Версiя для друку Обговорити в форумi

Ще як були ми козаками...

(Продовження. Поч. у № 28)

Декотрі бугаї, звинувачуючи одне одного у нещасті, почали битися в хвилях межи собою. У корів зупинялося серце, і вони опускались на дно. Невільники поналипали чайкам на весла, і козаки, гребучи вже невільниками, піднімали їх над татарами й опускали, піднімали їх над конаючою ордою і опускали... Берегами у степ тікали сайгаки. Дніпро горів у козацьких шаблях, і в татарів, аби врятуватися, не було навіть і соломинки...
Хан Газі-Гірей вихопив кинджал і вдарив собі у серце. Кинджал зламався. Під халатом у хана був панцир. Тоді Газі-Гірей переступив через поруччя й полетів з даху в провалля. За ним кинувся Огли-Нуззет...
Біля Дніпра під стіною фортеці у кропиві вони обидва лежали з переламаними ногами, і паша утішав розбитого хана, як міг...
На двадцяти із сорока уцілілих — безносих, кривобоких, покалічених ядрами чайках, з гирилицею трофейних сандалів й неповороткою галерою, кошовий отаман Запорозького війська Богдан Микошинський тягнув додому, до Базавлуцької Січі. Козаки ледь гребли...
А першу Запорозьку козацьку Січ із столицею на острові Хортиця заснував у 1554-му році волинський православний князь Дмитро Вишневецький, знаменитий і знаний під іменем Байди. Йому набридло ходити під Польщею та її королем і він в один день покинув на Західній Україні свою дідизну Кременець, села і хутори, покинув подаровані йому королем міста — Черкаси й Канів на Україні Східній, сів на коня й подався на Україну Південну, у Дике Поле, на Запороти в пониззі Дніпра. У Пониззі, роздивившись, що воно й як, Вишневецький зібрав біля себе річкові, степові та озерні ватаги озброєного різного люду, обравши для цього гурту скелястий острів Хорт, або, як його ще називали, Хортиця, де в 972-му році печенізький хан Куря убив першого козака, київського великого князя Святослава... Приглядались один до одного козаки й Вишневецький недовго, зрозумівши відразу, що повивало їх одне — воля і гідність. Підсвітивши багаттями дикі над Хортом зорі, Вишневецький підняв козаків на війну з кримським ханом Девлет-Гіреєм, батьком Газі-Гірея, а заодно і з його патроном — турецьким султаном Селімом за відібране ними у козаків Чорне море. Чорне море козаки мали мати й собі. Билися вони дев’ять літ.
По страті Вишневецького-Байди у Стамбулі запорожці подивились на себе збоку: так ось вони хто за люди, за сила, за товариство! З розкиданих по Дикому полю й Дніпру безпритульних ватаг тепер їх, об’єднаних Хортицею, стали остерігатись, а то й підлизуватись до них ті ж самі татари і турки, а також московський цар Іван Грозний та польський король Жигмонт-Август. Особливо ж козацтво відчуло себе на силі з такими своїми призвідцями, як гетьман Косинський, коли він був ще живий, коли ще не вбили його у Каневі польські жовніри, та нині сущий гетьман Григорій Лобода. Лобода, правда, не вгодив їм і недавно подався на Київщину гетьманувати над реєстровими козаками. Як пішов від них Лобода, на Великому Колі запорожці проголосили собі кошовим Микошинського, і хоч у першім із ним поході половину їх під Опаковим перебило, та що вже зробиш? Зате турки й орда, принаймні орда, надовго зважатимуть, що то таке — козаки!
Сорок років пробули запорожці на Хортицькій Січі, а три роки тому знайшли для життя собі інше, ще безпечніше місце, неподалік від Хортиці, вниз по Дніпру на його притоці, що звалася Базавлук. В гирлі цієї притоки є під такою назвою й острів: острів Базавлук, що із татарської мови по-нашому означає крига, лід. На цьому острові і вкопало козацтво свої нові курені Базавлуцької Січі. Кращого місця годі й шукати! Зі сходу, з татарської сторони, оберігав товариство Дніпро. З заходу, від Дикого Поля, під лобатим, з червоної глини, тернистим кряжем бурчав сам Базавлук — річка з характером, звивиста та глибока. З півночі й півдня гнали хвилі лимани — Бейкуш та Журавлинський. А випаси, а гаї, а діброви на островах! А плавні! Плавні навколо такі, що коли в них не заблудиться вуж, то скаже Богу спасибі...
Козаки ледь гребли. Гребли вони вже два дні. Пішов третій. Ще позавчора, відразу ж після Очаківської веремії, татарські невільники перебрали в козацтва, — аби воно відпочило, — на чайках весла, та позахекувались невдовзі, заморилися, змиленими від того поту руків’ями поздирали коліна й натовкли груди. Стало видно, що до цієї роботи вони не годяться: весла у них налізали одне на одне, заклинювалися, бо хто гріб, хто ще тільки весло підіймав, а третій уже ціпав своїм не по воді, а зверху по веслах інших. Врешті, козаки перейняли весла назад, а невільників посадили терти на тертках сир: на кожній чайці у запорожців тулився на задку зашпакльований наглухо погрібець, де вони, як вихоплювались на море, ховали в бочечках криничну воду, набої, порох, сіль, пшоно, кругляки овечого сиру й по білій, перестеленій м’ятою, чистій сорочці.
З тихого неба накрапав тихий дощ. Незабаром і Січ.
Назустріч флотилії виповзли острівки. Вони закупчились осокорами й повільно пішли біля чайок, сандалів й дебелої, з жінками, галери. Повздовж острівків по ніздрі в воді остуджувались олені. Їхні темні при синій воді очі незворушно стояли поміж білих лілей і не кліпали: олені проводжали своїх козаків-сусідів до їхнього дому, на Січ. За оленячими, притопленими в воді рябими гузенцями, з потемнілої лепехи рохкали невидимі дикі свині — цямкали корінцями кнури і льохи, а поросятка покувікували...
Та ось перед чайками дурманячим духом задихали плавні: дрімучі, затягнені ряскою за кугою, плюскотливі від качви, лебедів і водяних курочок, зроду некошені очерети стояли, як зі списами військо. Церемонні, шляхетні чаплі біліли на очеретяних гніздах в ситнягових пролизах. Жовтими лагідними дзьобами чаплі ніжно скубли своє рожеве підкрилля, здували дзьобами з-під крилля пух й задумливо стежили, як він коливається над ситнягами й тане...
Козаки мружилися на воду, оглядались понад невільниками назад, на далекий вже в хмарах і в морі Очаків...
Другий рік підряд низовикам не таланило: і минулої зими при живому ще гетьманові Косинському, коли у снігах побив їх під П’яткою Наливайко, і тепер, при Микошинському, коли потрощило гарматами під Опаковим. Таких невезінь запорожці й не пам’ятали. Траплялися біди і при гетьмані Вишневецькому-Байді, і при гетьмані Богданові Ружинському, коли запорожці взяли Трапезунд і Синоп та спалили пристань у Константинополі, і при Івані Підкові, якого запросив до себе у Польщу, як друга, король Баторій і зніс йому голову, але такого, як тепер під Опаковим, ніхто не пригадував! Не траплялося таких невдач й при Самійлі Зборовському аж до Косинського, Лободи й Микошинського. Та Микошинський в тому не винен. Мало що з ким було й могло бути? Низовики-чорноморці свого кошового не винили. Вони лиш зблимували очима на хижу дніпрову воду, і їхні руки на веслах лежали сумні. Ніби відчуваючи перед козаками якусь і свою провину, горбилися на днищах чайок невеселі невільники: вони позгиналися нижче, повнурювали голови межи колін і терли сир. А хто, так само не підіймаючи голови, набивав тютюном запорожцям люлечки-носогрійки.
На свою з відбитим вітрилом скособочену чайку Богдан Микошинський скликав курінних отаманів — бо як бути з жіноцтвом? Навіть однією ногою пускати жінку на Січ не велить запорозький звичай. А Січ наближалася. І вечір, і Січ, і накрапало... Завтра, коли козаки відпровадять жінок з галери до сіл і хатів, на домашню за Дніпром Україну, — то буде взавтра. А де притулити їх з дітлашнею сьогодні?
З таким запитанням кошовий подивився на курінних отаманів і раптом згадав, що сьогодні мина йому якраз сорок років, і йому стало прикро, що він вже такий старий... Микошинський дістав із кисета уламок люстерка, аби глянути, який він, Богдан, на цю свою роковину є? Та в щербатім уламку його обличчя не помістилося, і тріснуте посередині люстерко показало лише одне Богданове сіре, з загнутими дівочими віями око, одну запалу, вгнуту щоку, половину сухого носа й одного вуса. Друге ж його око, другу щоку й другого вуса люстерко лишило ніби по той бік сорока Богданових літ, лишило їх біля Марусі... На хуторі над Сулою під Мгаром виглядала Микошинського його тридцятилітня жінка: шестеро дітей, сто десятин землі, луків і лісу, воли, корови, коні, птиця, пасіка, олійня і млин, хата, клуні та стайні, Марусині та його, Богданові, старі вже батьки — все на її руках. Сам Микошинський, коли ненадовго навідувавсь взимку із Січі додому, то наступного літа чи осені у них з Марусею з’являлась іще дитинка. Оце і всі його домашні відвідини. Не встигала жінка й зогледітись, як приходив той день, коли чоловік збирався знову на Січ. Вона виходила на подвір’я, виводила Богданові з конюшні коня, старі батьки кашляли, діти налипали з хати в шибки... Тримаючись за стремено, Маруся проводжала Богдана за хутір. В степу за могилою Микошинський нахилявся з сідла, цілував жінку в солоні очі і губи, казав «незабаром буду» й прямував знову на Січ. І так з року в рік, ось уже десять років...
— То що, панове, будемо думать? — ховаючи люстерко до кисета, спитав кошовий.
Курінні отамани мовчки сиділи: в їхніх очах ще вибухали турецькі ядра і ті розтрощені ядрами чайки, що розлітались разом з козаками над водою на цурки...
— Я, панове, коли дозволите, то скажу так, — трохи перегодя відповів кошовому Омелян Горошко. — Що заведено на Січі — заведено не нами, і не нами буде воно порушено. Не пускати жінок на Січ, то й не пускати. І годі. Про що тут іще говорити? Нема про що. Через те я й міркую: ви, панове, з чайками і сандалами їдьте собі на Січ, а я на цю одну ніч пристану галерою з жінками й малечою до котрогось із островів. Он їх, незайманих, скільки! Та й Докія моя сказала, що на галері вони ночувати не хочуть. Отож висаджу їх на острів.
— Сиро на островах. І дітей комарі з’їдять, — сказав Микошинський. — Тоді вже краще припинайтесь до берега, там хоч сухіше. І ви, пане Омеляне, з сотнею товариства, що гребуть на галері, наших жінок і початуєте. А вранці за ними приїдем возами. Приставайте до берега.
— Це, пане кошовий, що ви кажете, все воно так. Але ж береги над Дніпром з нашого боку стрімкі, як чорти! Страшно до них підходити, бо з них дивляться такі допотопні іще вовки і сичать гадюки, що й Богу не по собі! Спробуй до них пристань! А коли й виберемо де над водою який бережечок, то як на ньому наші жінки розмістяться, бо їх з малечею не менше як зі сто душ?
— А між Сандалкою й Верхньою Лапкою? — спитав Микошинський. — Де звірячий водопій? Там ніби й не круто.
— Хіба там. Бо інакше — ніде, — сказав Омелян. — Така тіснота кругом...
Курінні отамани розпливлись каюками кожен до себе, а Горошко покривуляв весельцем до насупленої галери, що чипіла у хвості покалічених чайок.
— То, Омеляне, будемо ночувати на березі в осоці, як гуси? — зустріла Омеляна Докія. — Чи, може, на острові, як олені?
— Докіє, Докіє, не кричи... Чого ти кричиш? — гамував її Омелян. — От пристанемо зараз до берега, а там і сухенько, і затишно. А взавтра вранці приїдемо за вами кіньми, з теплими кожухами й кобеняками, бо, глянь, уже осінь.
— Не жаль вам нікого — ні нас, ні дітей, — не гамувалась Докія. — Не жаль ні вдома, ні тут! Чи, може, не так я кажу, не так?
— Хіба ж я, Докіє, винен, що в нас на Січі козацькі закони? — виправдовувався Омелян. — Та чи ж я коли забував тебе? Чи не бував, коли міг, в Гусятині? Чи то я, чи інший хто з козаків забував коли свою сім’ю?
— За всі оці дні, поки ми пливемо, то лише один раз, один-однісінький раз мене про Галю спитав... А вона вже заручена з Наливайком!
— Про те, Докіє, я знаю уже давно!
— Звідки? Від кого?
— Та від самого Наливайка і знаю.
— Як? — і невеличкі карі очі Докії побільшали.
— Та з-під П’ятки і знаю, — задер на галерне вітрило голову й тяжко сказав Омелян. — Бачилися ми з Наливайком під П’яткою...
— Все одно в тебе на умі лише Січ, — і Докія заплакала.
Жінки, молодиці, дівчата й монашки, що стояли біля Докії й сиділи з дітлахами, почали помагати Докії слізьми.
Козаки на галері опустили на весла очі.
— Отака ваша козацька до нас любов і повага, що нам ніде і голови прихилити, — і Докія відвернулася від Омеляна.
— Годі! — не стримався чоловік. — Тут хочеш, аби вам усім було краще, а ти насідаєш!
— Приставай, Омеляне, до берега, і ми підемо степом додому самі. Не хочемо ми ні ваших возів, ні теплого одягу. Спасибі, татарам не віддали, відбили! Дякуємо за волю, за гостинність, а дорогу назад вже якось і без вас знайдемо. Дайте нам лише на дорогу ваші шаблі й рушниці!..
— Ой, Докіє, Докіє, і що ти собі тільки думаєш! — зітхнув Омелян.
Прогребли Чортомлицьке Дніприще й гирло річки Підпільної, протягнулися біля Сандалки, минули і Верхню Лапку. Галера відстала, завернула до берега Верхньої Лапки, а чайки й сандали втягнулися в Базавлук. Комарня під вечір наче сказилася й добиралася мало не до кісток.
Січова сторожа вже, либонь, угледіла козацькі чайки, бо за волоттям очеретів, де м’яко крізь дощик стелилося сонне сонце і золотим, як віконечко, хрестиком прорізалась козацька Покровська церква, зателенькали дзвони. Козаки перехрестились. Перехрестилися і невільники.
Дзвони, як раптово заговорили, так само раптово й стихли. На знак повернення козаків-чорноморців уже мусили б ударити з валів гармати, та гармати не били. Чорноморці на веслах переглянулись — що б то могло означати? Курінні отамани, а з ними і Микошинський, кожен пильнуючи зі свого човна, насторожилися. Над Січчю стояв яструб. Що там яструб над Січчю назирив, чорноморці з води не бачили, та укляк він у небі, наче вмурований. Козаки, не змовляючись, налягли на уключини, чайки востаннє жалібно заскрипіли й перші три з них вистромились носами на січову пристань... Обличчям Богдана Микошинського пішли здивовані тіні, він закліпав своїми дівочими очима: на пристані не було нікого!.. Привстали з-за весел й здивовані, навіть трохи злякані козаки, бо ніхто їх не зустрічав!.. На березі не виднілося ні душі, ні ноги, не чулося людського голосу! Не було ні тих курінних отаманів і козаків, що зосталися Січ вартувати, ні полковника Кремпського, що лишився тут за старшого, ні всього того люду, який завжди вовтузився між куренями. Не помічалося ні ковалів, ні зброярів, теслів, рибалок, і конопасів, гармашів, чинбарів, смолярів, кухарів, ні старих козаків-січовиків, ні козаків-молодиків, ні козаків-школярів з шаблями за поясами і з гусячими перами поза вухами, навіть січового священика Луки не було!..
На порожню, пустельну, вперше ними побачену Запорозьку Січ роззявили роти татарські невільники й один на одного заоглядались.
Богдан Микошинський і чорноморці, заточуючись від очаківської рубанини, веслування, безсоння і втоми, видибали з чайок на сушу, й, розтираючи зомлілі ноги, почали роздивлятися: куди вони припливли? Ніби не Січ, а покинутий роєм вулик... Лиш під горбком чаділо смолою кілька залишених казанів та біля них днищами догори біліло троє нових несмолених чайок. За осокорами на горбку, на перецвілих кульбабах стелилися недошиті й полишені шевцями вітрила. По них чапала ворона. Її били, шугаючи з неба, ластівки. Ворона нехотячи відкаркувалась, та злітати з вітрил не думала, бо ходити по вітрильних полотнищах вороні, либонь, подобалося.
— Ідіть, добродії, от туди на горбок, на вітрилах приляжте, нічого такого не думайте, не турбуйтесь, бо ми тепер вдома, — сказав збитим з пантелику невільникам Богдан Микошинський й побіг доганяти своїх чорноморців, що зайшли у порожні провулки.
Вони в провулки втягнулися і в нерішучості поставали: і тут було тихо, хоч маком сій!.. Накинуті на гілля горіхів і груш, а то й розстелені зверху на куренях, провітрювались від молі чорні та білі кожухи. Настромлені на кілки перелазів, чорніли та сивіли смушкові шапки. На недометених вуличках вербовими держаками, похилені на тини, стирчали мітли.
Провітрювалась і церква. В її розчинених навстіж дверях дихала, навішена вгорі на цвяшки і прикладена на землі камінцями, прозора серпанкова завіса. Крізь неї з хлопчиком на руках дивилася Божа Матір. Дивилась вона на прикутого за ногу ланцюгом до гармати самотнього козака. Посеред непрометеного майдану навпроти церкви він саме спав. Поряд із ним сірів оберемок свіженьких різок. Вони означали, що цей нетяга-козак привів на Січ потаємно жінку, заховав її у плавнях і думав, сердега, що ніякий дідько її у плавнях не знайде й не знатиме, а козаку з нею буде, як краще й не може! Та не змикитив нетяга, що до любові доведеться щоночі ходить, бо їй уночі в оточенні очеретів і води стане холодно й лячно! І він, бідага, таки ходив. Ходив-ходив, аж доки не доходився: очеретяне кохання його відкрилось! Й ось тепер маєш: прикута до гармати нога й купа різок. Тепер, хто майданом брестиме, мусить по гузну різкою і всмалити... Козак, випивши кухоль води, що поставив йому коло вуса товариш, розімлів від паркого повітря і, чи не вперше без білого, любого личка, обнімаючи оберемок вербових різок, заснув...

(Продовження буде)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #29 за 18.07.2014 > Тема ""Білі плями" історії"