Версiя для друку Обговорити в форумi

За що ж нам «брат» такий?

Юрій МУШКЕТИК,
письменник, лауреат премії імені Тараса Шевченка

Літо. Спека. На приступці сільрадівського ґанку сидить дідок, смалить самокрутку. На сільський майдан виїжджає вантажна машина, зупиняється. З вуличок і провулків біжать люди, деруться в кузов машини.
— Куди це вони, дєдушка?
— В район за водкой, может, кому-то удастся прихватить килограмм рожков.
Машина покуріла дорогою поміж джунглями бур’янів. Поля не засіяні кілька років підряд. А на колгоспному пустирищі стоять у ряд не накриті дванадцять комбайнів, жоден з яких жодного разу не виходив у поля, бо нічого жати. Хоч є один комбайнер. Останні в ряду комбайни — новісінькі всі, інші — вже побиті іржею. Діє постанова про розвиток російського нечорнозем’я — найкращих російських земель. Кожна республіка відраховує третину бюджету на їхній розвиток, отак вони розвиваються.
...А ось інша вантажна машина з ящиками горілки доверху з’їжджає з берега річки на лід. Перекидається. Пляшки б’ються. З сусідніх «дєрєвєнь» збігаються люди, допивають з напіврозбитих пляшок, хлебчуть з горілчаних калюжок на льоду, а далі вирубують просякнутий горілкою лід і жеруть, жеруть. Тиждень, і другий. І помирають на льоду від алкоголю, від застуди...
Це — з Віктора Астаф’єва. В рідному селі Астаф’єва Овсянці живуть щами з кислої капусти. Там немає огірків, помідорів, картопля — як волоські горішки. «У нас не растет». І ось туди заслали українців із Західної України. І в них ростуть і огірки, і помідори, і картопля в два кулаки. Ці західняки напучують «аборигенів»: «Доглядайте земельку, угноюйте її». І мати Віктора Астаф’єва кричить: «Не буду с говна єсть». А потім таки аборигени починають переймати досвід українців.
...І це — з Віктора Астаф’єва.
І от той абориген, який нічого, крім кислої капусти, не бачив — російський мужик за всю історію не наївся хліба, зазомбований од голови до п’ят російською пропагандою, оглуплений, тупий, кричить: «Мы — русские, великие. Мы должны владеть миром. Мы научим Европу жить. Мы поведем».
Вони — навчать. Поведуть. Куди? На жаль, і сам Віктор Астаф’єв, який воював в Україні і якого тут завжди зустрічали з розкритими обіймами, «прівєчалі» (в Спілці письменників стояла черга тих, хто має машини, щоб повезти його в найзаповітніші місця рідної землі, і я возив його), з початком проголошення Україною незалежності вже писав у своїх нових творах не «українець», а «хохол с крысиной мордой». Адже зомбування було тотальним, воно проступало, як короста.
Духовність московитів-росіян — горілчаний перегар з душі. Але ж — вчили. Голодні російські орди захоплювали сусідні землі, визискували, гнули, гнобили, нищили, асимілювали всіма способами. Погортайте російські шкільні підручники з історії, які там розділи? «Покорение Сибири», «Покорение Кавказа», «Покорение Крыма», «Покорение Средней Азии».
...Живе на світі народ, за своїми законами, звичаями, зі своєю мовою. Приходять туди московити — армія... Чи не найкраще про це написано у Льва Толстого в оповіданнях «Хаджи Мурат» і особливо «Рубка леса». Прийшли, вирубали довкола ліс, оточили аул, підпалили з усіх боків. Хто вискакує — стріляють! Покорили! А далі висмоктали, об’їли, кого вдалося — асимілювали й пішли далі. Імперія взагалі не може існувати, якщо біля її кордонів живуть вільні народи.
Так упродовж віків гнули, чавили, нищили Україну. Починаючи з пізнього середньовіччя, коли чудь, меря, мордва і голядь проголосили себе Росією. Батько всесвітньої історії Геродот вказував, що там, де тепер Москва, живуть антрофаги — людоїди. Так вони лишилися й надалі, і назви Москва, Волга, Ока — мордовські. Й то вже цілий ланцюг їхніх очільників: Іван Грозний (убив сина й задушив вісім дружин), Петро І (задушив сина, звів зі світу дружину і сестру), Катерина II (вбила чоловіка, царевича Івана VI — Антонича), Олександр І (убив батька), і далі — Ленін, Сталін, Муравйов, Каганович, Путін. Прикро, що справі поневолення рідного народу служили й наші українці-перекинчики — від Івана Брюховецького до Юрія Коцюбинського і Володимира Щербицького.
На жаль, і сьогодні у багатьох українських діячів у головах малий піст — недостатньо там олії, — адже розвалили у Верховній Раді коаліцію. І це тоді, коли у Верховній Раді розігнали компартію, а регіонали сидять, як миша під віником, вже втратили будь-яку силу. Поганий вигляд це має як в очах патріотичних українців, так і світової громадськості.
І ось знову люта, антилюдська агресія проти України. В хід іде все — від систем збивання літаків до інформаційної навали — несосвітенної брехні, перекручень.
Останнім московським сатрапом в Україні був тупий лакуза Янукович, який обібрав, обікрав Україну. Всі ми бачили напхані краденим його резиденції, зокрема в Межигір’ї; в президентів Франції, США — по одній резиденції, а в нього — 14 (доганяв Путіна, в якого 26); і народ не витримав, повстав проти корупції, подальшої русифікації, фальшивих виборів, неправих судів, обкрадання, прогнав поганого пса зі своєї землі. І ось тепер він знайшов прихисток в Росії, його захищають російський президент, його посіпаки, бандюки з Донеччини і Луганщини. Невже не відають, кого захищають? Та в одних тільки швейцарських банках у нього 40 мільярдів украдених в українців доларів. Річний бюджет України.
Так, тяжка це історія — Майдан зі смертями, нинішня війна. Одначе є в цій історії і позитивний момент: чи не вперше в українській історії у багатьох зазомбованих російською пропагандою українців відкрилися очі: хто такий старший брат, яка ціна цьому «братерству». Росія — країна вічно відстала (про це не раз писали і російські демократи, письменники («немытая Россия»), і Маркс, і Ленін, й інші), жорстока, брехлива, підла, підступна. І не тільки багатьом українцям відкрилися очі, а й зі зброєю в руках вони ідуть захищати Україну, свою землю, свої сім’ї, свою мову. Бо ж до цього чимало з них були переконані, що в світі справжнім є тільки «великий, могучий и свободный русский язык». І не бачили очевидного, основного, що це — мова більшовизації світу, гноблення, агресії. Що вони хочуть розпросторити її на всі континенти, хоч самих росіян-московитів стає все менше й менше, їхній ареол стискається, як шагренева шкіра, що час імперії минув, що в Сибіру скоро хліба можна буде купити тільки на юані, що живе імперія тільки з завойованого «підкореного» якутського газу і нафти, що загнані в резервації якути, — як я прочитав із зізнань в «Новом мире» одного росіянина, який живе там, — готові всіх їх хоч сьогодні різати.
А підігріта тим газом і напоєна нафтою Європа й далі розмовляє з Росією як із нормальною цивілізованою державою, херхелює з нею, затуляє очі на дикий акт агресії, закликає до діалогу. До діалогу з ким? З озвірілим, манкуртизованим бандюком, хоче ціною України за Мюнхенським варіантом 1938 року (віддавши в пельку Гітлеру Чехословаччину) забезпечити собі на якийсь час спокій. Не надовго. Російська парадигма — «владеть миром», продовження совєтської — пронести кривавий червоний стяг по всіх континентах. Перша на шляху в їхніх планах — Україна. Імперії без неї немає. Бо продуктивні сили Росії не розвинені, сільського господарства по суті немає, працювати вони не вміють і не хочуть. От і суне дика орда на сусідів.
...Я не воював на Другій світовій війні, був малий, був свідком, і сьогодні, з огляду на вельми похилий вік, не можу воювати. Але закликаю своїх молодших братів-земляків: не зволікайте, беріть у руки зброю, захищайте свою землю, це може бути нашим останнім шансом стати вільним і по-справжньому незалежним народом.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #33 за 15.08.2014 > Тема "Бути чи не бути?"