Версiя для друку Обговорити в форумi

Гумор по-кремлівськи

...Чи випадково, чи навмисно майже в один час прорізалися політичні голоси відразу у кількох кремлівських коміків, що тусуються на українському ТБ: Охлобистіна (героя серіалу про хворого на голову лікаря), Галустяна («Розсміши коміка»), Задорнова з чергового «кривого дзеркала»...
ФСБ підметушилась? Або тенденція?
Читаєш і не розумієш — це вони жартують чи всерйоз? Це Равшан з «Нашої Раші» клянеться, що всі події на Україні зрежисовані «заокеанськими замовниками Майдану», чи Галустян?
Це у Задорнова чорний гумор такий, що американці підсадили у Боїнг громадян своєї країни, щоб їхніми смертями докучити Росії («Що таке для них приблизно 300 загиблих пасажирів Боїнга? І не випадково було вираховано саме цей політ, адже цим рейсом летіли й американці! Американським політикам не жаль нікого, у тому числі й своїх»)? Чи він логічним шляхом до такої ахінеї дійшов?
Коли Охлобистін пише, утираючи віртуальні сльози: «Ми — Україна, Росія й Білорусь — завжди були разом. Українці відповідали за зовнішню красу й смачну їжу, ми — за креатив, а білоруси — за фундаменталізм. Ми разом будемо непереможні», — це він жартує? Або всерйоз вірить, що Україна годуватиме креативних бандитів з Ростова на своїй землі?
Вони дійсно «ну, тупи-иє»? Чи це «нацальника приказала»?
Блазні, як відомо, ніколи не вважалися дурнями. Але це тільки у Шекспіра вони різали правду-матку в очі королям. У реальності з давніх часів головним заняттям придворного блазня було публічне знущання над неугодними, що доходило часто до бузувірських тортур.
Кажуть, тиранам було смішно...
Часи змінилися — блазні залишилися. І чим важче шапка мономаха, тим більше блазнівських ковпаків навколо...
Це ми себе утішаємо, вважаючи всіх росіян зомбованими. «Ми всі чудово знаємо... Всі у Росії чудово знають істинний стан речей», — пише російський блогер. Тільки одні не можуть змиритися з власною нікчемністю, інші — впоратися зі страхом.
У цих своїх безглуздих постах, у багатослівних рефлексіях вони намагаються скласти те, що не складається, довести недоказове, бути переконливими у брехні...
Для нас стараються? Та ні, ми їм не віримо. Для себе.
У російській православній традиції не можна бути просто негідником. Необхідно бути негідником рефлексуючим. Який мучиться від свого негідництва і шукає його зовнішні причини. Тому багатьом мало сказати просто: «Хохли погані», або «Я готовий Путіну п’ятки цілувати». Потрібно підвести під це філософську й етичну базу.
У Росії процвітає культ особи Путіна? Так це ж ми, українці, винні, — переконує нас Охлобистін: «Спасибі тобі, Україно, — пише він, — за те, що примусила поважати і часом навіть захоплюватися нашим Президентом. Ти була так переконлива в останньому, що деякі з нас тепер щиро вважають культ особистості просто необхідним». Це ми винні, що «тисячі російських хлопців... шукають приводу стати жертвою во Славу Божу (тобто повернутися з України вантажем 200). Їм кортить навести порядок на всьому континенті... Це смерть егоїзму й крок назустріч до абсолютної перемоги».
Євген Гришковець — не комік (але актор) повідомляє, що українці, певно, ніякі не європейці. Чому? Так тому, що люблять Гоголя, живучи в Україні, забувають російську мову, і вірять Обамі й «зграї Держдепа»?
І тому не європейці? Дивна логіка. Але це Росія, чому дивуватися.
Вони нас... «люблять». І тому не відпускають. «Потрібно просто усвідомити й прийняти нашу таку нез’ясовну і при цьому очевидну нерозривність. Усвідомити, що муки, біди й переживання — надовго. І що мучитися будемо разом. Ніхто поодинці з цих мук не вийде: або разом, або ніяк», — пише Гришковець.
«Так не дістанься ж ти нікому!» і «Хто я, тварюка тремтяча чи право маю?» Ось і всі російські рефлексії.
З російської літератури знаємо: і в першому, й у другому випадку все закінчилося смертовбивством.
Є, правда, ще й третій випадок рефлексії по-російськи. Коли начебто і ти підлоту зробив, але й не ти — а диявол поплутав. Є у Достоєвського такий герой — лакей і вбивця, записний блазень Смердяков. «Ви головний вбивця і є, а я тільки вашим прибічником був, слугою-с», — каже він.
І говорить це, якщо пам’ятаєте, Івану Карамазову, тому самому, що прославився фразою (до речі, дуже улюбленою у православному російському середовищі!) про «сльозинку на щоці дитини», якої, мовляв, не варті жодні ідеї та революції.
«Захисник сліз», судячи з сюжету роману, зовсім не про дитинку думав. А мучився всесвітньою заздрістю, спілкувався з бісом, і, дійсно, був натхненником убивці. Один з критиків влучно обізвав цей персонаж «надлюдинкою». Тобто маленьким, мерзенним моральним виродком, що відчуває себе «володарем світу».
Мої російські друзі, вам цей портрет нікого не нагадує?

Євген ЯКУНОВ
м. Київ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #31 за 01.08.2014 > Тема "Резонанс"