Версiя для друку Обговорити в форумi

Слово – зброя !

...Так сталося, що у кінці 70-х за один рік я прочитав самвидав «Архіпелагу» Солженіцина і придбав напівпідпільний запис першого концерту «Машины времени»...
І якось само собою ім’я Макаревича вишикувалося у мене в один ряд з іменами великих дисидентів пізньобрежнєвського застою.
Потім сміявся над собою: теж, мовляв, порівняв...
Сьогодні зрозумів: ті перші оцінки були не такими вже й божевільними.
Варто лише прочитати в російських «Известиях» пасквіль на концерт Макаревича перед дітьми Слов’янська.
«Під музику Макаревича винищували росіян на Донбасі. Його концерт у Слов’янську, у стані карателів, порівняємо з концертом у дивізії «СС Галичина». Бан-дерівці після такого концерту пішли спалювати Хатинь. «Правий сектор», наслухавшись Макаревича, пішов різати горло «кацапам». Кров російських людей — на пальцях Макаревича. Ніякою кислотою не змити цю кров», — пише відомий літератор-«руськомирець» Проханов.
Стиль газети «Правда». Навіть не брежнєвських, а беріївських часів. Хтось у соцмережі охрестив його соковитим російським словом — «густопсовий».
Хоча для Макаревича це не вперше. Ми, власне, і почали поважати його після погромної статті в «Комсомольской правде». Йшов 1982 рік, фейлетон називався «Рагу з синього птаха». Звинувачували тоді зовсім ще юного барда у відриві від національного коріння і наслідуванні «середньоєвропейського шаблону». А ще в «цинізмі», в тому, що робить «тисячам глядачів небезпечні ін’єкції дуже сумнівних ідей». І вирок-попередження: «Пересаджене на наш грунт чужоземне дерево не плодоносить».
Після ескапад Проханова текст з «рагу» здається дуже навіть м’яким. Ну, так і фігура була малозначущою. Удару завдавали не по особистості, а по тенденції.
Цікавими є два моменти. Перше, у статті «буржуазному» Макаревичу протиставляли «справжнього радянського громадянина» (вже померлого на той час на радість КДБ) Володимира Висоцького. І друге: статтю підписала «група представників творчої інтелігенції» на чолі з найвідомішим на той час письменником Віктором Астаф’євим («заєдинщиком» і вчителем згаданого мною Проханова).
Особистості Астаф’єва і Макаревича здавалися на той час настільки непорівнянними, що виникала думка: «а чи не з гармати по горобцях?». Можливо, тоді вже відчували «руськомирці», що росте їхній заклятий ворог?
Як це траплялося в СРСР, після оголошення «табу» на згадку імені Макаревича, він став народним героєм. Капітан КДБ Путін, який служив у той час далеко від Москви, як кажуть, недогледів. У часи московського «майдану» в 1991 році Андрій співає на барикадах біля Білого дому, а через два роки — на Красній площі, і йому підспівують, може, сто, а може, всі 500 тисяч москвичів.
Нечисленні російські журналісти, які підтримують сьогодні рок-музиканта, люблять цитувати його «Маріонетки». Написано, мовляв, наприкінці 70-х, а ніби про сьогоднішню путінську владу: «Чи то люди, чи то ляльки»!
Я ось що скажу: Макаревич співав про Путіна завжди.
Не як про живу людину, а як про горе, що насувається на Росію. З того ж, першого, його концерту мене найбільше вразила вже забута пісня з такими словами:

«Скажи сам себе
Хотя бы в этот раз.
Кто ты?
Куда ты идешь?
Не открывая глаз?
И кто позволил тебе
Раскрасить мир и людей
В черно-белый цвет!
...Кто смог
На тебя надеть венок,
Самый средний в этом мире человек?»

Тоді це мало вигляд страшної тіні над світом, що простяглася від маленького, безликого, пересічного чоловічка у сірому костюмі. Тепер ми можемо бачити того, чия це була тінь. Отака машина часу.
Або пізніше:

«Когда восходит Луна,
Ему совсем не до сна,
Пока он с миром
 не закончил спор.
Он открывает дверь
И, словно загнанный зверь,
Выходит на безлюдный
 простор.
И он обходит посты,
Что совершенно пусты —
Прошли те дни,
 когда его берегли, —
Он бесконечно одинокий
Внештатный командир Земли».
Це те, чим закінчить Путін. Якщо залишиться живий.
І нарешті, 1995 рік. Тільки сьогодні стало зрозуміло, про що співалося:
«Сабельки, пулечки, пушечки,
Выбритые макушечки.
Цепкие лапы Родины,
 да письмецо семье.
Холмики, крестики, нолики,
Где вы теперь, соколики,
Где вы теперь служивые,
спите в какой земле?»

Виконання кожної з цих пісень по російському ТБ, навіть безвідносно до Макаревича, сьогодні в принципі неможливе. Тексти занадто стрьомні.
(Та що там говорити! Навесні, по-моєму, на Болотному мітингу актор Олександр Філіпенко зі сцени читав відомий монолог. Після слів «так трусами нас делает раздумье...» витримав паузу. Тисячі людей відповіли овацією. Так, невдовзі й автор «Гамлета» стане націонал-зрадником).
Молоде покоління пам’ятає Макаревича як ведучого кулінарної програми. Хто знав, що у цього підтоптаного мрійника така сталева пружина всередині! Коли він написав своє програмне «не стоит прогибаться под изменчивый мир, пусть лучше он прогнется под нас» — це здалося дуже пафосним. Але в результаті маємо найрідкісніший випадок, коли поет як написав, так і зробив.
В Інтернеті ходять якісь «чорні списки» 45-ти росіян, визнаних головними ворогами путінського режиму. Фейк, напевно. Але симптоматично, що на першому місці там — Андрій Макаревич. І він це місце заслужив, потіснивши колишніх ворогів Путіна — Ходорковського і Навального.
Це чудово! Тому що влада завжди знайде управу і на бунтівного мільярдера, і на революціонера-політика. А як боротися з рок-музикантом, жодна влада не знає.
У березні лідер «Машины времени» зізнався: «Не залишає важке відчуття, що життя своє я прожив даремно». Сумна заява. Після неї є два шляхи: або йти в ченці, або спробувати прожити «недаремно» те, що залишилося.
І його поїздка у Слов’янськ — це таки дуже «недаремно».
Макаре, ти знову в бою! А значить, рок-н-ролл — живий.
І якщо рок-н-ролл з нами — ми переможемо!

Євген ЯКУНОВ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #35 за 29.08.2014 > Тема "Резонанс"