"Кримська Свiтлиця" > #34 за 22.08.2014 > Тема "Душі криниця"
#34 за 22.08.2014
ГАННУСЯ
Володимир ВАРТАНЬЯН
Проза життя
ПОВ╤СТЬ (Зак╕нчення. Поч. у № 32-33)
Олекс╕й схилився над нею, намагаючись вловити ╖╖ дихання. Але йому це не вдалось. В цей час Ганна тремтячими руками намагалася набрати номер телефону швидко╖ медично╖ допомоги… Того ж дня увечер╕ судово-медична експертиза п╕дтвердила спос╕б ╕ причину самогубства Св╕тлани… На похорон Св╕тлани, незважаючи на сильний мороз, прийшли ус╕ ╖╖ однокласники (серед них не було т╕льки Валер╕я) ╕ деяк╕ студенти з Олекс╕йово╖ групи. На похорон прийшов ╕ Св╕тланчин батько, але в╕н весь час стояв зв╕ддалеки ╕ чомусь не п╕дходив ближче: в╕н нав╕ть не попрощався з╕ сво╓ю дочкою…
18 Ганнуся за останн╕ к╕лька м╕сяц╕в, здавалось, дуже постар╕ла, стала якоюсь драт╕вливою ╕ нечутливою. ╢диною вт╕хою ╕ над╕╓ю для не╖ був лиш син Олекс╕й. — Мамо, — якось звернувся в╕н до не╖, — вибач мен╕, будь ласка, за мо╓ втручання, але ти, зда╓ться, почала жити неправильно. Я розум╕ю, що останн╕м часом на тебе звалилося дуже багато труднощ╕в ╕ б╕д, але ж ти все-таки — ж╕нка. Подивись на себе: ти геть змарн╕ла. — Синку, — тихим голосом в╕дпов╕ла мати, — усе мо╓ життя тепер присвячене т╕льки тоб╕. Ти — ╓дина моя вт╕ха, тому я просто не можу жити ╕накше. — Мамо, — запротестував Олекс╕й, — я з тобою не погоджусь: ти повинна, просто зобов’язана жити й для себе. Адже це так просто зрозум╕ти: я хочу бачити тебе завжди житт╓рад╕сною ╕ веселою. Що ж тепер вд╕╓ш? Так вже склалося наше життя. Але це зовс╕м не означа╓, що ми повинн╕ махнути на себе рукою… Ганна почала часто задумуватись над цими словами й синовим бажанням. ╤ раптом в н╕й прокинулася ж╕нка: треба пожити й для себе. «Досить! — м╕ркувала вона. — Роки минають, ╕ н╕яка сила не зможе ╖х повернути». В ╖хньому дом╕ з’явилась, як це й було ран╕ше, парфумер╕я ╕ модний ж╕ночий одяг. Косметика зробила свою справу: Ганнусю трудно було тепер вп╕знати — красуня та й год╕! Чолов╕ки на робот╕ в╕дразу ж це пом╕тили ╕ жартома казали: — Ганнусю, а ти, бува, не зам╕ж з╕бралася? — А от в╕зьму та й вийду! — в тон ╖м в╕дпов╕ла Ганнуся. Серг╕й, роб╕тник того продовольчого магазину, в якому продовжувала працювати Ганна, просто ходив сл╕дом за нею. — Ганнусю, давай поженимось, — запропонував в╕н ╖й якось. — Ти живеш одна, ╕ я так само один. Ганну спочатку це т╕шило — адже Серг╕й на п’ятнадцять рок╕в був молодший в╕д не╖. П╕сля чергово╖ його пропозиц╕╖ вона жартома в╕дпов╕ла йому: — Заспокойся, дитино моя! Та Серг╕й схвильовано схопив ╖╖ за руки ╕ н╕жно промовив: — Ганнусю!.. Сьогодн╕ я прийду до тебе… Назавжди! ╤ справд╕ — увечер╕ в╕н прийшов. ╤ лишився… Олекс╕й, щоправда, не схвалював такого розвитку под╕й, але й не заперечував. Ганна сприйняла це за мовчазну згоду.
