Версiя для друку Обговорити в форумi

Ми єсть народ!

Львівський корпункт «Кримської світлиці» в міру своїх сил допомагає інтегруватися кримським біженцям у галицькі реалії. До речі, термін «біженці» багатьом не подобається та й не є офіційним. Тут доцільніше вживати термін «переміщені особи», але, зрештою, суть не в термінах, а в тому, щоб ставлення до кримчан було адекватним. На відміну від донецької хвилі переміщених, кримська хвиля є однозначно патріотичною. Бо їхали з Криму не сепаратисти, не зазомбовані російською пропагандою люди, а патріоти України, активні учасники Майдану та протестних акцій проти анексії півострова Росією.
Голова громадського руху «Кримська хвиля» Оксана Новікова — одна з найбільш активних кримчанок, з нею ми познайомилися ще 18 травня, коли Україна відзначала 70-ліття депортації кримських татар. Оксана вже неодноразово давала інтерв’ю нашим журналістам, виступала на львівському телебаченні і на радіо. Я вирішив, що не зайвим для кримської справи було б знайомство Оксани Новікової з директором Інституту етнографії, академіком НАН України, професором Степаном Павлюком. Адже щось воно в тому є, щоб було безпосереднє живе спілкування людей, які представляють «найбільш український» регіон України із найбільш зросійщеним, який до того ж нині ще й окупований.
Нам справді цікаво говорити, обмінюватися інформацією. Степан Петрович ділиться власним досвідом, акцентуючи увагу на тому періоді, коли він був депутатом Верховної Ради та тісно контактував з президентами України. Підкреслює, що велику помилку зробив Леонід Кравчук, коли була можливість прийняти весь Чорноморський флот під крило України. Тоді й історичні події розвивалися б у іншому напрямку. Треба було діяти рішучіше саме тоді, коли адмірал Касатонов протирав штани в кабінеті першого президента України. Далі було вже важче, набагато важче...
Говорили ми і про етнографічні групи українців, зокрема, й про щорічну акцію «Лемківська ватра». Лемки значною мірою повторили долю кримських татар, в результаті акції «Вісла» були поголовно депортовані з південної Польщі на північ держави або ж на територію УРСР. За сім десятиліть вони не асимілювалися і можуть бути еталоном українського патріотизму. До речі, може, й не випадково кримськотатарська співачка Джамала так любить відому лемківську пісню «Ой, верше мій, верше»? Є багато паралелей.
Одне слово, спілкуватися нам було про що. Але найбільшу цінність становлять відповіді координатора «Кримської хвилі» на поставлені запитання. Як би довго львів’яни не засиджувалися в Інтернеті, але ніщо не замінить живої розмови з реальною кримчанкою. Тож до уваги читачів наше спілкування в Інституті етнографії.

СВОБОДИ НЕ ЦІНУЄШ, ПОКИ ВОНА Є...

Запитуємо у Оксани про настрої кримчан.
— Адекватні люди в Криму є, і їх чимало, — каже Оксана Новікова. — Показники так званого «референдуму» — це дурниця... Інша справа, що значна частина кримчан завжди сповідувала містечкові інтереси, за що й страждає тепер. Іншими словами, «пофігізм» кримчан виліз їм боком. Бо всі сиділи і висловлювали свої проблеми на кухні. А тепер їм вже й цього скоро не дозволятимуть. Свободи не цінуєш, поки вона є, а ось коли вже втратив її... Після першої хвилі переселенців (люди їхали, бо боялися репресій у відповідь за свою проукраїнську позицію), скоро поїде й друга хвиля — люди, які не можуть вести бізнес у нинішніх умовах. Це так звана «економічна еміграція»... Бо там вже починають «віджимати» бізнес, «пресувати» і таке інше. Путіну не потрібен процвітаючий Крим, йому потрібен шельф і велика військова база!
— Чи є можливість якось впливати на ситуацію?
— Громадські організації тепер починають якісь рухи, але вони не можуть замінити собою державу. На жаль, нинішня державна система — це пережиток радянської системи, вона не змінилася зовсім. Хіба що погіршилася за цей час.
— Кримські татари дуже активно виступали на мітингах у Києві; тоді всі ми шкодували, що це лише вони такі затяті й послідовні, а не все населення Криму. А проукраїнська частина російськомовних кримчан має тепер якусь стратегію?
— Ще перебуваючи в Криму, ми намагалися об’єднатися. Кримські татари найбільш консолідовані, може, тому для них є певний сенс діяти окремо. В усякому випадку, серед них існує така точка зору. Хоча головне питання не в нації і не в мові, а в ментальності і в... адекватності. Люди, оброблені російською пропагандою, — це один табір. Є такі люди й серед татар, до речі. Інша категорія людей, які не дивилися російського телебачення. Є люди, які дивляться вперед, а є такі, що постійно оглядаються назад. Ми давно готові були об’єднуватися, але Меджліс чомусь стримував людей. Може, тому, що не були готові, може, не радили міжнародні організації... Я особисто спілкувалася з керівниками Меджлісу, вони дотримувалися обережної лінії. Можливо, боялися провокацій.
Я і зараз продовжую спілкуватися з тими, хто залишився в Криму, і з тими, хто виїхав на материкову Україну. Ситуація дуже непроста... Залишенців починають конкретно «пресувати»... Ідея нашого східного сусіда полягає в тому, щоб Крим став дестабілізуючим фактором. У Путіна завдання, щоб одна частина кримчан поїхала в Росію, інша — в Україну, а територія залишилася йому. Військова база, яка добуватиме газ і нафту, — ось таким він бачить Крим. А дехто ще й купатиметься на приватному пляжі. А що буде з більшістю, Путіну не цікаво. Тому більшість повинна дбати про себе сама. Сподіваюся, що у нинішньої влади якась програма збереження цілісності України вже буде. І ми будемо орієнтуватися на цю програму. В суспільстві визріла думка, що без повного реформування держапарату і місцевого самоврядування перспектив в України не буде. Тому, що «надбудова» нефункціональна, вона з’їдає дуже багато ресурсів, а доброго результату не видно...
Щодо «Кримської хвилі», то у нас є контакти з ООН-івськими організаціями. Вони визнали, що перелічені нами проблеми біженців справді існують. Наш уряд попросив допомогу у міжнародного співтовариства. Тепер є надія її отримати. Переселенці досі не можуть вирішити елементарні проблеми навіть з реєстрацією. Ми вже скільки над цим б’ємося — то одного не вистачає, то іншого... Як громадська організація ми зареєстровані, але я маю на увазі реєстрацію тимчасового перебування громадян. Вже четвертий місяць ми фактично живемо, порушуючи закон, бо нема можливості зареєструватися. Хоча вже є підписане розпорядження для еміграційної служби з приводу спрощеної реєстрації. Але адреси для реєстрації у багатьох немає... Бо люди живуть хто де... Ніби було прийняте рішення, що нас зареєструють як бездомних осіб. Але там же ціла процедура! І вона непроста.

