Версiя для друку Обговорити в форумi

Діти війни. Тепер уже вони літні люди — дідусі і бабусі, пенсіонери. А тоді, понад сімдесят років тому, вони, обпалені чорним крилом війни, виживали, як могли. Залишені без батьків, які пішли на фронт, вони зі своїми матерями долали холод і голод, та жили вірою у велику Перемогу над ворогом.
Про долю дітей війни, маленьких громадян великої країни, й розповідається у цих оповіданнях, які підготував до друку Данило Кононенко.

ЮРКІВ ЛИСТ

За вікном розгулялася завірюха. Її скаженому танцю акомпанувала труба димаря, а ясен, що ріс за хатою, стукотів гілляками по залізній покрівлі, наче вибивав у барабан.
Ухкала, завивала завірюха. Аж Юркові ставало страшно...
Чого так довго немає мами?
Юрко вкриває ноги фуфайкою, шарудить по голій печі, але холод, здається, починає проникати й туди. Якби був тато дома, мама не ходила б у таку завірюху по дрова.
Від батька ні вісточки, а в селі хазяйнують німці: курка і та боїться носа на світ показувати.
Юрко лежить на печі і дивиться крізь незамерзлу щілину верхньої шибки кудись далеко у снігову каламуть. Потім бере недогризок олівця, недомальований клапоть сірого паперу і продовжує писати таткові листа. Він зупинився на тому, що дома немає дров. Довго думав, як передати цю фразу. Якби дрова були, то Юрко намалював би купу їх на папері, а як показати оте «нема»? Юрко відступив нижче і карбував: «Та гілляка, що ми з тобою на ній щеплювали пепінки, почала всихати, але мама не хоче її рубати. Скоро минуть морози. Може, мені полатають чоботи, то я буду помагати мамі носити дрова».
Ці думки роїлися в голові хлопчини, а на папері від олівця залишилися сліди, що нагадували то якусь гілляку, то щось подібне на чоботи. Ті значки має розшифрувати батько. Писати Юрко не вмів, але тато прочитає. Він завжди розумів Юрка...
«Того садового ножика, що ти мені подарував, — малював далі Юрко, — в мене видер Паньків Грицько. Літом я в нього заберу».
А як же Юрко пошле листа? Він знову задумливо задивився у вікно.
В’ю-у-у, в’ю-у-у, — свистало за вікном. Гур-гур-гур, — бушувало над головою.
В’ю-у-у, в’ю-у-у, гур, — чулася Юркові канонада. Він бачить в уяві, як повзуть під розривами снарядів у завірюху розвідники. Один підняв трішки голову, підхопив аркушик паперу, що летів за вітром, усміхнувся знайомими очима: «Лист від сина», — тихенько проказав іншому.
Юрко почав малювати цю картину на папері замість адреси.
Далі він зліз з печі, просунув ноги у діряві холодні чоботи, стягнув з печі фуфайку, взяв з-під припічка макогона, вдарив ним двічі по ложечці дверної клямки, і набряклі двері відскочили.
Зухвала хуртовина шарпнула за поли Юркової фуфайки, обдала його обличчя колючим снігом. Юрко підняв руку з листом, вітер підхопив клапоть паперу, і він зник у білому вирі.
Незабаром разом з останньою завірюхою через село ще раз пролетіла війна. Німці тікали швидко, бо потрапляли в черговий «мішок». Ще вчора було чути віддалені вибухи гармат, а на завтра від Крутого Яру в село вступили радянські солдати.
Юрко біг у важких маминих чоботях їм назустріч, і за ним ледве встигав Паньків Грицько…
Минали дні, надходила з криком журавлиним весна, жінки запрягали корів і прокладали перші борозни. В один з таких днів Юрко сидів біля повітки і ладнав возика, зробленого ще батьком. Велика солдатська пілотка з червоною зіркою насувалась на круглі Юркові очі, такі ж блакитні, як і весняне небо. Хлопець збивав її на потилицю і знову прикушував нижню губу, схиляючись над возиком. «Оце поладнаю, — думав Юрко, — і возитиму картоплю на город. Посадимо, он яка виросте, вища мене». Хлопець задоволено шморгав кирпатим носом. Він так захопився роботою, що забув навіть стежити за ластівками, які полоскались у мерехтливому повітрі над самою землею, віщуючи дощ.
А тим часом з-за Шамраєвої хати справді висунулась фіалкова весняна хмарка, підморгнула першою блискавкою. Село причаїлось під косогором і ніяково усміхалось до сонця білими стінами хат. Ось синій рукав хмари потягнувся до сонця, затримався трохи, ніби боячись обпектися, і раптом загорнув його в себе.
Хмара насувалась швидко, а Юрко не помічав, він все стукав молотком. Нароблені з дроту цвяхи не хотіли лізти в дошку. Ось і цей дзенькнув струною і відскочив убік. Юрко нахилився, щоб підняти цвяха і раптом здригнувся: перед ним лежав зашкарублий клапоть сірого паперу, по якому розпливлись від весняних вод сліди хімічного олівця. Гримнув грім, перші великі краплі дощу впали на землю. Юрко підняв голову, по його ще по-дитячому округлій щоці котилася прозора краплина — чи то дощу, чи, може, зрадливої сльози. Адже Юрко знав, що він більше ніколи не писатиме татові листа, бо в прискринку лежить бумага: «Загинув смертю хоробрих». Він тернув верхом долоні по щоці і став заганяти останнього цвяха...

