Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4444)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4116)
Українці мої... (1658)
Резонанс (2110)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1844)
Крим - наш дім (1028)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (241)
Бути чи не бути? (308)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (202)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
САВА ╤ ЛАВА
Наш╕ традиц╕╖


«20 ДН╤В У МАР╤УПОЛ╤», ДЖАМАЛА ╤ «КОНОТОПСЬКА В╤ДЬМА»:
Стали в╕дом╕ лауреати Шевченк╕всько╖ прем╕╖…


ПРАВДА ДВО╢СЛОВА
Наш╕ традиц╕╖


ОЧИМА БЕЛЬГ╤ЙСЬКОГО ФОТОГРАФА
На його зн╕мках - чорно-б╕ла пал╕тра Майдану…


МИСТЕЦЬКА «ЗДИБАНКА В «НОР╤»
Виставка в╕дбулася без обмежень ╕ упереджень. В╕дб╕р ╕ цензура були в╕дсутн╕…




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #32 за 08.08.2014 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#32 за 08.08.2014
ГАННУСЯ
Володимир ВАРТАНЬЯН

Проза життя

ПРО АВТОРА

Володимир Емману╖лович Вартаньян народився 28 липня 1938 року в м. Ялта в родин╕ службовц╕в. З листопада 1941 до кв╕тня 1944 року перебував у Криму на тимчасово окупован╕й фашистською Н╕меччиною територ╕╖. Як син батька-╓врея побував у фашистських гестапо ╕ концтабор╕, а 27 червня 1944 року як син матер╕-в╕рменки був депортований з Криму на П╕вденний Урал ╕ дитиною пров╕в у стал╕нському засланн╕ 12 рок╕в.
У 1962 роц╕ зак╕нчив Казанський ╕нженерно-буд╕вельний ╕нститут. К╕лька рок╕в був ╕нженерно-техн╕чним прац╕вником на буд╕вельних майданчиках, а згодом перейшов на педагог╕чну роботу в техн╕кум.
Працював в м╕стах Уф╕, Сегеж╕, Петрозаводську, Новорос╕йську. З 1979 року проживав у м╕ст╕ Бахчисара╖ Кримсько╖ област╕, працював викладачем спец╕альних дисципл╕н Бахчисарайського ф╕л╕алу Кримського агропромислового коледжу Кримського аграрно-технолог╕чного ун╕верситету. Сво╓ житт╓ве кредо в╕н висловлював такими словами: за фахом — ╕нженер-буд╕вельник, за покликанням — педагог, а душею — поет-л╕рик.
В╕н писав в╕рш╕ ╕ прозу рос╕йською мовою, перекладав в╕рш╕ з 25 ╓вропейських мов ╕ з 13 мов народ╕в колишнього Союзу (п╕дрядники завжди робив сам).
Друкувати сво╖ твори в пер╕одичн╕й прес╕ Володимир Вартаньян почав з 1958 року. За сво╓ творче життя в╕н написав ╕ видав у р╕зних видавництвах 14 книг: п’ять пов╕стей, 8 поетичних зб╕рок ╕ одну зб╕рку опов╕дань.
У 2000 роц╕ Володимира Вартаньяна було прийнято до Нац╕онально╖ Сп╕лки письменник╕в Укра╖ни. Цього ж року Кримське в╕рменське товариство назвало В. Е. Вартаньяна «Людиною року» за пл╕дну роботу по зм╕цненню м╕жнац╕ональних зв’язк╕в у Криму.
В останн╕ роки свого життя Володимир Вартаньян захопився розробленням елемен-тарних ознайомчих комп’ютерних програм з вивчення р╕зних мов. Встиг розробити так╕ програми з ╕вриту, ╕дишу, в╕рменсько╖, кримськотатарсько╖, грузинсько╖, укра╖нсько╖ (т╕льки розд╕л «Буд╕вництво»), ╕тал╕йсько╖, турецько╖ та японсько╖ мов.
Готував до видання книгу ╓вропейсько╖ поез╕╖ у сво╖х перекладах, до яко╖ мали ув╕йти переклади в╕рш╕в з 30 мов. На жаль, зд╕йснити сво╖ творч╕ плани не встиг. Поет, проза╖к, перекладач Володимир Емману╖лович Вартаньян п╕шов ╕з життя у розповн╕ творчих сил 2007 року.
Свою пов╕сть «Ганнуся» — хвилюючу розпов╕дь про нелегку долю просто╖ ж╕нки, в╕н запов╕дав Данилов╕ Кононенку, з яким в останн╕ роки п╕дтримував добр╕ творч╕ стосунки, перекласти укра╖нською мовою, яку в╕н вивчав, любив ╕ пробував сам нею писати.
Отож викону╓мо одне з передсмертних побажань автора: друку╓мо його пов╕сть укра╖нською мовою.

Володимир ВАРТАНЬЯН
ГАННУСЯ

ПОВ╤СТЬ

1
Колишн╓ подружжя мовчки йшло додому безлюдними вулицями м╕ста п╕д рясним дощем. Чорн╕ грозов╕ хмари в неб╕, з╕штовхуючись, метали одна в одну вогненн╕ блискавки, а за якусь мить гр╕зно гуркот╕ли громами.
Олекс╕й обережно тримав Ганну п╕д руку, але вона зараз нав╕ть не в╕дчувала його дотику. Мокрий в╕тер немилосердно ╕ набридливо хльостав ╖х по в╕дкритих обличчях, жбурляв холодн╕ струмен╕ води за ком╕р. Однак вони продовжували йти, не звертаючи н╕яко╖ уваги на негоду.
У кожному з них клекотав св╕й вулкан пережитого: Олекс╕й соромливо подумки перебирав под╕╖ останн╕х рок╕в ╕ сво╖ вчинки щодо Ганни, а вона роздумувала про те, як безглуздо ╕ неспод╕вано вони втратили сво╖х двох син╕в.
Ганна розум╕ла, що в житт╕ всяке бува╓, але чому ж саме з нею воно вчинило так жорстоко? Чому ╖й, яка н╕коли н╕кого не образила, випали ц╕, так╕ страшн╕, муки? За що? За як╕ гр╕хи?..
Ганна пригадала, що свого часу Олекс╕й ╕ одружився з нею, назло сво╖й наречен╕й, котра чомусь посварилася з ним ╕, можна сказати, з жалост╕ до Ганни: вона четвертий м╕сяць була ваг╕тною.
Под╕╖ пережитого одна за одною випливали з далекого минулого, але думки пост╕йно ╕ безжал╕сно поверталися до того, з чого почалися вс╕ ╖хн╕ нещастя…

2
Завтра, в нед╕лю, в ╖хнього синочка ╤горка свято — йому виповню╓ться с╕м рок╕в. Щороку цього дня Ганна спец╕ально для нього пекла його улюблений пир╕г з капустою. Ось ╕ сьогодн╕, в суботу, Ганнуся вже запаслася вс╕м необх╕дним для цього (благо, вона сама працю╓ продавчинею продовольчого магазину!).
Робочий день вже ск╕нчився. Ганна подивилася в дзеркало, привела в порядок сво╓ волосся, зняла б╕лосн╕жний халат ╕ заквапилась додому, де ╖╖ завжди нетерпляче оч╕кував ╤горьок. Поки його батько Олекс╕й, так само, як ╕ мама, був на робот╕, хлопчик д╕ймав сво╖ми запитаннями бабусю. Доросл╕ не дивувалися так╕й повед╕нц╕ дитини: адже синок п╕зна╓ навколишн╕й св╕т! Але протягом останнього тижня його ц╕кавило т╕льки одне питання, на яке в╕н н╕як не м╕г отримати зрозум╕лу в╕дпов╕дь.
Ув╕йшовши до к╕мнати, Ганна знову почула, як ╖╖ ╤горьок запиту╓ бабусю:
— Бабуся, а Бог ╓?
— ╢, любий, ╓, — нарешт╕ таки заспоко╖ла його бабуся.
— А де в╕н живе? — допитувався внучок.
Бабуся розгублено розвела руками:
— Не знаю, любий, не знаю.
Пом╕тивши, що прийшла мама, ╤горьок кинувся до не╖.
— Мамочко, а Бог ╓?
Ганна спробувала було в╕дмахнутися в╕д сина, але та настирлив╕сть, з якою в╕н к╕лька раз╕в повторив сво╓ запитання, почала непоко╖ти ╖╖. Спод╕ваючись припинити цю розмову, Ганна вир╕шила видати синов╕ в╕дразу всю ╕нформац╕ю ╕ дуже серйозно в╕дпов╕ла:
— Звичайно, ╓. В╕н живе на неб╕.
╤горьок зрад╕ло пригорнувся до мами ╕ тихо промовив:
— Я хочу на небо. Я хочу до Бога.
Мати тривожно глянула на сина ╕ здивовано знизила плечима.
Саме в цей час до к╕мнати ув╕йшов Олекс╕й.
╤горьок кинувся до батька. Обхопивши його ноги, закинув догори голову, щоби бачити батькове обличчя, ╕ пов╕льно промовив:
— Таточку, я хочу на небо, до Бога.
Олекс╕й не надав особливого значення синовим словам ╕ з усм╕шкою буркнув:
— Тоб╕ ще рано.

3
Весь нед╕льний ранок Ганнуся поралася б╕ля плити, вкладаючи усю свою материнську любов в пир╕г з капустою, що вип╕кала для ╤горка. Але думки про сина, його запитання про Бога ╕ небо все б╕льше непоко╖ли ╖╖. Ганна н╕як не могла зрозум╕ти, яка причина цих питань. Може, хлопчика сл╕д показати л╕карю-псих╕атру? А можливо, просто бабуся необережно сказала якусь фразу про Бога, яка запала дитин╕ в душу? А може, хтось розмовляв з ╤горем на цю тему п╕д час в╕дсутност╕ батьк╕в?
Ганна бол╕сно м╕ркувала над цими питаннями, але в╕дпов╕д╕ на них не знаходила.
Ось уже й гост╕ почали збиратися на син╕в день народження. В╕н рад╕сно приймав подарунки, тут же в╕д-криваючи коробки ╕ згортки, лукаво позирав на нових гостей в оч╕кування чергового подарунка, б╕гав ╕ метушився, облизуючи губи, з великими труднощами стримував себе, щоб не в╕дщипнути непом╕тно хоча б маленький шматочок в╕д святкового пирога з капустою. Але в його очах пост╕йно був присутн╕й якийсь неприродн╕й блиск, немов як╕сь б╕сики переб╕гали з одного ока в друге.
Хоч святковий ст╕л уже давно був готовий для гостей, В╕ктор, старший Ганнин брат, запропонував:
— А давайте-но ми п╕демо на природу, до Дн╕пра ╕ там гарненько в╕дпочинемо й повеселимось!
Ганнина сестра Марина не в╕дразу погодилася з ц╕╓ю пропозиц╕╓ю, але Олекс╕й умовив ╖╖. ╤ т╕льки з ╤горком в╕дбувалося щось неймов╕рне. Почувши, що доросл╕ збираються до Дн╕пра, в╕н неспод╕вано почав плакати:
— Не треба до Дн╕пра! Я не хочу! Йд╕ть без мене!
Доросл╕ розц╕нили цю уперт╕сть як примху ╕ продовжували збирати сумки. А ╤гор упав на л╕жко, уткнувся обличчям в подушку ╕ г╕рко заридав:
— Я не п╕ду!
Батьки майже силом╕ць потягли його за собою.

4
На пляж╕, як це зазвичай бува╓ у л╕тн╕ погож╕ дн╕, нав╕ть яблуку н╕де було впасти. Сонце, що вис╕ло в неб╕ великою жовтою динею, нещадно палило над головами пляжник╕в. Весела компан╕я ледь знайшла соб╕ т╕нисте м╕сце п╕д деревом. Ганнуся розстелила прям╕с╕нько на п╕ску ковдру, розставила на н╕й посуд, випивку ╕ закуску.
Гост╕ ╕ ╖╖ чолов╕к в╕дразу ж помчали до р╕чки ╕ з великим задоволенням п╕рнали в прохолодну воду. А ╤горьок пригорнувся до матер╕, наче боявся, що ╕ його силом╕ць потягнуть туди. Хлопчик чомусь пан╕чно боявся води ╕ нав╕ть не насм╕лювався п╕д╕йти ближче до берега. Ганна, захопившись серв╕руванням ╕мпров╕зованого столу, якось ╕ не пом╕тила, що сина нема поруч з нею. Вона озирнулася довкруж, але його н╕де не було.
╤ раптом вона побачила, що багато пляжник╕в, як за командою, з╕рвалися з╕ сво╖х м╕сць ╕ поб╕гли до Дн╕пра. Вона не в╕дразу зрозум╕ла, в чому тут р╕ч.
— Ганю! Ганнусю! — почула вона голос В╕ктора, що долинав з р╕чки. — Де ╤гор?
— Та десь тут! — гукнула Ганна ╕ в╕дразу ж об╕мл╕ла: ╤горя поруч з нею не було.
Прожогом кинулася вона до берега ╕ побачила, як чуж╕ чолов╕ки виносять з води ╖╖ хлопчика. Ганна н╕як не могла зрозум╕ти, як в╕н опинився у вод╕. Хтось поб╕г шукати рятувальник╕в, хтось метався по пляжу в пошуках людини з сотовим телефоном, щоб викликати швидку медичну допомогу, а якийсь чолов╕к в димчатих окулярах з великими зусиллям чаклував над бездиханним т╕лом ╤горка, намагаючись зробити йому штучне дихання, масаж ╕ вилити з нього воду, яко╖ в╕н наковтався. Але вс╕ його намагання врятувати дитину були марними: пляжний л╕кар, який приб╕г на м╕сце пригоди, констатував смерть хлопчика…

5
Ганнуся прийшла до тями т╕льки вдома. Вона бол╕сно намагалася зрозум╕ти або пригадати, як ╖╖ ╤горьок, ╖╖ безц╕нна кровиночка, опинився у вод╕. У сво╖х роздумах про це вона знову й знову втрачала св╕дом╕сть. Мати зрозум╕ла т╕льки одне: подальше ╖╖ життя вже не ма╓ тепер н╕якого сенсу! Ганну охопила глибока депрес╕я. Турботливий ╕ лаг╕дний Олекс╕й просиджував б╕ля л╕жка дружини, яка весь час марила. В коротк╕ хвилини здорово╖ св╕домост╕ Ганнусю чомусь непоко╖ло одне й те ж питання: «Чому це Олекс╕й, який у молод╕ роки так дуже захоплювався ╕ншими ж╕нками, з нею завжди був стриманий ╕ досить холодний?» Та вона й не оч╕кувала в╕дпов╕д╕ на це питання, хоч Олекс╕й продовжував турбуватися про дружину.
— Заспокойся, Ганнусю! — в╕н лаг╕дно погладив ╖╖ волосся. — Звичайно, на нас звалилося велике нещастя. Але ж життя трива╓. Треба якось жити…
Ганна уважно подивилася на свого чолов╕ка, але н╕чого йому не в╕дпов╕ла ╕ т╕льки г╕рко заплакала. ╥╖ сльози розривали Олекс╕ю серце, та в╕н не знав, як зв╕льнити дружину в╕д цих тяжких переживань. ╤ тод╕ в╕н задумався над тим, як пол╕пшити матер╕альний стан с╕м’╖, щоб в нього з’явилась ф╕нансова можлив╕сть хоч трохи побалувати дружину подарунками.
╤ Олекс╕й влаштувався на роботу шофером-«далекоб╕йником» — перевозити КАМАЗом вантаж╕ на велик╕ в╕дстан╕.

6
Зароб╕тки справд╕ були досить пристойними, але при цьому Олекс╕й подовгу не бував удома, перебуваючи в черговому рейс╕. Ганнуся завжди з хвилюванням чекала на його повернення. ╤нколи вона не спала всю н╕ч у тяжких роздумах: «Як в╕н там без мене?». Вона почала лякатися всього: шурхоту, тиш╕, дитячого плачу в двор╕…
Так минуло к╕лька м╕сяц╕в. Життя поступово налагоджувалось. Вертаючись з чергового рейсу, Олекс╕й завжди привозив Ганн╕ не дуже дорог╕, але при╓мн╕ подарунки. Ганнуся рад╕ла ╖м, як мала дитина. В дн╕, коли Олекс╕й був в╕льний в╕д по╖здок ╕ пост╕йно перебував удома, в╕н був дуже прив╕тний ╕ лаг╕дний з дружиною. Недавня страшна б╕да потихеньку в╕д-ступала в╕д с╕м’╖, ╕ молоде подружжя поступово верталося до нормального життя.
Якось Ганна, звертаючись до Олекс╕я, на ходу мовила фразу, яка в одну мить зм╕нила усе ╖хн╓ подальше життя:
— Олексо, а у нас, зда╓ться, буде дитина.
Олекс╕й, розгубившись т╕льки на одну мить, лаг╕дно об╕йняв дружину, н╕жно поц╕лував ╖╖ ╕ тихо прошепот╕в:
— Дякую, люба, за цю дуже при╓мну новину!
В╕д цього дня в╕н почав ще б╕льше турбуватися про свою дружину, намагаючись багато ж╕ночих справ по дому взяти на сво╖ плеч╕…
А коли народився син, його назвали на честь батька також Олекс╕╓м.

7
Олекс╕й-старший продовжував працювати «далекоб╕йником». Але тепер йому далек╕ рейси випадали все р╕дше, ╕ зазвичай в╕н про╖жджав одн╕╓ю ╕ т╕╓ю ж трасою. ╤ щоразу, коли його КАМАЗ починав спускатися з пологого узг╕рка в одне з численних придорожн╕х с╕л, Олекс╕й ще здалеку шукав поглядом крутий двосхилий дах невеликого типового переселенського будиночка. В╕н знав, що скоро побачить невеличкий пал╕садник, обнесений зеленим штахетником ╕ з розлогою шовковицею посередин╕.
Цей будиночок запам’ятався йому в╕д того самого ос╕ннього дня, коли в╕н, вертаючись з чергового рейсу додому, пом╕тив на околиц╕ невеликого районного центру одиноку д╕вочу постать, яка стояла на узб╕чч╕. Поруч з нею стояв невеликий ╕з св╕тлого дерева столик. Д╕вчина нер╕шуче п╕дняла руку, ╕ Олекс╕й з подивом в╕дчув, що в╕н охоче, з якоюсь тихою рад╕стю з’╖жджа╓ на узб╕ччя.
Зупинився. Визирнув з каб╕ни. Запитав:
— Куди ╖хати, красуне?
Перед ним стояла д╕вчина рок╕в дев’ятнадцяти, б╕лява, с╕роока, в джинсовому костюмчику, що добре пасував ╖й. Була вона на вигляд такою дуже тенд╕тною, що Олекс╕й квапливо вистрибнув ╕з каб╕ни, щоб поставити власноруч ╖╖ столик до кузова сво╓╖ автомашини.
Виявилось, що д╕вчину звуть Ганною, як ╕ його дружину, а живе вона в сел╕ к╕лометр╕в за двадцять в╕д райцентра. Олекс╕й всю дорогу, дивуючись соб╕, безугавно торохт╕в, жартував, скоса позираючи на чар╕вну попутницю. А вона б╕льше мовчала, усм╕хаючись чомусь сво╓му, пота╓мному.
П╕д’╖хали до будиночка з зеленим штахетником ╕ шовковицею п╕д в╕кнами. Олекс╕й зняв з кузова столик. Ганнуся подала йому з╕м’ят╕ грош╕.
— Та що ти! — в╕дмахнувся в╕д не╖ Олекс╕й. — Ще чого! Давай додому донесу. А хто вдома? Раптом у тебе чолов╕к ревнивий: ще в╕длупцю╓ мене.
— Я живу одна, — сказала раптом тремтливим голосом Ганнуся ╕ вперше подивилася на Олекс╕я очима, повними сл╕з.
— Тобто як це — одна?
— Ран╕ше ми були з мамою, але вона померла минулого л╕та. А б╕льше у нас н╕кого нема.
— А батько? — спитав Олекс╕й.
— Не знаю. Вони з мамою розлучилися, коли я ще була маленькою.
В Олекс╕я защем╕ло серце. В╕н помовчав. Зан╕с столик до хати. Озирнувся довкола: скр╕зь чисто, прибрано, пом╕тив старенький ламповий телев╕зор, голубу лампочку п╕д стелею.
Неспод╕вано для себе Олекс╕й д╕став з╕ сво╓╖ кишен╕ грош╕ ╕ поклав ╖х на столик, котрий щойно зан╕с до хати.
— Ти… Це, в╕зьми, будь ласка. Не подумай н╕чого поганого. Я в╕д щирого серця, — пробурмот╕в Олекс╕й ╕ коротко попрощався: — До побачення. Будь здорова!

8
Тижн╕в через три Олекс╕й знову вирушив у рейс знайомими маршрутом. Зупинився б╕ля знайомо╖ хати. Але двер╕ ╖╖ виявились на замку. Тод╕ Олекс╕й написав записку ╕ приколов ╖╖ до дверей: «Ганнусю! Через два дн╕ вертатимусь. Олекс╕й».
Цього разу Олекс╕й витратив ус╕ грош╕. Йому нав╕ть довелося трохи позичити в друз╕в. Але зате в╕н урочисто зан╕с до Ганнусино╖ к╕мнати новий кольоровий телев╕зор ╕ красивий торшер жовтих тон╕в. Ганнуся нав╕ть роз-плакалася…
А «далекоб╕йник» Олекс╕й (це в╕дразу пом╕тили вс╕ друз╕ й сус╕ди) почав працювати ще завзят╕ше: хапався за будь-яку роботу, яку йому пропонували, ╖здив у позачергов╕ рейси, у в╕льн╕ в╕д по╖здок дн╕ виконував слюсарн╕ роботи в сво╓му гараж╕.
— Олекс╕ю, ти геть очман╕в. Нав╕що надрива╓шся? Нам з тобою вистачить ╕ тих грошей, як╕ ти заробля╓ш. Ти аж змарн╕в, — не раз казала йому його Ганнуся, законна дружина. — Пропусти пару рейс╕в. Та й Олекс╕йчик суму╓ без тебе.
Та Олекс╕й в╕дбувався жартами: мовляв, встигну ще на тому св╕т╕ в╕дпочити. ╤ знову — робота, робота, робота…
Через р╕к п╕сля ╖хньо╖ першо╖ зустр╕ч╕ Ганнуся-молодша народила д╕вчинку, яку вони з Олекс╕╓м назвали Св╕тланкою.
Тепер, вертаючись з чергового рейсу, Олекс╕й вже купував подарунки для чотирьох. Нав╕ть у нього за спиною, в «спальнику» автомашини стояли чотири коробки, на кожн╕й з яких було написано ╕м’я: Ганна, Олекс╕йчик, Ганнуся, Св╕тланка…
Якось Олекс╕й з╕знався Ганнус╕ в усьому: чесно розказав ╖й про дружину й сина. Нав╕ть незграбно пожартував: ось, мовляв, який я шах перський — починаю заводити гарем!

9
Здавалось, н╕що не зможе в╕д╕рвати Олекс╕я н╕ в╕д одн╕╓╖, н╕ в╕д друго╖ с╕м’╖. У глибин╕ його душ╕ було неспок╕йно. В╕н верт╕вся в л╕жку довгими безсонними ночами, певно, в тисячний раз, запитуючи себе: а що ж буде дал╕? ╤ не знаходив в╕дпов╕д╕. Про розлучення з Ганною не могло бути й мови: в╕н дуже любив ╖╖ ╕ не уявляв свого життя без Олекс╕йчика. В той же час в╕н нав╕ть не уявляв соб╕, як в╕н житиме без Ганнус╕ ╕ маленько╖ Св╕т-ланки. Серце Олекс╕я краялось навп╕л...

(Продовження буде)

Переклав з рос╕йсько╖
Данило КОНОНЕНКО
(Переклад зд╕йснено за виданням: Владимир Вартаньян, «Аннушка», повесть. Симферополь, «Доля», 2000)

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #32 за 08.08.2014 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=13734

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков