Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4446)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4117)
Українці мої... (1658)
Резонанс (2113)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1844)
Крим - наш дім (1031)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (241)
Бути чи не бути? (311)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (203)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ПРОКИНУВСЯ ВОДЯНИК
Наш╕ традиц╕╖


САВА ╤ ЛАВА
Наш╕ традиц╕╖


«20 ДН╤В У МАР╤УПОЛ╤», ДЖАМАЛА ╤ «КОНОТОПСЬКА В╤ДЬМА»:
Стали в╕дом╕ лауреати Шевченк╕всько╖ прем╕╖…


ПРАВДА ДВО╢СЛОВА
Наш╕ традиц╕╖


ОЧИМА БЕЛЬГ╤ЙСЬКОГО ФОТОГРАФА
На його зн╕мках - чорно-б╕ла пал╕тра Майдану…




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #37 за 12.09.2014 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#37 за 12.09.2014
ОЛЕНЯЧЕ ДЖЕРЕЛО
Ем╕ль АМ╤Т

Л╕тература

— Баба*, ти дуже не переживай, — сказала йому дочка Лейля. — Мама скоро вернеться, погостю╓ пару дн╕в, скучить ╕ вернеться.
Вона п╕д╕йшла до батька, обняла його ╕ зазирнула в печальн╕ оч╕. По телев╕зору вже ╕нший виконавець сп╕вав веселу п╕сню, але в Бек╕рових вухах усе ще звучала п╕сня про маму…
У суботу Бек╕р рано вернувся з роботи. Незважаючи, що до заходу сонця було ще далеченько, його золотаве пром╕ння уже втрачало силу. У так╕ дн╕ традиц╕йно вони ходили до театру чи на концерт, пров╕дати сво╖х старих батьк╕в або в гост╕ до родич╕в Гульсюм. Бек╕р Асанович сьогодн╕ теж захот╕в пров╕дати тестя. По╖хати до стареньких, дов╕датися про ╖хн╓ здоров’я, а заодно можна буде серйозно поговорити з Гульсюм.
Сьогодн╕ Бек╕р не нат╕шиться, що, нарешт╕, став в╕домий результат в╕дпов╕дального досл╕ду, який проводили багато дн╕в, м╕сяц╕в. В╕н дов╕в, що п╕д впливом стимулятора ╓ можлив╕сть знову п╕дняти зернов╕, як╕ вилягли внасл╕док тривалих дощ╕в або граду. На радощах, притиснувши до грудей букет кв╕т╕в, загорнутий в тонкий пап╕р, широким кроком посп╕шав до Гульсюм. Бек╕ру зда╓ться, що сьогодн╕ стар╕ платани шумлять якось по-╕ншому, начеб в╕тають його. В╕н по-юнацькому застрибнув до автобуса, що вже рушав. В автобус╕ людей небагато. За якусь мить Бек╕р звернув увагу на д╕вчину на задньому сид╕нн╕: вона була задумливою ╕ сумною, чимсь була схожою на Гульсюм у молодост╕. Д╕вчина дивиться у в╕кно, але н╕чого там не бачить. Бек╕р Асанович вийняв з букета дв╕ б╕лих ╕ одну червону троянди ╕ п╕д╕йшов до д╕вчини.
— Це вам, — сказав в╕н, подаючи кв╕ти, — але будьте обережн╕, ╓ колючки.
Д╕вчина в╕д неспод╕ванки здригнулася, затим, отямившись, усм╕хнулася ╕ взяла троянди.
— Дякую! — сказала вона.
— Так уже краще, не хнюптеся, намагайтеся б╕льше усм╕хатися ╕ все буде добре.
Бек╕р Асанович вийшов з автобуса далеченько в╕д дому батьк╕в Гульсюм. В╕н любив пройтися п╕шки. Цей район побудували не так давно, всього чотири роки тому. Висаджен╕ дерева ще молод╕, доросли т╕льки до другого поверху.
Незважаючи на те, що район ще новий, магазин╕в багато ╕ з деяких пахне хл╕бом. Цей запах зда╓ться Бек╕ру найпри╓мн╕шим. За запахом в╕н визнача╓, з якого сорту борошна ╕ що ╕ саме вип╕кають: хл╕б, корж╕ чи калач╕.
Наближаючись до дому, в╕н зайшов до магазину й купив стареньким пачку кави, а Гульсюм коробку монпансь╓.
Ще недавно цей район Ташкента прикрашали вузеньк╕ звивист╕ вулички, на яких за земляними огорожами ховалися прил╕плен╕ один до одного будиночки. Зараз трудно уп╕знати ц╕ м╕сця. Широк╕ вулиц╕, багатоповерх╕вки, прикрашен╕ нац╕ональними орнаментами, повсюди посаджен╕ дерева, кв╕ти, в найнестерпн╕шу спеку вони дають житт╓дайну прохолоду.
Бек╕р Асанович повернув праворуч, до вимощено╖ булижником вулиц╕. Тут ще лишилися приватн╕ будинки. ╤з-за високих огорож виглядають г╕лки вишень, абрикос╕в, яблунь.
Нарешт╕, знайом╕ ворота. Вони заперт╕ зсередини. Постукав. У двор╕ почулися звуки, начеб в дом╕ оч╕кували, що хтось прийде.
— Хто там? — долинув дзв╕нкий голос Гульзар.
— В╕дчиняй, дочко, це я.
Т╕льки-но хв╕ртка в╕дчинилась, Гульзар кинулася в батьков╕ об╕йми. Вона обвила його шию гарячими ручками ╕ щебетала безперестанку.
— Як т╕льки в двер╕ постукали, я в╕дразу зрозум╕ла, що це ти. ╤ ╖м казала, що сьогодн╕ тато прийде. Мама не пов╕рила. Я сказала ╖й: «Ход╕мо до нас додому». А вона не погодилась. Сказала: «Нам там робити н╕чого, тато на робот╕».
Поки батько йшов до дому, по вистелен╕й цеглою дор╕жц╕, дочка розказала йому ус╕ новини.
— Як справи в школ╕?
— Нормально. Мама сама щодня проводжа╓ мене до школи. Зв╕дси зовс╕м недалеко.
— А як усп╕шн╕сть, тр╕йок нема?
— Не повинно бути, хоча… Мама мою кофту загубила, — перем╕нила тему розмови дочка, — запитувала в шк╕льного сторожа, в чергових, але марно — не знайшла…
— А де ти ╖╖ загубила? — см╕ючись над хитр╕стю дочки, спитав Бек╕р.
— Мабуть, в клас╕ лишила.
— У тво╓му клас╕ мама кофту загубила?
— Але ж вона не знайшла… Отже, — вона загубила…
Побачивши зятя, теща вийшла до передпокою прив╕татися з ним. А Гульзар зв╕сила ноги, мовляв, «в╕дпусти мене». Як т╕льки батько поставив ╖╖ на ноги, д╕вчинка вб╕гла до к╕мнати ╕ вигукнула:
— Мамо! Тато прийшов! Я ж вам казала, що прийде!
Теща, поправивши на плечах шаль, об╕йнявши, прив╕тала зятя.
— Як пожива╓те? Як здоров’я батька?
— Жив╕-здоров╕, слава Богу, не скаржимось. Т╕льки в батька спина болить… — Проходь, проходь, синку, ласкаво просимо.
Бек╕р, роззуваючись, спитав:
— Гульсюм затрималася у вас, чи все з нею гаразд, мамо?..
Теща, подаючи капц╕, в╕дпов╕ла:
— Сам спитай, синку, я не хочу втручатися у ваш╕ справи…
Запросивши зятя до хати, теща п╕шла на кухню готувати каву.
Гульсюм сид╕ла на диван╕, пришивала ком╕рець до шк╕льно╖ форми дочки. Коли ув╕йшов Бек╕р, вона нав╕ть не п╕двела голови.
— Селям!* — зупинившись посеред к╕мнати, промовив Бек╕р. Геть як в юност╕ розгубився, не знаючи що робити.
Гульсюм кивнула головою, перекусила нитку. Бек╕р почувався незручно, не знав, п╕д╕йти й с╕сти поруч з дружиною чи п╕ти, начеб ╕ насправд╕ був винуватий. Пом╕тивши на стол╕ вазу, наповнив водою ╕ поставив до не╖ кв╕ти.
З кухн╕ долинув тещин голос: — Гульзар, йди, внучко, сюди! Допоможи-но мен╕, приготу╓мо вечерю.
Д╕вчинка поб╕гла на кухню.
— Весь день б╕га╓, — промовила Гульсюм, не п╕дводячи голови, — уроки не заставиш виконувати, ╕грашки набридли. Коли бабуся збира╓ться що-небудь готувати, не в╕дходить в╕д не╖, мабуть, кухаркою буде.
— Дуже добре, хай вчиться. Нин╕шн╕й молод╕ це не ц╕каво. Якщо так ╕ дал╕ п╕де, то скоро з наших стол╕в зникнуть страви нац╕онально╖ кухн╕ — янтик, сарибурма, катлама…
— Ти знову жарту╓ш, я сама також не дуже… — нарешт╕ Гульсюм п╕двела голову, подивилася в оч╕ Бек╕ру ╕, як у перш╕ дн╕ ╖хнього подружнього життя, вся зашар╕лася.
Бек╕р с╕в поруч з дружиною, стиснув ╖╖ руку, в ╖╖ очах зблиснули сльози.
— Перестань! Ну, що трапилось? — тихо спитав Бек╕р.
Гульсюм кинулася до нього, обняла, сховала заплакане обличчя в нього на грудях, але не могла стримати сл╕з.
— Ну, що трапилось, чого ти плачеш? Заспокойся, — розгубившись, промовив Бек╕р, — пов╕р, ╕ приводу для сл╕з нема…
— В╕рю, в╕рю! — сказала Гульсюм, — я винувата, пробач мен╕… Дурна я… Дякую, що прийшов! Я за ц╕ три дн╕ ледь з глузду не з’╖хала. ╤ додому вернутися посоромилась… В╕д того, як я вчинила, сам╕й соромно стало…
— В╕зьми себе в руки, не зручно… — сказав Бек╕р, погладивши ╖╖ по голов╕. — Раптом тво╖ батьки ув╕йдуть, подумають, що ми сваримось…
Гульсюм зн╕яков╕ло подивилася вб╕к. Витерши сльози, трохи заспоко╖лась.
— Коли б ти знав, як я страждала ц╕ три дн╕. Х╕ба можна бути такою дурепою? Хтось нерозумно пожартував, а я, не задумуючись, «проковтнула» цей жарт. Хто може так невдало пожартувати?
— Це не дуже схоже на жарт, Гульсюм, але ти повинна знати — у цьому св╕т╕ в мене нема╓ ж╕нки р╕дн╕шо╖, н╕ж ти…
— Отже, окр╕м Лейли ╕ Гульзар в тебе нема ╕нших д╕тей?
Бек╕р Асанович на п╕дтвердження ╖╖ сл╕в кивнув головою.
— А лист… Його треба спалити й забути. Як гада╓ш?
Гульсюм перегодом подивилася на чолов╕ка ╕ промовила:
— Гадаю, треба докопатися до сут╕ справи, тод╕ ╕ ти, ╕ я позбудемося такого стану. Тоб╕ потр╕бно знайти людину, яка написала цього листа…
— Я так само гадаю, — сказав Бек╕р. — Нам треба разом по╖хати туди. Подивишся м╕сця, де я народився, в╕дпочинемо, а заодно ╕…
Гульсюм долонею затулила Бек╕ров╕ рот ╕ заперечливо похитала головою.
— Я ж брала в╕дпустку, коли Гульзар хвор╕ла на скарлатину, ти забув?
— Н╕, не забув, але ж ти за св╕й рахунок хот╕ла взяти, х╕ба ми не так домовлялися?
— Легко сказати… Вл╕тку й так на нашому комб╕нат╕ технолог╕в не вистача╓. Чи можу я в такий час проситися у в╕дпустку?.. Н╕-н╕, — сказала Гульсюм, усм╕хаючись, — ╖дь сам, мене все одно не в╕дпустять.
Почулися кроки. Гульсюм в╕дсахнулася в╕д чолов╕ка ╕ знову почала займатися доччиною сукнею, так, начеб ╕ не припиняла роботу. До к╕мнати ув╕йшов тесть. На голов╕ — каракулева шапка, на ногах — вовнян╕ шкарпетки ╕ повстян╕ капц╕.
— Ласкаво прошу, синку. Вибач, зд╕йснив веч╕рн╕й намаз. Якщо ми, старики, не будемо каятись… Ми ╕ за себе, ╕ за вас молимось.
Бек╕р встав ╕ шанобливо поц╕лував тестеву руку.
— Як ваше здоров’я, баба? Мама каже, що у вас спина…
— Е-е, мама багато чого накаже. Слава Богу, не скаржусь. Яка рац╕я скаржитись на бол╕ у мо╓му в╕ц╕, синку? ╤ пот╕м, здоров’я людини — в ╖╖ руках.
Старий с╕в на диван ╕ запросив зятя с╕сти поруч.
— Ну як тво╖ справи? Чи скоро почнемо вис╕вати новий сорт пшениц╕?
— Скоро, — усм╕хаючись, сказав Бек╕р, — будемо вирощувати так╕ урожайн╕ сор-ти пшениц╕, щоб з кожного колоска можна було хл╕бину спекти.
— Гульсюм казала, що до тебе н╕мц╕ в гост╕ при╖жджали.
— При╖жджали.
— Колись ти воював з ними, дивом врятувався, а зараз вони ц╕кавляться, як ти пшеницю вирощу╓ш?
Бек╕р промовчав. А що можна сказати? ╤ справд╕, якби Олекс╕й, що з-п╕д Тули, Альберт з Л╕она, Улькер ╕з С╕ме╖за, Стефан з Праги, Фар╕д ╕з Стерл╕тамака, Байтемир ╕з Фрунзе та багато ╕нших були б сьогодн╕ жив╕, ск╕льки б гарних сорт╕в пшениц╕ виростили, а ск╕льки захоплюючих роман╕в, поем написали б. ╥х уже н╕хто ╕ н╕коли не прочита╓, н╕хто не д╕зна╓ться, як╕ чудов╕ картини створили б вони, або як╕ необх╕дн╕ машини винайшли, як╕ науков╕ досягнення стали б в╕дом╕ св╕тов╕! Можливо, й життя було б зовс╕м ╕ншим, але ╖х нема ╕ ╖хн╕ думки п╕шли разом з ними. Серед д╕тей, знищених в концтаборах, були майбутн╕ Ейнштейни, М╕чур╕ни, Мендел╓╓ви, Досто╓вськ╕.
Старий тяжко з╕тхнув ╕, начеб продовжуючи думку Бек╕ра, промовив:
— Проклят╕ фашисти… Вони не т╕льки вбивали людей, вони намагались знищити ╖хн╓ майбутн╓…
— Прибул╕ гост╕ — це не т╕ н╕мц╕, баба, — сказав Бек╕р, — вони ╕нш╕…
Бабуся в╕дчинила двер╕ перед Гульзар, яка входила до к╕мнати. Д╕вчинка обережно несла перед собою велику м╕дну тацю, на як╕й стояла цукерниця, маленьк╕ чашечки ╕ дим╕лася турка. Мати встала, щоб допомогти дочц╕, але батько, поклавши руку на плече, зупинив ╖╖ ╕, усм╕хнувшись, промовив:
— Посидь, вона сама…
Гульсюм, не в╕дводячи погляду в╕д дочки, сидить, як на голках: якщо знадобиться — кинеться допомагати…
Гульзар, поставивши тацю на ст╕л, п╕дстрибом помчала на кухню. К╕мнату наповнили пахощ╕ м╕цно╖ кави. Старий розлив нап╕й у ф╕л╕жанки.
«Ц╕каво, чи стареньк╕ знають причину, чому Гульсюм уже к╕лька дн╕в гостю╓ тут? — м╕ркував Бек╕р, смакуючи каву. — Мабуть, знають, дочка в╕д них н╕чого не прихову╓…». Як би там не було, Бек╕р був задоволений, що батьки дружини н╕ про що у нього не розпитували, начеб вони н╕чого не знають.
— Мен╕ зда╓ться, вони там чебуреки збираються смажити, ви тут розмовляйте, а я п╕ду допоможу ╖м, — сказала Гульсюм, допивши каву.
Та коли Гульсюм вийшла з к╕мнати, чомусь ╕ розмова перервалась; старий сид╕в, погладжуючи бороду ╕ вуса. В╕н першим порушив мовчанку. Показавши на великий килим, що вис╕в на ст╕н╕, промовив:
— Так, синку, життя схоже на цей килим. Ск╕льки на килим╕ узор╕в, ст╕льки ж ╕ вузлик╕в, але люди дивляться т╕льки лиш на красу, вузлик╕в не видно, вони повинн╕ бути схован╕. Якщо ц╕ вузлики буде видно, килим н╕хто не купить…
Бек╕р пив каву ╕ намагався зрозум╕ти, до чого схиля╓ старий. Допивши каву ╕ поставивши ф╕л╕жанку на тацю, старий промовив:
— Гульсюм розказала нам про цей лист… Я не знаю, що це за лист. Але ми з дружиною сказали Гульсюм, що, мабуть, хтось пожартував. Правду зна╓ш т╕льки ти ╕ Всевишн╕й.
— Баба, я вам слово даю…
Старий в╕дразу п╕дняв руку, зупинивши його.
— Стривай, не перебивай мене. Послухай, пот╕м скажеш, а там сам зна╓ш, як серце п╕дкаже, так ╕ роби… Що вд╕╓ш, в молодост╕ людина й помилятися може… Якщо в тебе десь росте дочка, забувати про не╖ — гр╕х. Бог не в╕та╓ такого. Отже, ти мусиш ╕ за не╖ переживати. Словом, Гульзар ╕ Лейля — тво╖ д╕ти, але й ця д╕вчинка не чужа тоб╕. Знайшлась, значить, Всевишн╕й так захот╕в.
— Я в╕д щирого серця кажу, баба, у ц╕й справ╕ щось незрозум╕ле в╕дбува╓ться! — серйозно сказав Бек╕р.
— Я повторюсь, тоб╕ видн╕ше, але якщо щось незрозум╕ле, треба докопатися до ╕стини. Знайди цю людину, поговори. Але треба знайти. Не думай, синку, що нам, старим, легко.
— Правильно кажете, баба, очевидно мен╕ сл╕д буде по╖хати. Я запропонував Гульсюм по╖хати разом, але вона не хоче.
— ╤ правильно. Справа непроста. Дружина тут тоб╕ може т╕льки заважати. Краще сам по╖дь.
Старий зняв з н╕г капц╕, лишившись у вовняних шкарпетках. В╕н любив сид╕ти на матрац╕, що лежав на п╕длоз╕, простягнувши ноги. Цю к╕мнату стареньк╕ вид╕лили спец╕ально для себе ╕ обставили ╖╖ в╕дпов╕дно. П╕длога застелена повстяним покривалом, а п╕д ст╕нами атласн╕ матраци ╕ приставлен╕ до ст╕ни велик╕ оксамитов╕ подушки. Б╕ля л╕во╖ ст╕ни дв╕ шафи, в одн╕й — складен╕ один на одного матраци ╕ ковдри, в друг╕й — посуд, в кутку — кона — круглий об╕дн╕й ст╕л на коротких н╕жках.
На почесн╕м м╕сц╕ вис╕в Коран у шк╕ряному чохл╕, над дверима — сури з Корану, написан╕ золотими л╕терами. Цей Коран протягом ста рок╕в переходить в╕д одного покол╕ння до ╕ншого. Тестев╕ д╕стався в╕д д╕да, а д╕дов╕ в╕д його батька…
Бек╕р Асанович любить сид╕ти в ц╕й к╕мнат╕. Тут нема стол╕в ╕з ст╕льцями, якими наповнен╕ ╕нш╕ к╕мнати, багато в╕льного м╕сця. Ця к╕мната нагаду╓ Бек╕ру к╕мнату його пок╕йних батьк╕в.
До к╕мнати ув╕йшла Гульсюм.
— Де будемо вечеряти — тут чи в об╕дн╕й к╕мнат╕?
— Тут, тут, — сказав Бек╕р.
* * *
До Махмуда Расуловича Бек╕р зм╕г потрапити лише п╕д к╕нець робочого дня. Директору зовс╕м не подоба╓ться, що вс╕ хочуть йти у в╕дпустку в один ╕ той же час, бо граф╕к в╕дпусток склада╓ться заздалег╕дь. Цього року Бек╕р збирався в╕дпочивати на початку осен╕. Певно, тому, коли Бек╕р почав викладати сво╓ прохання, директорове обличчя зробилося «кислим». Дивлячись на вираз обличчя директора, Бек╕р зрозум╕в, що в╕н не погодиться ╕, не роздумуючи, розказав йому усе, як ╓.

Переклад з кримськотатарсько╖
Данила КОНОНЕНКА

(Продовження в наступному номер╕)

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #37 за 12.09.2014 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=13947

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков