"Кримська Свiтлиця" > #32 за 08.08.2014 > Тема "Українці мої..."
#32 за 08.08.2014
НЕ СТАЛО В╤КТОРА БАРАНОВА, ПОЕТА, ЯКИЙ ЗАКЛИКАВ НАС НЕ БУТИ ХОХЛАМИ
Поети не вмирають!
В╕ктор БАРАНОВ ДО УКРА╥НЦ╤В
Я запитую в себе, питаю у вас, у людей, Я питаю в книжок, роззираюсь на кожн╕й стор╕нц╕: Де той р╕к, де той м╕сяць, той проклятий тиждень ╕ день, Коли ми, укра╖нц╕, забули, що ми — укра╖нц╕? ╤ що в нас ╓ душа, повна власних чеснот ╕ щедрот, ╤ що ╓ у нас дума, яка ще од Байди нам в'╓ться, ╤ що ми на Вкра╖н╕ — таки укра╖нський народ, А не просто юрба, що у зв╕тах населенням зветься. ╤ що хм╕ль наш — у п╕сн╕, а не у барилах вина, ╤ що щедр╕сть — в серцях, а не у магазинних в╕тринах. ╤ що ╓ у нас мова, ╕ що укра╖нська вона, Без яко╖ наш край — територ╕я, а не Вкра╖на. Я до себе кажу ╕ до кожного з вас: — Говори! Говор╕мо ус╕, хоч ми й добре навчились мовчати! Запитаймо у себе: в╕дколи, з яко╖ пори Почали укра╖нц╕ себе у соб╕ забувати? Запитаймо й про те, як ми дружно д╕йшли до буття, У якому св╕домост╕ наш╕й збагнути незмога, Чом солодшим од меду нам видався чад забуття Р╕дних сл╕в, ╕ п╕сень, ╕ джерел, ╕ стежок в╕д порога? Укра╖нц╕ мо╖! То вкра╖нц╕ ми з вами — чи як? Чи в «моголах» ╕ вмерти судила нам доля пихата? Чи в могили й забрати судилось нам наш переляк, Що розцв╕в нам у душах смиренн╕стю «меншого брата»? Укра╖нц╕ мо╖! Як г╕рчать мен╕ власн╕ слова... Знаю добре, що й вам вони теж — не солодк╕ гостинц╕. Але мушу казати, бо серце, мов св╕чка, сплива, Коли бачу, як люто себе зневажають вкра╖нц╕. Укра╖нц╕ мо╖! Дай вам Боже ╕ щастя, ╕ сил. Можна жити й хохлом, ╕ не зг╕ркне в╕д того хл╕бина. Т╕льки хто ж колись небо нахилить до ваших могил, Як не зраджена вами, зневажена вами Вкра╖на?..
НЕ СТАЛО В╤КТОРА БАРАНОВА, ПОЕТА, ЯКИЙ ЗАКЛИКАВ НАС НЕ БУТИ ХОХЛАМИ
Голова Нац╕онально╖ сп╕лки письменник╕в Укра╖ни В╕ктор Баранов помер у середу вранц╕ п╕сля важко╖ тривало╖ хвороби на 64-му роц╕ життя. В╕н залишив по соб╕ значний творчий доробок як поет, проза╖к ╕ перекладач, пов╕домля╓ «Укр╕нформ». П╕сля зак╕нчення ф╕лолог╕чного факультету Ки╖вського ун╕верситету ╕мен╕ Тараса Шевченка В╕ктор Баранов працював у видавнич╕й сфер╕, до останн╕х дн╕в свого життя був головним редактором л╕тературного журналу «Ки╖в». Йому належить ряд зб╕рок поез╕й ╕, зокрема, широко в╕домий в╕рш-заклик «До укра╖нц╕в». З-п╕д його пера вийшли популярн╕ серед читач╕в зб╕рки пов╕стей та опов╕дань, гумористичних твор╕в ╕ л╕тературних парод╕й, романи «Презент», «Притула», «Не в╕р, не б╕йся, не проси», «Смерть по-б╕лому». За останн╕й з цих твор╕в письменник удосто╖вся М╕жнародно╖ л╕тературно╖ прем╕╖ ╕мен╕ М. Гоголя. Йому також присуджен╕ прем╕╖ ╕мен╕ ╢вгена Плужника, Олекси Г╕рника, Михайла Коцюбинського, Григор╕я Сковороди. В╕ктор Баранов також переклав укра╖нською твори ц╕лого ряду румунських письменник╕в, був в╕це-президентом Товариства «Укра╖на - Румун╕я». Багато сил ╕ енерг╕╖ в╕ддав В╕ктор Баранов справ╕ консол╕дац╕╖ письменник╕в Укра╖ни, об’╓днанню ╕ розбудов╕ за нин╕шн╕х нелегких умов Нац╕онально╖ письменницько╖ сп╕лки. В╕н залишиться у нов╕тн╕й укра╖нськ╕й ╕стор╕╖, у серцях вс╕х, хто його знав як людина високого таланту ╕ щиро╖, щедро╖ душ╕.
***
Р╕к тому «Кримська св╕тлиця» до дня народження В╕ктора Баранова — а припада╓ в╕н на Покрову, 14 жовтня — опубл╕кувала стор╕ночку нових в╕рш╕в поета, передмову до яко╖ написав Данило Кононенко. Хто ж знав, що це буде остання прижитт╓ва публ╕кац╕я оч╕льника нашо╖ письменницько╖ Сп╕лки у «Св╕тлиц╕»... Ми поверта╓мося до т╕╓╖ публ╕кац╕╖ — нехай ляже вона в╕нком в╕чно╖ пам’ят╕ до могили Поета, який учив нас бути Укра╖нцями... * * * Хто з нас, укра╖нц╕в (та й х╕ба т╕льки укра╖нц╕в?!), не зна╓ цього прекрасного в╕рша-заклику, в╕рша-звернення знову ж таки до нас, укра╖нц╕в:
Укра╖нц╕ мо╖! То вкра╖нц╕ ми з вами, чи як? Чи в «моголах» ╕ вмерти Судила нам доля пихата? Чи в могили й забрати Судилось нам наш переляк, Що розцв╕в нам у думах Смиренн╕стю «меншого брата»?
Цитую скорочено, бо цей хвилюючий в╕рш нашого талановитого поета В╕ктора Баранова давно уже став п╕снею, яка пробуджу╓ наш╕ приспан╕ душ╕ й серця, змушу╓ нас ще ╕ ще раз замислитись: то хто ж ми — укра╖нц╕ чи хохли? Змушу╓ в╕дчути себе, нарешт╕, укра╖нцями, великим укра╖нським народом на сво╖й р╕дн╕й укра╖нськ╕й земл╕: «╤ що ми на Вкра╖н╕ — таки укра╖нський народ, а не просто населення, як це у зв╕тах да╓ться. ╤ що ╓ у нас мова, ╕ що укра╖нська вона, без яко╖ наш край — територ╕я, а не Вкра╖на…» А мова, як в╕домо, — душа народу, без мови нема╓ нац╕╖, а отже, й нема╓ чи не буде нас. Отож ми повинн╕ любити, шанувати ╕ берегти нашу р╕дну материнську мову, бо без не╖ ми зачахнемо ╕ зав’янемо. Я часто згадую свого знайомого землячка з Шевченкового краю (на жаль, уже пок╕йного), який сво╖м неоковирним суржиком, де треба, де й не треба, б’ючи себе в груди, казав: «Я — хахол. Ми з ж╓ною хахли…». ╤ коли я його намагався наставити на шлях ╕стини, що сл╕д бути б не хохлом, а укра╖нцем, в╕н глипав на мене безбарвними очима ╕ якось тупо твердив: «А мн╓ вс╕равно…». Так от, щоб не було нам все одно, поет В╕ктор Баранов ╕ написав цього в╕рша... Ск╕льки душевного болю ╕ г╕ркоти в поетових словах. Не в╕д хорошого ж життя доводиться йому нас, укра╖нц╕в, привселюдно соромити, закликати бути укра╖нцями, а не хохлами. Тож будьмо ними нин╕, пр╕сно ╕ завжди! Якби так, не дай Боже, склалося, щоб В╕ктор Баранов з яко╖сь причини не написав би б╕льше н╕чого, окр╕м цього в╕рша-звернення «До укра╖нц╕в», — в╕н би цим одним полум’яним в╕ршем ув╕йшов би до золотих стор╕нок нашо╖ багато╖ тематично ╕ жанрово розма╖то╖ укра╖нсько╖ л╕тератури. Але ж В╕ктор Баранов ма╓ високий талант в╕д Бога, тому йому Бог посприяв, аби цей письменник написав ще багато в╕рш╕в — ╕ патр╕отичних, ╕ л╕ричних, ╕ гумористичних, як╕ склали його поетичн╕ зб╕рки «Народження полум’я», «У середу рано», «Жоржини в мамин╕м саду», «Поворожи на вран╕шн╕й зор╕», «Хата синьоока»; зб╕рки л╕тературних парод╕й та гуморесок «В╕чний двигун», гумористичних пов╕стей «Лауреат «Золотого пера» та «На меж╕ тисячол╕ття»; сатиричного роману «Презент»; книг пов╕стей та опов╕дань «Переступаючи пор╕г», «Смуга б╕ла, смуга чорна»; роман╕в «Притула», «Смерть по-б╕лому», «Не в╕р, не б╕йся, не проси», «Заплава»… А ще численн╕ л╕тературно-критичн╕, публ╕цистичн╕ та культуролог╕чн╕ публ╕кац╕╖ у прес╕, переклади твор╕в румунських письменник╕в. ╤ все це в╕н — В╕ктор Баранов, невсипуча, працьовита людина, голова Нац╕онально╖ Сп╕лки письменник╕в Укра╖ни, заслужений д╕яч мистецтв Укра╖ни, лауреат багатьох л╕тературних прем╕й. В╕рш╕ В╕ктора Баранова — бентежн╕, щир╕, хвилююч╕, емоц╕йн╕. Вони надихають читача любити р╕дну землю, свою Укра╖ну, материнську мову... Сьогодн╕ ми хочемо ознайомити шанувальник╕в художнього слова з новими поез╕ями В╕ктора Баранова. Нехай вони запалають у наших душах смолоскипами найщир╕ших почутт╕в, пробудять любов до ближнього, до р╕дного краю, до Укра╖ни.
Данило КОНОНЕНКО
В╕ктор БАРАНОВ «В╤ДСТАНЬ В╤Д ЛЮДИНИ ДО ЗЕМЛ╤ ВИМ╤РЮ╢ТЬСЯ ЖИТТЯМ...» * * * Душа ╕ще не настраждалась ╤ через те ╕ще жива... Сховавши п╕д кор╕ння жал╕сть, Трава рости не забува ╤ св╕т отавами диву╓, Себе в них вкотре воскреша. Либонь, таки ж болить не всу╓ ╥╖ невидима душа. Долоню простягну гарячу, Погладжу сторожко траву – ╤ не зомл╕ю, не заплачу, А т╕льки серцем оживу. Мов до ╕конки, нахилюся До лику впертого стебла ╤ помолюся, помолюся, Аби отава ще жила. * * * День хилиться на пруг, а мусив би – на плуг, Та ж бач, яка б╕да, що день той – недолуг, Бо з ноч╕ вийшов, наче ╕з дурдому. ╤ теше в╕н мене, як деревину струг, – То й я такий самий у днев╕ цьому. ╤ каже хтось мен╕: «Не буде ╕нших дн╕в! Живи, в яких вже ╓, ╕ Господа не гн╕в. Бо чим ти заробив хоч трохи кращих?!.» Отож ╕ вийшло так: соб╕ я долю спл╕в ╤з недолугих дн╕в, хоч думав – з непропащих. Але ж були, були ╕ в мене ╕нш╕ дн╕! Я в них палав, гор╕в у трепетн╕м огн╕! Я св╕т перевертав – ╕ св╕т корився!.. Аж бачу: все воно приснилося мен╕, ╤ та омана сонна – до пори вся. Тепер готов ╕ я на плуга налягти – Та п╕зно: ген стоять од в╕чност╕ свати, Як╕ н╕де не звикли довго ждати. ╤ я кричу до дня у три роти: Який ти ╓ – не йди з мо╓╖ хати! Та коли йти – то вдвох. ╤ не товкти горох, А стерти з лемеш╕в ╕ржу ледачу й мох ╤ св╕жою упитись борозною. А що було до днесь – нехай розсудить Бог: В╕н зна╓, що робити з днем ╕ мною. * * * В╕дстань в╕д земл╕ до неба вим╕рю╓ться зростом людини. В╕дстань в╕д неба до земл╕ вим╕рю╓ться дощем. В╕дстань в╕д земл╕ до людини вим╕рю╓ться висотою колоска. В╕дстань в╕д людини до земл╕ вим╕рю╓ться життям.
07.07.2013 р., Ровж╕
* * *
Там, де вже й мальви не цв╕туть, – Отам прослалась наша путь У теплу в╕чн╕сть. ╤ ми вступа╓мо в сл╕ди Позаминуло╖ б╕ди, Як вовк у с╕чн╕. А хто в нас князь? А де наш Бог? ╤ хто блука╓ в соснах трьох, Що снять край шляху?.. Себе вп╕знати в блукачах – То краще б голову той шлях Поклав на плаху! То краще хай сосна впаде, ╤ друга, й третя – щоб н╕де Не знать нам спину. ╤ знову рушимо у св╕т, Сам╕ соб╕ махнем усл╕д, ╤ – в╕тер в спину! Шкода лиш – мальви не цв╕туть... Та ми як-небудь, как-нибудь, Без них звика╓м. Зате нам св╕т – на виднот╕, У нас ╕з кожним на пут╕ – Любов навза╓м. ...Поглянь – уже вста╓ зоря, А в нетрищах календаря Щезають дати. ╤ с╕╓ться косм╕чний пил На мовчазн╕ хрести могил, ╤ плаче мати. * * * Повол╕, по крихт╕, по крапл╕ ст╕ка╓ печаль В урочище пам’ят╕ й там заляга╓, мов полоз. ╤ т╕ будяки, об як╕ ми колись покололись, Уже перейшли в кольорову, на глин╕, емаль ╤ св╕тяться свято на тл╕ пережитих р╕чниць, Сумних роковин, у як╕ не заходити дв╕ч╕. Притихла печаль, мов дитя, загляда╓ у в╕ч╕, Невизр╕лу тайну ховаючи в схронах очиць. А десь через прост╕р, невидимий зв╕дси, з в╕кна, Викреслю╓ шлях для майбутн╕х щасливчик╕в долю. Я ╖хньою рад╕стю туги сво╓╖ не вволю – ╤ нота не та, ╕ не та в мене арфа й струна. Не журиться ж небо, що в ньому блакить одцв╕та! Й листок, що на воду упав, ще поплавати мр╕╓. ╤ рад╕сть про себе сказати уголос не см╕╓, ╤ полозу л╕нь розтуляти холодн╕ уста.
08.08.2013 р., Ки╖в
СОНЕТАР╤Й «ДО-М╤НОР» 1 З╕рвалося слово, як висохлий, зайвий листок, ╤ хоче лет╕ти, в╕ддавшись дов╕рливо в╕тру. А в╕тер ╕ дал╕ веде свою п╕сню нехитру, Почуту й почату ще там, де пустельний п╕сок. З╕рвалося слово – ╕ св╕т цей од сл╕з не промок ╤ з горя не кинувся йти по спасенну п╕вл╕тру. Кружля╓ листок – я його й тра╓ктор╕ю витру, Аби лиш не знати, куди в╕н упав ╕ замовк. Як звати цей час? Листопад в╕н, чи вже й словопад? ╤ду через нього, бреду навмання, навздогад ╤ знаю, що прихистку в ньому давно вже нема╓.
Чи я з ц╕лим св╕том, чи й св╕т цей з╕ мною – невлад? Та що вже вертати й питати дороги назад... Ген слово з╕рвалось – нехай хоч воно пол╕та╓. 2 Протяг долоню поклав на розкрите плече – Стислося серце. Ск╕нчилися сни про кохання. Кл╕пнуло оком у шибку тонку передрання, Н╕ч перебувши у лон╕ понурих печер. Скрипнув осок╕р, мов щось йому думку пече. Скрипнув, як скрикнув, зате не з╕йшов до з╕тхання, Кроною вчувши утрату свого бездогання: Скоро ╕з не╖ пишнота на землю стече. Вийду на ╜анок, де лащиться пром╕нь зор╕, Н╕ч поз╕ха╓, а спок╕й, мов пес, у двор╕ Ходить нечутно ╕ погляд трима на воротях. Скресне п╕д серцем. Тривоги нов╕ ╕ стар╕ Втихнуть, дов╕рившись ц╕й незворушн╕й пор╕. Т╕льки ж нав╕щось торкав мене холодно протяг... 3 Н╕як не звикну до жорстоких сн╕в, Як╕ мене щораз ведуть на страту; ╤з ноч╕ в н╕ч переживаю втрату Себе самого. ╤ нема╓ сл╕в, Хоч би й чаклунських, ╕з яких би спл╕в Щонайм╕цн╕шу с╕ть сво╓му кату. Таку мен╕ присуджено розплату За ц╕лий м╕х призбираних гр╕х╕в. ╤зв╕дк╕ля ця люта ненасить До катувань, в яких душа горить, З якими ноч╕ дружбу водять вперто? Прокинуся, а тиша аж дзвенить, ╤ сон ╕ще в мен╕ трива╓ мить – Наст╕льки, щоб у н╕м я встиг не вмерти. 4 В полях прочахлих оселився звук – Ледь чутний сп╕в самотньо╖ соп╕лки. В╕н мовби кличе до сво╓╖ сп╕лки Вс╕х, перед ким каштан упав на брук; Ус╕х, кого пров╕дав трем розлук Г╕ркавим димом спалено╖ г╕лки, Для кого дн╕ – суц╕льн╕ понед╕лки, ╤ не да╓ться син╕й птах до рук. А що ж моя знетямлена душа? Чого тремтить, але не посп╕ша В солодкий бран бальзамового звуку? Вона щось зна й п╕дказу╓ мен╕, Що ми, хоч ╕ обо╓ в сивин╕, – Ще не р╕дня каштанов╕ ╕з бруку.
БАЛАДА ПРО ДОЩ ╤ ЛЮБОВ
Уноч╕, у сонн╕й тиш╕, дощ нав╕дався в долину; чи шукав що, чи зн╕чев’я молодеча кров заграла – захот╕лося розваги, захот╕лося пригоди, а можливо, що й любов╕ захот╕лося дощу. В╕н ╕шов соб╕, ╕ раптом – перед ним лежить долина: розпаш╕ла, роз╕мл╕ла, вся готова до любов╕, вся така, що тут ╕ мертвий стрепенеться, х╕ть зачувши, бо в ╖╖ гаряч╕м лон╕ сто вулкан╕в гоготить! Небеса густ╕ др╕мали, л╕с темнавий на узг╕рку кольоровий сон дивився, загойдавши в гн╕здах, дуплах сов, синичок, сойок, дятл╕в, ╕ сорок, ╕ трясогузок, ╕ ус╕х можливих св╕дк╕в, ласих до чужих забав.
Дощ аж слиною вдавився: ось так випала удача!.. ╤ накинувсь на долину з шалом огира жаского, виц╕ловував, голубив, пестив ц╕вками тугими, спод╕вався на вза╓мн╕сть, адже все до того йшло. А долина – молодиця, розпаш╕ла, роз╕мл╕ла, вже в╕ддатися готова – опустила раптом плеч╕ ще й згорнулася клубочком; руки склавши м╕ж кол╕ньми, почала дрижати др╕бно, задуб╕вши п╕д дощем. Ждала доторк╕в гарячих, теплих рук, долонь спекотних, та натом╕сть мокрий холод загасив ╖╖ жадання. Дощ в╕дчув, що б╕ля нього – не кохана, не коханка; дощ в╕дчув, що б╕ля нього – щось холодне ╕ чуже. ╤ затих: що мав робити? Запекла йому образа, а чи прикр╕сть г╕ркотою стисла серце; збився подих. ╤ у чорн╕м-чорн╕м св╕т╕ не проблиснув жоден пром╕нь, не шелеснула травина, не озвався птах чи зв╕р. Дощ подався св╕т за оч╕, присягнувши б╕льш н╕коли не вертатися в долину, де отак його зустр╕ли. А долина лиш з╕тхнула ╕ подумала, що, може, прожила б ╕ без любов╕. Але як же – без дощу…
06.08.2013 р., Ровж╕
ПОЛ╤ТИЧНА ГЕОГРАФ╤Я
Он╕мечена Н╕меччина, Потуречена Туреччина, Оболгарена Болгар╕я, Омадьярена Ungaria, Сакартвело суть – ╤вер╕я, Недостр╕ляна ╤чкер╕я, Осп╕дничена Шотланд╕я, Затюльпанена Голланд╕я, Геть засп╕вана ╤тал╕я, Вся в п╕внях барвистих ╫алл╕я, Ословачена Словаччина, Польщ╕ пиха нерозтрачена, Бабу╖нська Бабу╖нщина ╤ зрос╕йщена Вкра╖нщина. * * * Якби у часи Стефаника ╕снував ╕нтернет, то пан Василь не мовчав би предовгих ш╕стнадцять л╕т, бувши не годен вступити у слово, що випекло б серце йому дотла в забутому богом Покутт╕. Якби у часи Стефаника був ╕нтернет, то пан Василь розсилав би по ц╕лому св╕ту сво╓ непроказане слово, сво╓ розтерзання, св╕й тлум; ╕ може, хтось би й натрапив на сайт Vasil Stefanyk.com.ua ╕ спробував би в╕дчути Стефаник╕в б╕ль в електронному вар╕ант╕. Та т╕льки у нас н╕коли не було б Василя Стефаника, якби у часи Стефаника ╕снував ╕нтернет. * * * Сон. ╤ я ув╕ сн╕ походжаю пейзажами Васильк╕вського, Пимоненка, Ку╖ндж╕... Добре мен╕ у л╕тепл╕ ╖хн╕х барв, св╕тлого неба ╕ простору аж до обр╕ю. Ось у село ув╕ходить разом ╕з чередою сором’язливе ╕ стишене надвеч╕р’я ╕ за руку веде мене, п’ятир╕чного; ось уже дв╕р наш видно в густ╕с╕ньк╕м спориш╕, де розкошу╓ т╕нь в╕д осокора край вор╕т; мама виходить ╕ в дв╕р заганя╓ корову, що пиша╓ться-велича╓ться зн╕чено повним пахучим вим’ям – зараз гаряча ц╕вка випробу╓ д╕йницю на веселу й дзв╕нку, на смачнющу мелод╕ю, ╕ зашуму╓ п╕нка, ╕ в мене покотиться слина, ╕ я завбачно прокинусь, аби лиш не похлинутись. Хапаюся жад╕бно за обривки, за клапт╕ сну, а в╕н розта╓ на очах, випарову╓ться безсл╕дно, з пам’ят╕ вислиза╓ холодним байдужим вужем. Сприкрений ╕ ображений, видивляюсь у досв╕ток: що за пейзаж╕ в ньому, барви як╕, сюжети? ╤ сам соб╕ дор╕каю: нав╕що когось дурити... Ось вона – д╕йсна реальн╕сть, тво╓ життя. Як учора, ╕ передучора, ╕ ст╕льки вже десятил╕ть знову картини сво╖ розв╕шу╓ ╤╓рон╕м Босх.
11.08.2013 р., Ровж╕
* * *
Подарували мен╕ Пегасика симпатичного, керам╕чного. В╕н сто╖ть на мо╓му стол╕, ╕м╕туючи б╕г а чи й нав╕ть лет (бо ж крилатий, з легендою зг╕дно). Ус╕м сво╖м виглядом динам╕чним заклика╓ мене в пол╕т фантаз╕йност╕, образ╕в та метафор, ╕нсп╕руючи те, що банально зоветься натхненням, творчим неспоко╓м, – щоб лиш я не закис у сид╕нн╕, адже добре в╕домо: п╕д кам╕нь незрушний вода не тече. Добрий Пегасику! Дякую за старання. На╖вн╕сть твоя зворушу╓ ╕ розчулю╓. Але я не прагну польоту над тим, що вже бачив ╕ знаю. ╤ Муза моя втомилася в╕д гармидеру, гуркоту, свисту, в╕д стр╕мголовост╕ св╕ту, що й сам себе не збагне. Дай в╕дпочити крилам, походи по земл╕ – а раптом десь натрапиш на запов╕дний куточок, галяву незайману, незамулене джерело. Отод╕ поклич мене ср╕бним ╕ржанням – я прилечу.
09.08.2013 р., Ровж╕
* * *
Повнот╕лий серпень сто╖ть над водою схололою, дожида╓ться ноч╕: любить н╕чний зорепад. А вноч╕ не встига╓ загадувати бажання, хоч у нього й бажань – усього лиш одне або два. Упало б дв╕ з╕рки – ╕ справдили б т╕ бажання. Та з╕рки миготять, збиваючи з пантелику, п╕ддурюючи загадувати без краю-к╕нця. Знову н╕ч наста╓, дал╕ друга, ╕ третя, й десята, серпень уже в╕д безсоння втомився ╕ забув, ск╕льки спершу було в нього тих бажань. Заплутавшись у бажаннях, в╕н стр╕пнув головою ╕, наслання в╕дгоняючи, оч╕ з╕мружив, а через мить розплющив – зорепаду як не було. ╤ знову сто╖ть над водою серпень; ╕ в╕н змарн╕лий, ╕ вода ╕ще холодн╕ша, ╕ по н╕й вит╕ка╓ л╕то: напевно, у тепл╕ кра╖. Серпень бо╖ться признатися л╕тов╕, л╕то не ма╓ вже й хвильки спитати у серпня, яке ж то бажання було в нього спершу, одне або два. Ось так ╕ мина╓ ╕ серпень, ╕ л╕то, а може, й життя.
05.08.2013 р., Ровж╕
* * *
Ос╕нь, ос╕нь!.. Слово як наркотик, Г╕пнотичний звук на два склади. Найщемк╕ший в ц╕л╕м роц╕ дотик, Зблиск весла прощальний край води. Затужу, на ос╕нь захвор╕ю, Наберусь мовчання у весла ╤ п╕ду в багряну верем╕ю Спалювати спогади дотла. ╤ у цю дорогу без вертання Хай мене н╕хто не проведе, ╤ мо╓╖ не взиску╓ тайни, ╤ мен╕ не стр╕неться н╕де. Лиш х╕ба що покрадьки, назирц╕ П╕де всл╕д мен╕ моя любов З хитрою обачн╕стю лисиц╕, З мудр╕стю тисячол╕тн╕х сов. Стишу крок, щоб наче випадково Наздогнать мене вона змогла, Щоб ╓дине проказала слово Й дал╕ зам╕сть мене в св╕т п╕шла. 06.08.2013 р., Ровж╕
"Кримська Свiтлиця" > #32 за 08.08.2014 > Тема "Українці мої..."
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=13744
|