Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4446)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4117)
Українці мої... (1658)
Резонанс (2114)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1844)
Крим - наш дім (1031)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (241)
Бути чи не бути? (311)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (203)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ПРОКИНУВСЯ ВОДЯНИК
Наш╕ традиц╕╖


САВА ╤ ЛАВА
Наш╕ традиц╕╖


«20 ДН╤В У МАР╤УПОЛ╤», ДЖАМАЛА ╤ «КОНОТОПСЬКА В╤ДЬМА»:
Стали в╕дом╕ лауреати Шевченк╕всько╖ прем╕╖…


ПРАВДА ДВО╢СЛОВА
Наш╕ традиц╕╖


ОЧИМА БЕЛЬГ╤ЙСЬКОГО ФОТОГРАФА
На його зн╕мках - чорно-б╕ла пал╕тра Майдану…




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #39 за 26.09.2014 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#39 за 26.09.2014
КОНФЕРАНСЬ╢ – СИМВОЛ ЛЮДЯНОСТ╤ Й ТВОРЧО╥ МАЙСТЕРНОСТ╤

Театр ╕ час

Вистава за п’╓сою Григор╕я Гор╕на «Прощай, Конферансь╓!» в Кримському академ╕чному укра╖нському музичному театр╕

Григор╕й Гор╕н – драматург вельми вигадливий та витончений. Йому притаманний неповторний стиль, у якому орган╕чно по╓днуються так╕, здавалося б, несум╕сн╕ художн╕ аспекти, як гостра публ╕цистичн╕сть ╕ глибинний драматизм, зворушливий л╕ризм та ╕рон╕чна дотепн╕сть. За вс╕╓╖ неповторност╕ та уп╕знаваност╕ цього л╕тературного стилю кожен драматург╕чний тв╕р автора не схожий на попередн╕, вража╓ нестандартн╕стю композиц╕йних р╕шень, поетичних деталей, настро╓вих в╕дт╕нк╕в, ╕нших мистецьких параметр╕в.
Це можна сказати й про п’╓су «Прощай, Конферансь╓!». Постмодерна моза╖чн╕сть, калейдоскоп╕чн╕сть ╖╖ конструкц╕╖, яка декому може здатися неприйнятною чи дивною, насправд╕ дуже далека в╕д показно╖ ефектност╕ чи яко╖сь там недбайливост╕ («непритязательности») автора, а кри╓ в соб╕ вельми впливову, вишукано орган╕зовану ц╕л╕сн╕сть, вона тут ц╕лком художньо вмотивована й доц╕льна.

Насамперед, у ц╕й п’╓с╕ ма╓мо вельми сво╓р╕дну систему персонаж╕в. Еп╕центром ц╕╓╖ системи ╓ постать головного (титульного) героя, що загалом ц╕лком традиц╕йно. Але цей герой не просто головний – в╕н, зокрема ╕ в силу сво╓╖ профес╕╖, сто╖ть н╕би над безпосередньо в╕дтворюваними под╕ями, у п’╓с╕ створю╓ться ╕люз╕я розпов╕д╕ про них з╕ сцени глядачам – сучасникам героя, а через цю призму й нам, присутн╕м у зал╕. Така двом╕рн╕сть вимага╓ в╕д виконавця рол╕ особливо╖ майстерност╕, здатност╕ швидко й невимушено переключатися ╕з системи переживання на систему брехт╕вського грайливого в╕дчуження, а то й перебувати одночасно в цих двох системах. Код конферансь╓ в╕дкрива╓ шлях до ф╕лософ╕чних узагальнень, до включення д╕йово╖ динам╕ки в панораму осягнення одв╕чного плину буття. Нав╕ть у тих сценах, у яких герой зад╕яний безпосередньо, в╕н на в╕дм╕ну в╕д багатьох ╕нших не ста╓ рабом под╕й, а з притаманною йому ╕рон╕чною грайлив╕стю прагне глянути на них в ширшому контекст╕, а в╕дтак знайти вих╕д, порадити, допомогти.
Поряд з головним геро╓м, образ якого за вс╕╓╖ теплоти й задушевност╕, за вс╕╓╖ житейсько╖ колоритност╕ набува╓ ненав’язливих символ╕чних вим╕р╕в, виступають персонаж╕, що ╖х теж можна назвати головними, якщо не в ус╕й п’╓с╕, то принаймн╕ в ╖╖ ключових еп╕зодах, власне, в тих сценах, безпосередн╕м учасником яких ╓ Конферансь╓, але вже не як конферансь╓, а як житт╓во окреслена постать. Це, насамперед, естрадний автор Володимир Лютиков, з яким, зокрема, пов’язаний центральний еп╕зод першо╖ д╕╖. Д╕знавшись про неабияку скруту, в яку потрапив колега (поява в прес╕ 30-х рок╕в гостро критично╖ статт╕ про творч╕сть письменника мала злов╕сний характер ╕ здеб╕льшого далекосяжн╕ насл╕дки), герой без т╕н╕ вагань прагне усяк п╕дтримати друга. Раптово вир╕шу╓ залучити до ц╕╓╖ п╕дтримки екзальтовану фанатку, що на один день при╖здить потягом з Нижнього Новгорода до Москви побачити уславленого сп╕вака-кумира, а оце, побита суперницями, не зна╓, куди податись. Ця зовс╕м юна д╕вчина В╕ра поруч з естрадним автором Лютиковим – ще одна, якщо не головна, то принаймн╕ не другорядна постать у систем╕ персонаж╕в п’╓си. У вза╓минах з В╕рою та Лютиковим безпосередньо розкрива╓ться не показне, а справжн╓, природне благородство героя, ми перекону╓мося в ц╕лковит╕й ╓дност╕ проголошуваних ним з естради не помпезних, але високих сл╕в та його внутр╕шньо╖ сут╕.
Спершу герой просто пожал╕в В╕ру, запропонував ╖й «скоротати час» на його концертах, а пот╕м глибоко перейнявся долею ц╕╓╖ неприкаяно╖ сиротини. Тож д╕вчина зрештою ста╓ не «лемешисткою», себто безоглядною прихильницею творчост╕ С. Лемешева, а «бурк╕н╕сткою». До реч╕, наш герой ма╓ нестандартне пр╕звище – Бурк╕н╕, чим дотепно п╕дкреслю╓ться його особиста нестандартн╕сть, неординарн╕сть, власне, геро╖чн╕сть. Як опов╕да╓ться в одн╕й з концертних реприз, його далекий предок на пр╕звище Бурк╕н з примхи пом╕щика-кр╕посника був колись направлений до Парижа, аби п╕сля повернення профес╕йно пот╕шати панську публ╕ку. Отож тепер перед нами потомствений конферансь╓, ╕ншими словами – ╕нтел╕гент далеко не в першому ╕ нав╕ть не в третьому кол╕н╕.
Тепер про вже згадану центральну сцену першо╖ д╕╖. Коли Конферансь╓, переглянувши прикру статтю у веч╕рц╕, порива╓ться вт╕шити друга, то раптово вир╕шу╓ долучити до цього й В╕ру, яка ма╓ з╕грати роль палко╖ прихильниц╕ творчост╕ естрадного автора. М╕ж тим, у комунальн╕й квартир╕, де живе творець популярних куплет╕в ╕ дотепних реприз, трива╓ довол╕ напружена сцена. Пихатий заздрий сус╕да приходить до подружжя Лютикових н╕бито позичити примус, а насправд╕, як мечем, вимаху╓ газеткою з╕ злов╕сною статтею «Крива усм╕шка» (назву в╕н сам ╕рон╕чно озвучу╓). Цей персонаж, ус╕ляко п╕дкреслюючи власну лояльн╕сть до влади, п╕дступно допиту╓ться в письменника, чи погоджу╓ться той з критикою сво╓╖ д╕яльност╕. В╕н прагне скористатися ситуац╕╓ю, аби легал╕зувати сво╓ прагнення в╕д╕брати в господаря одну з двох його к╕мнат, мовляв, Лютиков ╕ так в н╕й майже не живе, а лише збер╕га╓ папери з твор╕ннями непевного зм╕сту. Дружина прагне якось остудити Лютикова, що закипа╓ люттю, прагне втихомирити сус╕да, п╕дкреслено вв╕чливо запевняючи, – вони вс╕ляко погоджуються з ц╕лком справедливою критикою. Дал╕ з допомогою Конферансь╓, котрий уда╓ з себе поважного представника житлового ком╕тету, роз╕гру╓ться жвавий, сатирично обарвлений еп╕зод вим╕рювання квадратури, з’ясування особливостей усм╕шки-оскалу загребущого сус╕ди, а в╕дтак ч╕тко╖ констатац╕╖ дуже печального факту, що у зв’язку з нев╕дпов╕дн╕стю м╕ж тим та ╕ншим йому розширення житлоплощ╕ не св╕тить. У викритт╕ абсурдност╕ деспотичних реал╕й дотепний Конферансь╓ небезпечно, але нараз╕ вдало балансу╓ м╕ж сценою й д╕йсн╕стю, м╕ж грою й буденним життям.
За вс╕╓╖ побутово╖, нав╕ть натурал╕стично╖ окресленост╕ та сатиричного обарвлення постать сус╕да Тихона Сисо╓ва сяга╓ характерних для п’╓си символ╕чних граней, постаючи концентрованим ут╕ленням брутального пристосуванства, його хижий оскал, нездатн╕сть до здорового см╕ху оберта╓ться гримасою тотал╕тарно╖ системи. У сцен╕ за участю цього од╕озного персонажа автор гостро й дотепно засуджу╓ стал╕н╕зм, який у загальному контекст╕ п’╓си тракту╓ться далеко не меншим злом, н╕ж фашизм. Таким чином, у систем╕ персонаж╕в твору окреслю╓ться ще одна ф╕гура, вельми сутт╓ва для з’ясування авторсько╖ художньо╖ концепц╕╖.
Серед мережива образних мотив╕в твору вир╕зня╓ться мотив усм╕шки, насамперед, усм╕шки дотепного й задушевного Конферансь╓, який не просто розважа╓, а пробуджу╓ вдячний в╕дгук у серцях глядач╕в, нав╕ть найб╕льш знев╕рених у житт╕, таких, наприклад, як В╕ра, котра вже було розучилася см╕ятися.
Реальна п╕дтримка Лютикова км╕тливим Конферансь╓ виявля╓ться, насамперед, у тому, що в╕н, використовуючи св╕й авторитет, забира╓ колегу з надто небезпечно╖ Москви на тривал╕ гастрол╕ до Б╕лорус╕, де над учасниками ф╕лармон╕йно╖ групи безпосередньо чига╓ нова небезпека – в╕йна заста╓ артист╕в зненацька п╕д час концерту.
Друга д╕я п’╓си – геро╖чн╕ будн╕ прифронтово╖ концертно╖ бригади, яка волею дол╕ опиня╓ться у ворожому оточенн╕, а зрештою — у фашистському полон╕. Артисти рушають в розташований поблизу в╕йськовий госп╕таль, де В╕ра служить медсестрою, а дорогою потрапляють у тяжку скруту. Тут п’╓са за вс╕╓╖ сво╓╖ безперечно╖ самобутност╕ дещо перегуку╓ться з в╕домою пов╕стю Бориса Василь╓ва «А зор╕ тут тих╕». Драматичний нерв пов╕ст╕ – з╕ткнення ж╕ночност╕ ╕ в╕йни, а п’╓си Г. Гор╕на – акторства (ц╕лком мирно╖ профес╕╖) ╕ в╕йни. ╤ там, ╕ там майже вс╕ пров╕дн╕ персонаж╕ гинуть, зникають одне за одним в нев╕дворотному вир╕ гн╕тючих под╕й. Артисти п╕д кер╕вництвом Конферансь╓ в╕дмовляються сп╕впрацювати з фашистами, що й ста╓, врешт╕-решт, основною причиною розтягнуто╖ в час╕ траг╕чно╖ розв’язки.
Так само, як у перш╕й д╕╖ концентрованим згустком стал╕н╕зму поста╓ сус╕да Сисо╓в, у друг╕й д╕╖ аналог╕чним вт╕ленням фашизму ╓ клоун Отто, кер╕вник н╕мецько╖ прифронтово╖ розважально╖ трупи, перетворено╖ на таку з учасник╕в мюнхенського кабаре. Його поява спершу в строкатому клоунському вбранн╕, а пот╕м у фашистськ╕й ун╕форм╕ вельми промовиста. Зрозум╕вши, що «роз’яснювальна» робота серед радянських артист╕в ц╕лком марна, Отто (важко сказати, з якихось проблиск╕в людяност╕, профес╕йно╖ сол╕дарност╕ чи з корисливих м╕ркувань, мовляв, начальство побачить, що в╕н таки виконав покладену на нього м╕с╕ю) пропону╓ Конферансь╓ симулювати колаборац╕он╕зм, а отримавши машину для виступ╕в, утекти при нагод╕, перетнути л╕н╕ю фронту. Але цим ризикованим планам, на жаль, не дано було зд╕йснитися. Вт╕м, якби вони й зд╕йснилися, в╕домо, що чекало в р╕дн╕й сторон╕ на тих, хто повертався з ворожого полону. Так чи ╕накше, постать Отто, що не перекреслю╓ ╖╖ лихов╕сно╖ од╕озност╕, в╕дкрита для р╕зних трактувань ╕ не позбавлена тонкого психолог╕зму, вельми характерного для стильово╖ манери Г. Гор╕на.
Поруч з головним геро╓м ╕ пров╕дними персонажами невимушеними, легкими, але виразними штрихами окреслюються довол╕ численн╕ другорядн╕ та еп╕зодичн╕ постат╕: р╕дн╕ – дружина ╕ внук Конферансь╓, дружина Лютикова; колеги – артисти естрадно╖ сцени; солдати… М╕ж р╕зними категор╕ями персонаж╕в нема╓ р╕зких граней. Внасл╕док тако╖ композиц╕йно╖ мерехтливост╕ особливо╖ житт╓во╖ переконливост╕, сво╓р╕дно╖ стереоскоп╕чност╕ набува╓ в п’╓с╕ образ народу, якому випало долати неабияк╕ житт╓в╕ негаразди.
У вистав╕ за п’╓сою Григор╕я Гор╕на «Прощай, Конферансь╓», зд╕йснен╕й на сцен╕ Кримського академ╕чного укра╖нського музичного театру, головну роль викону╓ Валер╕й Лук’янов – улюблений актор режисера Володимира Косова, талановитий виконавець пров╕дних ролей у постановках п’╓с «Черевики на товст╕й п╕дошв╕» П. Гладил╕на, «Звичайн╕с╕нька ╕стор╕я» М. Ладо, «Лист оч╕кування (Курортний роман)» А. Марданя та ╕нших. Актор емоц╕йно й пластично виразний, схильний до в╕дчуття тонких настро╓вих нюанс╕в, з неповторною ╕рон╕чною ╕скринкою в очах, В. Лук’янов ╕ в ц╕й сво╖й рол╕ багато в чому виправдав покладен╕ на нього спод╕вання режисера ╕ глядач╕в. Його Конферансь╓, як ╕ належить, невимушено елегантний, над╕лений щирою задушевн╕стю й гострою дотепн╕стю, а водночас виявля╓ неабияку духовну силу у в╕дстоюванн╕ власних переконань. В╕н веде концерт, який то луна╓ десь за межами основного м╕сця драматично╖ д╕╖ (а ми ста╓мо св╕дками закул╕сно╖ метушн╕), то впритул наближа╓ться до авансцени, ╕ тод╕ ми, глядач╕, ста╓мо, так би мовити, подв╕йними учасниками театрального д╕йства, мимовол╕ включа╓мося в гру й певною м╕рою в╕дчува╓мо себе також глядачами далеко╖ дово╓нно╖ й во╓нно╖ пори.
Герой В. Лук’янова в╕льно ╕ впевнено почува╓ться в ц╕й нестандартн╕й ╕гров╕й стих╕╖. В╕н легко вступа╓ в контакт ╕ з колегами, ╕ з глядачами, прагнучи скр╕зь ╕ завжди наводити лад, притому як ╕ в безпосередньому побутовому ╕снуванн╕, так ╕ у вим╕рах значно ширших, духовних. Саме тому в╕н не може лишитися байдужим до дол╕ неприкаяно╖ д╕вчини-сироти й п╕дтриму╓ ╖╖ в житт╓в╕й ╕ душевн╕й скрут╕. У вза╓минах з В╕рою (актриса Ольга ╤жболд╕на) виявля╓ться не якась поверхова сентиментальн╕сть, а щира глибока людян╕сть. Актор п╕дкреслю╓, що його герой вм╕╓ бути ненав’язливим, дотепним, ╕рон╕чним, а головне, – зовс╕м не показу╓ яко╖сь зверхност╕, сп╕лку╓ться з екзальтованим норовливим д╕вчиськом, як з р╕внею, ╕ сво╓ю невимушеною лаг╕дн╕стю, дел╕катн╕стю, так би мовити, обеззброю╓ його, спонука╓ в╕рити в кращу долю ╕, врешт╕-решт, усм╕хатися.
Можна з певн╕стю сказати, що Конферансь╓ – одна з кращих сцен╕чних роб╕т В. Лук’янова. Його герой зворушливо житт╓вий (образ помережаний тонкими психолог╕чними нюансами), а все ж в╕н п╕дноситься до символ╕чно╖ монументальност╕. Стильова багатогранн╕сть, характерна для драматург╕чно╖ манери Г. Гор╕на, в╕дчува╓ться й ефектно доноситься актором.
Лише в окремих моментах, коли, наприклад, актор переходить в╕д звернень до сучасного глядача до сп╕лкування персонажа з уявним глядачем минуло╖ доби, впада╓ в око деяка штучн╕сть, надм╕рна п╕днесен╕сть цього другого р╕вня сп╕лкування. Але, на щастя, так╕ моменти здеб╕льшого н╕велюються в загалом вишукан╕й та природн╕й ╕гров╕й стих╕╖. Треба сказати, що появ╕ таких момент╕в сприя╓ загальна концепц╕я вистави. Режисер надто захоплю╓ться публ╕цистичними акцентами, може, для яко╖сь частини публ╕ки й ефектними, але надм╕рний пафос не да╓ змоги належною м╕рою розкрити згадану багатогранн╕сть стильово╖ манери драматурга, змушу╓ говорити не про невимушений синтез р╕зноман╕тних поетичних аспект╕в, а про ╖хню силувану еклектику. Показовий у цьому сенс╕ ф╕нал. У п’╓с╕ ф╕нал глибоко зворушливий ╕ символ╕чний. Траг╕чне звучання ненав’язливо трансформу╓ться в оптим╕стичну тональн╕сть – на сцен╕ з’явля╓ться внук Конферансь╓, який продовжу╓ творч╕ традиц╕╖ славно╖ артистично╖ династ╕╖, представником яко╖ поста╓ центральний герой твору. У вистав╕ ж ма╓мо несум╕сн╕ з творчою манерою драматурга плакатн╕ звернення артиста до сучасного глядача.
Пом╕тною постаттю вистави ╓ естрадний автор Лютиков. Зг╕дно з режисерською задумкою в╕н прагне ви╖хати з московсько╖ задухи не в рос╕йську глибинку, як у автора, а в Укра╖ну. Але ж тут, можна сказати, дещо порушу╓ться ╕сторична в╕рог╕дн╕сть. В╕домо, що тотал╕тарний режим у 30-х роках у Ки╓в╕ чи Харков╕ був значно жорстк╕ший, не випадково ж деяк╕ наш╕ митц╕ (скаж╕мо, поет ╕ вчений Микола Зеров, режисер Лесь Курбас) т╕кали в╕д пересл╕дувань у Москву, хоч це ╖х зрештою не врятувало. Вт╕м, уявлення героя про д╕йсн╕сть могло й не зб╕гатися з самою д╕йсн╕стю. У трактуванн╕ Валер╕я Тюлен╓ва Лютиков поста╓ мужньою, сильною особист╕стю, в╕н г╕дно сприйма╓ удари дол╕ й аж н╕як не схильний ╖м коритися. Стримано, але з в╕дчутною вдячн╕стю прийма╓ п╕дтримку товариша ╕ згоджу╓ться ╖хати з ним на гастрол╕. А згодом п╕дтриму╓ Конферансь╓ в скрутну хвилину. Персонаж В. Тюлен╓ва так само, як ╕ ╕нш╕ естрадн╕ артисти, спершу з категоричним осудом, нав╕ть обуренням ставиться до пропозиц╕╖ Миколи Бурк╕н╕ щодо формування ново╖ концертно╖ програми для виступ╕в перед н╕мцями. Але враз, ╕нтенсивно намагаючись щось збагнути, ц╕лком зм╕ню╓ св╕й настр╕й, впада╓ дедал╕ в б╕льшу задуму, ста╓ самозаглибленим. Дал╕ нов╕ психолог╕чн╕ барви – в╕н н╕би осява╓ться та з неабиякою внутр╕шньою вт╕хою виявля╓ тверду в╕ру в бездоганну моральну шляхетн╕сть свого друга, висловлю╓ впевнен╕сть, що тут кри╓ться якась нерозгадана та╓мниця.
Серед довол╕ численних постатей вистави вид╕ля╓ться клоун Отто у виконанн╕ Владислава Черн╕кова. В╕н однаково виразний та по-сво╓му переконливий ╕ в строкатому клоунському вбранн╕, ╕ в ун╕форм╕ фашистського в╕йськовослужбовця. Актор наголошу╓, що перед нами п╕дступний жорстокий ворог. Щоправда, окреслен╕ драматургом психолог╕чн╕ тонкощ╕, властив╕ цьому образу, майже не проглядаються, н╕би н╕велюються ц╕╓ю зовн╕шньою виразн╕стю. Вт╕м, зда╓ться, в даному випадку й не було в╕дпов╕дного режисерського завдання.
Вистава дещо перенасичена видовищними ефектами, концертними номерами, але загалом вона доносить аромат минуло╖ доби, порушу╓ актуальн╕ сучасн╕ проблеми, тепло сприйма╓ться глядачами ╕, дума╓ться, ц╕лком заслужено в╕дзначена цього року почесним дипломом традиц╕йного М╕жнародного театрального фестивалю «Боспорськ╕ агони».

В╕ктор ГУМЕНЮК

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #39 за 26.09.2014 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=14025

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков