Версiя для друку Обговорити в форумi

Крізь призму історії

Я — сліпий і глухий, вже прожив я багато,
та було не багато щасливих днів:
десять літ по лісах я ховався затято,
двадцять років по тюрмах сибірських сидів.

Все ж марою не був, коли жив у криївці.
Був повстанцем. Шулікою звали мене.
І загін мій шуліками звали німці,
а москальський набрід нас і досі кляне.

Не питайте нічого. Я зовсім глухий,
очі теж затягло мені млою.
Вже піввіку ходжу я по світу такий,
коли вийшов з останнього бою.

Ні, не вийшов. Солдати знайшли вже мерця,
налетівши, як ворони-круки,
не добили чогось — хтіли мати живця,
щоб впіймати ще більшу щуку.

Ще літав тут, як беркут, Шухевич Роман
і земля ще під ворогом тліла…
Та її оповив той московський туман —
прощавай, Прикарпаття миле!

Я забув майже все: і колючі дроти,
холод, голод і всі катування,
в моїх більмах стоять лиш повстанці-брати
і в Яремчі мій бій останній.

Рідні гори стоять, наче райський сад.
Гори, гори, нещасні гори!
Я на вас хоч разочок поглянути рад,
та покрила вас ніч неозора…

Під горою кипів поміж скелями Прут
і черемха цвіла, як засватана дівка,
кожний кущ і смереку любив я тут,
де була моя хата–криївка.

Довго-довго була. Хоч і в дальні краї
з другом Гнатом ходили ми звідси.
Всі довкола ліси, і верхи, і плаї —
все обнюхали тут комуністи.

Та у скельному схроні Господь нас беріг
і сестричка моя Катерина,
як лисичка, вона прокрадалась в барліг
і приносила хліб та новини.

Гнат Катрусю кохав, і кохала вона,
лиш очима кохались, як діти,
бо іще не скінчилась повстанська війна,
не забралися звідси совіти.

А вінчання було, без попів, без сватів.
О нещасне, смертельне вінчання!
Гурт солдатів зненацька на нас налетів,
коли Катря прийшла востаннє.

Нас до ночі беріг ангел наш — кулемет.
Москалі причаїлись на чатах.
І Гнатко проказав (він був трохи поет):
«Ось і час нам настав обвінчатись!

Любий друже, вдягни нам з ялиці вінки —
ми з Катрусею будемо навік!»
Я не дав їм, як піп, цілувати руки,
лиш хрестом осінив і обняв їх.

І вони обнялися уперше в житті,
цілувались в пітьмі. Я ж на варті
до світання стояв, доки хмари руді
стали вранці наш схрон облягати.

Поналазило більше тепер солдатні.
Кулемет наш замовк без набоїв…
І тоді молодята сказали мені:
«Вбий нас, брате, благаєм обоє!»

Боже, Боже, великий мій гріх!
Вбив сестру і товариша-брата,
а себе, а себе я не встиг, ну не встиг,
бо в криївку влетіла граната…

І навіщо мене відходили вони?
Аби в пеклі помучився згодом?
Я не мав перед ними і крихти вини,
моя вічна вина — перед родом.

Не вберіг ні сестру, ні її обранця,
а свого побратима — за це мені кара.
Табори та дроти, табори без кінця,
все життя — як свинцева хмара.

Та ви чуєте хоч мене?
Я ж бо вас і не чую, й не бачу.
Навіть Бог хай мене прокляне —
не молюся, не мучусь, не плачу!

27.06.2013 р.
м. Київ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #31 за 01.08.2014 > Тема "Душі криниця"