Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4444)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4116)
Українці мої... (1658)
Резонанс (2110)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1844)
Крим - наш дім (1028)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (241)
Бути чи не бути? (308)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (202)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
К╤ЛЬК╤СТЬ СКАРГ НА ДОТРИМАННЯ ЗАКОНУ ПРО МОВУ ЗРОСТА╢
Значний стрибок у ставленн╕ до мови стався власне п╕сля повномасштабного вторгнення Рос╕╖…


НА ХЕРСОНЩИН╤ В╤ДКРИВСЯ ПЕРШИЙ ФЕСТИВАЛЬ «Р╤ДНА МОВА - ШЛЯХ ДО ПЕРЕМОГИ»
Укра╖нська мова об’╓дну╓ укра╖нц╕в у боротьб╕ та в нац╕ональн╕й ╕дентичност╕…


УКРА╥НЦ╤ ВИЗНАЧИЛИСЬ, ЧИ ТРЕБА РОС╤ЙСЬКА У ШКОЛАХ
42% укра╖нц╕в п╕дтримують збереження вивчення рос╕йсько╖ мови в певному обсяз╕.


МОВА П╤Д ЧАС В╤ЙНИ СТАЛА ЗБРО╢Ю
В Укра╖н╕ в╕дзначають День писемност╕ та мови.


МОВИ Р╤ДНО╥ ОБОРОНЦ╤
Сьогодн╕шня доб╕рка поез╕й – це твори кримських укра╖нських педагог╕в-поет╕в…




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #30 за 25.07.2014 > Тема "Урок української"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#30 за 25.07.2014
П╤ВДЕННИЙ БОГ
Павло Г╤РНИК

«ДЕРЖАВА не твориться в будучин╕ — ДЕРЖАВА буду╓ться нин╕!» (Олег Ольжич)

Павло Г╕рник — поет, публ╕цист, удосто╓ний звання лауреата Нац╕онально╖ прем╕╖ Укра╖ни ╕мен╕ Тараса Шевченка 2009 року за книгу в╕рш╕в «Посв╕та╓ться». Син в╕домого укра╖нського поета ╕ перекладача Миколи Г╕рника (1923-1981). Зак╕нчив Ки╖вський педагог╕чний ╕нститут (1977), Вищ╕ л╕тературн╕ курси у Москв╕ (1989). Учителював у школах В╕нниччини й Хмельниччини. Працював головним редактором газети «Пробудження», очолював Хмельницьк╕ обласн╕ орган╕зац╕╖ Народного Руху Укра╖ни ╕ «Просв╕ти», був завл╕том Хмельницького обласного театру ляльок…
Автор поетичних книг «Спрага», «Лет╕ли гуси», «Се я, причинний», «Китайка», «По в╕йн╕», «Брате м╕й, вовче», «Коник на сн╕гу»…
Творчост╕ поета притаманн╕ гранична драматичн╕сть почутт╕в та емоц╕йна перенасичен╕сть в╕рша, увага до асоц╕ативно╖ структури та ╕ндив╕дуального переосмислення традиц╕йних фольклорних засоб╕в образотворення, зац╕кавлен╕сть ╕сторичною тематикою поруч ╕з пильним вдивлянням у непрост╕ психолог╕чн╕ кол╕з╕╖ буття укра╖нця наприк╕нц╕ ХХ стол╕ття (з книги «Шевченк╕вськ╕ лауреати»).
«П. Г╕рник — один ╕з тих небагатьох сучасних укра╖нських поет╕в, хто справд╕ йде в русл╕ Шевченково╖ традиц╕╖, яка виявля╓ себе передовс╕м у соц╕альн╕й в╕дпов╕дальност╕ поез╕╖, в╕р╕ в ╖╖ особливу нац╕ональну м╕с╕ю» (М. Слабошпицький). У сер╕╖ Б╕бл╕отеки Шевченк╕вського ком╕тету («БШК») опубл╕ковано зб╕рку в╕рш╕в П. Г╕рника «По-св╕та╓ться» (2009). Павло Г╕рник — лауреат л╕тературних прем╕й ╕м. П. Усенка, ╕м. А. Малишка, ╕м. П. Тичини.
Пропонована до уваги читач╕в публ╕цистична стаття П. Г╕рника «П╕вденний Бог», яка два роки тому публ╕кувалася в газет╕ «Л╕тературна Укра╖на» (15.09. 2011), присвячена Дню Незалежност╕ Укра╖ни. В н╕й автор гострим оком письменника-публ╕циста простежу╓ двадцятир╕чний шлях нашо╖ Незалежност╕, ╖╖ досягнення ╕ втрати, ╖╖ перемоги ╕ поразки. Дорога, якою п╕шла Укра╖на понад двадцять рок╕в тому, нелегка ╕ не скр╕зь р╕вна та гладенька. «╤ якщо та дорога проляга╓ тво╖м серцем, карбу╓ ╕ шраму╓ розум, то це та сама дорога — до Незалежност╕, що н╕коли не була й не буде сп╕льною, як цигарки на сп╕льному хм╕льному стол╕ при безтямн╕й балачц╕, котру просто треба перечекати… Але дорога кличе, а не чека╓, як кличе тебе П╕вденний Бог (Буг), теч╕я ╕ крик сполохано╖ птахи, що в╕длуню╓ поза берегом…».
Щемка, гостра, болюча стаття, написана до 20-р╕ччя Незалежност╕ Укра╖ни, вона залиша╓ться актуальною й на двадцять третьому роц╕… Проблеми, як╕ порушу╓ в н╕й автор, на жаль, не зм╕нилися на краще. Вони ╓ ╕ залишаються…
Прочитаймо цю статтю ╕ в╕дчуймо, що до повно╖ Незалежност╕ нам ще треба йти та йти, долати не одну биту дорогу…

