"Кримська Свiтлиця" > #33 за 15.08.2014 > Тема "Душі криниця"
#33 за 15.08.2014
ПРУЖИНА СТИСНУТОГО СЕРЦЯ
Поез╕я
Талановита поетеса Св╕тлана Антонишин продовжу╓ т╕шити сво╖х шанувальник╕в новими творами. Св╕т побачила ╖╖ нова зб╕рка «Бар’╓р», у як╕й авторка пише про подолання болю ╕ б╕ль подолання, про виб╕р, який повста╓ перед кожним ╕з сущих на неминучому шляху до ╤стини та Добра. Св╕тлана Антонишин живе у м. Броди. Як розпов╕ла у коментар╕ ╤А ZIK письменниця Оксана Думанська, у р╕дному м╕стечку вона дуже популярна. Cв╕тлана Антонишин – м╕сцева Леся Укра╖нка, творч╕сть яко╖ знають та люблять. Через стан здоров’я вона змушена б╕льш╕сть часу проводити вдома, однак поетеса не втрача╓ ц╕леспрямованост╕ та енерг╕йност╕. За свою творчу кар’╓ру вона видала близько десяти поетичних зб╕рок та одну книгу прози. Над останн╕м сво╖м твор╕нням – зб╕ркою «Бар’╓р» – Св╕тлана Антонишин працювала три роки: з жовтня 2010-го до жовтня 2013-го. Зб╕рка склада╓ться з трьох розд╕л╕в: «Не ображайся: св╕т як св╕т», «Контужений час» та «Пружина стиснутого серця». «Св╕тлана працю╓ в одному ╕ тому ж ритм╕. У не╖ нема╓ пр╕рви м╕ж в╕ршами. Вони ус╕ в гармон╕╖ м╕ж собою. ╥╖ зб╕рка як подих: видихнула людина усе, що в не╖ накопичилося в житт╕. Книга ма╓ ц╕л╕сну будову ╕ образи в лог╕чному ланцюжку», – под╕лилася враженнями в╕д зб╕рки Оксана Думанська. Однак, зазначила письменниця, «Бар’╓р» таки в╕др╕зня╓ться в╕д попередн╕х твор╕нь Св╕тлани Антонишин. «╥╖ лексика в╕рш╕в стала жорстк╕шою. Завжди вона п╕дбирала лаг╕дн╕ слова, а тут зовс╕м не так. Напевне, це такий час, що ми вс╕ стали жорстк╕шими...» – припуска╓ Оксана Думанська. * * * Пропону╓мо уваз╕ читач╕в доб╕рку в╕рш╕в з ново╖ книги Св╕тлани Антонишин «Бар’╓р», яка нещодавно «за ориг╕нальн╕ пошуки в поез╕╖» була в╕дзначена л╕тературною прем╕╓ю ╕м. Бориса Нечерди.
Св╕тлана АНТОНИШИН ПРУЖИНА СТИСНУТОГО СЕРЦЯ
БАЛАДА ПРО ВИБ╤Р
Мен╕ тринадцятий минало… Т. Г. Шевченко
Так тихо: не шелесне нав╕ть т╕нь. За обр╕╓м – стовпи, св╕ти ╕ дол╕. ╤ пада╓ на хл╕б кришталик сол╕, Немов душа майбутн╕х покол╕нь. Такий вже той кришталик золотий, Так дорого за нього серце платить, Що хочеться втекти в убогу хату – В╕д Страдно╖ Дороги утекти. Але дороги не зв╕льняють нас… ╤ близько та некуплена хвилина, Коли спита╓ Бог ╕з часоплину: «Ти хто, дитино?» В╕дпов╕сть: «Тарас!» А поки що – тринадцять. День – як сон: То плаче, то см╕╓ться, то сп╕ва╓… Та вже поклав Господь Зерно ╕з раю, Велике Зерня – до малих долонь. А ще затримав сонячн╕ персти На т╕й гол╕вц╕, що не знала ласки. «Прости, дитино, що життя – не казка. Ти Обраний, а отже, – мусиш йти!» Хот╕в спитати: «Господи, чом я?!» Та не посм╕в, хоч мав уперту вдачу. «Не плач. Я знаю: козаки не плачуть…» – Кр╕зь сльози усм╕халося ягня. ╤ Слово засв╕тилося: «Рости! Ти — той Кобзар, якому в╕к – як птаха, Який не зна╓ зречення ╕ страху» …Сьогодн╕ знову не прийшли листи… Плац б’╓ться у шп╕црутенах доби. Там пошта – як волами кр╕зь негоду. Мовчать н╕м╕ ягнята в╕д народу – Пок╕рн╕ в╕вц╕ чорно╖ судьби. Болить Украйна… «Господи, чому?! Забрали круг – чим затушую рани? ╤дуть «сини нещасно╖ Украйни», Хто — в яничари, хто – на Колиму…» …Мовчало небо. Та росла верба, Одна-╓дина «у степу безкра╖м». «Пов╕р, Господь талантом не кара╓!» – Сказала строго молода судьба. Але то буде завтра. День – як сон… Йому лише «тринадцятий мина╓…» Та вже поклав Господь Зерно ╕з раю, Велике Зерня – до малих долонь.
АВТОПОРТРЕТ У ВИШН╤Х
Розгублена, налякана, здивована, Душа малю╓ св╕й земний портрет. А фарби по вод╕ – др╕бними колами. …Порожн╕й круг чийсь жайв╕р забере… ╤ вишня затремтить в╕д дзвону пташого, Зеленим листям затону╓ крик. Маестро, не цурайтесь неба нашого: Воно г╕рке, та В╕н до нього звик. В╕н не Ван Гог. Не Бог. В╕н – сонях зранений, Той, що листком останн╕м спинить час – На пленер╕, де разом ╕з Сезаннами Щаслива р╕чка ут╕ка в╕д нас. Автопортрет для Бога. Без автографа. Сто╖ть ╕з пензлем зн╕чена душа. Вона не ген╕й. Битву з болем програно. Повержених лиш жайв╕р ут╕ша…
ПОКЛИКАНИМ
Володимиру Базилевському
В╕дбува╓м життя. ╤ життя в╕дбува╓. Бува╓… Десь сп╕ткнулася тиша – ╕ вибухнув Страх страх╕в. За╜ратована стежка в н╕куди (чи куди?) Заверта╓ ╤ з╕струган╕ пера летять у старий Арх╕в. В╕чний гн╕в?! А гн╕витись пощо? Хтось нам винен чи ми комусь Винн╕? Арештанти ╕люз╕й. Наш подих холоне На скрип. Скрипимо, але йдем. При зор╕, при гор╕, при Долин╕, При морозян╕м св╕тл╕ давно не медових Лип. Б╕лий схлип?.. Хтось п╕дпису╓ вирок ╕ терм╕н дару╓, як Свято. В╕дбува╓мо чемно, а дал╕… А дал╕ – Даль… Над життям ╕ над серцем – негашений запах М’яти ╤ холодна – аж страшно торкнутись – небесна Вуаль. Буде жаль? Буде – буде й забуде: н╕що не трима╓ Без л╕ку… Прийдуть ╕нш╕ покликан╕ мед ц╕лувати В уста. Дай ╖м, Боже, знайти хоч краплину отого Л╕ку, Що поможе не скинути з пл╕ч Н╕ судьби, н╕ хреста… Н╕ судьби, н╕ хреста?
ЖИТИ В ПАМ’ЯТ╤ ТИХ…
Хто ще бавиться сонцем Й топче мокрий асфальт По убит╕й трав╕, Хто бо╖ться «сво╖х» У газетн╕й колонц╕, А вони – вс╕ фатально СВО╥. Жити в пам’ят╕ тих, Хто не см╕╓ вт╕кати, Бо судьба дожене А Суддя – не простить! Ностальг╕йний портрет Ностальг╕йно╖ хати У родинн╕й зол╕ – т╕льки мить… Жити в пам’ят╕ тих, Хто ум╕╓ мовчати, Бо ╕накше для чого Кричать журавл╕? Стали соняхи в╕чн╕ На страчен╕ чати. Жовт╕ стр╕ли летять до земл╕… Жити в пам’ят╕ тих… Ну а дал╕… Що дал╕? Коли й Т╤ в╕длетять, Не зустр╕вши весни. ╤ залишаться душ╕, Як╕ нас не знали, Мов розсипан╕ зерна вини… Жити в пам’ят╕ тих, Хто нас не пам’ята╓… Т╕льки ж як нам наснитись З незримих небес?!. Три прозор╕ сльози ╤з далекого раю Вже не бачать себе…
Б╤ЛЯ ТРОНУ
Добридень, Ваша Величносте. Дозвольте побути трохи-рабом. Ви — кумир для м╕льйон╕в (Яке там «не сотвори»!..), Але для мене Ви просто Король, Який ╕нколи любить, Част╕ше – ненавидить, Ще част╕ше – бо╖ться. В╕дмежувалися в╕д св╕ту, Св╕т в╕дгородився в╕д Вас. Юрма щасливо реве, Ви – милостиво посм╕ха╓тесь. А на величезному екран╕ – Нудний (бо в╕чний…) траг╕фарс ╤ титри – золотим по чорному: «Нехай живе Король!». Жив╕ть, Ваша Величносте, ╤ не б╕йтесь Дивитися в дзеркало. Все нормально: там – Ви ╤ жодно╖ м╕стики! Хтось диха╓ за плечима? Не тривожтеся: Це я, Ваш тимчасовий раб, ╢дина душа, яка щиро любить Свого Короля. М╕й н╕ж не схований П╕д полою плаща, В╕н в╕льно блищить у руц╕. Не полотн╕йте, Ваша Величносте. Не корол╕вська справа – боятися. Вам належить Владно ╕ впевнено Возс╕дати на трон╕. Хита╓ться? Трони завжди хитаються! (Даруйте за банальн╕сть…). А на майдан╕ – В╕чний траг╕фарс: Юрма реве, Король – усм╕ха╓ться… …Дивно… Блазень я, а маску носите Ви. Напевно, це несправедливо. Хоча… я не прийшов убивати. Жив╕ть, Ваша Величносте! Жив╕ть ╕ пам’ятайте: Трони завжди хитаються! (Даруйте за банальн╕сть…).
ЧАС «Ч»
Читають чорний час чар╕вники, Чумним чеканням черкають по чолах. Самотн╕ють (за Маркесом) в╕ки – Фатальний поп╕л на прощальн╕ кола. Метеликами жовтими – весна, ╤ на стол╕ в натомленого св╕ту – Два келихи стол╕тнього вина, Немов самотн╕сть можна обдурити… «Сто рок╕в чи один – яка печаль?!» — Ча╖но скрикне сива Пенелопа. Безжальн╕ зливи занотують жаль У пам’ят╕ Великого Потопу. «Полковнику, Вам знов нема листа…» — Хтось промовчить над захололим ложем. Св╕т перейшли, без сумн╕ву, не так, …Та вже н╕хто н╕чим не допоможе… Читають чорний час чар╕вники…
ВИБУХ
Пружина стиснулась – туг╕ше, туг╕ше, туг╕ше… ╤гор Павлюк
Хоч куди вже туг╕ше… Ш╕сть сходин до засохло╖ ту╖, А мовчиш, наче в небо. Кожним кроком затято мовчиш… Роздратован╕ миш╕ Край пасток спорожн╕лих бунтують. ╥м вгодований Цербер Уп╕вока погарку╓: «Киш!». Пахне сиром землиця: Пармезан ╕з тор╕шньою цв╕ллю. До засохло╖ ту╖ – Ш╕сть жорстоко-високих сходин. Зас╕р╕ло на лицях: Так далеко барвист╕ ╕ в╕льн╕, Що вже ангели чують Скрип фатальних (о небо!) пружин.
2. …А колись таки вибухне, Та пекельна сталева пружина, Що в╕ками стискалась На випробу, а може, й на глум. Час натомлено видихне: «Я н╕кому н╕чого не винен!» ╤ розбит╕ дзеркала Лиш в╕длунять лелече «чому?». Як на м╕нному в╕дча╖ Хтось рвоне, аж посиплються зор╕, Ненависн╕ сп╕рал╕, безконечн╕ сп╕рал╕ б╕ди, «Захот╕лося в╕чност╕?» — См╕х незримий печально повторить. «Ми ж н╕чого не знали!» — Зарида╓мо в син╕ сади. ╤ тонкою стежиною (С╕ра нитка у зламан╕й голц╕) Безшелесними п╕дем В т╕ св╕ти, де нас точно не ждуть. Б╕ль жорсткою пружиною Перестр╕не на стомлен╕м кроц╕, Хоч спиняти не велено: Нас лелеки у вир╕й несуть…
ЗАСТ╤ЛЬН╤ МЕДИТАЦ╤╥
«А я в попа об╕дала», — сир╕тка сказала. Т. Г. Шевченко
Ст╕л не др╕мав: просив, прощав, прощався. Н╕хто й не знав, чому йому так тихо. Сварилися з обрусом гостр╕ крихти. Зникали гост╕, хоч кам╕н ще дихав, Та св╕т м╕нявся. «Вставай, Катрусю. Не звикай до свята. Ти бачиш: чесно догоряють св╕ч╕. Тоб╕ ж н╕хто не дивиться у в╕ч╕, А стр╕лки час, немов купюри, л╕чать – Вони багат╕. Ти виростеш. Чи щось збагнеш – не знаю. Я лише св╕док на чуж╕м бенкет╕. Все в╕дають у Горн╕м Каб╕нет╕, А на земл╕ тим часом п╕ють трет╕ – ╤ сон щеза╓. ╤ди, Катрусю. ╤ не плач, дитино. Не в╕р проводирям: ╖м тем╕нь св╕тить. На торжищ╕ у купленого св╕ту Не варто дармових харч╕в просити. Ти – Укра╖на! Чи пам’ята╓ш, д╕вчинко з╕ свята, З г╕рких калин ╕ рушник╕в хрещатих? Ти в Господа навчилася прощати… Ус╕м простила? Час ╕ захищатись! ╤ ЗАХИЩАТИ!!!»
З НАМИ Д╤ТИ…
Ви питали, як там наш╕ д╕ти? Просто не народяться. ╤ все… Дмитро Крем╕нь
У Кра╖н╕, що продала св╕тло, На земл╕, що з болю хоче спати, Не питайте, як там наш╕ д╕ти. Н╕ про що, благаю, не питайте! Береж╕ть. ╤ голос, ╕ пелюстку, Ту, що впала з вицв╕ло╖ вишн╕. Полет╕ли крила у в╕дпустку, Бог небесн╕ л╕жечка колише. Ангел зупинився. Втер сльозину. Жаль йому… Чого? ╤ сам не зна╓. На лелеках св╕т з╕йшлося клином. Удовою ос╕нь пропада╓… ╤ так╕ занедбан╕ дороги, Що й спинитись добрим душам н╕де. Гасне листя. Холодно ╕ строго. Вмер дивак. Сказав: по св╕тло п╕де.
2. Тиша, Господи, фатальна тиша! На узб╕чч╕ неба ╕ судьби Хтось пером в╕д часу знаки пише ╤ летять над часом голуби. Дуже б╕л╕, молод╕ ще й в╕щ╕. Щось несуть ╕ смертним, ╕ святим. Завмирають мудр╕ кладовища: Проводжають поглядом хрести. А хрести ╕ рад╕ б полет╕ти – Та земля, прич╕плива земля. ╤ смиренн╕ незачат╕ д╕ти, ╤ безсил╕ сльози короля. Заблукали принци ╕ принцеси: Св╕т живих – не золотий проспект. На дороз╕ траурних процес╕й Веретено крутиться сл╕пе. Вколе й охне. ╤ заснуть св╕чада. З б╕лим дзвоном об╕рветься нить. Ви питали, княже, як там чада? Краще не запитуйте… Болить!
3. Дуже благесенька св╕чка Перед ╕коною Матер╕. Кажуть, Над╕я предв╕чна. В╕рять: Любов не вмиратиме. …Вкрали хурделиц╕ р╕чку Тай на самому Екватор╕… Кози розшарпали небо: Де тепер слову сховатися? Вулики… Озеро… Леб╕дь… Бриль, у якому д╕д сватався… Сон ут╕ка╓ в╕д себе, Наче сполохана ласиця. Люлечки, люлечки, люл╕, Патр╕архальн╕ ╕люз╕╖… Людоньки, ви не забули? Ми ж колись були друзями… …Падають з хмари кул╕. Час – немов п╕сля контуз╕╖. Плаче благесенька св╕чка Перед ╕коною Матер╕. Брешуть епохи про в╕чн╕сть: Кожна — мов завтра вмирати нам. …Т╕льки ж… дов╕рлив╕ личка Й лаг╕дний дощ над Екватором. …Ангели, благаю, обережно: З нами д╕ти!..
В╤ДЛУННЯ СВ╤ТЛА Диптих
1. Ти знову був у снах, яких нема?.. Там душно так, немов замкнули подих. Й н╕хто не чу╓, як одчайне «ма!..» Вс╕ вина перетворю╓ на воду. А в неб╕ – запланована гроза, ╤ кожна крапля зна╓, де ╖й впасти. Ти щось спитав? Пробач, ти щось сказав? …Я теж не знаю, як розбити щастя. Воно ж не келих. Друзки – не судьба. А що ти бачив там, у снах без ноч╕? До себе повернутись? Боже збав! Нема охочих…
2. Ох, химернице! Г╕рка моя химернице! Ти – як скарб, забутий в час пожеж╕. ╤ хтозна, чи Принц за ним повернеться… Та й куди? Давно згор╕ла вежа. Все до неба вознеслося з попелом ╤ зн╕чев’я сиплеться на рани. Певно, важко бути Пенелопою, Ще страшн╕ше – в╕чним океаном! П╕дн╕ми. Хоч мушлю. Хоч кам╕нчика… Викинь якнайдал╕ в зелень хвил╕. …Б╕ла чайка, з ангелом пов╕нчана, Квилить… Квилить…
НАШИМ ГОЛОСОМ
Любов╕ Проць
Добридень, а ми ще жив╕, Кому п’ятдесят ╕ трохи. Зростали на т╕й меж╕, Де стр╕лися «в лоб» епохи. ╤ пафосно так було, Аж глухнули вуха дзвоном. …Земля повела крилом, Засн╕жено й безборонно. Тихенько сказала: «Йд╕ть»… А ми – наче вперше сонце! Не страчено молод╕… Нам треба до неба. Конче! «Лет╕ть! – наказала мить. – До в╕чност╕ ще далеко…» …Ми дуже хот╕ли жить, Тож… падали в╕льно й легко. Лежав на стол╕ журнал, А на ст╕н╕ – портрети. Журнал про майбутн╓ знав, Портрети – про вс╕х поет╕в. Про тих, що були чи ╓? У пам’ят╕ дивна мова: Горта╓ чуже жит╕╓, А про сво╓ – ан╕ слова, …Хоч десь уже й наш портрет Завис на ст╕н╕ безчасся. Знайомий до сл╕з силует… …Добридень, пропаще щастя!..
м. Броди Льв╕вська обл.
"Кримська Свiтлиця" > #33 за 15.08.2014 > Тема "Душі криниця"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=13778
|