Андрій БЕЛЕНЬ
м. Черкаси

ДВА ОКРАЙЦІ ХЛІБА

Це було навесні 1942-го в Сімферополі. Того дня гітлерівці пригнали на руїни старого овочесховища групу наших полонених. Ми, хлопчаки з сусідніх вулиць, тої ж миті збіглись до руїн і, коли б не конвоїри з автоматами та кинджалами на ременях, кинулися б розпитувати полонених, чи не зустрічали вони бува кого-небудь з наших рідних і близьких.
Конвоїри по двоє розташувалися вздовж огорожі. Один з них погукав полоненим, і вони взялися вручну, без ломів, лопат, носилок розбирати завали. Хлопчаки пошепки повідомляли одне одному, що, мабуть, під руїнами в глибоких підвалах уціліли від вибуху консерви. Для нас тоді було найголовнішим — роздобути їжу.
Важкий, голодний то був час. Мені йшов лише десятий рік, і я вважав себе цілком дорослим і самостійним, зобов’язаним допомагати ще й матері, її вже другий день не було вдома. Разом із сусідками вона пішла в далеке село з надією обміняти речі, котрі залишилися від батька, на хліб.
Ми довго стовбичили під огорожею, поки конвоїри не повели назад полонених. Як тільки останній солдат зник у провулку, ми кинулися до руїн, сподіваючись першими докопатися до консервів. Нічого їстівного там не знайшли, зате під купою битої цегли помітили цілу в’язку книг. Добуте розділили чесно: мені дісталась товста книжка в зеленій палітурці і з довгою назвою: «Історія колоніальних і залежних країн».
Наступного дня я залишився вдома. Дожував шматочок кукурудзяного оладка, котрий повинен був з’їсти увечері, якщо не повернеться мати, виліз на підвіконня і навмання розгорнув книжку.
Розділ був присвячений Абіссінії. В ньому йшлося про те, як народ цієї країни під керівництвом свого царя-негуса Федора боровся проти італійських колонізаторів...
Несподівано до мене долинули постріли, але я не звернув на них увагу — мені здалося, що я чую, як від напосідаючого ворога відстрілюються абіссінські партизани. Про те, що стріляли зовсім поруч, я зрозумів, коли у двір забіг наш полонений. Він був дуже худий, обличчя поросле щетиною, з гімнастерки звисало лахміття, а оголене плече — залите кров’ю. Наш солдат кинувся було до сараю, але, помітивши поруч з водопровідною колонкою порожню бочку, підбіг до неї і обернув її на себе. Усе сталося так швидко, що я не встиг навіть згорнути книжку.
За мить до двору ввірвалися конвоїри. Зачувши метушню, із наріжної квартири вибігли німці-радисти, котрі жили там вже днів з десять. Конвоїри навперебій почали пояснювати їм, що втік полонений, але радисти разом закивали головами, мовляв, не бачили. Конвоїри побігли далі.
Я зачекав, доки радисти повернулись у квартиру, взяв відро і попрямував до водопровідної колонки. Під шум води, дивлячись кудись вбік, я голосно промовив: «Сидіть, доки не стемніє, у дворі живуть німці. Сидіть, доки не стемніє...».
«Що ж його робити? Піти і розповісти хлопцям про нашого солдата, а що як раптом, доки я ходитиму, хтось надумає зрушити з місця бочку... Ні, треба сидіти й чекати. От якби мама прийшла...»
З-за воріт долинув шум машини, пролунав сигнал, і в двір в’їхала пересувна радіостанція. Машина зупинилася поруч з колонкою. Відчинилися дверцята зеленої будки, і з неї зістрибнули на землю троє німців. Напившися води, вони почали виносити з будки апаратуру.
До пізнього вечора порпалися вони у своїх залізних ящиках. Я допомагав їм з усіх сил, аби вони лиш не чіпали бочку...
Вечеряли вони тут же, при світлі ліхтарика. Водій машини — сивий, з добрим втомленим обличчям і великими мозолястими руками, відкраяв шмат шинки, поклав її між двома окрайцями хліба і подав мені: «Бітте». Я взяв хліб, кивнув на знак подяки головою і відійшов убік. Я вже підніс смачний запашний бутерброд до рота, як мене ніби пронизало блискавкою: а як же наш полонений, він, мабуть, зовсім голодний?!
Вдома я розшукав баклагу, ту саму солдатську баклагу, яку подарував мені батько. Це було торік, коли їхня частина відступала на Севастополь. Батько забіг на хвилинку додому, попрощався з нами, а мені дав баклагу: «Бережи і не забувай про мене».
Після ситної вечері радисти грали на губних гармошках, голосно співали, сміялись. Я непомітно підкрався до бочки, ледь припідняв її плечем і просунув полоненому згорток.
Лише наступного дня солдати закінчили ремонт радіоапаратури, встановили її на місце і почали збиратися в дорогу. Водій сів у кабіну, запустив двигун і, перш ніж дати задній хід, зиркнув на бочку, котра йому заважала. Він знехотя виліз із кабіни, підійшов і ногою перевернув бочку. На землі, уткнувшись головою в коліна, сидів наш солдат. Він був мертвий. Біля його ніг лежав згорток.
Водій обережно підчепив його носком чобота. Згорток розкрутився, і він побачив солдатську баклагу і бутерброд: два окрайці чорного хліба і шматок шинки...

Нузет УМЕРОВ
Переклав Данило КОНОНЕНКО

ЗЕЛЕНИЙ ПОРТФЕЛЬ

— Бісмілляхі — ір-рахман — ір-рахім! — долинає з мінарету мечеті напроти нашого дому.
Ми — мати, старша сестра і я — стоїмо біля відчиненого балконного вікна і уважно слухаємо. Це ж наш батько співає езан — заклик правовірних мусульман до молитви. Він робить це уперше в житті. І ми уперше слухаємо батьків голос, що вимовляє слова молитви. Ми, діти, й не знали, що наш батько дев’ять років навчався в Зинджирли медресе, що в Бахчисараї. Від нас це приховували. Та й не тільки від нас.
Ця мечеть — саме навпроти нашого дому в Дерекої — після приходу більшовиків тривалий час була порожньою, а потім у ній влаштували клуб. Але давні поховання, яких було багато в дворі мечеті, уціліли. Щоправда, за ними ніхто не доглядав: вони заросли бур’янами, надмогильні плити покосилися, повгрузали в землю.
З приходом німців мечеть відкрили. На великі мусульманські свята — Ораза-байрам, Курбан-байрам — там збиралися віруючі. У такі святкові дні ми з мамою ходили в гості до тіток в Ай-Василь. Дітям належало цілувати старшим руку й казати слова привітання. А вони за це давали нам солодощі й гроші.
За ці кілька років у мене зібралось дуже багато — за моїми уявленнями — грошей: цілих чотириста рублів. Я не витрачала їх на дрібниці — я їх збирала на портфель. Восени я піду в школу. А як же йти в школу без портфеля!
І от ми з мамою пішли на «товчок». Повільно протискуючись між людьми, я раптом побачила прямо на рівні свого обличчя, у чиїхось руках, зелений портфель. З м’якої шкіри, чудового зеленого кольору, з двома внутрішніми відділеннями і двома накладними кишенями з металевими застібками — не портфель, а чудо! Я віддала за нього всі свої гроші. Вдома я поклала до нього чисті зошити й олівці, порожню — поки що — чорнильницю-невиливайку, дерев’яну ручку з металевим наконечником й пера. Майже щодня я відкривала свій портфель, перевіряючи, чи все на місці, вдихала запах шкіри і уявляла, як 1 вересня я піду в школу. Такого портфеля, мабуть, не було ні в кого!
Рано-вранці 18 травня 1944 року у двері постукали. Увійшли офіцер і два солдати. Офіцер був чемним, він пояснив нам, що татар виселяють з Криму і порадив узяти з собою мінімум речей. (Згодом ми дізналися, що на кожного члена сім’ї можна було брати близько ста кілограмів речей).
Мама була в розпачі: чоловіка вдома немає, троє дітей, найменшенькій і трьох років немає. З голосінням вона метушилася по кімнатах, збираючи речі. А офіцер ходив за нею по п’ятах, придивлявся до речей, казав, що йому у нас подобається, що він сам буде тут жити, а ось на цьому ліжку спатиме. Для того, аби зібратися в дорогу, офіцер виділив мамі десять хвилин.
Що ж ми взяли з собою? Одну велику стьобану ковдру. Дещо з одягу. Літнього, звичайно. Адже до зими далеко. А може, повернемось. Так ми й вийшли з дому з тим, що змогли взяти в руки. Офіцер сам замкнув двері і взяв ключі.
На місці збору, біля мосту, на вузлах і мішках сиділи люди. Чути було плач. Виявляється, сусіди взяли з собою мішок борошна і тушку ягняти. Хтось приніс подушки і килими. Тут мама спохватилася: не взяла нічого з їжі і посуду. Старша сестра з найменшенькою залишилися на місці, а ми з мамою садами — дорогою йти боялися — повернулися додому.
Ми жили на другому поверсі. Двері були заперті. Мама приставила до вікна веранди драбину, і ми увійшли всередину. Були замкнуті і двері кімнат. Мама розбила віконне скло, і я залізла до кімнати. За порадою мами взяла ножиці, ніж, каструлю, три великі і одну маленьку ложку. В наволочку, зняту з подушки, відсипала борошна. Потім спустилися в сарай. Мама зарубала курку, а козу, куплену два тижні тому за останні гроші, ми відвели до сусідки. До неї ж віднесли швейну машинку і великий персидський килим. Мабуть, мама надіялась, що ми скоро повернемось.
В очікуванні машин ми просиділи біля мосту до самого вечора. Поруч ходили солдати і офіцери. Кілька разів попадався на очі і той офіцер, який вранці заходив до нас. В руках у нього був мій портфель. У ньому щось побрязкувало. «Наші срібні ложки», — сказала мама. Він узяв їх, ніскільки не соромлячись її присутності.
Мій портфель! Як же я піду без нього в школу?! Чому цей огидний дядько-офіцер взяв мій портфель? Без дозволу! Це хвилювало мене більше, ніж те, що нас вигнали з дому і повинні повезти невідомо куди. Цього мій дитячий розум ще не усвідомлював. А ось відібраний портфель — це ж образа, яка не забувається! Образа на все життя!
Після депортації татар мечеть перетворили в житловий будинок. Старих могил теж не залишилось, їх зрівняли із землею. Але, як сказано в Святому письмі, все повертається на кола свої. Ялтинський міськвиконком начеб повертає мечеть мусульманам. Вірю, настане день, коли з відбудованого мінарету долине протяжне: Бісмілляхі — ір-рахман — ір-рахім! Може, я ще встигну почути його. Але мої батько й мати вже ніколи не почують езан.

Адилє ЕМІРОВА
Переклав Данило КОНОНЕНКО

ХТО НЕ ЗНАЄ СВОГО МИНУЛОГО, ТОЙ НЕ ВАРТИЙ МАЙБУТНЬОГО

Книгу «Діти війни. Життя і долі», що має повчальний характер та розповідає про непросте життя людей, які пережили Другу світову війну, днями представили в обласній бібліотеці Львова. Її сторінки – це справжні історії людей з повоєнного життя, і кожна з них особлива по-своєму.
У книзі 88 спогадів про ці важкі часи. В ній розкривається світ тих дітей, які не бачили дитинства через голод та страшну війну. Долі цих людей різні, і розповідями про них створюється історія з фактами, яких немає в інших книжках. Особлива книга тим, що в ній немає жодного рядка, який не брав би за душу, немає сторінки, яка б не змусила задуматись.
«Діти війни. Життя і долі» — документ, в якому записаний дух нації, а дух – безсмертний. В цій книзі, немов «естафета», передається досвід ветеранів тому молодому поколінню, яке бореться сьогодні за нашу землю на сході, в часи путінської війни.
Книга ця — взірець любові до України і його народу. Придбати її можна в офісі організації «Захист дітей війни», у духовних храмах, а також в Інтернеті. Ця книга дає зрозуміти: що б не сталося, ми повинні любити рідну землю, прагнути свободи і зробити так, щоб наша рідна земля не стала нам завтра чужою.

Сергій НІКІШИН, студент-журналіст, НУ «Львівська політехніка»

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #33 за 15.08.2014 > Тема ""Білі плями" історії"