Данило КОНОНЕНКО

Павло Г╤РНИК
П╤ВДЕННИЙ БОГ

...╤ був веч╕р, ╕ був ранок...
(Книга Буття)

Що ж таке незалежн╕сть? Чи може поняття незалежност╕ по╓днуватися з в╕дчуттям внутр╕шньо╖ свободи? Чи може взагал╕ бути загальна, з обумовленими законами, свобода, коли ╖╖ тими самими законами ур╕зано й обмежено? Чи взагал╕ по╓днуються ц╕ два слова — держава й незалежн╕сть? Гадаю, що н╕. Переконаний, що н╕. Але знаю й те, що слово «незалежн╕сть» ма╓ в╕дпов╕дник укра╖нською мовою — «самост╕йн╕сть». Це слово — «самост╕йн╕сть» — ма╓ знакову понят╕йн╕сть, тобто «самому стояти», без п╕дтримки чи то швед╕в, чи татар, чи московит╕в. Самост╕йн╕сть ближча до слова «свобода», незалежн╕сть — до слова «залежн╕сть».
Розум╕ю — взявся за роботу, мен╕ не притаманну, ╕ строки вкрай стисл╕, але, дякую Небу, що це можливо: бодай писати правду. Власне, я й неправди не м╕г писати, бо просто не м╕г. Але була та тотальна, гримка, стоголоса г╕льйотина духовного й ф╕зичного нищення, було щемке розчарування у в╕чн╕й боязливост╕ друз╕в ╕ пост╕йн╕й тривоз╕, що шлях мен╕, ╖хн╕й дитин╕, «в края отдальонни╓». Це минулося. Нема╓ вже тих, хто мав за мене боятися. Майже нема╓ друз╕в. Лишилася сама Укра╖на. ╤ в ц╕й, здавалося б, темряв╕, де ми вс╕ перебува╓мо, я твердо знаю, що сонце з╕йде щоранку, хай там як, над пустками й над котеджами, над м╕н╕страми й над просв╕тянами, що голоду в Укра╖н╕ не буде, х╕ба що штучний, ╕ Бог пошле дощ╕ на пустел╕, й кожному, хто в дороз╕ притомився, подадуть води. Я лише дуже не хочу, щоб повстала Укра╖на в неживому гайдамацькому вогн╕, щоб народжувалися Кармалюки й Довбуш╕, а не освячен╕ в╕чним болем ╕ словом пропов╕дники. Я дуже не хочу, щоб не лише ми, укра╖нц╕, а й усе людство д╕йшло до того краю, де краю не видно.
Моя мама, Тамара Дмитр╕вна, колись казали мен╕: «Якщо не можеш робити добра, то бодай не роби зла». А тут дос╕ чекають ╕ вимагають чогось такого, що б ╖м сподобалося. Я цього не вм╕ю. Схиляюся перед мудр╕стю Леон╕да Кравчука, який передужав у соб╕ бажання помсти, яке дос╕ ходить за Ющенком. Але йду я ╕ йшов ╕ншою дорогою: не кращою, не г╕ршою — сво╓ю. Дорога моя ближча до Григор╕я Сковороди. Може, вона й станеться. Але станеться теж не тотожно. ╤ саме в дороз╕ дума╓ться про в╕чне, а не про щоденне. Тому й роздуми ц╕ — костур, яким промацую п╕тьму.
Дорога мо╓╖ земл╕ — це моя дорога. Так само ми на н╕й до шляху в незалежн╕сть плутали поняття сл╕в та ╕стин. Помирали в донецькому степу й повставали на Хортиц╕. Були чумаками й кобзарями, бабодурами й богословами, ╕ см╕ялося нам до плачу, ╕ плакалося до сп╕ву. Чому? Себе питаю: чому? Остання велика в╕йна ходить голосами Шульженко й Бернеса, але тексти до ╖хн╕х проникливих п╕сень писали не лише т╕, хто смерт╕ дивився в оч╕ й сид╕в у окопах, а й т╕, хто т╕льки розважав б╕йц╕в. Дал╕ знову вони поверталися туди, де завжди були хл╕б ╕ до хл╕ба, чарка й цигарка, де поруч ╖ли людське м’ясо чи╖сь зголодн╕л╕ батьки. Чому так мене зач╕пають за душу й серце та проклинають м╕й профес╕йний л╕тературний розум стр╕лецьк╕ п╕сн╕? Тому що ╓ р╕зниця м╕ж прим╕тивом ╕ простотою. А простота — це найвищий вияв профес╕онал╕зму.
Чи ╓ незалежн╕сть б╕льша або менша, ╕ чим вим╕ряти ту так звану довжину, широту чи глибину простого слова «свобода»? Сьогодн╕ я святкую щодня, а не у визначений час День Незалежност╕ мо╓╖ держави, яка г╕ркостогоном, старечим чумацьким возом добива╓ться до правди — не лише сво╓╖, а вселюдсько╖. ╤ не шкода, а рад╕сно за мо╖ тимчасов╕ ╕люз╕╖ щодо правител╕в. Бо я за цей час, як ╕ кожен ╕з нас, пройшов шлях випробувань.
Батько м╕й, Микола Андр╕йович, оф╕цер тому, що була в╕йна, а так — с╕льський хлопчина, якому дарувала доля талант писати в╕рш╕, мав медал╕ й ордени, був трич╕ пораненим. Його батько, м╕й д╕д, був нагороджений Георг╕╖вським хрестом, ╕ я грався ним ╕ купою медалей, бо вони в нього були в баняку з погнутими цвяхами, батьки мо╓╖ мами пройшли в╕йну, рятуючи поранених, ╕ я б ╕шов цим шляхом, якби сталася в╕йна.
