Версiя для друку Обговорити в форумi

Публікація есе Людмили Улицької «Європо, прощавай!» у німецькому тижневику «Шпігель», певно, дала російській владі привід для негайної реакції. Через кілька днів після виходу журналу (неповний переклад або переказ статті з’явилися в російських ЗМІ), в ІТАР-ТАСС з дивним поясненням була скасована прес-конференція письменниці, запланована у зв’язку з присудженням Улицькій, – а вона один із небагатьох російських сучасних авторів, яких добре знають за кордонами колишнього СРСР, – Австрійської державної премії з європейської літератури.
У написаному для «Шпігеля» тексті Людмила Улицька жалкує про те, що Росія «перебуває в стані війни з культурою, цінностями гуманізму, свободою особистості», про те, що країна «хвора агресивним невіглаством, націоналізмом та імперською манією величі»: «Мені соромно за наш парламент, неосвічений і агресивний, за уряд, агресивний та некомпетентний, за керівників країни, іграшкових суперменів, шанувальників сили та хитрості, мені соромно за всіх нас, за народ, який втратив моральні орієнтири». Із Людмилою Улицькою спілкувалася Російська редакція Радіо «Свобода».

– Кілька тижнів тому я отримала пропозицію провести прес-конференцію в ІТАР-ТАСС. Я трошки здивувалася, бо це агентство – таке пафосне і дуже офіційне місце. Зазвичай, я в такі місця не потрапляю, але я погодилася. Вони склали якийсь певний список журналістів, яких, зазвичай, запрошують на такі зустрічі, але за дві години до початку прес-конференції мені зателефонували та сказали, що вона скасовується через те, що в будівлі прорвало трубу. Я швидше здивована тим, що мене запросили, ніж тією обставиною, що трубу «прорвало».
– Ну, організаторів прес-конференції, напевно, виправили товариші «згори» після Вашої публікації в «Шпігелі»?
– І я дуже їм співчуваю, чесно кажучи, тому що потрапити в таке становище – досить неприємно. Вони явно хотіли поговорити про австрійську премію, оскільки це досить цікавий сюжет (Улицька – перший російський автор, який отримав престижну європейську нагороду за півстоліття її існування – ред.). Мабуть, їх осмикнули... Не стану цього напевно стверджувати, оскільки я — не сантехнік та стан труб в цьому залі не перевіряла, але у мене таке враження, що організаторів дійсно осмикнули.
– Раз у мене є така можливість, я своїх формально колег із ІТАР-ТАСС виручу: що б Ви хотіли сказати російським журналістам?
– Я, чесно кажучи, все, що хочу сказати, – кажу. Нещодавно я давала інтерв’ю Дмитру Бавільському, це «Часкор», якісь мої матеріали розміщені на сайті російського ПЕН-Центру. Так що я відповідаю на запитання, коли мені їх ставлять. У мене зовсім немає бажання займатися «усною діяльністю», тому що я все-таки вважаю, що моя професія трохи осторонь від актуальної політики, проте, коли мені ставлять запитання, я на них відповідаю.
– Ваша публікація в тижневику «Шпігель» – це і є відповіді на деякі з тих запитань, які стоять перед Росією, про відносини Росії та Європи. Але чому Ваш текст сповнений таким глибоким песимізмом?
– По-перше, я засмучена тим, що цей текст потрапив у російські засоби масової інформації в такому поганому перекладі. Мабуть, це був автоматичний переклад, бо це не мій оригінальний текст, а текст зворотного перекладу. Так що перше засмучення – з приводу кострубатості перекладу, але тут вже нічого не поробиш. Але взагалі нічого нового в цьому тексті я не повідомила і не зробила жодних відкриттів. Це точка зору, яку поділяють багато моїх друзів, і вона дійсно сповнена песимізму, тому що сьогоднішня московська політика така: ми віддаляємося від Європи, і це дуже погано. Маятник, подібно якому російська політика 300 років хитається – ближче до Європи, далі від Європи, – має певну амплітуду рухів туди-сюди, і ось зараз ми перебуваємо, мабуть, на максимальному віддаленні від Європи.
Сподіваюся, що в якийсь момент маятник хитнеться в інший бік, і ми все-таки знайдемо спільні з Європою позиції. Росія не може розвиватися поза європейською концепцією, я не думаю, що Росія зможе організувати для себе «третій шлях». Сьогодні зроблено вибір між Європою та Китаєм – на користь Китаю і, на жаль, ми йдемо шляхом, який навряд чи принесе Росії добробут, успіх, повагу. Це напрямок у бік третього, четвертого, вже й не знаю якого світу, і це сумно, на мою думку.
– Ви, письменник, вже не перше десятиліття займаєтесь вивченням загадок російської душі. Те, що зараз відбувається в країні, Вас якимось чином здивувало?
– Швидше, дуже засмутило. Моя поїздка за отриманням премії в Австрію виявилася цікавою ще й тому, що я потрапила на відкриття Моцартівського фестивалю в Зальцбурзі, на якому були присутні та виступали багато політиків, зокрема, президент та міністр культури Австрії. Я вперше почула від політиків високого рангу таку думку (мені відому, втім, вперше я це з вуст політиків почула), що взаємини між культурою та політикою – як у подружжя в давньому шлюбі: вони постійно сваряться, але не можуть одне без одного існувати. І в наш час – це сказав президент Австрії Хайнц Фішер – політика дуже потребує корегування з боку художників, у критичному висловлюванні, в деякому внеску діячів культури в політичний рух світу. Це мене вразило, бо я вважаю, так воно і є. Але в нашій країні ми цього зовсім не бачимо, не чуємо і, мабуть, ніколи не почуємо. А культура, між тим, абсолютно необхідна для політики!
– Як Ви оцінюєте позицію російських діячів культури у зв’язку з тими проблемами, які Вас так глибоко хвилюють?
– Якраз про це і йшлося на відкритті фестивалю. Там була чудова доповідь австралійського історика Крістофера Кларка про витоки Першої світової війни, і він говорив про те, з яким піднесенням європейська культурна еліта підтримувала цю війну. Навіть такий видатний вчений, який змінив уявлення світу про людину, Зигмунд Фрейд, був вельми натхненний і говорив про те, що ніколи не відчував себе австрійцем до такої міри, як після початку Першої світової війни. Зрозуміло, відкат стався дуже швидко, у Фрейда на війні загинули два сини, і вся європейська еліта зазнала гіркого розчарування. Націоналістичний ажіотаж, який охопив європейську еліту перед Першою світовою війною, римується з тим, що ми зараз бачимо у нас в країні. Захоплення перед мілітаризмом схлине, але питання в тому, яку ціну заплатять наше і наступне покоління за це божевілля. Тому що, звичайно, це шлях до Третьої світової війни.
– У Вас є відчуття, що порядних людей менше, ніж здавалося?
– Ви знаєте, я — дуже щаслива людина, у мене чудові друзі. В колі моїх близьких друзів панує повна однодумність. Що ж до людей, які сьогодні так палко підтримують мілітаристський дух, то, мені здається, вони теж не всі однакові. Одні перебувають на службі у держави; будучи діячами культури, вони керують театрами, оркестрами, іншими різними установами та безпосередньо залежать від бюджетів, від урядових дотацій та й взагалі дуже пов’язані з державою. Вони, зберігаючи свої колективи, іноді змушені говорити зовсім не те, що думають. Але є й якась кількість людей, які щиро підтримують цю абсолютно божевільну, на мою думку, політику. Що робити, така російська історія, так вона складається...
– «Російські патріоти» люблять складати тепер списки «ворогів російського народу». Очолює ці списки Андрій Макаревич, є там і колектив Радіо «Свобода». Якщо Вашого імені в цьому переліку немає, так тільки тому, що люди, які складають такі списки, погано вміють читати. Якщо навчаться як слід – Вас теж туди внесуть. Чи не лякає така перспектива?
– По-моєму, я вже давно в цих списках, але я на букву «У», тому, мабуть, Ви просто не дочитали до кінця... Ні, це мене не лякає. Більш того, я навіть вважаю, що режим, при якому ми всі сьогодні існуємо, дуже м’який до своїх супротивників. Противників якось не дуже багато, і я думаю, що вистачило б лише на один залізничний ешелон. Це мій давній спір з друзями – скільки треба ешелонів, щоб із Москви вислати кудись на схід людей, які не підтримують сьогоднішню політику? Я щиро вдячна нашій державі за те, що поки вона ще нас не садить. Хоча деяких, особливо великих любителів мітингувати, все-таки вже садять – людей 70, по-моєму, політв’язнів у Росії сидять, але загалом це, за російськими мірками, м’яка політика. Я досить добре знаю історію; я знаю, як легко будь-яку маленьку тенденцію перетворити на загальнонародний рух із великим вереском схвалення.
– У Вас є якийсь особистий зв’язок із Україною? Або для Вас ця країна – просто частина загального, в тому числі радянського минулого?
– Мої бабуся та дідусь жили в Києві, з Києвом пов’язане життя моєї родини. В Києві досить велика кількість моєї далекої рідні похована, Київ для нашої сім’ї – це ще і Бабин Яр. Але сама я в Києві бувала досить мало, у мене там немає особливо близьких друзів, я б сказала так: нічого особистого. Тим не менш, все, що відбувається, викликає жахливе засмучення, і головне – відчуття, що наслідки помилок, які зараз відбуваються, будуть розсьорбувати не одне покоління росіян та українців...

Андрій ШАРИЙ
(Публікується зі скороченнями)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #35 за 29.08.2014 > Тема "Резонанс"