ДОБРЕ БУДЕ ТОДІ, КОЛИ ВІДЧУЄМО СЕБЕ ОДНИМ ЦІЛИМ

— Як ви ставитеся до того, що головними борцями за повернення Криму можуть стати кримські татари? Але для них «світлом у кінці тунелю» є національна кримськотатарська автономія. Як сприймуть це слов’яни Криму та люди інших національностей?
— Важливо, щоб ми не ділилися на слов’ян, кримських татар, греків, болгар тощо. Ортодоксальні татари і загальна маса кримських татар — це різні речі. Там цілий спектр цінностей і поглядів, і це треба враховувати. А взагалі, Україна опинилася в нинішній ситуації тому, що нас постійно ділять. Звичайно, ідентичність — це важливо; не знаючи свого минулого, ми не зможемо будувати майбутнє. Але в ХХІ столітті роз’єднуватися не варто, це неефективно, бо ми тоді втрачаємо те спільне, що нас об’єднує. Тому й вигідно було декому поділити Україну на шматочки для того, щоб не було в нас того спільного, з чого виростає держава. Погані дороги, відсутність внутрішнього туризму, мала кількість внутрішніх рейсів авіасполучення — все це опосередковано впливало на нашу перманентну роз’єднаність... Це — частина державної політики щодо роз’єднання людей. Звичайно, кримським татарам потрібен певний стимул, не думаю, що національна автономія — це щось небезпечне для слов’ян, але краще боротися за повернення Криму всім разом. Добре буде тоді, коли ми відчуємо себе одним цілим.
— Кажуть, на Донбасі живе багато людей, які ніколи не були за межами свого населеного пункту... Думаєте, поїхали б вони в Чернігів, Черкаси, Вінницю або в далекі від донецьких териконів і Азовського моря Карпати та волинське Полісся?
— Звичайно, залюбки поїхали б! Але ж не їздили, бо ніхто на державному рівні цього не організовував, — от воно й спрацювало. Сплеск донецького сепаратизму — наглядний приклад для всіх. Але спочатку людей зробили рабами на їхніх шахтах... Або в Криму, де люди виживали, здаючи свої квартири під час сезону, бо іншої можливості заробити в них не було. Але ж це також відсутність справжньої свободи! Здали квартиру, пережили сезон з більшою чи меншою користю для сімейного бюджету, а поїхати кудись влітку до Львова чи Тернополя так і не змогли... Я сама достатньо поїздила по Україні, тому я знаю, що говорю. Буваючи в Харкові, Сумах, Полтаві, Львові, на Закарпатті і на Буковині, починаєш усвідомлювати, що Україна дуже гарна і надзвичайно різноманітна, і саме в цьому її багатство! Якби такі контакти були масовими, ми б мали монолітнішу Україну. Але не було цього, а працював принцип: «Розділяй і володарюй», який відомий з давніх-давен. Бо якщо людина ніде не була, їй можна нав’язати будь-яку точку зору. В Криму нам постійно розповідали байки, що татари нас будуть різати, тому що вони — мусульмани, а це інша цивілізація і так далі. Нав’язували почуття страху, щоб ми з ними не об’єдналися і не почали спільно звертатися до влади: якщо ми живемо в такій перлині, як Крим, то чому у нас таке погане життя? Якщо я сама знаю людину, то мене важко переконати в тому, що вона погана, особливо, якщо насправді вона... добра. Інформація володіє світом, а ХХІ століття є інформаційним. Тому і Майдан ми змогли провести, бо були соцмережі, Інтернет, і можна було налагодити підтримку цього явища всією Україною. Раніше зібрати людей було б набагато складніше.
А стосовно національних моментів, то вони важливі. Але не забуваймо, що є можливість стати значно монолітнішими за рахунок якихось спільних цінностей і за рахунок глобальної мережі.

ШАНС ПОТРАПИТИ В ЄВРОПУ У ЮНИХ КРИМЧАН БУВ...

— Чи є тепер прояви українського патріотизму серед тих людей, які залишилися в Криму?
— Звичайно, є. Нинішній Крим уже не той, що був півроку тому. Той, хто розуміє, що таке Свобода, бажає своїм дітям іншого майбутнього. Адже багато дітей народилися у вільній країні, вже в українському Криму... Шанс потрапити в Європу у юних кримчан був. Вони звикли не боятися говорити те, що думаєш. А тепер бояться, бо є загроза фізичного насильства. Оточення ж різне, дехто й спеціально провокує...
— А яке співвідношення проукраїнськи і проросійськи налаштованих громадян? Чув, що десь 50% на 50% чи, може, тепер вже інше?
— Важко сказати. Відчувається розчарування в анексії, разом з тим, пропаганда відіграє свою роль, і вона огидна... У мене ж батьки там лишилися, і мені завжди чітко зрозуміло, коли вони дивляться телевізор, а коли ні. У мене батько з тих росіян, яких ще Катерина II переселила двісті років тому. А мама — корінна сибірячка, вона приїхала до Криму в 1963-му році. Але на позицію впливає не так етнічне походження, як російські телеканали. Чимало є людей, які мислять так, як і я. Я не дуже поважала Радянський Союз в молодому віці. І ніколи не думала, що вже в зрілому віці мені доведеться повертатися у ті ж часи... Та ще у моєму рідному Криму. У мене й тут, у Львові, є проблеми і не все так добре, як хотілося б... Але, незважаючи на це, бажання жити в Росії у мене точно немає. Думаю, що в серпні-вересні на Львів очікує нова хвиля переселенців з Криму. На захід України планують податися сім’ї, в яких утискають бізнес. А ще ті, у кого сини призовного віку... Тож важко говорити про співвідношення, але багато людей не готові найближчим часом жити в Криму через те, що розірвані зв’язки в сім’ях, і з друзями, і в колективах... Оскільки в Криму дуже серйозна пропаганда, то багато людей опинилося по різні боки «барикад».

УКРАЇНА ПОВИННА СТАТИ СИМВОЛОМ УСПІХУ

— Вважаєте, що кримчанам у найближчі місяці буде важко?
— Однозначно! Я — абсолютна реалістка. Але більшість кримчан тому й поїхали на материкову Україну, що хочуть зробити своє життя кращим саме в українських умовах, в українських реаліях. А це означає, що у них є певний український патріотизм. І треба сказати, що більшість із них вірять в те, що вони повернуться в Крим, коли він знову стане українським. Щоб не розтратити ці сили, зберегти їх, повинна бути хоч якась об’єднуюча робота з боку держави. Якісь кроки назустріч. Кримчани ж не просять, щоб їм щось давали безплатно. Хочуть адекватності, поваги, щоб до них не ставилися, як до бидла. За великим рахунком, вони просто хочуть до себе поваги, як до громадян. Державна машина повинна працювати на людей. Чиновники не повинні створювати проблеми людям, — вони повинні розв’язувати їх. А поки що, як на мене, то 80% чиновницького апарату можна сміливо скорочувати, бо ця система не створена для того, щоб служити своєму народові. Потрібна інша система. Якщо ми цього не змінимо, то майбутнього в України немає. А якщо буде наведено порядок в материковій Україні, то легше буде й Крим повертати. Україна повинна стати символом успіху. Не буде сильної армії в державі, у якої «гнилий» тил. В даний час вона непогано зібралася в кулак, але ж на ентузіазмі довго не протягнеш. Повинно запускатися виробництво, нові робочі місця, повинні розвиватися наукоємкі галузі. На збиткових шахтах далеко не заїдеш... Люди втомлюються, будь-який патріотичний порив гаситься, якщо немає позитивних змін. І держава це повинна мати на увазі, інакше... конструктивні зміни можуть бути підштовхнуті українською армією, усіма тими небайдужими і героїчними хлопцями, які рано чи пізно повернуться із зони АТО...

Сергій ЛАЩЕНКО

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #30 за 25.07.2014 > Тема "Урок української"