Але хай вона не станеться ця зовн╕шня в╕йна, коли бодай зрозум╕ло, хто за кого й за що. Та в╕йна не така страшна — ти хоч зна╓ш, де ворог, а де друг. Найстрашн╕ша — невидима п╕дла в╕йна, коли воюють з такими, як сам╕, ╕ благають милосердного царя на сво╖ рабськ╕ душ╕. Але були порухи, в╕д яких грала застояна кров. Був 1989 р╕к, коли т╕, що зараз при влад╕, гадали, що не хитнеться п╕д ними комсомольсько-комун╕стичне кр╕сло.
╤ була нас тод╕ жменька одчайдух, як╕ вийшли голодувати на площу. То були перш╕ часи м╕тинг╕в ╕ одноос╕бних протест╕в. Але я дос╕ пам’ятаю не так те, хто був поруч з╕ мною й б╕ля кого був я, а те, як одн╕ ходили дивитися на нас, як на виставу, а ╕нш╕ с╕ли на мокрий плац тод╕шньо╖ площ╕ Лен╕на (сьогодн╕, як не дивно, Незалежност╕) на знак сп╕льно╖ зо вс╕м укра╖нством судьби.
Пам’ятаю, як стояли ми далеко один в╕д одного на Житомирськ╕й трас╕ в живому ланцюгу ╓днання, ╕ н╕хто з довколишн╕х мешканц╕в до нас удень не до╓днався. Пам’ятаю, як хлопенята й д╕вчаточка, попри мою тривогу за них, писали на см╕тт╓вих баках «Слава КПSS» ╕ топтали ненависн╕ червон╕ прапори. Пам’ятаю, як попри вс╕ заборони при╖хали на наш м╕тинг терноп╕льц╕ та льв╕в’яни ╕ йшли м╕стом з «недержавною символ╕кою», пам’ятаю й те, що одна с╕мдесятир╕чна бабця, яка при╖хала п╕дтримати ту незаконну незалежн╕сть, так живою додому й не повернулася. Пам’ятаю, як комун╕сти повдягали за один день вишиван╕ сорочки. Отод╕ вже вони почали в╕дбирати в мене найсвят╕ше.
В╕дбирають ╕ дос╕. Але не втне Ка╖н Авеля, бо тупа шабля.
Воля, свобода, незалежн╕сть завжди мають бути шляхетними. Так було в давнину на Укра╖н╕, коли Святослав попереджав: «╤ду на ви», так було за Гетьманщини; так само на в╕ру укладав догов╕р з Москов╕╓ю Богдан Хмельницький.
Воля ╕ в╕ра — поняття непод╕льн╕ для чистого серця.
Натом╕сть вийшло ╕накше. Те «╕накше» трива╓ й дотепер в Укра╖н╕, де завжди були першими Слово ╕ Честь.
Писар╕-крючкотвори, хабарники, депутати-здрайц╕ — зв╕дки це? Зв╕дки те «╓д╕ноначал╕╓» ╕ «вс╓послушан╕╓»?
Почитайте Конституц╕ю Пилипа Орлика — вона ╓ ╕ в наш╕й Деражнянськ╕й районн╕й б╕бл╕отец╕ (ж-л «Шк╕льна б╕бл╕отека» № 5, 2011 р.), багато що стане зрозум╕ло про сущий час ╕ про майбутн╕й.
Я — не до вс╕х, бо козаками теж не була б╕льш╕сть. Я до тих, хто ма╓ внутр╕шню г╕дн╕сть, а не гординю, волю, а не сваволю, сов╕сть, а не помсту, доброту, а не зл╕сть.
Нам не треба об’╓днуватися в парт╕╖ чи товариства, нам просто треба знати, що ми не сам╕.
Проти внутр╕шньо╖ свободи зовн╕шн╕й примус безсилий.
Почитайте «Зоряного корсара» Олеся Бердника — там про це писано, недарма ж цю книжку нищили по б╕бл╕отеках. Почитайте бодай «Собор» Олеся Гончара чи «Укра╖ну в огн╕» Олександра Довженка, Господи, що-небудь почитайте, а не псуйте оч╕ й глузд об комп’ютер чи телев╕зор!
Остатня, нин╕шня наша незалежн╕сть, перетворилася на чергову п╕дм╕ну понять — будь-яка держава не може бути ос╕бною, це просто сякий-такий захист в╕д колон╕зац╕╖ чи й поглинання ╕ншими, сильн╕шими державами, ╕ основу того захисту становлять не декларац╕╖ й закони про незалежн╕сть, а люди, здатн╕ йти нав╕ть на смерть, щоб захистити свою свободу й майбутн╓ сво╖х д╕тей.
Таких ╕ колись було небагато, а сьогодн╕ — дастьб╕.
Нин╕, коли уряд хвалиться новими л╕карняними центрами, шикарними дорожн╕ми розв’язками, готелями тощо, спитай себе, м╕й народе, чи для тебе те все будують? Коли ти матимеш змогу там пол╕куватися чи про╖хатися?
Натом╕сть останн╕ фельдшерськ╕ пункти закривають, виганяють школяр╕в з уц╕л╕лих шк╕л — зв╕льняють землю для себе. А пок╕рн╕ших, готових працювати бодай за ╖жу на св╕т╕, на жаль, повн╕с╕нько.
Живемо нин╕ в духовн╕й резервац╕╖, з часом сп╕зна╓мо й зовн╕шню. Як ото в «найдемократичн╕ш╕й Америц╕», де жалюг╕дн╕ залишки предков╕чного народу живуть п╕д наглядом.

...Повести за в╕ком,
За н╕мцями, недор╕ку,
Сл╕пую кал╕ку...
Вед╕ть, вед╕ть, показуйте!

А що ж показувати? ╤ по наших державних б╕бл╕отеках, певно, марно шукати поез╕й Петлюри, спогад╕в Махна чи роздум╕в Донцова.
Але ж це також наша ╕стор╕я, як Стал╕н ╕ Лен╕н, чи не так?
Чому й хто визнача╓, що нам треба знати, а ще й розтлумачать, «як треба»? Хто визнача╓, де «шк╕длива» л╕тература, а де — н╕?
Зда╓ться мен╕, що й доступ до ╕нтернету теж скоро буде обмежено сп╕льним договором зовн╕ незалежних держав.
Бо наказувати народу, який ц╕ну╓ волю понад усе, неможливо. А домовлятися уряди вм╕ють х╕ба що м╕ж собою.
Церква канон╕зу╓ мученик╕в ╕ страстотерпц╕в.
Небо благословля╓ тих, хто помира╓ за в╕ру — за в╕ру в Правду ╕ Свободу.
Сам╕ подумайте, за що ╤вана Мазепу, який значну частину свого статку в╕ддав ╕ на в╕дбудову, ╕ на зведення церков ╕ монастир╕в, т╕╓ю самою церквою було п╕ддано анафем╕?
За зраду Государя? Але до чого тут в╕ра?
С╕чов╕ священики носили п╕д рясами шабл╕. ╤ йшли у б╕й поруч з в╕рними, а попереду вс╕х ╕шли сл╕пц╕-кобзар╕.
Отака то та незалежн╕сть — власний виб╕р — хто ти, де ти ╕ як?
З╕ щитом або на щит╕. Свобода або смерть. Червона китайка над чорним гробовищем. ╤ — святе воскрес╕ння — у козацьк╕й, прад╕д╕вськ╕й кров╕, яка в нас ╕ прибуде по нас.
╤ до чого тут 20, 30 чи й 130 рок╕в незалежност╕ держави, яка мен╕ завжди була байдужа?
А до того, «Що не вмира╓ душа наша, Не вмира╓ воля, ╤ неситий не виоре На дн╕ моря поля». Я би саме так не писав, але пишу про те саме так само. С╕дла╓ в╕льного коня мертвий син козачий. Хай би далося бодай одного разу не подумки. Щоб не про╜авити за побутовими клопотами Знаки Дол╕. Щоб не сплутати от╕ знаки з в╕дзнаками. Щоб лишитися в╕льним попри юв╕ле╖. Щоб, коли тебе нав╕ть силом╕ць втелющили в ту чи ╕ншу презид╕ю, мати в╕двагу встати й п╕ти зв╕дти — до Укра╖ни, до земл╕, до коня, до неба. Хай би давалося т╕╓╖ сили не мен╕ самому.
Хай би пом╕г мен╕ Святий Юр╕й ╕ Пречиста Мати. А там — «пан чи пропав — дв╕ч╕ не вмирати».
╤ я соб╕ роздумую вголос не до р╕чниць, не за статки чи ма╓тки, не за лакомство нещасне — роздумую, бо мислю й маю сумн╕в, а не слухаюся й корюся. Хтось, може, й озоветься на поклик не до повстання ╕ не до покори; просто той, хто почу╓, хай зна╓, що в╕н не сам. А якщо й сам, то ма╓ вибирати — во╖н в╕н чи раб, з╕ щитом чи на щит╕, ╕де «на ви» чи на «ти» ╕з сивочолими селянами й роб╕тниками.
Може, хтось ╕ послуха╓ мову, яка т╕ офшори дал╕ таки назива╓ зонами, п╕онерськ╕ в╕дпочивальники — таборами, Укра╖ну — не батьк╕вщиною, а державою.
╤ знов пригаду╓ться щоденник Олександра Довженка: «Я почав молитися Богу. Я не молився йому тридцять с╕м рок╕в, майже не згадував його. Я його одкинув. Я сам був Бог, богочолов╕к. Зараз я постиг невеличку краплину сво╓╖ облуди...
Бог в людин╕. В╕н ╓ або нема╓. Але повна Його в╕дсутн╕сть — се великий крок назад ╕ вниз. В майбутньому люде прийдуть до Нього. Не до попа — не до приходу. До божественного в соб╕. До прекрасного. До безсмертного. ╤ тод╕ не буде гн╕тючо╖ с╕ро╖ нудьги, зв╕рожорстокого, тупого ╕ скучного, безрад╕сного будня». Так було написано.
Невже 20 рок╕в незалежност╕? Под╕бне покол╕ння, народжене х╕ба що п╕д прапорами ╕ншого кольору.
Незалежною лиша╓ться душа, хоч ╕ затру╓на продажн╕стю й неправдою.
20 рок╕в не вол╕, а свавол╕. Це ще тяжче, як було тод╕, коли була над╕я.
Сьогодн╕ з то╖ Божо╖ Тр╕йц╕ залишилися вже дв╕йко: В╕ра й Любов.
Але в книжц╕ П’╓ра Шеваль╓ «╤стор╕я в╕йни козак╕в проти Польщ╕», яко╖ в мо╓му сел╕ н╕коли не було й не могло бути п╕д руками, ╓ промовисте визнання: ╕деться про прикриття козаками решти в╕йська п╕сля невдало╖ битви п╕д Берестечком. По пам’ят╕: залишився один козак, озбро╓ний косою, насадженою в╕стрям догори, який не давав 30-тисячному коронному польському в╕йську пройти переправу. Вражений мужн╕стю цього одинака, сам король польський, наказавши припинити стр╕лянину, наблизився на в╕дстань голосу й запропонував козаков╕ шляхетський титул ╕ пр╕звище, щоб зак╕нчувалося по-польському на -ський. На це козак, пробитий в╕с╕мнадцятьма кулями, вивернув грош╕ з кишень ╕, кинувши ╖х у болото, в╕дпов╕в, що н╕чого так не бажа╓, як умерти достойною запорожця смертю. Н╕хто не м╕г до нього наблизитися. Д╕стали списом.
Це писав не казкар. В╕н нав╕ть не укра╖нець, а француз. Очевидець.
╤ чи важливо нин╕ аж так достеменно знати, чи бився той козак на боц╕ польського, турецького чи шведського в╕йська? Чи був в╕н ╕з Зах╕дно╖ чи Сх╕дно╖ Укра╖ни? Чи взагал╕ яко╖ в╕н був нац╕ональност╕?
Козаками ставали — бо це виб╕р душ╕ — люди будь-якого в╕роспов╕дання й походження, котр╕ добров╕льно приймали християнську в╕ру. ╤ в╕рмени, ╕ грузини, ╕ нав╕ть китайц╕ — ╓ св╕дчення про те, що в крижан╕й Наливайк╕вськ╕й сотн╕ були нав╕ть бойов╕ верблюди. Хот╕в був спитати про це в прекрасного поета Миколи В╕нграновського, але свого часу не встиг, а тепер уже й не встигну н╕коли.
Хай царству╓.
Але чого ви, чого ви сьогодн╕ разом, колишн╕ босоног╕ побратими й угодован╕ чиновники? Чого попузат╕ли вс╕ гамузом?
Навмисно не називатиму жодних пр╕звищ. Геростратову славу не мною буде подовжено.
╢ ╖м зараз час ╕ натхнення один одного ганити й хвалити друковано та усно. ╢ в ус╕х них ╕ охоронц╕, ╕ найманц╕.
Але це не м╕й народ ╕ не моя незалежн╕сть.
Вони — ╓внухи, а не творц╕ майбутнього Св╕ту.
Друз╕ ╖хн╕ г╕рш╕, а не кращ╕ за них, ╖хн╕ ж╕нки м╕нян╕, а слова порожн╕.
Урешт╕-решт, як ╕ мо╖, коли балакаю в прост╕р.
Наша земля не вигаду╓ по╓днань державних кольор╕в — на вишиванках в╕льно буяють ╕ червоно-чорн╕, ╕ блакитно-жовт╕, а то й усуц╕ль чорн╕ по рукаву та ледь означена б╕ла смужка на грудях — саме там, де серце.
Т╕, хто законом ма╓ встановлювати кольори й патр╕архати, дал╕ хочуть жити в╕чно та заморожують св╕й ╕ так скрижан╕лий мозок до, мовляв, майбутнього часу, коли ╖х зможе воскресити прийдешня наука.
Той, хто живе т╕лом, — живе тимчасово. ╤ на схил╕ в╕ку нарешт╕ мен╕ прийшов спок╕й у тому, що смерть ╓ продовженням життя, ╕ зерно, н╕би помираючи в благодатн╕й земл╕, народжу╓ нове зерно, яке да╓ життя майбутньому колосочку.
Як п╕зно я зрозум╕в, що втратити легше, н╕ж набути, що нема╓ чого боятися смерт╕, як нема╓ чого боятися й ноч╕, за якою хай ╕ не до тебе, але для пташки та комашини з╕йде Св╕тло, що нема╓ кращих чи г╕рших пропов╕дник╕в, неба ╕ншого нема╓ над головою, нема╓ кращо╖ дороги, н╕ж та, якою мусиш ╕ти!
Як п╕зно доходить тяма, що слово, тобою мовлене, не ма╓ розходитися з д╕лом — ╕ все одно помиляюся.
20 рок╕в незалежност╕ держави-кра╖ни привнесли в мо╓ серце не лише печаль за втраченими ╕люз╕ями, а й гарт нев’янучо╖ сили бути собою й ╕ти ос╕бно.
Горе й рака красить — каже народна приказка. Так ╕ з╕ мною. ╤ тому дуже дякую тим, хто б╕жучою водою лився на мо╓ розпечене нетерп╕ння, гартуючи мову. А саме любов до слова, а не коверзування ним, саме любов, а не осуд, саме прощення й милосердя, а не брехня чи в╕йна дода╓ в╕дчуття ╓дност╕ з╕ св╕том, у якому ти голим народився ╕ з якого так само голим п╕деш.
За ц╕ роки кожен з нас гадав, де краще бути — в убог╕й незалежност╕ чи ситому рабств╕. Але й слово «ситий» — в╕д сита, яке пров╕ва╓, а слово «убогий» — в╕д Бога, до якого йдемо.
Правдошукацтво — заняття невдячне, якщо ним саме «зайнятий», тобто сполоханий, гнаний, зляканий, як отой за╓ць чи пташка, що сам╕ не знають, чого боятися.
Когось легше вчити, як визнати власне нев╕гластво.
Свого часу була ╕люз╕я — отримають люди свободу й в╕дчують себе незалежними — зникне пригн╕чен╕сть, само собою минеться духовне рабство, стане рад╕сною неп╕днев╕льна праця, повернуться справжн╕ ц╕нност╕.
Сталося чи не навпаки, ╕ та втрата мною багатьох спод╕вань почала надавати думкам деяко╖ марност╕ й похмурост╕.
Найважчою була втрата колишн╕х друз╕в, багато з яких в╕дверто скористалося сприятливим часом ╕ стало частиною т╕╓╖ влади, проти яко╖ перед тим повставали.
Усе якось зоднаков╕ло; кожна влада лукавила, та й основну частину ╖╖ становили ╕ становлять люди ╓дино╖ за радянського часу пол╕тично╖ сили.
Тому й незалежн╕сть держави тимчасов╕ д╕яч╕ шукали не в оперт╕ на св╕й народ, а в закордонних ф╕нансах на власне утримання.
Я б не писав про так╕ загальнов╕дом╕ реч╕, якби цьому свав╕ллю був якийсь видимий спротив.
╤ на сторож╕ свободи стояли б не грош╕, а правда.
Якби ми не потонули серед галасливого баз╕кання, в якому не чути чесних сл╕в одинак╕в.
Хтось п╕шов у зовн╕шню ем╕грац╕ю, хтось — у внутр╕шню.
Книжки перетворилися на модне чтиво, народна п╕сня набула тяжких рокових ╕нтонац╕й, ледь не до решти замулилося джерело природно╖ мови. Зрадники знову стають героями, укра╖нофоби — м╕н╕страми, а сердешна Укра╖на вкотре згаду╓ слова Шевченка:

