Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4452)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4125)
Українці мої... (1661)
Резонанс (2122)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1847)
Крим - наш дім (1052)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (242)
Бути чи не бути? (323)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (207)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ВЕРБНА НЕД╤ЛЯ
Наш╕ традиц╕╖


ПОЕЗ╤Я ╤ ПРОЗА НАШОГО ЖИТТЯ
Третя зб╕рка поез╕╖ - «╥╖ написала в╕йна»…


НЕ ХОДИ НА ЛИСУ ГОРУ…
Наш╕ традиц╕╖


КАРИКАТУРИ БАТЬКА Й ЖИВОПИС СИНА
Карикатури батька викривають агресивну пол╕тику Москви, показують, що вона ╓ загрозою для всього...


РОЗПУСКА╢ТЬСЯ Л╤ЩИНА
Наш╕ традиц╕╖




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #34 за 22.08.2014 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#34 за 22.08.2014
ГАННУСЯ
Володимир ВАРТАНЬЯН

Проза життя

ПОВ╤СТЬ
(Зак╕нчення.
Поч. у № 32-33)

Олекс╕й схилився над нею, намагаючись вловити ╖╖ дихання. Але йому це не вдалось. В цей час Ганна тремтячими руками намагалася набрати номер телефону швидко╖ медично╖ допомоги…
Того ж дня увечер╕ судово-медична експертиза п╕дтвердила спос╕б ╕ причину самогубства Св╕тлани…
На похорон Св╕тлани, незважаючи на сильний мороз, прийшли ус╕ ╖╖ однокласники (серед них не було т╕льки Валер╕я) ╕ деяк╕ студенти з Олекс╕йово╖ групи. На похорон прийшов ╕ Св╕тланчин батько, але в╕н весь час стояв зв╕ддалеки ╕ чомусь не п╕дходив ближче: в╕н нав╕ть не попрощався з╕ сво╓ю дочкою…

18
Ганнуся за останн╕ к╕лька м╕сяц╕в, здавалось, дуже постар╕ла, стала якоюсь драт╕вливою ╕ нечутливою. ╢диною вт╕хою ╕ над╕╓ю для не╖ був лиш син Олекс╕й.
— Мамо, — якось звернувся в╕н до не╖, — вибач мен╕, будь ласка, за мо╓ втручання, але ти, зда╓ться, почала жити неправильно. Я розум╕ю, що останн╕м часом на тебе звалилося дуже багато труднощ╕в ╕ б╕д, але ж ти все-таки — ж╕нка. Подивись на себе: ти геть змарн╕ла.
— Синку, — тихим голосом в╕дпов╕ла мати, — усе мо╓ життя тепер присвячене т╕льки тоб╕. Ти — ╓дина моя вт╕ха, тому я просто не можу жити ╕накше.
— Мамо, — запротестував Олекс╕й, — я з тобою не погоджусь: ти повинна, просто зобов’язана жити й для себе. Адже це так просто зрозум╕ти: я хочу бачити тебе завжди житт╓рад╕сною ╕ веселою. Що ж тепер вд╕╓ш? Так вже склалося наше життя. Але це зовс╕м не означа╓, що ми повинн╕ махнути на себе рукою…
Ганна почала часто задумуватись над цими словами й синовим бажанням. ╤ раптом в н╕й прокинулася ж╕нка: треба пожити й для себе. «Досить! — м╕ркувала вона. — Роки минають, ╕ н╕яка сила не зможе ╖х повернути».
В ╖хньому дом╕ з’явилась, як це й було ран╕ше, парфумер╕я ╕ модний ж╕ночий одяг. Косметика зробила свою справу: Ганнусю трудно було тепер вп╕знати — красуня та й год╕!
Чолов╕ки на робот╕ в╕дразу ж це пом╕тили ╕ жартома казали:
— Ганнусю, а ти, бува, не зам╕ж з╕бралася?
— А от в╕зьму та й вийду! — в тон ╖м в╕дпов╕ла Ганнуся.
Серг╕й, роб╕тник того продовольчого магазину, в якому продовжувала працювати Ганна, просто ходив сл╕дом за нею.
— Ганнусю, давай поженимось, — запропонував в╕н ╖й якось. — Ти живеш одна, ╕ я так само один.
Ганну спочатку це т╕шило — адже Серг╕й на п’ятнадцять рок╕в був молодший в╕д не╖. П╕сля чергово╖ його пропозиц╕╖ вона жартома в╕дпов╕ла йому:
— Заспокойся, дитино моя!
Та Серг╕й схвильовано схопив ╖╖ за руки ╕ н╕жно промовив:
— Ганнусю!.. Сьогодн╕ я прийду до тебе… Назавжди!
╤ справд╕ — увечер╕ в╕н прийшов. ╤ лишився… Олекс╕й, щоправда, не схвалював такого розвитку под╕й, але й не заперечував. Ганна сприйняла це за мовчазну згоду.

19
Майже два роки Ганна була щасливою: Серг╕й справд╕ любив ╖╖, н╕жно турбувався про не╖, намагався допомагати ╖й по дому ╕ вс╕ляко обер╕гав ╖╖. Олекс╕й також по-дружньому ставився до Серг╕я.
Але в╕кова р╕зниця все гостр╕ше непоко╖ла Ганну.
— Серг╕ю, давай розлучимось, — раптом сказала вона якось. Адже роки минають… А що буде через п’ять-десять л╕т? Адже все одно ти п╕деш в╕д мене: ну, для чого тоб╕ потр╕бна стара ж╕нка?
Серг╕й роз╕злився:
— Чому ти гада╓ш, що я залишу тебе? Як╕ п╕дстави в тебе ╓ так думати про мене? ╤, нарешт╕, чому ти вир╕шила, що я проживу довше, н╕ж ти?..
Ганна не надала особливого значення останн╕м Серг╕йовим словам. Та з часом в╕н почав усе част╕ше повторювати цю свою песим╕стичну думку:
— Ганнусю, я не житиму довго…
При цьому Серг╕й наводив як╕сь на╖вн╕ докази, але вона чомусь не в╕рила йому. Чи то в Серг╕я було якесь передчуття, чи то хтось напророчив його долю ще на початку життя, але невдовз╕ ц╕ його слова стали жорстокою реальн╕стю: всього лише через м╕сяць п╕сля ╖хньо╖ останньо╖ розмови на цю тему Серг╕я звалила саркома…
Ганнуся знову залишилась одна. Зовс╕м непом╕тно для себе вона щиро пов╕рила в ╕снування Бога. Почала регулярно ходити до церкви: вранц╕ ╕ увечер╕.
Олекс╕й дуже занепоко╖вся здоров’ям матер╕: в╕н, звичайно, розум╕в, що змучене цим триклятим життям ╖╖ серце вимага╓ пост╕йно╖ уваги ╕ турботи, але саме зараз в нього майже не було в╕льного часу — Олекс╕й посилено готувався до захисту дипломного проекту в ╕нститут╕.
╤ все ж в╕н вир╕шив хоча б трохи заспоко╖ти мат╕р ╕ допомогти ╖й знову пов╕рити в себе. Одного нед╕льного дня, як т╕льки-но Ганна вернулася з церкви, в╕н сказав:
— Мамо, а чи не бажа╓ш ти, щоб я тебе познайомив з╕ сво╓ю нареченою? Прямо сьогодн╕!.. Вона увечер╕ верта╓ться електричкою в╕д сво╖х батьк╕в, ╕ я п╕ду ╖╖ зустр╕чати.
Ганна подивилася на Олекс╕я очима, повними сл╕з: ╖╖ син вже вир╕с!
— Мамочко, ну що тебе знову турбу╓? Невже я сказав тоб╕ погану новину?
— Синку… — прошепот╕ла Ганна, п╕д╕йшла, обняла його ╕ м╕цно пригорнула до сво╖х грудей.
Так ╕ домовились: увечер╕ Олекс╕й прийде разом з╕ сво╓ю ╤ринкою. Олекс╕й п╕шов, а Ганна в╕дразу почала поратися на кухн╕: вона вир╕шила спекти для сина й майбутньо╖ нев╕стки улюблений дел╕катес колись траг╕чно загиблого його братика — пир╕г з капустою.

20
Олекс╕й при╖хав на зал╕зничний вокзал хвилин за сорок до прибуття електрички, яка повинна привезти його ╤ринку. Зн╕чев’я в╕н прогулювався то по перону, то на привокзальн╕й площ╕, розглядаючи р╕зн╕ вив╕ски й аф╕ш╕. ╤ раптом зустр╕в свого однокурсника Петра, який також оч╕кував ту ж саму електричку. Але електропо╖зд чомусь зап╕знювався. Таке трапля╓ться досить часто, тому вони обидва не надали цьому особливого значення: просто ╖хн╓ побачення з коханими д╕вчатами трохи в╕дкладалося.
В цей час Ганна, сп╕кши пир╕г, чекала сина. А в╕н затримувався. Тому вона почала хвилюватися. Вже стемн╕ло, а Олекс╕я з його нареченою все ще не було.
Ганнус╕ стало страшно. Т╕ло ╖╖ проймав то холод, то жар.
— Не може бути! Не може бути! — глухо шепот╕ла Ганна пересохлими губами, сама не розум╕ючи, про що це вона каже.
Годинник н╕би важким молотом бив ╖╖ в скрон╕, вселяючи в не╖ тривогу. Раптом на сходинках почулися кроки. ╥╖ серце так закалатало, начеб хот╕ло вискочити з грудей. Ганна боялася поворухнутися. Скрип дверей в сус╕дн╕й квартир╕, здавалось, спустошив ╖╖ душу. Вона впала на л╕жко ╕ заридала:
— Мамо! Мамочко, р╕дна моя, нав╕що ти спородила мене на так╕ муки?
Поривчастий в╕тер розчинив кватирку ╕ наповнив к╕мнату св╕жим пов╕трям. Ганна полегшено з╕тхнула. Серце потихеньку почало заспокоюватись, але на душ╕ була якась порожнеча.

21
— Олекс╕ю, — запропонував Петро, — я зб╕гаю по морозиво, поки нема електрички. А ти уважно слухай: раптом зараз оголосять, на яку кол╕ю вона прибуватиме.
Петро поб╕г. Якийсь незнайомий молодий чолов╕к дивно╖ зовн╕шност╕ п╕д╕йшов до Олекс╕я ╕ зажадав дуже грубо:
— Дай грошей, а то…
— Та йди геть! — не задумуючись ╕ не оц╕нивши обстановку, так само грубо в╕дпов╕в йому Олекс╕й.
Тод╕ хул╕ган спритно трич╕ вдарив Олекс╕я ножем в груди. Петро, що вертався з морозивом, побачив це. Кинувши на асфальт морозиво, в╕н п╕дб╕г до Олекс╕я ╕ пом╕тив на його сорочц╕ велику криваву пляму. Нападника поруч вже не було.
Петро, пом╕тивши м╕л╕ц╕онера, який проходив неподал╕к, покликав його на допомогу…
Ганна продовжувала нерухомо сид╕ти край в╕кна, прислухаючись до злов╕сно╖ н╕чно╖ тиш╕. Раптом, мов вибух бомби, задеренчав телефонний апарат.
Ганна тремтячими руками п╕дняла слухавку так швидко, начеб уже давно чекала цього дзв╕нка.
— Тьотю Ганно… — почувся голос Петра в слухавц╕. — Тьотю Ганно, це говорить Петро, однокурсник вашого Олекс╕я… Тьотю Ганно, його в╕двезли до л╕карн╕… мерщ╕й…
Ганна не дослухала до к╕нця ╕ не поклала слухавку на апарат…

22
Т╕льки один Всевишн╕й зна╓, як Ганна опинилася в л╕карн╕ ╕ нав╕ть встигла перегородити шлях в╕зку, яким котили до операц╕йно╖ ╖╖ Олекс╕я.
— Синку, — беззвучно шепот╕ла мати. — Синку…
╤ хоч ╖╖ голосу зовс╕м не було чутно, Олекс╕й повернув голову в б╕к матер╕.
— Де тато? — слабким голосом запитав в╕н. — Я хочу попрощатися з тобою ╕ з ним…
Син╕в голос, н╕би розпеченим зал╕зом, доторкнувся до материнського серця. В горл╕ застряв клубок. А внутр╕шн╕й голос був наст╕льки сильним, що, здавалось, його почули вс╕:
— Отче наш! Святий наш! Спаси мого сина! В╕зьми мо╓ життя — адже в╕н ще дитина…
Вже примчали до л╕карн╕ Петро ╕ дв╕ д╕вчини, яких хлопц╕ повинн╕ були зустр╕ти на зал╕зничному вокзал╕. ╤ринку бив сильний озноб.
Олекс╕й уперше розплющив оч╕. Вони були сповнен╕ майже дитячого жал╕бного благання. Здавалось, що вс╕ почули його прощальн╕ слова:
— Мамочко, я хочу жити… Передай батьков╕…
Але цих останн╕х сл╕в свого сина мати вже не чула. Л╕кар╕ розтирали нап╕вживе Ганнине т╕ло, зробили ╖й к╕лька укол╕в.
Олекс╕я не довезли к╕лька метр╕в до операц╕йного столу…

23
Прац╕вники м╕л╕ц╕╖ швидко розшукали Олекс╕йового вбивцю: ним був в╕домий у м╕ст╕ молодий наркоман, який поводився на суд╕ дуже нахабно ╕ пост╕йно м╕няв сво╖ показання.
Зал зас╕дань народного суду був переповнений. Серед присутн╕х був ╕ Олекс╕╖в батько.
Прокурор, який виступив на судовому зас╕данн╕, зажадав найсувор╕шого покарання для вбивц╕. П╕сля нього до м╕крофона п╕д╕йшла Ганна, зал притих.
— Вельмишановн╕ судд╕! — Ганно пов╕льно перевела подих. — Прошу вас: не карайте суворо вбивцю. Не карайте його мат╕р… Бог йому буде суддя!
В зал╕ запала моторошна тиша: певно, люди намагалися осмислити слова матер╕ так безглуздо загиблого юнака. ╤ раптом цю тишу роз╕рвав нелюдський крик:
— Зупин╕ться!
Ус╕ мимовол╕ звернули сво╖ погляди до вбивц╕, тому що це саме в╕н так закричав.
— Я прошу суд розстр╕ляти мене! — продовжував в╕н. — Я покарав чудову ж╕нку ╕ н╕коли не спокутую свою провину перед нею. Я не зможу дал╕ жити: це буде не життя, а мука!
Судд╕ розгубились. Зал, мов заворожений, мовчав. Прокурор розв╕в руками. А вбивця зарев╕в, як п╕дбитий зв╕р, ╕ почав люто битися головою об дерев’яну загорожу, за якою в╕н перебував…
Як т╕льки-но судд╕ з’явилися в зал╕ зас╕дання п╕сля наради за зачиненими дверима, секретар суду голосно оголосила:
— Встати! Суд ╕де.
Голова суду зачитав вирок: с╕м рок╕в позбавлення вол╕ з утриманням в колон╕╖ посиленого режиму…
Ганну п╕дтримали сус╕ди ╕ допомогли ╖й вийти ╕з зали суду. Серед них незграбно верт╕вся Олекс╕й, ╖╖ колишн╕й чолов╕к. В╕н, нарешт╕, п╕д╕йшов до Ганни, лаг╕дно доторкнувся до ╖╖ обличчя ╕ прошепот╕в:
— Люба…
Було видно, як в╕н бол╕сно добирав потр╕бн╕ йому зараз слова.
— Ганнусю, — продовжував Олекс╕й. — Я наробив у цьому житт╕ багато помилок… Коли б ти могла пробачити мен╕…
Ганна подивилася на нього очима, повними сл╕з, ╕ дуже тихо промовила:
— А я тебе не проганяла, Олекс╕ю…
Колишн╓ подружжя мовчки йшло додому безлюдними вулицями м╕ста п╕д заливним дощем…

Переклав з рос╕йсько╖
Данило КОНОНЕНКО
(Переклад зд╕йснено за виданням: Владимир Вартаньян, «Аннушка», повесть. Симферополь, «Доля», 2000)

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #34 за 22.08.2014 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=13815

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков