Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4444)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4116)
Українці мої... (1658)
Резонанс (2110)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1844)
Крим - наш дім (1028)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (241)
Бути чи не бути? (308)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (202)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
УКРА╥НУ МА╢ ЗАХИЩАТИ КОЖЕН, А Н╤ – ТО МОЖНА В╤ДМОВИТИСЯ В╤Д ГРОМАДЯНСТВА
Дмитро Курилович, «Дронго», во╖н-доброволець…


«Я ПРЕДСТАВНИК БОГООБРАНОГО НАРОДУ, ЯКИЙ МА╢ ПОК╤НЧИТИ З НАЙБ╤ЛЬШИМ ЗЛОМ»
Капелан ПЦУ про служ╕ння в окоп╕, РПЦ та м╕с╕ю укра╖нц╕в…


СТЕПАН РУДАНСЬКИЙ: ПРОЧИТАНИЙ, АЛЕ ДО К╤НЦЯ НЕ ОСМИСЛЕНИЙ
Твоя слава у могил╕/А воля в Сиб╕ру/Ось що тоб╕, матусенько/Москал╕ зробили!..


ПОМЕР ДИСИДЕНТ СТЕПАН ХМАРА
«В╕н так любив Укра╖ну ╕ укра╖нц╕в. В╕н рвав свою душу ╕ серце за не╖…»


10 УКРА╥НСЬКИХ С╤ЯЧ╤В
Сво╓ю невтомною працею вони творили маси нових св╕домих укра╖нц╕в…




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #32 за 08.08.2014 > Тема "Українці мої..."
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#32 за 08.08.2014
НЕ СТАЛО В╤КТОРА БАРАНОВА, ПОЕТА, ЯКИЙ ЗАКЛИКАВ НАС НЕ БУТИ ХОХЛАМИ

Поети не вмирають!

В╕ктор БАРАНОВ
ДО УКРА╥НЦ╤В

Я запитую в себе,
питаю у вас, у людей,
Я питаю в книжок,
роззираюсь на кожн╕й стор╕нц╕:
 Де той р╕к, де той м╕сяць,
той проклятий тиждень ╕ день,
Коли ми, укра╖нц╕,
забули, що ми — укра╖нц╕?
╤ що в нас ╓ душа,
повна власних чеснот ╕ щедрот,
╤ що ╓ у нас дума,
яка ще од Байди нам в'╓ться,
╤ що ми на Вкра╖н╕ —
таки укра╖нський народ,
А не просто юрба,
що у зв╕тах населенням зветься.
╤ що хм╕ль наш — у п╕сн╕,
а не у барилах вина,
╤ що щедр╕сть — в серцях,
а не у магазинних в╕тринах.
╤ що ╓ у нас мова,
╕ що укра╖нська вона,
Без яко╖ наш край —
територ╕я, а не Вкра╖на.
Я до себе кажу
╕ до кожного з вас: — Говори!
Говор╕мо ус╕, хоч ми й добре
навчились мовчати!
Запитаймо у себе:
в╕дколи, з яко╖ пори
Почали укра╖нц╕
себе у соб╕ забувати?
Запитаймо й про те,
як ми дружно д╕йшли до буття,
У якому св╕домост╕ наш╕й
збагнути незмога,
Чом солодшим од меду
нам видався чад забуття
Р╕дних сл╕в, ╕ п╕сень,
╕ джерел, ╕ стежок в╕д порога?
Укра╖нц╕ мо╖!
То вкра╖нц╕ ми з вами — чи як?
Чи в «моголах» ╕ вмерти
судила нам доля пихата?
Чи в могили й забрати
судилось нам наш переляк,
Що розцв╕в нам у душах
смиренн╕стю «меншого брата»?
Укра╖нц╕ мо╖!
Як г╕рчать мен╕ власн╕ слова...
Знаю добре, що й вам
вони теж — не солодк╕ гостинц╕.
Але мушу казати,
бо серце, мов св╕чка, сплива,
Коли бачу, як люто
себе зневажають вкра╖нц╕.
Укра╖нц╕ мо╖!
Дай вам Боже ╕ щастя, ╕ сил.
Можна жити й хохлом,
╕ не зг╕ркне в╕д того хл╕бина.
Т╕льки хто ж колись небо
нахилить до ваших могил,
Як не зраджена вами,
зневажена вами Вкра╖на?..