Чого ж ви чванитеся, ви!
Сини сердешно╖ Украйни,
Що добре ходите в ярм╕,
Ще лучше, як батьки
 ходили?
Не чваньтесь, з вас
деруть рем╕нь,
А з ╖х, бувало, й л╕й топили.

Варто, ой варто ц╕ слова згадувати нин╕ й повсякчас, бо землячки вже й заробляють на паплюженн╕ мученик╕в ╕ подвижник╕в, ╕ в тому вбачають свою незалежн╕сть ╕ свободу — геть до прилюдно╖ брудно╖ лайки.
Трохи моторошно жити в кра╖н╕, де в╕льно й незалежно х╕ба що вмерти в╕д голоду.
Але за час отого тотального тиску в багатьох гартувалися душ╕, наростало не лише бездумне нове покол╕ння, а й мисляче, читалося стисл╕ше, писалося промовист╕ше.
╤ визвольн╕ змагання в╕д заклик╕в на м╕тингах д╕йшли до в╕дчайдушного внутр╕шнього спротиву всьому, чого орган╕чно не прийма╓ серце.
Колись у давн╕й статт╕ розм╕рковував я над тим, що народ ще не раз ╕ не два може вибрати владу, а от влада вже н╕коли не поверта╓ться до народу, до трактор╕в ╕ город╕в, до рубання дров ╕ б╕лення хат.
╤ попередня, ╕ наступна дал╕ буде жити за суц╕льними огорожами в розк╕шних палацах, оточена служ-никами й охоронцями. Так само, як ╖хн╕ д╕ти й онуки.
Але весь цей добробут у мить може зруйнувати землетрус чи виверження вулкана, прорив рукотворно╖ дамби чи авар╕я на атомн╕й станц╕╖.
Проблеми з розвитком цив╕л╕зац╕╖ стають уселюдськими, ╕ та тиха громадянська в╕йна, яку веде влада з╕ сво╖м народом, може стати громохкою й кривавою.
╤ н╕хто тод╕ не захистить.
Нещодавно довелося мен╕ побувати в сел╕ Берегелях, ╕з яким мене пов’язують колишня господа й заледь не двадцять рок╕в життя. За ц╕ п’ять л╕т, що мене не було, село, здавалося б, зм╕нилося на краще — колишн╕ пустки розкупили при╖ждж╕ й м╕сцев╕, забур’янен╕ городи засаджено садами й городиною, повсюди найман╕ люди мурують ╕ тешуть, тешуть ╕ мурують.
Але все те добро обтяжене як не колючим дротом, то несходимими парканами. Зникли стежки, якими ходили по воду, по глину чи й просто по-сус╕дськи; у село прийшов немилосердно агресивний сатанинсько-его╖стичний дух м╕ста. Не буде вже н╕ толоки, н╕ вечорниць, н╕ ноч╕ на ╤вана Купала, н╕ дня для стомленого ока.
╤ я вперше не пошкодував, що волею Божою довелося мен╕ зв╕дти п╕ти.
Пам’ята╓те: «Село неначе погор╕ло, Неначе люде подур╕ли»? Люде як дур╕ли, так ╕ дур╕ють, а в села вже погор╕ла душа.
Син Божий н╕коли не кине см╕ття н╕ на берез╕, н╕ на дороз╕, не творитиме рукотворн╕ моря й не виганятиме школяр╕в з уц╕л╕лих шк╕л. Раб Божий — а вони бувають ╕ в╕ддан╕, ╕ пок╕рн╕, ╕ лукав╕, ╕ п╕дл╕ — над╕лений не любов’ю до Творця, а страхом перед ним, то й ка╓ться — якщо ка╓ться! — розумом, а не серцем.
Чи не тому ╕ в╕дбудоване т╕льки для себе, ╕ покинуте во ╕м’я загального благополуччя мають одне сп╕льне майбутн╓? Яке? Небуття.
...Майже вс╕ володар╕ прагнули безсмертя. Якби на те моя воля ╕ змога, дав би я ╖м те безсмертя — т╕льки в обм╕н на ╖хню владу, статки та ма╓тки. Дав би ╖м безсмертн╕ злидн╕ й безроб╕ття, але не в╕дбирав би пам’ят╕ про ╖хн╓ минуле свав╕льне життя. Хто з вас, владоможц╕, зголосився б на такий обм╕н?
Але нема╓ в мене тако╖ сили — ╕ слава Богу. Не мен╕ судити. Але й не вам ╕ не вашим найманим суддям.
Як казав один з геро╖в Олександра Довженка катов╕, щоб той виконав його останн╓ бажання: «Не застуй мен╕ села».
Хтось залиша╓ по соб╕ державн╕ в╕чн╕ вогн╕, а хтось — п╕сн╕. ╤ т╕, й ╕нш╕ або були, або могли стати чи╖мись батьками.
Чому той, хто не чув запаху порохового диму, не гнив по окопах, не лягав п╕д танк чи проти нього не тяг побиту гармату на обсмалених руках, сьогодн╕ судить ╕ визнача╓ — хто був геро╓м, а хто — н╕? Чому неуки керують культурою, осв╕тою й наукою, чому мова депутат╕в нев╕дь чого ста╓ вз╕рцем для того люду, який ╕ не ходив на виборч╕ д╕льниц╕?
Чому л╕зуть у нашу мову поплавськ╕ й сердючки, чому не чути майже н╕де самобутнього у сво╖й тих╕й щирост╕ голосу Н╕ни Матв╕╓нко?
Н╕хто не зв╕льня╓ в╕д внутр╕шнього рабства. Ти, якщо ще не втомився читати, спитай сам себе, чи брав Б╕бл╕ю до рук, чи т╕льки слухав тих поп╕в, як╕ тво╖м хл╕бом годують сво╖х свиней?
Спитай себе, хто ти, зв╕дки й нав╕що? Якщо питав, то я тоб╕ не заздрю. Але завжди важче Божому Синов╕, як рабу Божому. Але небеса в╕дкрит╕ для вс╕х. Так само, як ╕ безодня. А ще важче чутися н╕ там, н╕ тут. Ще буде так, як писав ╤ван Богослов, але буде й так, як в╕н не встиг написати. ╤ я свято в╕рю, що порубаною щокою нап╕всл╕пого яничара таки скотиться охолола син╕вська сльоза.
Часом ╕ я, навмання щось пишучи, ту сльозу бачу.
Але бачу й те, що ось-ось ж╕нки з рогачами, ц╕пками й косами п╕дуть у гайдамаки, що полл╓ться стор╕ками кров у син╓ море, ╕ ми, спочил╕, будемо проклят╕ сво╖ми д╕тьми за те, що ╖х породили.
Тому тихо-тихо розкладаю вогонь у печ╕, ╕ не гашу вноч╕ св╕тло, ╕ хату х╕ба примикаю.
Може, комусь, хто в дороз╕, станеться перепочити.
╢ шлях, ╕ ╓ ти. ╤ нема╓ чого втрачати, окр╕м самого себе. ╤ якщо та дорога проляга╓ тво╖м серцем, карбу╓ ╕ шраму╓ розум, то це та сама дорога — до незалежност╕, що н╕коли не була й не буде сп╕льною, як хтива ж╕нка чи плавлений сирок на трьох, як цигарки на сп╕льному хм╕льному стол╕ при безтямн╕й балачц╕, котру просто треба перечекати...
Але дорога кличе, а не чека╓, як кличе тебе П╕вденний Бог, теч╕я ╕ крик сполохано╖ птахи, що в╕длуню╓ поза берегом, доленепок╕рн╕ голоси воза на перекатах.
╢ не в╕дсутн╕сть страху, а присутн╕сть в╕чност╕.
╤ перепочинок б╕ля наглих справ, обов’язковост╕ й вимушеност╕ не такий уже й тривалий, бо кр╕м пр╕рви та безодн╕, як╕ все одно пройдеш, ╓ ще й дв╕ криниц╕, ╕ в них в╕длуню╓ передчуття дороги для б╕жучо╖ теч╕╖, бо в криницях, як╕ минають, вода застояна й терпка.
В╕ддаючи — поновлю╓шся, набира╓шся прадавньо╖ сили, хоча й це тоб╕ вже не так необх╕дно, як було замолоду.
Криниц╕ м╕л╕ють ╕ замулюються, завзяття тво╓ мина╓ться, залиша╓ться дорога й тоб╕, ╕ по тоб╕ до П╕вденного Бога.
Лиша╓ться при неминущ╕й в╕чн╕й душ╕ в╕чна спрага самотньо╖, ос╕бно╖, вроджено╖ свободи — ╕ти, як писав Стефаник, сам╕тньо й бути собою.
Як вода, як полум’я, як невимовлене Слово мудрого, тому й мовчазного, побратима.
«Час сто╖ть — ми проходимо», — нав╕ть не проходимо, а мина╓мо насамперед себе й те, що могло зд╕йснитися, але вже зд╕йсниться х╕ба що в давноминулому час╕ — у снах, в╕ршах чи картинах, у музиц╕ чи в клекот╕ птаха — Бог його зна╓, коли й чому.
╤ то не так важливо, чи живеш ти над пр╕рвою, чи перед нею, — усе одно тоб╕ треба долати пр╕рву в соб╕. Саме ╖╖, а не безодню, вир чи крутосхил, остогидлу знайому дорогу до магазину чи ледь видну стежку до яру — ми вс╕ ╓дин╕, небо й земля, ус╕ йдемо, щоб повернутися.
Спрага бути в╕льним под╕бна до ковтка води, без яко╖ не житимеш. Якщо нема╓ т╕╓╖ спраги, нема╓ спротиву, а ╓ погоджен╕сть, компром╕с, консенсус ╕ т. д. ╕ т. п., то ╓:

Великих сл╕в велика сила
Та й б╕льш н╕чого.
Кричите,
Що Бог создав вас не на те,
Щоб ви неправд╕ поклонились?
А хилитесь, як ╕ хилились.
╤ знову шкуру дерете
З брат╕в незрящих, гречкос╕╖в...

Шал╕йте, каз╕ться, царствуйте.
...Бачив я криницю при дороз╕, на як╕й було написано: «В пам’ять про сина». Отако╖ б пам’ят╕ про вселюдського сина, яким ╓ м╕й народ. Бо ╕накше, — як ╕ писалося, — «Вовки поховають мене, а в╕три в╕дсп╕вають. У дикому пол╕, якого нема на Вкра╖н╕»...
Хай так ╕ станеться по мен╕. Не боязко. Хай би т╕льки Укра╖на не стала диким полем. Диким натовпом. Диким цвинтарем. Дикою — н╕! — здичав╕лою мовою.
Важко чутися останн╕м, — тим, якому й подана рука на пом╕ч, — зайва.
Т╕льки — воля.

м. Хмельницький


Павло Г╕рник з дружиною Людмилою на об╕йст╕, б╕ля свого колодязя, п╕д сво╓ю черешнею...

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #30 за 25.07.2014 > Тема "Урок української"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=13659

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков