Версiя для друку Обговорити в форумi

Культура і життя

Якби «Піддубного» катали в наших кінотеатрах, якась кількість українських громадян заплатила би за квитки. Не конче ці люди – «вата» чи «колоради».
Російський байопик «Піддубний» не рекомендовано для кінопрокату в Україні як такий, що ображає національні почуття українців і перекручує історичну правду. Пік дебатів довкола цього рішення вже позаду. І ваш автор зважився на крок, який за інших обставин вкрай рідко собі дозволяє.
Дивитися фільми й читати книжки піратським способом для мене неприйнятно. Але вирішив піти на порушення й витратити дві години на перегляд піратської копії забороненого в Україні інтелектуального продукту російського виробника.
Почну з констатації факту, очевидність якого ще не всі, мабуть, зрозуміли: в ХХІ столітті заборонити перегляд шкідливого для мозку видовища неможливо. Тим більше — в демократичному суспільстві, яким Україна, будете дивуватися, є. Складається враження: боротьба з порушенням прав інтелектуальної власності — неодмінна складова країн із дійсним тоталітарним режимом. Адже право мати вільний доступ до книги чи фільму й не платити за це — ознака демократичних свобод, хай і доведена до абсурду. Натомість будь-яка вимога платити за контент уже вважається актом агресії.
Виглядає, вільний продаж піратських копій забороненого в нашій країні російського фільму «Піддубний» за визначенням неможливий у тоталітарній Росії, в демократичній Україні — цілком нормальне явище. Гуляючи містом Москва, як центром, так і околицями біля кінцевих зупинок метро, не бачив «піратських» розкладок. Або ж вони загнані на маргінеси, або їх зачистили. Друге припущення правдивіше. Бо відсоток із прибутку, котрий дає розповсюдження ліцензійної продукції, капає особисто Микиті Михалкову. Його студія «ТриТе» створила «Піддубного». Це саме по собі багато пояснює.
Фільм не стільки антиукраїнський, скільки проросійський, а заодно — антиамериканський. Навіть трошки, крапельку — антисемітський. Стрічкам, які виробляються під загальним керівництвом монархіста Михалкова, нема потреби перейматися ще й такими дрібницями, як «українське питання». Що вкотре доводить: Америка для Росії — головний ворог, у тому числі ідеологічний.
Попередні абзаци написані для того, аби довести: українці все одно подивляться фільм Гліба Орлова «Піддубний». Не тому, що кіно заборонили для широкого прокату. Більшість користувачів «піраток» перебуває в інакшому, ніж ми з вами, інформаційному просторі. Тому нічого не чули про заборону.
Це ми з вами поведені на сплеску патріотизму й радіємо кожним розфарбованим у національні кольори бильцям. Я завжди говорив і далі тверджу: є категорія громадян, котрим усе одно, підтримали Охлобистін, Пореченков або Безруков анексію Криму чи ні. Якби «Піддубного» катали в наших кінотеатрах, якась кількість українських громадян заплатила би за квитки. Не конче ці люди — «вата» чи «колоради». Думаю, на «Піддубного» пішли би ті самі, хто ходив на дозволений у прокаті одіозний «Матч» і не такий недолугий із усіх точок зору, але все одно — пропагандистський «Легенда № 17». Стрічка дала би такий самий низький прибуток, люди би вийшли з залів, знизуючи плечима.
Але насамперед — через даремно витрачені час і гроші. Бо кіно навіть за мірками масової культури слабеньке, не захоплює. І викликає заздрість лише самим фактом того, що в Росії знімають навіть таке, а в Україні з кіноіндустрією поки проблеми. Лише в другу, як не в третю чергу типовий глядач подібних стрічок замислиться, яку саме «поганку» закручує пропонована студією Михалкова історія.
Стрічку «Піддубний» ставлю в один ряд із «Матчем» і «Легендою № 17» недаремно. З часів фільму Семена Тимошенка «Воротар» (1936) стрічки про спорт та спортсменів стали в СРСР фронтом ідеологічної боротьби. Хто пам’ятає, у фіналі «Воротаря» радянська збірна грає з німцями. Якщо дивитися після Другої світової війни, як це робили ми, радянські діти, перша аналогія — боротьба з фашизмом на футбольному полі. Воротар Антон Кандідов під кінець вибігає з воріт, проводить м’яч по полю і сам забиває «банку» в німецькі (читай — фашист-ські) ворота. Перемагає німецький фашизм на київському стадіоні й герой Безрукова в «Матчі». Коли радянська хокейна збірна грає з канадцями у «Легенді № 17», канадські тренери кажуть російським: «Ви ж не в хокей граєте, ви ж війну виграєте!». Герой Михайла Пореченкова у «Піддубному» бореться з Америкою на її ж території. І що характерно — американським же коштом.
Починається стрічка зустріччю на палубі корабля чемпіона Івана Піддубного та плюгавого емігранта з радянської Росії. Щасливі вигуки про «вільний світ», куди він потрапляє, нагадують за тональністю блоги нинішніх російських лібералів. Сценарій писався давно. Що означає: тональність ліберальних виступів традиційно не помінялася, раз це сприймається так сучасно. Наприкінці вони зустрінуться ще раз: емігрант, побитий реаліями «вільного світу», закладає в ломбард ледь не останні штани. Інші емігранти, розчаровані Америкою, скидаються Піддубному на квиток третього класу й просять передати уклін Росії. Самі готові догнивати.
Між іншим, речі в заклад цинічно приймають пейсаті євреї. Один із них, молоденький, у ярмулці, навіть упізнавши «залізного Івана», готовий дати Піддубному за всі його кубки та чемпіонський пояс аж 125 доларів. Звісно ж, це грабунок серед білого дня — раніше чемпіона вже надув американський банк, яким так само заправляють євреї. Так не говориться прямо, але хто цього не знає? Коли втручається літній єврей, у крислатому капелюсі, й велить молодому колезі зробити для Піддубного все, що можна, той іде на поступки — дає на 10 доларів більше. Отак вони з «русским миром»...
Ще за океаном Піддубний спілкується зі своїми американськими менеджерами. Перед нами постають типові опереткові лиходії, буквально змальовані з американських коміксів, — Френк Міллер населив такими своє «Місто гріха». Один із яких, найслизькіший, носить питомо українське ім’я Тарас. Намагаючись нагадати йому про коріння, Піддубний закликає: «Тарас, ты же рус-ский, вспомни эту песню!».
Пісню, яку намагається витягнути з надр пам’яті Іван, співають, на його думку, в українських селах. І це — козацька пісня, хоча якщо й козацька — то хіба кубанських козаків. До того ж у селах чи то Черкащини, чи то Полтавщини, де, як свідчать титри, народився «русский медведь» (Золотоноша, Полтавська губернія — А.К.), хором російських пісень на початку ХХ століття точно не співали, але то — деталі. Бо саме час перейти до української складової «Піддубного». Точніше, до її відсутності, що не без підстав обурило українську сторону.
Нагадаю: сценарій фільму був написаний задовго до нинішньої російсько-україн-ської війни. Та й кіно знімалося не тепер. Але це може означати лише одне: ставлення до України завжди лишалося таким, яким є в стрічці. Просто, не будь війни, ми би цього не помітили. А якби помітили — кіно все одно вийшло би на широкий екран із результатом, прогнозованим вище. І ключовою фразою пропоную вважати слова одного з великих князів, представників імператорської фамілії: «Нас меньше всего заботит происхождение тех, кто будет представлять Россию миру!». Сам Михалков, куратор проекту, давно та в різних варіаціях озвучував одну й ту саму думку: «Все мы русские!». Захищаючи «русских», Росія зайшла в Крим, цим же пояснює свою «місію» на Донбасі.
Між тим Іван Максимович Піддубний — українець за походженням. Як кажуть, етнічний, до сьомого коліна. Його рід тягнеться з часів Гетьманщини. Сам Піддубний, за твердженням біографів, у побуті спілкувався українською, причому не лише з народом, а й з відомими підданими Російської імперії, котрі так само були українцями. Він ходив у вишитій сорочці не лише на свята, а й у будні. Про це можна дізнатися, наприклад, із документальних фільмів українського виробництва «Іван Піддубний. На п’єдесталі міфів та правди» (2011 р.) та «Іван Піддубний», створеного в рамках проекту «Машина часу» (2012 р.) Він є великим українцем, повинен бути нашим національним героєм. Натомість держава Росія анексувала й цього чемпіона — лише на підставі того, що частина України, де він народився, входила колись до складу Російської імперії.
В оцінках, котрі дають Піддубному в фільмі, проглядається дуалізм. Його представляють: «Русский медведь! Запорожский казак!», хоча тут одне з двох — або «русский медведь», або запорозький козак. Тим не менше, запорозького козака гордо називають «живое воплощение силы русского народа». І проводять історичну, як здається творцям фільму, паралель: «Это же сама русская природа! Это же новый Илья Муромец!».
Ось ще один питомо український герой, котрий давно захоплений у полон російською масовою культурою та став її неодмінним елементом, — «билинний російський богатир». Хоча доля реального Іллі Муромця нерозривно пов’язана з Черніговом та Києвом, мощі зберігаються в Києво-Печерській Лаврі.
Звісно, скажуть нам, народився легендарний силач під містом Муром, а це — територія нинішньої Росії. І тут можна бити ворога його ж зброєю. Бо якщо Іван Піддубний — російський богатир на підставі того, що народився на території, котра була під Російською імперією, то у часи Київської Русі містечка типу Мурома були околицями са-ме цієї держави. Про Московію, з якої стараннями Петра Першого пішла трохи більше, як 300 років тому, Російська імперія, анексувавши в процесі розширення питомо українські землі й запровадивши там кріпацтво, в часи Київської Русі ніхто не чув.
Значить, Ілля Муромець, так само, як Іван Піддубний, — наші бранці, яких треба витягати з російського ідеологічного полону. Бо з них там знущаються. Особливо з Івана Максимовича. Його перевдягають у гібрид вишиванки й косоворотки. Він оточений «полтавськими селянами», котрі носять косоворотки без вишивки, картузи та жилетки невідомого територіального походження. А його тато, вільний хлібороб із Полтавщини, взагалі вбраний у черкеску з газирями. Зібравшися за столом, мешканці українського дореволюційного села співають хором щось дуже схоже на нинішній шансон. І головне: це можна було би списати на огріхи в освіті, якби створене й показане справді не відповідало уявленням росіян про Україну.
У сухому висновку заборонена в Україні стрічка «Піддубний» — не ідеологічна диверсія, а історико-культурне непорозуміння. Прикрість же в тому, що українські кінематографісти не скоро здатні будуть ввімкнути «отвєтку», знявши свої фільми про наших героїв — від міфологізованого Іллі Муромця й реального Івана Піддубного до вигаданого, але від того не менш нашого Тараса Бульби.

Андрій КОКОТЮХА
«Телекритика»

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #36 за 05.09.2014 > Тема "Резонанс"