НЕ СТАЛО В╤КТОРА БАРАНОВА, ПОЕТА, ЯКИЙ ЗАКЛИКАВ НАС НЕ БУТИ ХОХЛАМИ

Голова Нац╕онально╖ сп╕лки письменник╕в Укра╖ни В╕ктор Баранов помер у середу вранц╕ п╕сля важко╖ тривало╖ хвороби на 64-му роц╕ життя.
В╕н залишив по соб╕ значний творчий доробок як поет, проза╖к ╕ перекладач, пов╕домля╓ «Укр╕нформ».
П╕сля зак╕нчення ф╕лолог╕чного факультету Ки╖вського ун╕верситету ╕мен╕ Тараса Шевченка В╕ктор Баранов працював у видавнич╕й сфер╕, до останн╕х дн╕в свого життя був головним редактором л╕тературного журналу «Ки╖в». Йому належить ряд зб╕рок поез╕й ╕, зокрема, широко в╕домий в╕рш-заклик «До укра╖нц╕в».
З-п╕д його пера вийшли популярн╕ серед читач╕в зб╕рки пов╕стей та опов╕дань, гумористичних твор╕в ╕ л╕тературних парод╕й, романи «Презент», «Притула», «Не в╕р, не б╕йся, не проси», «Смерть по-б╕лому». За останн╕й з цих твор╕в письменник удосто╖вся М╕жнародно╖ л╕тературно╖ прем╕╖ ╕мен╕ М. Гоголя. Йому також присуджен╕ прем╕╖ ╕мен╕ ╢вгена Плужника, Олекси Г╕рника, Михайла Коцюбинського, Григор╕я Сковороди. В╕ктор Баранов також переклав укра╖нською твори ц╕лого ряду румунських письменник╕в, був в╕це-президентом Товариства «Укра╖на - Румун╕я».
Багато сил ╕ енерг╕╖ в╕ддав В╕ктор Баранов справ╕ консол╕дац╕╖ письменник╕в Укра╖ни, об’╓днанню ╕ розбудов╕ за нин╕шн╕х нелегких умов Нац╕онально╖ письменницько╖ сп╕лки. В╕н залишиться у нов╕тн╕й укра╖нськ╕й ╕стор╕╖, у серцях вс╕х, хто його знав як людина високого таланту ╕ щиро╖, щедро╖ душ╕.

***

Р╕к тому «Кримська св╕тлиця» до дня народження В╕ктора Баранова — а припада╓ в╕н на Покрову, 14 жовтня — опубл╕кувала стор╕ночку нових в╕рш╕в поета, передмову до яко╖ написав Данило Кононенко. Хто ж знав, що це буде остання прижитт╓ва публ╕кац╕я оч╕льника нашо╖ письменницько╖ Сп╕лки у «Св╕тлиц╕»... Ми поверта╓мося до т╕╓╖ публ╕кац╕╖ — нехай ляже вона в╕нком в╕чно╖ пам’ят╕ до могили Поета, який учив нас бути Укра╖нцями...
* * *
Хто з нас, укра╖нц╕в (та й х╕ба т╕льки укра╖нц╕в?!), не зна╓ цього прекрасного в╕рша-заклику, в╕рша-звернення знову ж таки до нас, укра╖нц╕в:

Укра╖нц╕ мо╖!
То вкра╖нц╕ ми з вами, чи як?
Чи в «моголах» ╕ вмерти
Судила нам доля пихата?
Чи в могили й забрати
Судилось нам наш переляк,
Що розцв╕в нам у думах
Смиренн╕стю «меншого брата»?

Цитую скорочено, бо цей хвилюючий в╕рш нашого талановитого поета В╕ктора Баранова давно уже став п╕снею, яка пробуджу╓ наш╕ приспан╕ душ╕ й серця, змушу╓ нас ще ╕ ще раз замислитись: то хто ж ми — укра╖нц╕ чи хохли? Змушу╓ в╕дчути себе, нарешт╕, укра╖нцями, великим укра╖нським народом на сво╖й р╕дн╕й укра╖нськ╕й земл╕: «╤ що ми на Вкра╖н╕ — таки укра╖нський народ, а не просто населення, як це у зв╕тах да╓ться. ╤ що ╓ у нас мова, ╕ що укра╖нська вона, без яко╖ наш край — територ╕я, а не Вкра╖на…»
А мова, як в╕домо, — душа народу, без мови нема╓ нац╕╖, а отже, й нема╓ чи не буде нас. Отож ми повинн╕ любити, шанувати ╕ берегти нашу р╕дну материнську мову, бо без не╖ ми зачахнемо ╕ зав’янемо. Я часто згадую свого знайомого землячка з Шевченкового краю (на жаль, уже пок╕йного), який сво╖м неоковирним суржиком, де треба, де й не треба, б’ючи себе в груди, казав: «Я — хахол. Ми з ж╓ною хахли…». ╤ коли я його намагався наставити на шлях ╕стини, що сл╕д бути б не хохлом, а укра╖нцем, в╕н глипав на мене безбарвними очима ╕ якось тупо твердив: «А мн╓ вс╕равно…».
Так от, щоб не було нам все одно, поет В╕ктор Баранов ╕ написав цього в╕рша... Ск╕льки душевного болю ╕ г╕ркоти в поетових словах. Не в╕д хорошого ж життя доводиться йому нас, укра╖нц╕в, привселюдно соромити, закликати бути укра╖нцями, а не хохлами. Тож будьмо ними нин╕, пр╕сно ╕ завжди!
Якби так, не дай Боже, склалося, щоб В╕ктор Баранов з яко╖сь причини не написав би б╕льше н╕чого, окр╕м цього в╕рша-звернення «До укра╖нц╕в», — в╕н би цим одним полум’яним в╕ршем ув╕йшов би до золотих стор╕нок нашо╖ багато╖ тематично ╕ жанрово розма╖то╖ укра╖нсько╖ л╕тератури. Але ж В╕ктор Баранов ма╓ високий талант в╕д Бога, тому йому Бог посприяв, аби цей письменник написав ще багато в╕рш╕в — ╕ патр╕отичних, ╕ л╕ричних, ╕ гумористичних, як╕ склали його поетичн╕ зб╕рки «Народження полум’я», «У середу рано», «Жоржини в мамин╕м саду», «Поворожи на вран╕шн╕й зор╕», «Хата синьоока»; зб╕рки л╕тературних парод╕й та гуморесок «В╕чний двигун», гумористичних пов╕стей «Лауреат «Золотого пера» та «На меж╕ тисячол╕ття»; сатиричного роману «Презент»; книг пов╕стей та опов╕дань «Переступаючи пор╕г», «Смуга б╕ла, смуга чорна»; роман╕в «Притула», «Смерть по-б╕лому», «Не в╕р, не б╕йся, не проси», «Заплава»… А ще численн╕ л╕тературно-критичн╕, публ╕цистичн╕ та культуролог╕чн╕ публ╕кац╕╖ у прес╕, переклади твор╕в румунських письменник╕в. ╤ все це в╕н — В╕ктор Баранов, невсипуча, працьовита людина, голова Нац╕онально╖ Сп╕лки письменник╕в Укра╖ни, заслужений д╕яч мистецтв Укра╖ни, лауреат багатьох л╕тературних прем╕й.
В╕рш╕ В╕ктора Баранова — бентежн╕, щир╕, хвилююч╕, емоц╕йн╕. Вони надихають читача любити р╕дну землю, свою Укра╖ну, материнську мову... Сьогодн╕ ми хочемо ознайомити шанувальник╕в художнього слова з новими поез╕ями В╕ктора Баранова. Нехай вони запалають у наших душах смолоскипами найщир╕ших почутт╕в, пробудять любов до ближнього, до р╕дного краю, до Укра╖ни.

Данило КОНОНЕНКО


В╕ктор БАРАНОВ
 «В╤ДСТАНЬ В╤Д ЛЮДИНИ ДО ЗЕМЛ╤ ВИМ╤РЮ╢ТЬСЯ ЖИТТЯМ...»
* * *
Душа ╕ще не настраждалась
╤ через те ╕ще жива...
Сховавши п╕д кор╕ння жал╕сть,
Трава рости не забува
╤ св╕т отавами диву╓,
Себе в них вкотре воскреша.
Либонь, таки ж болить не всу╓
╥╖ невидима душа.
Долоню простягну гарячу,
Погладжу сторожко траву –
╤ не зомл╕ю, не заплачу,
А т╕льки серцем оживу.
Мов до ╕конки, нахилюся
До лику впертого стебла
╤ помолюся, помолюся,
Аби отава ще жила.
* * *
День хилиться на пруг,
 а мусив би – на плуг,
Та ж бач, яка б╕да,
 що день той – недолуг,
Бо з ноч╕ вийшов, наче ╕з дурдому.
╤ теше в╕н мене,
 як деревину струг, –
То й я такий самий у днев╕ цьому.
╤ каже хтось мен╕:
 «Не буде ╕нших дн╕в!
Живи, в яких вже ╓,
 ╕ Господа не гн╕в.
Бо чим ти заробив
 хоч трохи кращих?!.»
Отож ╕ вийшло так:
 соб╕ я долю спл╕в
╤з недолугих дн╕в,
 хоч думав – з непропащих.
Але ж були, були ╕ в мене ╕нш╕ дн╕!
Я в них палав, гор╕в
 у трепетн╕м огн╕!
Я св╕т перевертав – ╕ св╕т корився!..
Аж бачу: все воно приснилося мен╕,
╤ та омана сонна – до пори вся.
Тепер готов ╕ я на плуга налягти –
Та п╕зно: ген стоять
 од в╕чност╕ свати,
Як╕ н╕де не звикли довго ждати.
╤ я кричу до дня у три роти:
Який ти ╓ – не йди з мо╓╖ хати!
Та коли йти – то вдвох.
 ╤ не товкти горох,
А стерти з лемеш╕в
 ╕ржу ледачу й мох
╤ св╕жою упитись борозною.
А що було до днесь –
 нехай розсудить Бог:
В╕н зна╓, що робити з днем ╕ мною.
* * *
В╕дстань в╕д земл╕ до неба
вим╕рю╓ться зростом людини.
В╕дстань в╕д неба до земл╕
вим╕рю╓ться дощем.
В╕дстань в╕д земл╕ до людини
вим╕рю╓ться висотою колоска.
В╕дстань в╕д людини до земл╕
вим╕рю╓ться життям.

07.07.2013 р., Ровж╕

* * *

Там, де вже й мальви не цв╕туть, –
Отам прослалась наша путь
У теплу в╕чн╕сть.
╤ ми вступа╓мо в сл╕ди
Позаминуло╖ б╕ди,
Як вовк у с╕чн╕.
А хто в нас князь? А де наш Бог?
╤ хто блука╓ в соснах трьох,
Що снять край шляху?..
Себе вп╕знати в блукачах –
То краще б голову той шлях
Поклав на плаху!
То краще хай сосна впаде,
╤ друга, й третя – щоб н╕де
Не знать нам спину.
╤ знову рушимо у св╕т,
Сам╕ соб╕ махнем усл╕д,
╤ – в╕тер в спину!
Шкода лиш – мальви не цв╕туть...
Та ми як-небудь, как-нибудь,
Без них звика╓м.
Зате нам св╕т – на виднот╕,
У нас ╕з кожним на пут╕ –
Любов навза╓м.
...Поглянь – уже вста╓ зоря,
А в нетрищах календаря
Щезають дати.
╤ с╕╓ться косм╕чний пил
На мовчазн╕ хрести могил,
╤ плаче мати.
* * *
Повол╕, по крихт╕,
 по крапл╕ ст╕ка╓ печаль
В урочище пам’ят╕
 й там заляга╓, мов полоз.
╤ т╕ будяки, об як╕
 ми колись покололись,
Уже перейшли в кольорову,
 на глин╕, емаль
╤ св╕тяться свято
на тл╕ пережитих р╕чниць,
Сумних роковин,
 у як╕ не заходити дв╕ч╕.
Притихла печаль,
 мов дитя, загляда╓ у в╕ч╕,
Невизр╕лу тайну
 ховаючи в схронах очиць.
А десь через прост╕р,
 невидимий зв╕дси, з в╕кна,
Викреслю╓ шлях
для майбутн╕х щасливчик╕в долю.
Я ╖хньою рад╕стю
 туги сво╓╖ не вволю –
╤ нота не та, ╕ не та в мене
 арфа й струна.
Не журиться ж небо,
 що в ньому блакить одцв╕та!
Й листок, що на воду упав,
 ще поплавати мр╕╓.
╤ рад╕сть про себе
 сказати уголос не см╕╓,
╤ полозу л╕нь
 розтуляти холодн╕ уста.

08.08.2013 р., Ки╖в

СОНЕТАР╤Й «ДО-М╤НОР»
1
З╕рвалося слово,
 як висохлий, зайвий листок,
╤ хоче лет╕ти,
 в╕ддавшись дов╕рливо в╕тру.
А в╕тер ╕ дал╕
 веде свою п╕сню нехитру,
Почуту й почату ще там,
 де пустельний п╕сок.
З╕рвалося слово –
 ╕ св╕т цей од сл╕з не промок
╤ з горя не кинувся
 йти по спасенну п╕вл╕тру.
Кружля╓ листок –
 я його й тра╓ктор╕ю витру,
Аби лиш не знати,
 куди в╕н упав ╕ замовк.
Як звати цей час?
Листопад в╕н, чи вже й словопад?
╤ду через нього,
 бреду навмання, навздогад
╤ знаю, що прихистку
 в ньому давно вже нема╓.

Чи я з ц╕лим св╕том,
 чи й св╕т цей з╕ мною – невлад?
Та що вже вертати
 й питати дороги назад...
Ген слово з╕рвалось –
 нехай хоч воно пол╕та╓.
2
Протяг долоню поклав
 на розкрите плече –
Стислося серце.
 Ск╕нчилися сни про кохання.
Кл╕пнуло оком у шибку тонку
 передрання,
Н╕ч перебувши у лон╕
 понурих печер.
Скрипнув осок╕р,
 мов щось йому думку пече.
Скрипнув, як скрикнув,
 зате не з╕йшов до з╕тхання,
Кроною вчувши утрату
 свого бездогання:
Скоро ╕з не╖ пишнота
 на землю стече.
Вийду на ╜анок,
 де лащиться пром╕нь зор╕,
Н╕ч поз╕ха╓,
 а спок╕й, мов пес, у двор╕
Ходить нечутно
 ╕ погляд трима на воротях.
Скресне п╕д серцем.
 Тривоги нов╕ ╕ стар╕
Втихнуть, дов╕рившись
 ц╕й незворушн╕й пор╕.
Т╕льки ж нав╕щось
 торкав мене холодно протяг...
3
Н╕як не звикну до жорстоких сн╕в,
Як╕ мене щораз ведуть на страту;
╤з ноч╕ в н╕ч переживаю втрату
Себе самого. ╤ нема╓ сл╕в,
Хоч би й чаклунських,
 ╕з яких би спл╕в
Щонайм╕цн╕шу с╕ть сво╓му кату.
Таку мен╕ присуджено розплату
За ц╕лий м╕х призбираних гр╕х╕в.
╤зв╕дк╕ля ця люта ненасить
До катувань, в яких душа горить,
З якими ноч╕
 дружбу водять вперто?
Прокинуся, а тиша аж дзвенить,
╤ сон ╕ще в мен╕ трива╓ мить –
Наст╕льки, щоб у н╕м
 я встиг не вмерти.
4
В полях прочахлих оселився звук –
Ледь чутний сп╕в
 самотньо╖ соп╕лки.
В╕н мовби кличе до сво╓╖ сп╕лки
Вс╕х, перед ким
 каштан упав на брук;
Ус╕х, кого пров╕дав трем розлук
Г╕ркавим димом спалено╖ г╕лки,
Для кого дн╕ – суц╕льн╕ понед╕лки,
╤ не да╓ться син╕й птах до рук.
А що ж моя знетямлена душа?
Чого тремтить, але не посп╕ша
В солодкий бран
 бальзамового звуку?
Вона щось зна й п╕дказу╓ мен╕,
Що ми, хоч ╕ обо╓ в сивин╕, –
Ще не р╕дня каштанов╕ ╕з бруку.

БАЛАДА ПРО ДОЩ ╤ ЛЮБОВ

Уноч╕, у сонн╕й тиш╕,
дощ нав╕дався в долину;
чи шукав що, чи зн╕чев’я
молодеча кров заграла –
захот╕лося розваги,
захот╕лося пригоди,
а можливо, що й любов╕
захот╕лося дощу.
В╕н ╕шов соб╕, ╕ раптом –
перед ним лежить долина:
розпаш╕ла, роз╕мл╕ла,
вся готова до любов╕,
вся така, що тут ╕ мертвий
стрепенеться, х╕ть зачувши,
бо в ╖╖ гаряч╕м лон╕
сто вулкан╕в гоготить!
Небеса густ╕ др╕мали,
л╕с темнавий на узг╕рку
кольоровий сон дивився,
загойдавши в гн╕здах, дуплах
сов, синичок, сойок, дятл╕в,
╕ сорок, ╕ трясогузок,
╕ ус╕х можливих св╕дк╕в,
ласих до чужих забав.

Дощ аж слиною вдавився:
ось так випала удача!..
╤ накинувсь на долину
з шалом огира жаского,
виц╕ловував, голубив,
пестив ц╕вками тугими,
спод╕вався на вза╓мн╕сть,
адже все до того йшло.
А долина – молодиця,
розпаш╕ла, роз╕мл╕ла,
вже в╕ддатися готова –
опустила раптом плеч╕
ще й згорнулася клубочком;
руки склавши м╕ж кол╕ньми,
почала дрижати др╕бно,
задуб╕вши п╕д дощем.
Ждала доторк╕в гарячих,
теплих рук, долонь спекотних,
та натом╕сть мокрий холод
загасив ╖╖ жадання.
Дощ в╕дчув, що б╕ля нього –
не кохана, не коханка;
дощ в╕дчув, що б╕ля нього –
щось холодне ╕ чуже.
╤ затих: що мав робити?
Запекла йому образа,
а чи прикр╕сть г╕ркотою
стисла серце; збився подих.
╤ у чорн╕м-чорн╕м св╕т╕
не проблиснув жоден пром╕нь,
не шелеснула травина,
не озвався птах чи зв╕р.
Дощ подався св╕т за оч╕,
присягнувши б╕льш н╕коли
не вертатися в долину,
де отак його зустр╕ли.
А долина лиш з╕тхнула
╕ подумала, що, може,
прожила б ╕ без любов╕.
Але як же – без дощу…

06.08.2013 р., Ровж╕

ПОЛ╤ТИЧНА ГЕОГРАФ╤Я

Он╕мечена Н╕меччина,
Потуречена Туреччина,
Оболгарена Болгар╕я,
Омадьярена Ungaria,
Сакартвело суть – ╤вер╕я,
Недостр╕ляна ╤чкер╕я,
Осп╕дничена Шотланд╕я,
Затюльпанена Голланд╕я,
Геть засп╕вана ╤тал╕я,
Вся в п╕внях барвистих ╫алл╕я,
Ословачена Словаччина,
Польщ╕ пиха нерозтрачена,
Бабу╖нська Бабу╖нщина
╤ зрос╕йщена Вкра╖нщина.
* * *
Якби у часи Стефаника ╕снував ╕нтернет,
то пан Василь не мовчав би
предовгих ш╕стнадцять л╕т,
бувши не годен вступити у слово,
що випекло б серце йому дотла
в забутому богом Покутт╕.
Якби у часи Стефаника був ╕нтернет,
то пан Василь
розсилав би по ц╕лому св╕ту
сво╓ непроказане слово,
сво╓ розтерзання, св╕й тлум;
╕ може, хтось би й натрапив
на сайт Vasil Stefanyk.com.ua
╕ спробував би в╕дчути
Стефаник╕в б╕ль
в електронному вар╕ант╕.
Та т╕льки у нас н╕коли
не було б Василя Стефаника,
якби у часи Стефаника
╕снував ╕нтернет.
* * *
Сон. ╤ я ув╕ сн╕ походжаю
пейзажами Васильк╕вського,
 Пимоненка, Ку╖ндж╕...
Добре мен╕ у л╕тепл╕ ╖хн╕х барв,
св╕тлого неба ╕ простору
 аж до обр╕ю.
Ось у село ув╕ходить
 разом ╕з чередою
сором’язливе ╕ стишене надвеч╕р’я
╕ за руку веде мене, п’ятир╕чного;
ось уже дв╕р наш видно
в густ╕с╕ньк╕м спориш╕,
де розкошу╓ т╕нь в╕д осокора
 край вор╕т;
мама виходить
 ╕ в дв╕р заганя╓ корову,
що пиша╓ться-велича╓ться
 зн╕чено
повним пахучим вим’ям –
зараз гаряча ц╕вка
 випробу╓ д╕йницю
на веселу й дзв╕нку,
 на смачнющу мелод╕ю,
╕ зашуму╓ п╕нка,
 ╕ в мене покотиться слина,
╕ я завбачно прокинусь,
 аби лиш не похлинутись.
Хапаюся жад╕бно за обривки,
 за клапт╕ сну,
а в╕н розта╓ на очах,
 випарову╓ться безсл╕дно,
з пам’ят╕ вислиза╓
 холодним байдужим вужем.
Сприкрений ╕ ображений,
 видивляюсь у досв╕ток:
що за пейзаж╕ в ньому,
 барви як╕, сюжети?
╤ сам соб╕ дор╕каю:
 нав╕що когось дурити...
Ось вона – д╕йсна реальн╕сть,
 тво╓ життя.
Як учора, ╕ передучора,
 ╕ ст╕льки вже десятил╕ть
знову картини сво╖ розв╕шу╓
╤╓рон╕м Босх.

11.08.2013 р., Ровж╕

* * *

Подарували мен╕ Пегасика
симпатичного, керам╕чного.
В╕н сто╖ть на мо╓му стол╕,
╕м╕туючи б╕г а чи й нав╕ть лет
(бо ж крилатий, з легендою зг╕дно).
Ус╕м сво╖м виглядом динам╕чним
заклика╓ мене в пол╕т
фантаз╕йност╕, образ╕в та метафор,
╕нсп╕руючи те,
 що банально зоветься
натхненням,
 творчим неспоко╓м, –
щоб лиш я не закис у сид╕нн╕,
адже добре в╕домо: п╕д кам╕нь
незрушний вода не тече.
Добрий Пегасику!
 Дякую за старання.
На╖вн╕сть твоя зворушу╓
 ╕ розчулю╓.
Але я не прагну польоту над тим,
що вже бачив ╕ знаю.
╤ Муза моя втомилася
в╕д гармидеру, гуркоту, свисту,
в╕д стр╕мголовост╕ св╕ту,
що й сам себе не збагне.
Дай в╕дпочити крилам,
походи по земл╕ – а раптом
десь натрапиш
 на запов╕дний куточок,
галяву незайману,
 незамулене джерело.
Отод╕ поклич мене
 ср╕бним ╕ржанням –
я прилечу.

09.08.2013 р., Ровж╕

* * *

Повнот╕лий серпень
 сто╖ть над водою схололою,
дожида╓ться ноч╕:
 любить н╕чний зорепад.
А вноч╕ не встига╓
 загадувати бажання,
хоч у нього й бажань –
 усього лиш одне або два.
Упало б дв╕ з╕рки –
 ╕ справдили б т╕ бажання.
Та з╕рки миготять,
 збиваючи з пантелику,
п╕ддурюючи загадувати
 без краю-к╕нця.
Знову н╕ч наста╓, дал╕ друга,
 ╕ третя, й десята,
серпень уже в╕д безсоння втомився
╕ забув, ск╕льки спершу
 було в нього тих бажань.
Заплутавшись у бажаннях,
 в╕н стр╕пнув головою
╕, наслання в╕дгоняючи,
 оч╕ з╕мружив,
а через мить розплющив –
 зорепаду як не було.
╤ знову сто╖ть над водою серпень;
╕ в╕н змарн╕лий,
 ╕ вода ╕ще холодн╕ша,
╕ по н╕й вит╕ка╓ л╕то:
 напевно, у тепл╕ кра╖.
Серпень бо╖ться признатися л╕тов╕,
л╕то не ма╓ вже й хвильки
 спитати у серпня,
яке ж то бажання
було в нього спершу, одне або два.
Ось так ╕ мина╓ ╕ серпень, ╕ л╕то,
а може, й життя.

05.08.2013 р., Ровж╕

* * *

Ос╕нь, ос╕нь!.. Слово як наркотик,
Г╕пнотичний звук на два склади.
Найщемк╕ший в ц╕л╕м роц╕ дотик,
Зблиск весла прощальний
 край води.
Затужу, на ос╕нь захвор╕ю,
Наберусь мовчання у весла
╤ п╕ду в багряну верем╕ю
Спалювати спогади дотла.
╤ у цю дорогу без вертання
Хай мене н╕хто не проведе,
╤ мо╓╖ не взиску╓ тайни,
╤ мен╕ не стр╕неться н╕де.
Лиш х╕ба що покрадьки, назирц╕
П╕де всл╕д мен╕ моя любов
З хитрою обачн╕стю лисиц╕,
З мудр╕стю тисячол╕тн╕х сов.
Стишу крок, щоб наче випадково
Наздогнать мене вона змогла,
Щоб ╓дине проказала слово
Й дал╕ зам╕сть мене в св╕т п╕шла.
06.08.2013 р., Ровж╕

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #32 за 08.08.2014 > Тема "Українці мої..."


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=13744

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков