слючки та собаки. Так само вони фарбували, а пот╕м шили й розв╕шували гуртом прапори, бо, як на перший погляд, в Очаков╕ окр╕м козячого мекання, в╕слючкового алалакання й собачого ск╕млення н╕кого ╕ не було.
Гармати, ядра ╕ прапори чорн╕ли та зелен╕ли й на ╕нш╕й сторон╕ Очакова, з п╕вноч╕, зв╕дки до нього п╕дступав степ. В╕н залягав п╕д Очаковом мовчки, ╕ понад ним, як б╕л╕ воли, пов╕льно ступали л╕тн╕ останн╕ хмари.
Та ось пов╕тря над степом напружилося, зробилось прозоро-скляним, ╕ по н╕м наче хтось раз в╕д разу зачав подзеленькувати зал╕зною паличкою. Пересохла земля, як до краю напнута на бубон╕ шк╕ра, взялась та╓мничо дудн╕ти, н╕би ось-ось мала тр╕снути. Здалеку понад степом з╕рвався в╕тер ╕ пон╕с на Очак╕в сух╕ заяч╕ бубки й пташине п╕р’я. Пересушен╕ бубки затарабанили по червоних турецьких фесках очак╕вського гарн╕зону, його вив╕в за ст╕ни фортец╕ ╖╖ комендант, двобунчужний паша Огли-Нуззет. Сипахи, тримаючи п╕ддиблен╕ в╕тром фески, позиркували на свого сераскира. В╕н виставив ╖х зустр╕чати з походу кримську орду ╕ хана заскоро, й тепер вони мусили мотати головами, ухилятися в╕д летючих заячих к╕м’ях╕в. Сердивсь на себе й Огли-Нуззет, бо в╕тер, женучи з╕ степу пташиний мотлох, понатикав йому в вуса п╕р’я, й тепер його вуса ворушилися над губами, як с╕р╕ перепели.
Огли-Нуззет дивувався: здавалося, ще т╕льки вчора хан Газ╕-Г╕рей з Криму п╕шов через Очак╕в на Дунай, а вже сьогодн╕ скаче назад. Щось, мабуть, з ордою в поход╕ трапилось, та нев╕домо що.
Хана Газ╕-Г╕рея Огли-Нуззет ревно любив. Написан╕ молодою хановою рукою в╕рш╕ Огли-Нуззет шепот╕в нав╕ть ув╕ сн╕ — так вони запали в душу. Газ╕-Г╕ре╓в╕ газел╕ й касиди танули на устах, як шербет, ╕, прочитавши ╖х лише раз, — вже хот╕лося любити ╕ воювати. Одне паша не м╕г зрозум╕ти: як великий татарський поет, хан з ╕менем Газ╕-Г╕рей, що й спав на кон╕, не витягав з стремена ноги, м╕г писати так╕ божественн╕ в╕рш╕? З в╕йни у в╕йну, то помагаючи султанов╕ гнути Перс╕ю, то, як тепер, Габсбург╕в на Дуна╖, а то й кидаючись у наб╕ги з ордою сам, не вил╕заючи з Молдав╕╖, Польщ╕, а особливо ╕з Укра╖ни. Винуватець пожеж ╕ кров╕, зв╕дк╕ля у н╕м бралася тиха молитва, щоб з к╕нчика гусячого пера, заточеного ятаганом, у в╕дсв╕тах к╕зякового вогнища, лягають на пап╕р золотими словами любов╕?.. Це до Огли-Нуззета н╕як не доходило! ╤ в╕н знав, що воно н╕коли до нього й не д╕йде. ╤ паша перестав тим давно перейматися, бо щоразу, в╕д н╕жно╖ думки про те, що поез╕╖ Газ╕-Г╕рея захоплюють увесь правов╕рний св╕т, в його немолод╕й голов╕ зачинало п’янко шум╕ти, як п╕сля випитого цеберка просяно╖ бузи...
╤з в╕тру, з╕ степу, з тремтливо╖ биндочки, де небо ╕ степ м╕ж собою стулялися, пов╕льно з’явились ╕ почали напливати крислат╕ воляч╕ роги. Нер╕вними сизими хвилями вони розтяглися ╕ розляглися по небозводу. Чорними бл╕шками з бок╕в т╕╓╖ волово╖ в марев╕ череди зацяпот╕ли на конях татари. Пов╕тря натягнулося ╕ забрин╕ло до луску. Земля задудн╕ла дужче.
Над волами, як паша й спод╕вався, кошлатими кожухами вивернулося до неба курище, ╕ з нього ледь чутно захлюпав ж╕ночий розпач. Настр╕й в Огли-Нуззета роз-кв╕тнув: хан Газ╕-Г╕рей повертався не в порожн╕, а йшов з ясиром... За волами в╕д нев╕домост╕ й спраги ревли заслинен╕ буга╖, корови ╕ телиц╕. Збита ратицями земля зал╕плювала худоб╕ н╕здр╕ та в╕╖. Худоба оглядалася кр╕зь пил на сво╖х хазя╖в, та з╕в’ял╕ господар╕ мовчки перебирали ногами, витирали брилями чола, а ╖хн╕ полонен╕ плеч╕ ╕ руки опадали й звисали вздовж сорочок. ╥хн╓ око ловило степ. Воно ще хапало його, затягувало у з╕ниц╕, перемацувало кожну в степу бадилину, та марно — запорожц╕ як вищезли! ╥х з-п╕д неба як видуло, бо хоч би один козак показав з ковили шапку чи шаблю! А н╕де тоб╕ н╕ душ╕!.. Як не чути було й Наливайка. Ну та вже добре — Наливайко в╕д них далеко, в╕н за в╕трами й могилами, в╕н ма╓ скруту з поляками. А де ж под╕валися низовики-комишники? Йдуть полонен╕ п╕д самим носом у Запорозько╖ С╕ч╕, ╕ вже пахне Дн╕пром, вже квенькають чайки, а там за Дн╕пром ╕ Крим...
За чолов╕ками на гарбах-котигах, на полудрабках, мажарах ╕ на возах, на м╕шках з борошном, гречкою, на катушах воску, дехто ╕ з малюками, тулились ж╕нки, молодиц╕, д╕вчата й монашки. Оч╕ вони вже виплакали, ╕, щоб не вмерти, почали сп╕вати. Для татар, що не спускали тривожного ока з степу, було би краще, якби ж╕нки квилили й голосили, бо в╕д ╖хн╕х, що мло╖ли серце, п╕сень заплакали ╕ татари. Снуючи поза гарбами ╕ возами схудлими к╕ньми, татарськ╕ чамбули смоктали пахуч╕ з вулик╕в ст╕льники, мед ст╕кав ╖м по л╕ктях на гриви коней, ╕ плакали. Чорнобров╕ ж╕нки сп╕вали, а кримчаки витирали на ямистих щоках медов╕, запилен╕ сльози, ревли разом з бугаями, та жалкували, що доведеться ж╕нок продавати: кого у Перс╕ю, кого у Туреччину, В╕рмен╕ю, у Багдад чи в ╢гипет, ╕ взяти за них добру коп╕йку. Може, хто й лишить соб╕ яку при отар╕, а хто молодший й ожениться та буде мати соб╕ з укра╖нкою домашню орду кр╕пкеньких д╕ток-башибузук╕в...
╤з тисячею нукер╕в Газ╕-Г╕рей в╕д╕рвався в╕д тупотняви, рип╕ння й сп╕ву на два польоти стр╕ли. Самого Очакова видно ще не було, як не було видно, — пронеси! пронеси! пронеси! — ╕ запорожц╕в, та коли виглянула з-п╕д хмар, мов бриндуша з-п╕д сн╕гу, очак╕вська мечеть — серце ханове потепл╕ло. Газ╕-Г╕рей скочив з коня. Позлазили з коней нукери, витягли з-п╕д чапан╕в килимки, простелили ╖х п╕д кол╕на й проказали Аллаху хвалу ╕ славу.
Хан молився ╕ шепот╕в: «Боже, зв╕льни мою душу в╕д мого в╕йська! Набридло воно мен╕ й остогидло, — вже не можу! На Дунай до султана я не д╕йшов. Мусив повернутись, бо перестр╕в Жолк╓вський, а ззаду обб╕г Наливайко. Я рятувався, я перескочив Дн╕стер назад й з тво╓ю, м╕й Боже, пом╕ччю проскочив ╕ Наливайка. ╤ хоч знав ╕ знаю, що втеч╕ мо╓╖ султан не простить, та був я, Боже, щасливий, що т╕каю додому. Аж н╕: лиш проскочили ми Наливайка, як мо╓ в╕йсько розшугнулося по Укра╖н╕. Мо╓ нужденне, змалку голодне, а того й загребуще в╕йсько розскочилося за ясирем!.. Господи, ск╕льки ми вже тягли ╕ корчили Укра╖ну! ╤ вже б, здавалося, усе: пропала в попел╕ ця земля! Та мина╓ р╕к-два, ╕ знову виростають на н╕й ж╕нки, млини ╕ худоба. ╤ ми знову тягнемо з не╖... Молюсь тоб╕, м╕й Аллах, ╕ думаю, а коли не проститься нам даром усе, що ми робимо ╕з ц╕╓ю землею, ╕ колись, не знаю коли, а обернеться воно нашим власним розором? Може, колись, — не дай, Боже! — хтось отак само, як ми Укра╖ну, обдере, пожене й розжене по чужих землях ╕ нас? ╤ ми, розпорошен╕, пон╕вечен╕ й озлоблен╕ духом, будемо жити пом╕ж чужими людьми, наче той народ-сирота, ╕ плакати та проситися до себе додому в Крим, а там, на нашому м╕сц╕ ╕ зам╕сть нас будуть сид╕ти вже ╕нш╕ люди... Не приведи, Милосердний, до цього!..»
Поряд з мечеттю, на даху свого з б╕лого черепашника нового будинку, п╕д шовковим легким напиналом, де з моря й Дн╕пра стр╕чалися протяги ╕ прохолода, Огли-Нуззет власноруч частував хана. Хадим-ага — ханський доглядач за стравами на стол╕ — безроб╕тньо стовбичив за простеленими килимами п╕д ф╕кусами й марно впр╕вав на сонц╕. Паша сво╖ми руками п╕дносив ханов╕ фельджани з кавою, курагу та гор╕шки, обв╕вав його в╕ялом, бо стомлений, схрестивши на подушках ноги, Газ╕-Г╕рей, сидячи, задр╕мав. Кругле й гладеньке, мов копито молодого коня, обличчя Газ╕-Г╕рея в╕дкинулося на плеч╕, посувор╕шало, бо щось воно у др╕мот╕ слухало ╕ роздивлялось. В╕тер з Дн╕пра заходився сушити на ханов╕й губ╕ крапельку кави, ╕ коли досушив ╖╖ до ледь пом╕тно╖ брунатно╖ цяточки, Огли-Нуззет махнув рукою хадим-аз╕, щоб той тут не дихав. Хадим-ага перестав дихати й здим╕в на нижн╕й дв╕р. За килимами з просв╕ченими сонцем вухами зосталися лише аглани — охоронц╕ ханового т╕ла.
Паша визирнув з даху униз, де галайкала й с╕палася у порту переправа. З верха свого будинку Огли-Нуззет бачив ╖╖ усю: п╕д напруженими бровами калгав ╕ мурз, бе╖в ╕ капихалк╕в на сотн╕, ╕ сотн╕, ╕ сотн╕ плямкаючих водою очеретяних плот╕в та дощаних сандал╕в заводилися важковус╕ чолов╕ки. Вони оглядалися ще на порожн╕й козацький степ й, знев╕рившись у крихк╕й, останн╕й над╕╖, в╕двертали в╕д степу голови. Темними пучками чолов╕ки клали на груди хрести, ступали на хлюпотлив╕ очеретян╕ кладки. Згори з-п╕д напинала бачив Огли-Нуззет, як збираються плисти нукери. Вони впихали штани, халати ╕ малаха╖ в сакви, — сп╕днього одягу на них не було, — а вже пот╕м ч╕плялися за к╕нськ╕ хвости ╕ гриви. Нукери йшли плавом. Бачив Огли-Нуззет при берез╕ з дворядовими веслами ╕ галеру. На галер╕ турецьк╕ матроси приймали д╕тей, що канючили в мам води, молодиць, д╕вчат ╕ монашок: татари ╖х берегли, через степ за Дн╕про не гнали, а везли у Крим Чорним морем. На лицях ж╕нок, молодиць, д╕вчат ╕ монашок вже проступала загублен╕сть.
По ши╖ в вод╕ татари та ╖хн╕ кон╕, поруч з пливучими бугаями, волами, коровами, телицями, сандалами ╕ плотами, з сидячими на них полоненими ╕ б╕ля них вартовими, чорн╕ючим, як п╕дхмарна р╕лля, косяком рушили через Дн╕про. Десять тисяч орди ╕ коней, тридцять тисяч худоби, п’ятсот похнюплених бранц╕в поволеньки за╕млились впоперек плинучо╖ р╕ки.
По обидв╕ р╕ки в╕д паш╕ з фортечних мур╕в ╕ башт в спину ц╕й переправ╕ сумними чорними жерлами дивилися очак╕вськ╕ гармати, кози, в╕слючки ╕ собаки. Сипахи п╕д╕ймали на мурах кухл╕ й т╕шилися бузою.
Паша оглянувся — за ним стояв хан. Пасльонов╕ Газ╕-Г╕ре╓в╕ оч╕ жмурилися над розбурханим муравлищем, що борсалось ╕ ревло, гребло ногами й руками, набирало в роти ╕ в вуха води й в╕дпирхувалось за гривами ╕ хвостами.
— Господи! — сказав хан ╕ перев╕в погляд на море. Перев╕в ╕ зац╕пен╕в: з моря, припадаючи до води, як темн╕ привиди, вихопилися козацьк╕ чайки... Хан помертв╕в. Його пасльонов╕ оч╕ зробилися б╕лими, а губи — б╕л╕ш╕ в╕д ковили:
— Козаки! Запорожц╕! ╤ не в╕д степу, зв╕дки ми ╖х чекали, а з моря, зв╕дки ми не чекали! Вони обхитрували мене! Вони мене п╕дпильнували! Тепер, коли мо╓ в╕йсько пливе, безпорадне, в Дн╕пр╕, — вони вирубають нас до голови!
— Не пропали! — крикнув Огли-Нуззет, й розштовхнувши за килимами схапапуджених панських аглан╕в, помчав кр╕зь в╕тер на башти.
А сорок козацьких чайок, по двадцять ╕ по тридцять запорожц╕в у кожн╕й, вже мерехт╕ли веслами навперейми орд╕. За греб╕нцями сколошканих хвиль, ховаючись поза ними, чайки гостро заходили поп╕д ватер, в╕др╕зали орду в╕д ╖╖ типчакового берега, до якого вона греблася. ╤ хоч козацьк╕ човни б╕гли проти води — води проти них н╕би ╕ не було, бо чайки лет╕ли неглибоко й низько. А коли над ╖хн╕ми невисокими щоглами, над козаками, випурхнуло ╕ще й по в╕трилу — чайки витягнулись, як стр╕ли, ╕ гоном-гоном погналися так, що Дн╕про перед ними скип╕в, затр╕пот╕в й розступився.
Татарськ╕ вартов╕ на сандалах ╕ на плотах заметушились б╕ля нев╕льник╕в й загорлали до нукер╕в, та нукери ╖х не чули. Похлинаючись п╕нявим худобиним лайном, борсаючись серед буга╖в, кор╕в, телиць ╕ вол╕в, нукери, пливучи за гривами ╕ хвостами коней, молотили Дн╕про ногами, кричали сам╕ й не розбирали, про що охорона горлопанить до них.
А козаки вже вихопили шабл╕.
Раптом к╕лька найменших чайок закосили в╕трилами ╕ подалися брати галеру. Галера влупила по них з гармат. Та хвостат╕, димуч╕ ядра з прямовисного галерного борту козацьк╕ мокр╕ чуби й оселедц╕ перелет╕ли, лише пробили дво╓ в╕трил. В пом╕ч сипахам-матросам зашваркот╕ли ядра з очак╕вських башт. Очак╕вським туркам бити по чайках заважала власна огрядна галера, п╕д якою вже зб╕лювали зубами запорожц╕. На галеру полет╕ли гаки. Матроси ринулися рубати прив’язан╕ до гак╕в мотузян╕ драбинки, по яких дерся з шаблюками козацький молодняк — молод╕, з самих м’яз╕в ╕ сприту, хлопц╕. Т╕ ж козаки, що, розчеп╕ривши ноги, стояли в чайках, зсаджували турк╕в з рушниць. ╤з галери на голови запорожцям западали червон╕ фески, а за фесками — ╕ д╕вчата. Бухкаючись в збурену воду, зведеними в корчах руками, вони ч╕плялись за весла, за драбинки й тягли чайки на себе.
— Показились! — гамували д╕вчат запорожц╕. — Поперекида╓те! Кур╕нному отаманов╕ Омеляну Горошку, у його чайку, — як ув╕ сн╕! — прямо на руки скочила з галери його ж╕нка Док╕я...
Турецьк╕ гармати покинули довбати галеру й взялися товкти головн╕ козацьк╕ човни, що вже допалися до орди. Турки загамселили вправно ╕ по-хазяйськи, бо десятеро чайок п╕днялося на вибухах над Дн╕пром, змахнуло веслами поп╕д хмарами, перевернулись й попадали разом з козаками догори ногами. Та, обв’язан╕ з бок╕в очеретом, чайки не потонули, а козаки вип╕рнули з вировища, посадили ╖х знову на плав й, перехиляючись з низьких борт╕в, знову заходились рубати. Турки били по запорожцях й, виходило, били ╕ по орд╕, бо козаки впали на не╖ й не в╕дривались. Хрип охопив Дн╕про. Очак╕в здригавсь в╕д гулу власних гармат. Козаки з ордою перем╕шались. Татари хапались за козацьк╕ шабл╕ зубами, руками, гризли й ламали ╖х. Дехто з нукер╕в збожевол╕в у вод╕ й см╕явся, а хто ц╕лував перед смертю коня у губи, клав на гриву йому свою голову й, зносячись теч╕╓ю, чекав козацького шабельного замаху. Дзюркоти кров╕ лупили пом╕ж син╕ми султанами вибухаючими ядрами, одур╕л╕ в╕д ран буга╖ брали плоти на роги й сторчма перекидали ╖х вкуп╕ з нев╕льниками та охороною.

(Продовження буде)

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #28 за 11.07.2014 > Тема ""Білі плями" історії"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=13582

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков