Версiя для друку Обговорити в форумi

Література

Нещодавно у письменниці-педагога з Львівщини Ольги Яворської побачила світ нова книга повістей, новел, оповідань «Відблиск прожитого дня».
У вступному слові до книги письменник-педагог, колега Ольги Йосипівни Левко Воловець зазначає: «Світ її (Ольги Яворської — ред.) зацікавлень — життя людей, що їх зазвичай називають простими: селян, робітників і заробітчан, учителів, лікарів, священиків. Словом, тих, які тримають на своїх плечах важку піраміду суспільства і без праці яких воно просто не могло б існувати. Та головне для письменниці не стільки соціальна (хоч і їй вона віддає належне), скільки морально-етична площина. Бо в яких обставинах не перебували б герої Ольги Яворської, їм часто доводиться розв’язувати складні дилеми: здобути тимчасову вигоду чи зберегти вірність близькій людині? Проклясти рідного сина за скоєні матері кривди чи мовчки терпіти без надії на краще? Повернути бодай на короткий час втрачене кохання, завдавши болю іншій людині, чи залишитися на засадах несхитної християнської моралі? Задовольнитись своїм домашнім затишком чи ризикувати життям заради незнайомих, які з легковажності потрапили в біду?
Саме в таких і подібних ситуаціях виявляється засаднича стійкість героїв, твердість їхнього характеру, а в підсумку — справжня цінність людини. І, зазвичай, перемагає почуття обов’язку над спокусою, мораль над аморальністю, світлі порухи душі над холодним розрахунком…
…Герої творів Ольги Яворської — то здебільшого люди доброго серця і високих помислів; а серед тих, які стоять на засадах власної вигоди і здатні чинити кривду іншим, є й такі, що розкаюються у скоєному і наважуються сказати невигідну для себе правду.
Як педагог за фахом і письменниця за покликанням, Ольга Яворська добре знає людей свого оточення з усіма сильними і слабкими рисами їхньої вдачі, тому й змальовує їх правдиво.
Новели й оповідання збірки «Відблиск прожитого дня» знайдуть своїх читачів, як знайшли їх твори попередньої збірки «Запізніла зустріч». Прозу Ольги Яворської читають і підлітки, й молодь, і дорослі — кожен знаходить у ній щось для себе.
Нова книжка прози Ольги Яворської — добрий ужинок на творчій ниві письменниці, він засвідчує її помітне зростання й остаточне становлення як прозаїка».
Пропонуємо читачам нові твори письменниці Ольги Яворської з її книги «Відблиск прожитого дня».

Ольга ЯВОРСЬКА

ВІДБЛИСК ПРОЖИТОГО ДНЯ

— Підемо, Маріє, сьогодні вночі до району, бо те ходіння вдень нічого не дає. Я три дні дурно стратила. Під касою щодня збирається дуже багато людей, кінця-краю не видно. Як тільки повідомили, що видаватимуть по п’ятдесят гривень, люди займають черги на світанку. Дехто навіть ночує біля каси. Якщо вийдемо опівночі, то до світанку будемо там.
Марія, висока сімдесятирічна жінка, зразу ніби помолодшала. Випрямивши спину і поправивши хустку на голові, заговорила бадьорим голосом.
— Підемо, Василино. Дванадцять кілометрів — то ще не такі далекі шляхи, а п’ятдесятка для нас з сестрою — гроші.
Дочекавшись поки Стефа засне, замкнула її в хаті, взяла в руки палицю і пішла до Василини. Опівночі обидві вирушили до району. Дорога відома, місяць і зорі з високого неба присвічують, костури постукують, ідуть жінки...
— Моя душа така тривожна, — обізвалась Марія, — бо в Стефи появилася жахлива хвороба: у неї пропадає пам’ять, вона ніби відмежовується від цього світу. Але через ці гроші змушена була залишити сестру саму. Я заощадила три тисячі радянських, купу літ збирала по десять-двадцять карбованців. Вже думала, що пропадуть, а тут на тобі... п’ятдесят гривень. Та добре і це, бо ми з Стефою дуже бідуємо.
— І ми бідуємо, — з сумом сказала Василина. — Хто має дітей, тому легше, а нам з чоловіком дуже важко. Також маємо разом три тисячі карбованців заощаджень. Він по свої п’ятдесят гривень іти не годен, а я вже четвертий раз іду. Люди мліли у чергах, серцеві напади діставали. Я, Богу дякувати, витримала. Відпустять за день двадцятеро людей, а решта з прокльонами розходиться без нічого. І так із дня на день. Думи інколи роями обступають голову, здається, не витримаю, але витримую. Здобули волю і забули про народ. Залишили конати з голоду. Повідчиняли брами у світ: хто може втікати — втікає, продає свою працю, душу, тіло... А нам старим вже все одно. І поле не рятує.
— Не рятує, бо до землі рук молодих треба, добрив мінеральних. В нас ґрунт пісний, неродючий — глинка, — добавила Марія.
— Таке життя вартує смерті.
— Не говори так, Василино, бо таки легше стало. Храмів і каплиць ніхто не руйнує, не ламає хрестів, не вивішує забагрених кров’ю прапорів, дихати стало легше.
Ідуть жінки, постукують костурами.
— Місяць так красно світить, а далеке небо ніби схилилося над нами, Василино. Чомусь природа найчарівніша там, де живуть найбідніші люди.
— Я, Маріє, як наслухаюсь тих пісень, що смереки співають, що струмочки дзвенять, що луною з гір Карпатських доносяться, як намилуюся квітами і назмагаюся з вітрами, то і біду свою забуваю. Інколи в грудях заридає щось за літами молодими та дужими, за вітрами крилатими, за цілунками ніжними, за любов’ю нерозділеною... Заридає, схлипне та й замовкне. Після того в душу така ясність повертається, ніби я, обминаючи хмари, до сонця піднімаюсь, і є в моїй душі щось таке високе і світле. Ніби й не я зачерпнула у долі муки і болю, ніби не я стою на уламках останніх надій.
— А я ніколи не думаю над тим, що було. Мою долю не вкласти у жодну пісню, така вона сіра. Я нікому не дозволяла у серце своє зазирати і біль свій завше від людей ховала. А кривда важка і чорна з дитинства стала мені сестрою. У мене немає часу на рожеві спомини. Кожен день думаю, як на той сухарик нещасний стягнутись. Кому було добре колись, добре й тепер — завше булка з маслом.
Ой, дорого наша, ходжена-переходжена, ногами міряна-переміряна.
На світанку прийшли до відділення Ощадбанку. Глянули, а там з півкопи людей уже зібралося. Зайнявши чергу, поспирались на костури, відпочивають.
— Приходять люди з навколишніх сіл з тяжбою на серці замість надії, печуться на спеці цілий день та так ні з чим і відходять, — обізвався чоловік, що стояв у черзі перед Василиною.
— Хіба не можна якось організувати видачу тих жалюгідних грошей, щоб не мучити так людей? — з гіркотою в голосі промовив інший.
— Терпіли полякам, москалям, а тепер і наші пройшлися по людських долях.
— Якби ж то вони були наші. Ця влада нам чужа. При цій владі безкарно вбивають, грабують, а вона дбає лише про власне збагачення і нікого не боїться.
— Ви, Бесяго, договоритесь. Відсиділисьте за москалів, ще й ці посадять.
— Най садять. Що мені втрачати? Я не маю за що хліба насущного купити, а вони доляри по іноземних банках тримають. Я вже тиждень стою тут щодня з ранку до вечора, щоб отримати п’ятдесят гривень на ліки синові і, напевне, знову піду ні з чим. Де ж мої заощадження, нажиті важкою працею? Я не маю вже тої сили, щоб поїхати, як молоді українці — освічені і здорові — наймитувати за кордон. Наші керівники не працюють на державу, а на власну кишеню. В якій країні таке бачено?
— Не плекаймо надії, бо ніколи мрії наші не збудуться, — обізвалась бліда, ще молода жінка, що стояла в черзі після Марії.
Десь о десятій годині прийшов касир і почав видавати гроші. Черга просувалася дуже повільно, сонце піднімалось все вище і пекло нестерпно. Щасливці, які помістилися у вузькому коридорі, посідали на підлогу, притулившись спинами до стіни, решта людей стояли надворі. Серед них були і Марія з Василиною.
— Ця жінка кожної ночі займає чергу, а вдень продає її за п’ять гривень, — прошепотіла Василина, вказуючи очима на стару згорблену бабусю. Невдовзі до неї справді підійшов високий здоровань, заплатив п’ять гривень і вона поступилася йому місцем.
Пополудні чи то від спеки, чи від голоду у Марії розболілася голова. Вона зблідла і, знемагаючи під гарячим сонцем, сіла на землю. Погано стало ще якомусь чоловікові, бідачисько, не втримавшись на ногах, упав. Люди заметушились, шукаючи воду, валідол і проклинаючи владу.
— Не вміли ми пошанувати той безцінний дар, що дістався нам від Бога, віддали Україну в руки нечестивих, то й мучимось тепер, — кинув хтось сердито.
Коли сонце схилилось до заходу, підійшла нарешті Василинина черга, але касир, висунувши голову, оголосив, що робочий день закінчився і зачинив віконце. Василина гірко заплакала з досади.
— Завжди мені так, не щастить і все. Ще й на автобус треба стратити гривню, бо іти пішки сили нема.
Нарікаючи, жінки подибали на автостанцію. Відблиском прожитого дня багряніло над обрієм високе небо.

ЮРЧИКОВІ МАЛЮНКИ

Юрчик любить малювати. Сяде за журнальний столик і творить дива. Малює осінь. Черлене листя закриває сонце, небо красується переливами розхристаних хмар, що переходять у червоні заграви на горизонті.
Кілька разів пробував малювати сонячну Італію, маму на березі моря, але в нього нічого не вийшло. Італійські краєвиди здаються несправжніми, а в мами завжди сумні очі. Тоді Юрчик малює дощ. Небо плаче великими краплинами, що нагадують мамині сльози.
— А як намалювати біль? — задумується хлопчик. І не знає.
Посумувавши, малює улюблені мамині квіти: чорнобривці, жоржини, мальви. Кольорові метелики літають між квітами, і хлопчикові стає веселіше. Мама усміхненими очима дивиться на сонце, а в долонях у неї червоні ружі. А в кінці Юрчик малює дорогу. Ця дорога до Італії. Вона така довга, як від землі до неба...
* * *
— Юрчику, вставай, до школи запізнишся. Тітка Настя розкрила хлопчика, що з головою пірнув під ковдру.
— А тато прийшов?
— Приходив десь вночі і пішов уже знову з дому. Твій тато, вибач на слові, розволочився до краю. Приходить серед ночі п’яний, не цікавиться, що і як ти робиш. Думає, що за ті сто доларів, які мама платить мені на місяць, я повинна все встигати. Ну, добре, обпираю вас, готую їжу, прибираю у кімнатах, але за уроки твої відповідати не буду. Ти знову вчора малював до ночі, а математики, мабуть, не розв’язав?
Юрчик не відізвався. Поснідавши, побіг до школи.
— Якщо даси списати математику, я намалюю тобі картину, — шепнув на вухо Візниковій Нелі.
Вона мовчки простягнула зошит з домашнім завданням.
— Коли моя мама приїде з Італії, я тобі такий подарунок подарую, — сказав, повертаючи зошит.
— Може, приїде, а може, й ні. Кажуть, що там так гарно, що мами додому повертатись не хочуть. Однієї дівчинки мама поїхала, коли тій було чотири рочки. Тепер їй уже чотирнадцять, а мама ще не приїхала. Вона там заміж вийшла за італійця.
Юрчикові ніби мову відібрало. Вийшов на шкільне подвір’я, подивився на небо, а там в синій далечі дикі гуси летять.
Гуси, гуси, гусенята,
Візьміть мене на крилята...
Голосний дзвінок покликав хлопчика до класу. Повернувшись додому, довго малював, а ввечері сів писати мамі листа:
«Люба мамочко!
У нас з татом усе добре. Тітка Настя варить їсти, прасує білизну, прибирає кімнати, а ввечері йде до свого дому. Погані люди кажуть, що ти не повернешся з Італії, але я їм не вірю. Якщо в Італії є місяць, то подивися на нього о дев’ятій годині, а я тут дивитися буду. Я намалював тобі свою вишеньку, над якою цвіте зорями високе небо. А ще я хотів між небом і землею вітер намалювати, але не вмів. Ми у школі складали оповідання «Моя мама», я отримав десять балів.
Мамочко, тепер вечори такі довгі, тому мені так сумно. Влітку було веселіше. Вчителька обіцяла, що у школі організує виставку моїх малюнків. Тата ще немає. Тітка Настя залишила вечерю і пішла спати. Може, ти спиш? Бо вже пізно, десята година.
Я зараз виконаю завдання з математики, а потім докінчу малюнок. Я намалював ялинку, калину і Україну. На малюнку ще витьохкують солов’ї, але їх не чути. Тепер осінь, а я малюю літо, бо хочу, щоб світ був сонячним.
Люба мамочко, я дуже тебе люблю. Коли ти зателефонувала мені до школи, я був найщасливішим хлопчиком на світі. Телефонуй мені ще багато разів. Цілую тебе і обнімаю.
Твій Юрчик».
Згорнувши листа вчетверо, поклав на столі.
— Про те, що батько приходить пізно і майже завжди п’яний, мама не мусить знати. Покладова Марійка казала, що він з Перуцькою Леською любиться, але я в це не вірю. Приїде мама і тато Леську забуде.
Юрчик розв’язав задачу з математики, написав вправу з української мови. Годинник вибив дванадцяту годину, а тата все ще не було. Ліг у своє ліжечко, накрився з головою. Засинаючи, думав про майбутній малюнок. Уява творила вечірнє небо, Великий Віз і блакитну печаль маминих очей.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #41 за 10.10.2014 > Тема "Душі криниця"