Версiя для друку Обговорити в форумi

Слово – зброя!

...А розлука така,
 що її не буває замало,
 хто її скуштував,
 той медами назве полини.
С. Сурмач
(«Я ще вчора стискав…»)

Війна. Вона поступово, але невпинно заповнює собою все життя. Змушує годинами сидіти в Інтернеті, намагатися не пропускати випусків новин. Про те, щоб читати щось ліричне, наразі не йдеться.
Але жити війною 24 години на добу неможливо. На цьому емоційному фоні ковтком цілющого повітря може стати зустріч з прекрасним – чи то природою, чи талановитими людьми. І якщо з першим в нашому благословенному краї проблем немає, то цікаві події відбуваються не кожного дня. Незважаючи на те, що «поетів у Лубнах – хоч до неба з них греблю гати», є серед них той, чия творчість мені особливо близька і зустрічі з яким намагаюся не проґавити. Це – автор наведених слів про поетів Сергій Сурмач, який, хоч і проживає на території тимчасово окупованого Криму, залишається нашим земляком. Він – автор книг «Дієслово» (2003), «У краю, де висиха Дніпро» (2004), «Зимові вогні» (2008), «Я, Віра…» (2012), «Полковник Зеленський» (2013), «Ангарський перевал» (2013), лауреат регіональної літературно-мистецької премії ім. Василя Симоненка, його поезії друкують, певно, всі місцеві видання.
Отож Сергій Сурмач прибув на кілька днів на батьківщину і прямо з потяга потрапив на зустріч з шанувальниками, яка відбулася 19 липня в приміщенні Лубенської центральної районної бібліотеки ім. Володимира Малика.
Охочі почути його вірші хутко заповнили вільні місця в залі; довелося «позичати» стільці в сусідів. Тут і лубенські «брати по перу», і шанувальники поетичного таланту автора. Дехто спеціально приїхав з Полтави чи Києва, Ромодана чи Михнівець. Модератором дійства була поетеса Ніна Шерстюк, яка нагадала присутнім основні віхи біографії поета, зачитала деякі його вірші. Вона наголосила, що тільки тут, у колисці української літератури, міг народитися такий талант і надала слово гостю.
– Справа не в мені, а в духовності нашого міста, – зауважив пан Сергій і перейшов до теми, яка всім зараз болить найбільше, – війни. Хвилиною мовчання вшанували пам’ять всіх загиблих на східних кордонах України.
Та Сурмач не був би Сурмачем, якби не почав розмову з жарту. Перефразовуючи Василя Стуса, він сказав: «Я – «текстильник» (автор текстів)» і продемонстрував зразки своєї продукції – «Сімферопольський вокзал», «Якби я знав», «Ходив Шевченко по Лубнах», «Темна вода», «Мерилін» та інші. Зараз пан Сергій працює над новою книгою з робочою назвою «Жевриво». Мріє писати мемуари, але вважає, що в поезії швидше добитися концентрації змісту.
С. Сурмач подякував своїм друзям — Наталії Баклай, Олександру Тарасенку, Анатолію Устименку, які минулого року видали в Лубенській комунальній друкарні дві його книги. «Полковник Зеленський», «Ангарський перевал», а також «Я, Віра…» про Героя України, вишивальницю Віру Роїк були високо оцінені земляками. Автор став лауреатом премії ім. Володимира Малика в номінації «Література і публіцистика» за 2013 р. Але прибути для отримання премії на початку весни він не зміг, тому церемонія вручення відбулася нині. Диплом лауреата вручив син Володимира Малика, голова благодійного Фонду «Слово» ім. В. Малика Олександр Сиченко. Директор Лубенського краєзнавчого музею Тамара Дяченко також привітала лауреата та подарувала Лубенській центральній районній бібліотеці книгу «Я, Віра…» та збірку авторів Лубенського літоб’єднання ім. О. Донченка.
С. Сурмач не залишився в боргу та презентував музею фото 1978 р., де В. Малик виступає в Першій школі робітничої молоді. Пригадав епізод, коли Володимир Кирилович «образив» поета. Знаючи, що молодий та гарячий Сергій виливав у віршах усе, що думав, він одного разу не надав йому слова для виступу. Тільки потім той зрозумів, що таким чином Малик рятував його від неприємностей. (На жаль, не від усіх. — Авт.)
Сюрприз приготувала і бібліотека: вірші автора лунали у виконанні її працівників — Тетяни Сафронової, Оксани Василенко, Олени Самойленко. Кожна обирала поезії, які більше припали до серця. А вибирати є з чого! Адже майже кожен вірш пана Сергія має більше смислів, ніж деякі товсті романи, викликає одночасно гаму почуттів: радість і печаль, сміх і сльози або навпаки: ненависть і надію, здивування і прозріння. (Схожу реакцію в мене викликали оповідання Миколи Рябчука з книги «Сто казок», між іншим, мемуари. Але вірші – це коктейль не тільки смислів, а й звуків, рифм, заворожуючого ритму).
І знову слово Сергію Сурмачу. Легенди, «Ти минаєш», «Провістя печалі», «Одкровення Івана Сокульського», «Пейзаж № 10», «А там, де ходила ти», «На вулиці, де ти живеш», «Стільникова серенада», «Курортний Романс», «Моросінь», «Минають морози», «Сезон-енд», «Дідусева скрипка», «Листи до Віки» — маленької внучки, продовження роду, якій він розповідає, «що груша в пазусі ховає/ маленьку кузню цвіркуна» присутні слухали, затамувавши подих. Дехто тихенько цитував улюблені вірші разом з автором.
Директор бібліотеки, патріот, привітна і щира людина Валентина Сьомак прочитала «Ангарський перевал» С. Сурмача та «Якби не ти…» – присвяту дружині Надії. Хочеться навести його повністю: «якби не ти то хто у мене є/ отой самітник в сивині щетини/ що в дзеркалі себе ледь впізнає/ якби не ти що вік була єдина/ якби не ти то хто б я був отут/ поцейбіч люстра – я обличчя стер це/ якби не ти кому б я слав салют/ хай навіть крововиливом у серце». Погодьтесь, не кожна жінка заслуговує таких слів, та й із тих мало, хто їх отримує.
Харизматична поетка і журналістка Ганна Кревська розповіла історію, як вірш Сергія Сурмача «Відстань шаблі» допоміг їй у спілкуванні з воїном, який прибув з зони воєнних дій. Не довіряючи пресі взагалі, він не хотів навіть говорити про інтерв’ю, аж поки не побачив у неї цього вірша та не прочитав його:

«нас вбито в тридцять третьому тоді
настало так що ми не ми а тіні
за нас прийшли не ті і стали ті
а ми мовчали в немічнім німінні
тепер смішні тепер мавпуєм мавп
з нас кпинить всяк і шию гне ослаблу
та є у нас одне з найвищих прав
шляхетний шанс схопитися за шаблю
а шабля там де вже немає слів
там де молитву заступає битва
останній шанс останніх козаків
тоді й побачим в кого кров блакитна
а відстань шаблі нам не перейти
холодну річку леза у безодні
ми кола що розпалися брати
а не по крайніх хатах ґазди в споднях
не вір не плач не бійся не проси
найперше шабля не проси не бійся
а потім відстань серця і сльози
і квітка губ та то все після… після…»

Але «Відстань шаблі» було написано задовго до революції гідності та визвольної війни!
Про цей аспект творчості С. Сурмача немало говорилося на зустрічі. Адже не один його вірш можна назвати пророчим. Сам він посміхається і називає себе «прозірцем». Я ж дозволю собі висловити думку, що дива тут немає. Просто настав час його віршів. Адже це Сергій разом з іншими письменниками (Ліна Костенко, Василь Шкляр, Андрій Кокотюха, Марія Матіос – найвідоміші з них) готували народ до боротьби за свободу. Як учитель історії він добре розуміє причинно-наслідкові зв’язки подій, що відбувалися і відбуваються в країні та світі. А подати матеріал у поетичній формі може так, що доходить не лише до розуму, а й до серця («А ми дивились та мовчали» з циклу «Похмілля», «Батуринський цикл», «Полковник Зеленський»). Ось і ожили чорні запорожці («ранорозтривожці»).
Зі своїм поглядом на вірші, поезію С. Сурмача та події в Україні емоційно виступила студентка, майбутній історик Аліна Забрейко. Певно, молодість і повинна бути більш радикальною і не боятися говорити те, що думає.
Говорити про поезію Сергія Сурмача можна довго, але краще розгорнути одну з його книг та поринути в світ поезії. Вірю, що кожен зможе знайти там вірші, що зачеплять найпотаємніші струни душі, а отже, принесуть задоволення.

Антоніна ДАНИЛЕНКО,
журналіст
м. Лубни

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #31 за 01.08.2014 > Тема "Українці мої..."