Версiя для друку Обговорити в форумi

Література

Поникли рідні стяги жовто-сині...
Уже гармати наші не гудуть...
Полон...
І право піддається силі:
Братів забито...
Вже його ведуть...
Ведуть його, смуглявого такого.
Вродливого такого, як весна,
Вразливого, палкого, молодого...
Загине наша пісня чарівна!
Програли бій
чи вирішальну битву!
Теряємо Вкраїноньку живу...
Ведуть, а він співає, як молитву.
Піднявши руку, наче корогву:

«Дише тихо і важко моя сторона,
простягає до зір свої руки...
В день такий на землі
розцвітає весна
і тремтить від безмежної муки...»

А конвоїр:
— Ти б краще помолився,
Покаявся, що мучив рідний край.
— А може, сам ти, брате,
помилився!
— Не помиливсь! Молись або...
співай!

«Так ніхто не любив.
Через тисячі літ
лиш приходить подібне кохання.
В день такий розцвітає
 весна на землі
і земля убирається зрання».

— Ти ніжний, видно.
 Жаль: загинеш марно…
(А вишні цвіт так ніжно нависа...)
— То що за пісня? Так торкає гарно!
— Та це я... між боями написав...
— Сам написав? На «понт» береш,
 як бабу!
— Їй-богу, сам! Стріляй уже,
 не муч...
— Стрельнуть не трудно...
Ех, вертай до штабу!
Ще, може, підеш
визволяти Збруч! —
Вже й трибунал...
— Дозвольте доложити!
Така у нього пісня про любов!
Він може революції служити.
А ні... то... накажіть вести ізнов...
Безжальна трійка у селянській хаті.
Лице знайоме старшого... Земляк!
Шахтарські руки. Брови волохаті.
— Володька! Не чекав...
 Ну як же так!
Ви ж бідарі, ви злидарі, Сосюри.
У тебе ж навіть не було штанів...
Ну як ти міг пристати до Петлюри,
До посіпаки нелюдів-панів?
І мовив красень,
морщачись від болю
(Осколок руку в тім бою протяв):
— За правду я, за Україну й волю...
Повстав Петлюра —
 я й пішов до лав...
— За правду?
Ми за правду до загину!
Ми за свободу жертвуєм життям!
За Україну!
Ми за Україну,
За Україну ленінську, затям!
Ти, знаю, не дурний,
 не без освіти...
Які ж пісні у тебе? Прочитай. —
Засяяла любов. Запахли квіти.
Загомонів завод. Заграв ручай...
— Так задушевно, хлопче,
 дуже сильно!
З таким талантом
 йти до ями гнить?..
(І двоє інших теж глядять
 прихильно.)
Іди радянську владу боронить! —
Замовк.
І чути, як в саду стріляють.
Як недобиті кличуть матерів...
У серце хлопців кулі по-ці-ляють...
Ой світе милий, чом ти озвірів?
Чому так бенкетуєш, смерте клята!
Невже не затупила ще коси?
За віщо, люди, брат вбиває брата.
Вбиває сина батько,
батька — син?
— То як, земляче?
 Йдеш чи ні із нами?
— Згадай про мами і сестер біду!
— Якщо за правду ви б’єтесь
 з панами,
За волю, за Вкраїну, то... іду...

«Вкраїну з краю в край
 проходили з боями…
Червоно танув сніг
 в пожежах барикад...
І громом молодим
 котилося над нами,
лунало на ланах:
 «Вперед за Владу Рад!»

У дні страшні, буремні, лиховісні,
Коли пішов за рідний край в бої,
Тебе, поете, врятувала пісня...
А може, ти порятував її.
Для України врятував її?
І знов — бої...
 атаки знов, мій падку!
Вбивати мусить той,
 хто так любив...
Нікого не вбивав, хіба випадком.
Навмисне ж так нікого і не вбив...
Гармати стихли.
Чом же серце тисне
Якийсь тягар, пече тяжкий вогонь?
Співця од смерті врятувала, пісне.
Куди ж тепер ти поведеш його?
В кохання поведеш, в гаї, на луки,
В садочок, де жоржини й паничі.
На радість поведеш його й на муки.
На допит у підвалі уночі...
Ти доведеш його до божевільні
(Згадають, у якім служив рою!..)
Хіба ми в цій в’язниці, Боже, вільні?
Хіба нам тепло в сонячнім краю?..
Хлібами, пісне, поведеш густими
В голодомору неймовірний жах...
Стрілятимуться правди
 побратими,
А інших закатують в таборах...

...І знов бої. І знов ревуть гармати...
Мабуть, надовго затягло блакить.
Вставай на ката, Україно-мати,
Невільнице, щоб Гітлера розбить!
На фронт! І мессершміттів
 завивання...
Пожежі, кров...
І «Лист до земляків»...
І знов атаки... знову бомбування...
І відступ знов,
і наступ знов полків...
Сіяє мир... Та чом так душу палить
Тяжкий вогонь,
 гіркий, важучий спів?
Ще воріженьки не усі пропали...
Вкраїні вистачало ворогів...
Нас катували Муравйов, Денікін...
Адольф і Йосиф — темні сили зла...
Богине перемоги, дужа Ніко,
Чом переможцям волі не дала?
Травневий день,
 пахучий день чудовий...
Чому ж не тільки сирота рида?
Чом гірко плачуть не лише удови?
Спливла війна, та не мина біда...
Добрішими не стали комуністи:
Не можуть без насильства,
 горя, сліз...
Благають діти хліборобів: «Їсти!»,
Батьки в Гулазі зводять комунізм.
Везуть львів’ян незборних
 до Сибіру,
Везуть тернопільчан на Колиму...
Я знаю, що повторююсь допіру.
Та де життя інакшого візьму?
Сплива життя... Така біда навколо:
Вкраїні тешуть дошки для труни...
І наче долітає в наше коло
Співучий голос, ніжний і журний...
Нехай він тільки у душі бринів —
Лунає грім ненарожденних слів.
Тоді таких непромовленних слів:
«О юнь моя, мої Дінець і Збруче,
Вас не забуть, од вас не утекти...
Я серце надривав, палив співуче,
Коли Вкраїну мучили кати...
Хотілось жити чесно,
 мужньо, гордо.
Давав нерідко відкоша добі.
Життя ж нам римувало: «орден — ордер»
(Не той, що на квартиру, далебі).
Лиш по мені відкрита буде тайна.
Як пробивавсь з-під ленінських ідей.
Я не Христос — людина лиш звичайна.
Але й моє розп’яття десь гряде...
Я так любив п’янке дихання степу.
Смак поцілунку, тупіт скакуна...
Я так любив сміливого Мазепу,
Отамана Трясила... Та й Махна!..
Усякі ми — повстанці та бандити.
Звитяжці духу та раби Москви...
Коли ж, нащадку,
 нас почнеш судити,
Себе на місці нашім уяви.
І ти почуєш кулю Хвильового,
І ти почуєш стогін Куліша
Й Олега Кошового... (неживого
І досі бродить десь його душа...)
І ти почуєш Улю: тихо плаче,
Уляна Громова тихенько плаче...
Замислись, друже, хто їх видавав...
За Україну йшли вони, юначе,
А я не знав — не так їх оспівав...
Сини мої відважні, любі доні.
Ранковий цвіт од хуги облетів...
Вас мучили не тільки
 в Краснодоні...
Нас мучать із глибинних правіків...
Було усе: Хмельниччина...
Руїна...
В боях держави не розвив народ.
Але Вкраїна не помре ніколи.
Борімося ж за неї між негод!»
Сіяє день...
Та чом так душу палить
Тяжкий вогонь,
 старий, новий вогонь?
Співця колись ти, пісне,
 врятувала.
Куди ж тепер ти поведеш його?
Ти поведеш його в німе ридання,
У чорторий, у темну водоверть...
Ти поведеш його
 в таке страждання,
Що краще б, пісне, повела на смерть!
Ти поведеш в безсонні довгі ночі.
Його снагу до крапельки візьмеш...
Ти, наче ворон, вип’єш карі очі,
Всю вип’єш кров,
 любов палку, без меж...
І розіпнуть його на шпальтах
 «Правды»,
Вночі жбурнуть у кривди крутояр.
Співець неправди
 (між рядків — і зради) —
Читайте, академік і школяр!

«Любіть Україну, як сонце, любіть,
як вітер, і трави, і води...
В годину щасливу і в радості мить,
любіть у годину негоди...»

За те, що вчив любити Україну,
Що так любив народи, всіх людей,
Захочуть вбити пісню солов’їну.
Захочуть серце вийняти з грудей!..
О, пізнаються люди в горі, в тузі —
Життя повторить істину просту.
Коли не поздоровкаються друзі,
Які раніш вітались за версту.
Я сам це диво постеріг, поете,
Отам, де Ярослава гордий вал.
Знущатимуться не статті —
 декрети...
Зрадіє недруг: «Отакий провал!»
І спалять проліски і ряст морози,
І не проб’ються з-під снігів
 квітки...
І тамуватимуть гіркучі сльози
На пам’ятних уроках вчительки...
Заплаче син, вертаючись зі школи,
Покара на Марію упаде...
Але Вкраїна не помре ніколи
І пісня у віках не пропаде!

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #29 за 18.07.2014 > Тема "Душі криниця"