19 Майже два роки Ганна була щасливою: Серг╕й справд╕ любив ╖╖, н╕жно турбувався про не╖, намагався допомагати ╖й по дому ╕ вс╕ляко обер╕гав ╖╖. Олекс╕й також по-дружньому ставився до Серг╕я. Але в╕кова р╕зниця все гостр╕ше непоко╖ла Ганну. — Серг╕ю, давай розлучимось, — раптом сказала вона якось. Адже роки минають… А що буде через п’ять-десять л╕т? Адже все одно ти п╕деш в╕д мене: ну, для чого тоб╕ потр╕бна стара ж╕нка? Серг╕й роз╕злився: — Чому ти гада╓ш, що я залишу тебе? Як╕ п╕дстави в тебе ╓ так думати про мене? ╤, нарешт╕, чому ти вир╕шила, що я проживу довше, н╕ж ти?.. Ганна не надала особливого значення останн╕м Серг╕йовим словам. Та з часом в╕н почав усе част╕ше повторювати цю свою песим╕стичну думку: — Ганнусю, я не житиму довго… При цьому Серг╕й наводив як╕сь на╖вн╕ докази, але вона чомусь не в╕рила йому. Чи то в Серг╕я було якесь передчуття, чи то хтось напророчив його долю ще на початку життя, але невдовз╕ ц╕ його слова стали жорстокою реальн╕стю: всього лише через м╕сяць п╕сля ╖хньо╖ останньо╖ розмови на цю тему Серг╕я звалила саркома… Ганнуся знову залишилась одна. Зовс╕м непом╕тно для себе вона щиро пов╕рила в ╕снування Бога. Почала регулярно ходити до церкви: вранц╕ ╕ увечер╕. Олекс╕й дуже занепоко╖вся здоров’ям матер╕: в╕н, звичайно, розум╕в, що змучене цим триклятим життям ╖╖ серце вимага╓ пост╕йно╖ уваги ╕ турботи, але саме зараз в нього майже не було в╕льного часу — Олекс╕й посилено готувався до захисту дипломного проекту в ╕нститут╕. ╤ все ж в╕н вир╕шив хоча б трохи заспоко╖ти мат╕р ╕ допомогти ╖й знову пов╕рити в себе. Одного нед╕льного дня, як т╕льки-но Ганна вернулася з церкви, в╕н сказав: — Мамо, а чи не бажа╓ш ти, щоб я тебе познайомив з╕ сво╓ю нареченою? Прямо сьогодн╕!.. Вона увечер╕ верта╓ться електричкою в╕д сво╖х батьк╕в, ╕ я п╕ду ╖╖ зустр╕чати. Ганна подивилася на Олекс╕я очима, повними сл╕з: ╖╖ син вже вир╕с! — Мамочко, ну що тебе знову турбу╓? Невже я сказав тоб╕ погану новину? — Синку… — прошепот╕ла Ганна, п╕д╕йшла, обняла його ╕ м╕цно пригорнула до сво╖х грудей. Так ╕ домовились: увечер╕ Олекс╕й прийде разом з╕ сво╓ю ╤ринкою. Олекс╕й п╕шов, а Ганна в╕дразу почала поратися на кухн╕: вона вир╕шила спекти для сина й майбутньо╖ нев╕стки улюблений дел╕катес колись траг╕чно загиблого його братика — пир╕г з капустою.
20 Олекс╕й при╖хав на зал╕зничний вокзал хвилин за сорок до прибуття електрички, яка повинна привезти його ╤ринку. Зн╕чев’я в╕н прогулювався то по перону, то на привокзальн╕й площ╕, розглядаючи р╕зн╕ вив╕ски й аф╕ш╕. ╤ раптом зустр╕в свого однокурсника Петра, який також оч╕кував ту ж саму електричку. Але електропо╖зд чомусь зап╕знювався. Таке трапля╓ться досить часто, тому вони обидва не надали цьому особливого значення: просто ╖хн╓ побачення з коханими д╕вчатами трохи в╕дкладалося. В цей час Ганна, сп╕кши пир╕г, чекала сина. А в╕н затримувався. Тому вона почала хвилюватися. Вже стемн╕ло, а Олекс╕я з його нареченою все ще не було. Ганнус╕ стало страшно. Т╕ло ╖╖ проймав то холод, то жар. — Не може бути! Не може бути! — глухо шепот╕ла Ганна пересохлими губами, сама не розум╕ючи, про що це вона каже. Годинник н╕би важким молотом бив ╖╖ в скрон╕, вселяючи в не╖ тривогу. Раптом на сходинках почулися кроки. ╥╖ серце так закалатало, начеб хот╕ло вискочити з грудей. Ганна боялася поворухнутися. Скрип дверей в сус╕дн╕й квартир╕, здавалось, спустошив ╖╖ душу. Вона впала на л╕жко ╕ заридала: — Мамо! Мамочко, р╕дна моя, нав╕що ти спородила мене на так╕ муки? Поривчастий в╕тер розчинив кватирку ╕ наповнив к╕мнату св╕жим пов╕трям. Ганна полегшено з╕тхнула. Серце потихеньку почало заспокоюватись, але на душ╕ була якась порожнеча.
21 — Олекс╕ю, — запропонував Петро, — я зб╕гаю по морозиво, поки нема електрички. А ти уважно слухай: раптом зараз оголосять, на яку кол╕ю вона прибуватиме. Петро поб╕г. Якийсь незнайомий молодий чолов╕к дивно╖ зовн╕шност╕ п╕д╕йшов до Олекс╕я ╕ зажадав дуже грубо: — Дай грошей, а то… — Та йди геть! — не задумуючись ╕ не оц╕нивши обстановку, так само грубо в╕дпов╕в йому Олекс╕й. Тод╕ хул╕ган спритно трич╕ вдарив Олекс╕я ножем в груди. Петро, що вертався з морозивом, побачив це. Кинувши на асфальт морозиво, в╕н п╕дб╕г до Олекс╕я ╕ пом╕тив на його сорочц╕ велику криваву пляму. Нападника поруч вже не було. Петро, пом╕тивши м╕л╕ц╕онера, який проходив неподал╕к, покликав його на допомогу… Ганна продовжувала нерухомо сид╕ти край в╕кна, прислухаючись до злов╕сно╖ н╕чно╖ тиш╕. Раптом, мов вибух бомби, задеренчав телефонний апарат. Ганна тремтячими руками п╕дняла слухавку так швидко, начеб уже давно чекала цього дзв╕нка. — Тьотю Ганно… — почувся голос Петра в слухавц╕. — Тьотю Ганно, це говорить Петро, однокурсник вашого Олекс╕я… Тьотю Ганно, його в╕двезли до л╕карн╕… мерщ╕й… Ганна не дослухала до к╕нця ╕ не поклала слухавку на апарат…
22 Т╕льки один Всевишн╕й зна╓, як Ганна опинилася в л╕карн╕ ╕ нав╕ть встигла перегородити шлях в╕зку, яким котили до операц╕йно╖ ╖╖ Олекс╕я. — Синку, — беззвучно шепот╕ла мати. — Синку… ╤ хоч ╖╖ голосу зовс╕м не було чутно, Олекс╕й повернув голову в б╕к матер╕. — Де тато? — слабким голосом запитав в╕н. — Я хочу попрощатися з тобою ╕ з ним… Син╕в голос, н╕би розпеченим зал╕зом, доторкнувся до материнського серця. В горл╕ застряв клубок. А внутр╕шн╕й голос був наст╕льки сильним, що, здавалось, його почули вс╕: — Отче наш! Святий наш! Спаси мого сина! В╕зьми мо╓ життя — адже в╕н ще дитина… Вже примчали до л╕карн╕ Петро ╕ дв╕ д╕вчини, яких хлопц╕ повинн╕ були зустр╕ти на зал╕зничному вокзал╕. ╤ринку бив сильний озноб. Олекс╕й уперше розплющив оч╕. Вони були сповнен╕ майже дитячого жал╕бного благання. Здавалось, що вс╕ почули його прощальн╕ слова: — Мамочко, я хочу жити… Передай батьков╕… Але цих останн╕х сл╕в свого сина мати вже не чула. Л╕кар╕ розтирали нап╕вживе Ганнине т╕ло, зробили ╖й к╕лька укол╕в. Олекс╕я не довезли к╕лька метр╕в до операц╕йного столу…
23 Прац╕вники м╕л╕ц╕╖ швидко розшукали Олекс╕йового вбивцю: ним був в╕домий у м╕ст╕ молодий наркоман, який поводився на суд╕ дуже нахабно ╕ пост╕йно м╕няв сво╖ показання. Зал зас╕дань народного суду був переповнений. Серед присутн╕х був ╕ Олекс╕╖в батько. Прокурор, який виступив на судовому зас╕данн╕, зажадав найсувор╕шого покарання для вбивц╕. П╕сля нього до м╕крофона п╕д╕йшла Ганна, зал притих. — Вельмишановн╕ судд╕! — Ганно пов╕льно перевела подих. — Прошу вас: не карайте суворо вбивцю. Не карайте його мат╕р… Бог йому буде суддя! В зал╕ запала моторошна тиша: певно, люди намагалися осмислити слова матер╕ так безглуздо загиблого юнака. ╤ раптом цю тишу роз╕рвав нелюдський крик: — Зупин╕ться! Ус╕ мимовол╕ звернули сво╖ погляди до вбивц╕, тому що це саме в╕н так закричав. — Я прошу суд розстр╕ляти мене! — продовжував в╕н. — Я покарав чудову ж╕нку ╕ н╕коли не спокутую свою провину перед нею. Я не зможу дал╕ жити: це буде не життя, а мука! Судд╕ розгубились. Зал, мов заворожений, мовчав. Прокурор розв╕в руками. А вбивця зарев╕в, як п╕дбитий зв╕р, ╕ почав люто битися головою об дерев’яну загорожу, за якою в╕н перебував… Як т╕льки-но судд╕ з’явилися в зал╕ зас╕дання п╕сля наради за зачиненими дверима, секретар суду голосно оголосила: — Встати! Суд ╕де. Голова суду зачитав вирок: с╕м рок╕в позбавлення вол╕ з утриманням в колон╕╖ посиленого режиму… Ганну п╕дтримали сус╕ди ╕ допомогли ╖й вийти ╕з зали суду. Серед них незграбно верт╕вся Олекс╕й, ╖╖ колишн╕й чолов╕к. В╕н, нарешт╕, п╕д╕йшов до Ганни, лаг╕дно доторкнувся до ╖╖ обличчя ╕ прошепот╕в: — Люба… Було видно, як в╕н бол╕сно добирав потр╕бн╕ йому зараз слова. — Ганнусю, — продовжував Олекс╕й. — Я наробив у цьому житт╕ багато помилок… Коли б ти могла пробачити мен╕… Ганна подивилася на нього очима, повними сл╕з, ╕ дуже тихо промовила: — А я тебе не проганяла, Олекс╕ю… Колишн╓ подружжя мовчки йшло додому безлюдними вулицями м╕ста п╕д заливним дощем…
Переклав з рос╕йсько╖ Данило КОНОНЕНКО (Переклад зд╕йснено за виданням: Владимир Вартаньян, «Аннушка», повесть. Симферополь, «Доля», 2000)
"Кримська Свiтлиця" > #34 за 22.08.2014 > Тема "Душі криниця"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=13815
|