Версiя для друку Обговорити в форумi

На здобуття Шевченківської премії

ДНЯМИ секретаріат Національної спілки журналістів України одноголосно ухвалив рішення подати на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка книжку публіцистики Сергія Шевченка «Соловецький реквієм». Цієї новинки немає, на жаль, у продажу, але вона цілком доступна читачеві, котрий ще не забув дороги до бібліотеки. Збірку видано державним коштом – як соціально значущу літературу – за програмою «Українська книга» 2013 року, тож майже весь її тираж надійшов до бібліотечної мережі країни.
Кілька років тому кремлівська влада заборонила українському дослідникові, автору книжок про Соловки й Сандармох С. Шевченку в’їжджати на територію РФ. Та цей недружній крок лише додав публіцистові натхнення в підготовці нової правдивої книжки про злочини радянської імперії. Пропонуємо нашим читачам один з нарисів, що побачив світ у виданні, яке, на думку редакції, цілком справедливо й заслужено подається на здобуття найвищої відзнаки в царині публіцистики.

МИКОЛА ЗЕРОВ: НЕОКЛАСИКА ПОЛІТИЧНИХ РЕПРЕСІЙ

Народжений в козацькому Зінькові,
Чув під ногами він Елладу й Рим.
Нестримної фантазії Гольфстрим
Його в часи відносив барокові...

Леонід Череватенко
(Микола Зеров, 2007)

 ...Колеса глухо стукотять,
мов хвиля об пором.
Стрічай, товаришу Хароне,
і з лихом, і з добром.

Василь Стус
(Пам’яті Миколи Зерова, 1977)

Прізвище Миколи Костьовича Зерова – поета-неокласика, блискучого перекладача, знавця античної літератури – потрапило в поле зору органів ВЧК–ГПУ–НКВД, якщо вірити самим же дзержинцям, відтоді, як в УРСР слово українець стало синонімом слова «націоналіст». А сталося це просто з колиски червоної імперії.
Під час слідства в листопаді 1935-го за сфальсифікованими матеріалами кримінальної справи чекісти змусили професора Зерова так і написати в заяві:
«Весь мой путь от начала Октябрьской революции вплоть до ареста в апреле 1935 года был путем украинского буржуазно-националистического деятеля, сыгравшего заметную роль в деле формирования националистических к-р кадров».
Але цього здалося мало енкаведистам і військовим прокурорам, тому вони ще раз «копнули» глибоко, аж до жовтневого перевороту:
«С первых годов революции до момента ареста я занимал руководящее место в националистических к-р кругах, являясь идеологом, руководителем, вдохновителем и организатором отдельных к-р националистических групп, входивших в единую цепь националистического подполья, организованно выступавшего против Соввласти». Далі професора змусили визнати ще й певний «заклик до терору»: «Зачитанное мною у [Максима] Рыльского стихотворение П. Кулиша «До кобзи», одной из строф которого я придал значение поминок по расстрелянным Косынко (письменник Григорій Косинка. – Авт.) и др[угим] украинским националистам, ставшим на путь террора, являлось прямым призывом к террору с моей стороны. Мое чтение прозвучало как заявление о солидарности с расстрелянными, как голос сожаления о их судьбе, как призыв к мести по отношению к руководителям партии и власти на Украине». А наприкінці «свого узагальненого висновку з показань» в’язень, звісна річ, мав засвідчити, що вважає себе винним, відповідальним за «терористичні тенденції» та запевнити: «...Я стал на путь осознания своих преступлений, содеянных мною против Советской власти на протяжении многих лет, с первых годов Октябрьской революции».
«Неокласики» політичного терору змусили професора – справжнього поета-неокласика – підписатися під тим трагікомічним витвором чекістських фантазій у присутності начальника 4 відділення Особливого відділу УГБ НКВД УРСР і Київського військового округу Володимира Писарєва і військового прокурора КВО Перфільєва. Останній ще й додав казенну фразу: «Заявление Зерова, помимо письменного документа, принято мною устно полностью».

Захищав Миколу Хвильового

Згадки про Миколу Зерова знаходимо в архівних справах репресивних органів різних років. Професора викликали як «свідка» на судовий процес так званої «Спілки визволення України». А після самогубства Миколи Хвильового в травні 1933 року з його ім’ям і діяльністю пов’язали багатьох інших, як писали чекісти, представників «літературно-націоналістичних кіл». У протоколі допиту Євгена Черняка від 21 червня 1933 року читаємо:
«...Будучи редактором «Життя й революція», я в разгар борьбы партии с хвильовизмом представлял страницы журнала для выступления Филипповичу, Зерову, Дорошкевичу и другим выступить в защиту хвильовизма. Фактически я дал возможность создать единый фронт против партии, путем вмещения статей в защиту Хвилевого, представителям украинских контрреволюционных кадров»...
Євген Йосипович Черняк, як і Павло Петрович Филипович, як і професор Зеров, згодом опиниться на Соловках. У складі великого тюремного етапу всіх трьох восени 1937-го відправлять на розстріл за Медвежу Гору в урочище Сандармох. Вирок буде виконано 3 листопада.
У згаданому журналі того ж 1933 року буде надруковано з незначними скороченнями сонет Миколи Зерова «Чистий четвер», написаний 1921-го:
...Свiчки i теплий чад.
 З високих хор
Лунає спiв туги i безнадiї;
Навколо нас – кати
 i кустодiї,
Синедрiон, i кесар, i претор.
Це долi нашої смутний узор,
Це нам пересторогу пiвень пiє,
Для нас на дворищi
 багаття тлiє
I слуг гуде архiєрейський хор.
I темний ряд
 євангельських iсторiй
Звучить як низка тонких
 алегорiй
Про нашi пiдлi i скупi часи....
 ...Не дивно, що в нові підлі часи, в листопаді 1934-го, Миколу Зерова звільнили з наукової роботи в університеті. Переживши ще й непоправну втрату – 1 листопада помер його 10-річний єдиний син Котик (Костик) – Зеров у хвилини розпачу напише вірш «Finale», що передає невимовний душевний біль поета:
...Осінній день, тепло
 і сонце ясне
Побачили мене сухим
 стеблом.
Стою німий і жити
 вже безсилий:
Вся думка – з білим
 і смутним горбом
Немилосердно ранньої могили.
У січні 1935-го професор мусив податися до столиці СРСР шукати замовлень на переклади. Там улаштувався на якусь роботу в кінематографі. А вночі проти 28 квітня його заарештували на станції Пушкіно в Підмосков’ї. У травні справу надіслали до Києва й туди ж відправили спецконвоєм трьох громадян, нібито причетних до «контрреволюційної націоналістично-терористської організації»: Миколу Зерова, Миколу Руденка та Григорія Тарасевича. Дружина професора Софія Федорівна Зерова ходила на побачення з чоловіком до колишнього Інституту шляхетних дівиць – у тому будинку містилася установа НКВД.
На перших допитах Микола Костьович заперечував будь-яку свою причетність до контрреволюційної діяльності. Але ж методи й способи допитів бувають різні...

Листувався з Василем Чаплею

Обвинувальний висновок у згодом об’єднаній справі Миколи Зерова, Марка Вороного та інших так і кортить назвати «липовим» – за характерним прізвищем прокурора Головної військової прокуратури РККА Липова, який цей документ склав і підписав 1936 року одразу після Різдва Христового – 8 січня.
У липовому творінні читаємо, що професор-літературознавець Микола Зеров:
«а) входил в состав руководства контрреволюционной организации, ставившей перед собой задачу свержения Советской власти на Украине и создания буржуазной независимой украинской республики;
б) на протяжении ряда лет активно проводил работу по воспитанию и подготовке контрреволюционных националистических кадров с целью вооруженного захвата власти и отторжения Украины от СССР;
в) свою работу проводил под лозунгом и в целях фашизации Украины, являлся вдохновителем идей террора, организовал террористические группы с целью совершения террористических актов над руководителями Коммунистической партии и Соввласти...».
Під час обшуку в обвинуваченого Зерова вилучили книжки «Чорна Рада» Пантелеймона Куліша, «Політика» «с автографом расстрелянного террориста Косынко» та іншу «націоналістичну» літературу.
Про «зв’язок з репресованим к-р елементом» свідчив і вилучений лист висланого за контрреволюційну діяльність мовознавця Василя Чапленка – в той час відомого на Дніпропетровщині українського громадського діяча й письменника Василя Чаплю. Його 1929 року заарештували у справі «СВУ», про яку він уперше дізнався від слідчого. Арешт і 7-місячне ув’язнення позбавили його роботи. А далі – поневіряння, переїзди, під час яких митець не полишав наукових досліджень: вивчав говірки українців, писав, але видав свої книжки лише за кордоном, куди потрапив 1945 року під час Другої світової війни.

 Визнав свою «провину»

Під час обшуків, проведених у слідчій справі № 1377, у звинувачених виявлено таке. У поета Марка Вороного зберігалися: «Стаття фашистського діяча за кордоном Донцова, націоналістична література «Історія України» Грушевського, «Історія української літератури» Львівського видання та ін.». У викладача української мови й літератури Ананія Лебедя: «Біографічні записи розстріляних терористів Косинка і Фальківського, фотознімки колишнього Голови Центральної Ради і Директорії УНР Винниченка, одного з керівників к-р організації «СВУ» Дурдуківського та відомого українського націоналіста Хвильового, фотомонтаж есерівських видань і націоналістична література «Історія української літератури» Єфремова, «Історія України» і «Кобзар» петлюрівського видання з «тризубом» на обкладинці, стенографічний звіт «СВУ», книжка «Політика» Косинка та ін.». У науковця Бориса Пилипенка знайшли «шовкову стрічку з вишитим УНРівським гербом «Тризуб» і брошуру з УНРівським гімном «Ще не вмерла Україна».
Армійський прокурор Липов, констатувавши, що всі звинувачені визнали себе винними, вирішив надіслати слідчу справу до Київського військового округу для передачі її на розгляд військового трибуналу.
Рішення не змусило надто довго чекати: 28 березня 1936-го з Москви в Медвежу Гору (ББЛАГ НКВД) надіслано листа під грифом «таємно» і доданими меморандумами на шістьох українців, засуджених 1-4 лютого того ж року військовим трибуналом КВО. На закритому засіданні без участі сторін звинувачення і захисту Миколі Зерову присудили 10 років ув’язнення, решті – так само або трохи менше. «Всех их содержите на о. Соловки, а в случае прибытия до открытия навигации – на Морсплаве. Обеспечте невозможность побега. Возьмите на спецучет», – написав начальник ГУЛАГ НКВД комісар державної безпеки III рангу Матвій Берман (мине час і в 1939-му його розстріляють, згодом реабілітують).
Через Ленінград, Медвежу Гору та Кем в’язнів доправили на біломорський архіпелаг. Колишній соловецький в’язень Юрій Чирков у своїх спогадах відтворив розповідь Ананія Лебедя про пригоду, що сталася 1935 року з Максимом Рильським, який «хоча й ходив у неокласиках, але писав у різних жанрах, поєднуючи ліризм із соціальними замовленнями». «Гнучкість спини» урятувала поетові життя: вірш, присвячений Сталіну, сподобався верховному інквізитору, який наклав резолюцію: «Автора заохотити, можливо, з нього згодом вийде новий класик української літератури». Прогностичні резолюції Йосифа Віссаріоновича, як відомо, справджувалися, тож молодший неокласик став не тільки класиком, а й депутатом, академіком, героєм, а його колеги, як пише Чирков, діставши по десять років, прибули в Соловки, де часто вечорами під монастирськими склепіннями дзвеніла латинь Вергілія і Горація.

Творив на Соловках

Як багато хто з українців, засуджених у справах УНКР (української націоналістичної контрреволюції), Микола Зеров перебував у СЛОНі на спецобліку й «агентурно пророблявся». Про це свідчить, зокрема, оперативне повідомлення від 20 листопада 1936 року – щодо виявлення зв’язків ув’язнених:
«З\к Зеров Николай Константинович 17-го ноября с. г. при встрече беседовал с источником и, когда узнал, что в лазарет Санчасти прибыл для работы в качестве врача з\к Удовенко Владимир Васильевич, осужд[енный] по ст. 58-2-11 на 8 лет, то з\к Зеров, сильно обрадовавшись, стал рассказывать, что Удовенко — его задушевный друг и выражал большое желание скорей его увидеть. Вечером того же дня источник, встретившись с з\к Удовенко, передал ему о своем разговоре с Зеровым и Удовенко также проявил большой интерес к личности Зерова и спрашивал, как он может поскорей его увидеть».
Про великого майстра словесності Семен Підгайний згадував у своїх «Соловецьких портретах»: через два чи три місяці Миколу Костьовича влаштували «по блату» в соловецькій бібліотеці, згодом він навіть пробував читати доповіді. Залюбки ділився думками, охочим допомагав вивчати латинь. Інколи читав свої переклади, з-поміж них – «Енеїду» Вергілія. «Люди подивляли незламний дух поета й ученого, який на краю світу міг творити. Творити захоплено і наполегливо, – писав Підгайний. – Не можу твердити, що роботи Зерова загинули, але що рукопис у нього забрано – це безперечно (переклад пропав або знищений – про це писав з табору дружині сам поет. Дата останнього його листа – 19 вересня 1937 року. – Авт.). – На «Морсплаві» групу, що з нею відплив Зеров, ще раз обшукали, відібрали власні, нетаборові речі, одягли всіх лише в таборовий одяг, пообрізали ґудзики та позабирали пояси. З посиленим конвоєм поїздом кудись вивезли. Уже в січні 1938 року, коли я був на тому самому «Морсплаві», відібрані у в’язнів речі розкрадали «урки» та вільнонаймані енкаведисти»...
Професора-медика Володимира Удовенка розстріляють, як зазначено в акті, 8 грудня 1937-го. Тоді ж стратять Ананія Лебедя. А Марка Вороного і Бориса Пилипенка – 3 листопада, як і поета-неокласика Миколу Костьовича Зерова...
Тільки через шість десятиліть у глухому закутку карельської землі знайдуть немилосердно ранні могили кращих синів України. З шести фігурантів «справи Зерова, Вороного та інших» дивом виживе й повернеться зі СЛОНу-СТОНу в Україну лише один – педагог Леонід Іванович Митькевич («згодом мешкав у Чернігові», напише про нього історик Сергій Білокінь).
Миколу Зерова реабілітовано 1958 року. Водночас перевіркою було встановлено, що колишнього співробітника НКВД УРСР Федора Овчинникова, який брав участь у розслідуванні справи, за порушення соцзаконності засуджено, а ще одного його колегу за фальсифікацію слідчих матеріалів звільнено з органів держбезпеки за фактами, що дискредитують звання офіцера.
...На Лук’янівському кладовищі в Києві, де похований Котик Зеров, стоїть гранітна плита, на якій вигравіювано й ім’я його репресованого батька та роки життя поета (1890-1937). Тепер уже відомо, що справжня остання адреса Миколи Костьовича – на розстрільному полігоні НКВД у Карелії...
А в Україні, в Зінькові на Полтавщині, як зауважує харківський історик Вадим Джувага, батьківська хата Зерових, з незрозумілої іронії долі, стоїть і досі на вулиці Дзержинського – керманича ВЧК-ГПУ, чиї вірні учні вкоротили віку Миколі Зерову й добряче попсували крові решті.
Восени 2007 року на цій родинній хатині відкрито меморіальну дошку з іменами видатних людей, які вийшли в широкий світ і багато зробили для добра України. Це, звичайно, брати Зерови – Микола і Дмитро (славетний ботанік, академік АН УРСР, двічі лауреат Державної премії УРСР у галузі науки і техніки). А от третьому братові Михайлові Оресту (поет, перекладач, педагог), який емігрував до Німеччини й за кордоном видав твори брата-неокласика, чомусь не пощастило: місця на дошці йому, на жаль, не знайшлося...

Сергій ШЕВЧЕНКО

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #39 за 26.09.2014 > Тема "Душі криниця"