Версiя для друку Обговорити в форумi

Уроки історії

Голова Інституту національної пам’яті України Володимир В’ятрович — людина відома у нашому суспільстві, але не посадами чи регаліями, а передовсім, послідовною громадянською позицією, активним пошуком історичної правди у державотворчих процесах на теренах України. Про минуле, яке завжди з нами, — в інтерв’ю керівника Інституту для «Укрінформу».

ТІНІ МИНУЛОГО КОЛИСЬ БУЛИ ЖИВИМИ ЛЮДЬМИ

— Пане Володимире, вам, очевидно ж, відомо, що у цьому будинку, де розміщується Інститут національної пам’яті, за радянських часів діяло Київське управління КБ...
 — Цей колишній графський палац уподобали ще перші радянські чекісти у 1918 році. Тут вони працювали і жили, тут у підвалах була в’язниця, де мордували людей, очевидно, що навіть розстріли були там. Початок більшовицького червоного терору пов’язаний саме з цим будинком на Липській. Уже потім, у 1937 році, чекісти переїхали до так званого Жовтневого палацу, де зробили нову катівню. Таких тюрем багато збереглося на території України.
— Як вам працюється у цих стінах? Тіні минулого не тривожать?
— Першим керівником Українського інституту національної пам’яті був Ігор Рафаїлович Юхновський. Коли він сюди прийшов, я пам’ятаю, в цьому ж кабінеті були проведені обряди освячення. Але, думаю, найкращою процедурою освячення буде все-таки наша робота: відкривати правду про більшовицький терор, зокрема, про злочинців, які колись працювали в цих стінах.
До речі, є ідея зробити у будинку спеціальну експозицію (зараз це міська власність, ми її орендуємо, тому будемо звертатися до міської влади із запитом). Підвали в досить гарному стані. Вони відремонтовані, поштукатурені, очевидно, що слід провести дослідження, можливо, під цією штукатуркою містяться сліди минулого, можливо, тут щось і закопано. Втім, сам цей графський особняк зараз дуже запущений, зважаючи на те, що весь час перебував у державній власності.
— Кілька місяців тому Інститут отримав новий статус, то, можливо, якісь додаткові фінансові джерела знайдуться. Взагалі, що означає для Інституту статус спеціального органу державної влади?
— Це було для мене першим завданням — відновити попередній статус Інституту, адже він створювався за аналогією з такими ж установами у посткомуністичних країнах Східної Європи. У 2010 році після зміни влади, після згортання українськоорієнтованої гуманітарної політики Інститут як орган влади ліквідовували, залишивши звичайну наукову установу, яку очолив ставленик Компартії України. Відповідно, Інститут зосередився виключно на розробках теоретичних проблем. Жодних практичних дій у галузі політики національної пам’яті Інститут не робив, навпаки, пішов ухил у реабілітацію комуністичного минулого.
Найбільш, як для мене, неприйнятними були кроки попереднього керівництва УІНП, спрямовані на відмову від бачення Голодомору як геноциду. Директор Солдатенко, його заступник Вєдєнєєв писали розлогі статті, книги, суть яких зводилася до того, що концепція Голодомору як геноциду — це щось зовсім штучне, вигадане мало не західними розвідками, що це продукт холодної війни. Тобто переповідали радянські чи сучасні російські міфи. Було дуже неприємно, що це робилося від імені Інституту, який згідно з законом про Голодомор є одним із засобів збереження пам’яті про ті події.
— Які ще напрямки досліджень, крім Голодомору, вважаються провідними для Інституту?
— Інститут має стати, насамперед, загальнонаціональним інструментом подолання тоталітарного минулого. Голодомор у фокусі нашої уваги тому, що це — один із найбільших злочинів комуністичного режиму, найбільший не тільки в історії України, але, напевно, і в європейському масштабі.
За прикладом посткомуністичних країн Східної Європи ми повинні якнайповніше висвітлити механізми функціонування тоталітарного режиму, і це буде одним із головних запобіжників недопущення повторення злочинів минулого. Діяльність аналогічних інститутів, наприклад, у Польщі, Чехії значною мірою сприяла формуванню суспільного імунітету щодо рецидивів комуністичного минулого. Натомість кілька років тому в Україні ми побачили результат відсутності власної політики подолання наслідків тоталітаризму. Як тільки зупинили процес відновлення національної пам’яті, почалися спроби реабілітації радянського минулого, а це, врешті-решт, призвело в останні місяці влади Януковича до прямого використання радянських практик: розправи з інакодумцями, з опозицією, і навіть — до розстрілів мирних людей у центрі столиці.

ІСТОРІЯ ВЧИТЬ, ЯКІ ПОМИЛКИ МИ МОЖЕМО ЗРОБИТИ

— Якою ви бачите роль Інституту у люстраційних процесах? Може, влада, новообрані депутати не забудуть свої передвиборні обіцянки і таки займуться виконанням закону про очищення влади.
— В Україні люстрація не почалася в 90-ті роки, як у Східній та Центральній Європі, тож ми втратили дуже багато часу, і лише тепер намагаємося очистити владу від колишніх діячів, великих і малих, комуністичного режиму. Втім, і сьогодні ця справа не втратила актуальності, тим більше, ми отримали «послідовників» з режиму Януковича. Але, на мій погляд, вона вже не матиме такого ефекту, як в інших країнах на початку 90-х.
Щодо комуністичної частини люстрації та ролі УІНП, слід розуміти, що люстрація має опиратися на документи. Зараз власниками архівів колишніх комуністичних спецслужб є Служба безпеки України, Служба зовнішньої розвідки і Міністерство внутрішніх справ. Тож, щоб планувати результат у люстраційному процесі, слід вирішити питання, яке постійно порушує Інститут, — забрати історичні документи з відання сучасних спецслужб і силових органів, створити, як у тій же Польщі чи Чехії, окремий архів національної пам’яті, де мали б зберігатися ці матеріали. І вже на цій основі займатися, власне, люстрацією.
— Як відомо, спецслужби не дуже охоче розлучаються зі своїми архівами...
— У цьому питанні є повне порозуміння з Валентином Наливайченком, керівником Служби безпеки України. Поки що не чути чіткої позиції від Служби зовнішньої розвідки, МВС... Зараз готуємо відповідний законопроект, згідно з яким має бути запроваджений особливий режим використання документів комуністичних спецслужб, думаю, що вже наступний парламент буде спроможним ухвалити такий закон.
Доступ до цих документів слід максимально спростити, оскільки вони свідчать про масові порушення прав людини, про репресії, тобто прямо зачіпають суспільні інтереси. Це не якась унікальна українська позиція — це європейський стандарт: не ховати злочинів, вчинених органами влади проти своїх громадян.
Наголошу також, що спецслужби мають нарешті позбутися цього тягаря минулого, тоді буде проведена межа між СБУ і КБ, між сучасними правоохоронними органами та радянськими каральними структурами. А допоки не буде цієї чіткої межі, чекісти та карателі завжди будуть піднімати голову у нинішній Службі безпеки та міліції. Чекісти колишніми не бувають, і вони можуть навіть повернутися на керівні позиції: ми це бачили при Януковичі.

НЕПОКАРАНЕ ЗЛО ЗРОСТАЄ

— Ви свого часу працювали керівником спецархіву СБУ і добре знаєте, які дані там містяться. Що суспільство може дізнатися нового з документів спецслужб? Списки сексотів?
— Ці архіви дозволяють скласти ретроспективу історії України фактично протягом усього ХХ століття, подивитися на все через призму спецслужб. Чому це так важливо? Справа в тому, що в комуністичній системі значна частина документів, так би мовити, «для широкого вжитку», була настільки заідеологізованою, що часто просто не відповідала дійсності. Якщо вірити, наприклад, паперам КПРС, КПУ, то в нас у 80-му році вже майже був побудований комунізм. А от саме закрита частина таких документів, які писалися у надрах спецслужб для владних структур, містила досить об’єктивну інформацію про стан і настрої у суспільстві.
Тому осягнути історію України ХХ століття без цих матеріалів абсолютно неможливо.
— Але ж багато хто вважає, що відкриття архівів може призвести до нового збурення у суспільстві, нового поділу на «чистих і нечистих».
— Люди переконані, що найцікавішою частиною архівів спецслужб є списки агентів. Насправді ж, агентурна інформація — це лише невеликий відсоток, десь 5-7% усього масиву документів, а решта дає загальну картину, як функціонував цей режим, як знаходив «ворогів народу», знищував їх, часом навіть не фізично, а просто створював неможливі умови для праці, спілкування, прирікав інакодумців на духовну смерть. Багато справ розповідають про долі людей: і керівників підпілля, і поетів, і вояків, звичайних громадян з поламаною комуністами долею, бо «опинилися не в тому місці не в той час».
Спираючись на ці документи, можемо зрозуміти не тільки, як функціонував режим, а й побачити, як багато його залишків, осколків, традицій залишилося дотепер. Дуже багато речей, які ми, можливо, вже тепер не помічаємо, вважаємо їх природними, є неприродними, вони були створені в часи тоталітарного режиму і саме для обслуговування тоталітарного режиму. І мають бути неприйнятні для демократичної моделі розвитку держави. Почати хоча б із латентної суспільної толерантності до того, що правоохоронні органи можуть застосовувати карально-репресивні функції. Але ж це зовсім неправильно! Органи називаються правоохоронними, вони мають охороняти право. Натомість у нас досі широко побутує «совкова» думка, що чим міцніший каральний меч, тим міцніша держава.
— Все ж таки, чи вважаєте ви за можливе відкривати агентурні списки, незважаючи на прізвища, на обличчя?
 — Так, вважаю за потрібне.
По-перше, як таких агентурних списків, якихось великих шаф, де вони зберігаються, просто немає. І якщо стане необхідно виявляти агентуру, то треба проводити серйозну пошукову роботу, працювати з оперативними справами, оперативно-розшуковими справами. Але я переконаний, що це слід робити, якщо ми говоримо про люстрацію. Діяльність людей, які були заангажовані до комуністичних спецслужб, може тривати і дотепер, вони можуть працювати на спецслужби сусідньої держави.
Хоча тут знову ж таки треба розуміти специфіку ситуації в українських архівах. Дуже багато матеріалів, які стосуються саме останнього періоду радянської влади, початку 90-х років, були знищені, частина з них була вивезена. Відповідно люстрація в Україні насправді буде дуже і дуже ускладнена через те, що ми просто спізнилися. Ці архіви були почищені ще за радянської влади, до того ж, на моє переконання, вони чистилися навіть у перші роки незалежної України.
— Ми досі не можемо встановити, хто розстрілював Майдан.
— Це насправді дуже тривожні сигнали. Ми не знаємо, хто розстрілював Майдан 20 лютого, не можемо притягнути до відповідальності тих, хто бив студентів 30 листопада, хоча ще тоді самі активісти встановили з десяток прізвищ. Я як громадянин, як активний учасник Євромайдану постійно наголошую, що розслідування мусить відбутися, а винні мають бути покарані. Ми повинні побачити виконавців і тих, хто віддав злочинні накази. Непокаране зло зростає. Як історик можу наголосити: злочини у період Януковича — це, між іншим, результат того, що не були засуджені злочини комуністичного режиму, не були люстровані їхні ініціатори та виконавці. Якщо ми не зможемо засудити зло періоду Януковича, воно рано чи пізно повториться і, можливо, у страшніших масштабах.
Засудження злочинів проти прав людини — це не питання помсти, це питання справедливості. І якщо цього не зрозуміють політики, то, очевидно, треба чекати нового спалаху громадського протесту. Люди вже вдаються до акцій відчаю, як-от, викидання у смітник. Чому таке можливе? Та тому, що держава не виконує свої функції повною мірою. Відповідно, якщо не буде суду від імені держави, якщо держава не хоче виконувати обов’язок — боротися зі злочинцями, то може статися і суд лінча.

ІНСТИТУТ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПАМ’ЯТІ ГОТУЄ ЗАКОНИ ДЛЯ НОВОГО ПАРЛАМЕНТУ
 
— Багато надій покладається на новий парламент. Чому ви не балотуєтесь?
— Мене висунули кандидатом-мажоритарником від «Народного фронту», але на тому ж окрузі є інші представники від Майдану, інші гідні люди. Вважаю недоречним з питаннями національної пам’яті, якими я займаюся, вступати в гостру політичну боротьбу, тим більше під час війни з Росією. Навпаки, національна пам’ять — це те, що має об’єднувати всіх українських політиків, незалежно від того, яку вони політичну партію представляють.
Тож як голова Українського інституту національної пам’яті я вірю, що налагоджу співпрацю з політиками та партіями, яких оберуть до Верховної Ради, і зможу аргументувати, чому необхідно проводити системну політику національної пам’яті, що має бути зроблено у цій галузі.
Я вже згадував про закон щодо документів комуністичних спецслужб. Також слід розробити спеціальний закон про статус репресованих. У нас чинний ще радянський закон про реабілітацію, але він значною мірою вже втратив свою актуальність, потребує переробки.
Йтиметься також про закон про статус учасників українського визвольного руху, які боролися за незалежність. Необхідно ухвалити акт, який, врешті-решт, дасть політико-правову оцінку минулому комуністичному тоталітарному режиму, засудивши його як злочинний. Так зробили більшість посткомуністичних країн після падіння комунізму саме для того, щоб створити платформу для люстрації, так має бути зроблено і в Україні.
Важливим є ухвалення закону про Інститут національної пам’яті, який гарантував би його статус, незалежно від політичної ситуації. Зараз ми є в структурі Кабінету Міністрів України і залежні від того, як складеться політична кон’юнктура. Але основи національної пам’яті як стратегічний елемент розвитку держави повинні бути сталими. Дуже небезпечно після кожних виборів змінювати засадничі речі, які стосуються національної ідентичності. Уявіть, якщо якийсь гіпотетичний парламент скасує право вільного загального волевиявлення чи заборонить приватну власність, обмежить права людини? Те ж саме зі злочинами, вчиненими радянською владою, — жодна нова влада в нашій країні не може допустити їхньої реабілітації. Ми бачили 20 лютого 2014 року, чим це загрожує. Відмежуватися від злочинів минулого, щоб творити демократичну українську спільноту, — базовий елемент політики національної пам’яті.
— Щодо статусу учасників визвольного руху — це питання періодично порушується, але до кінця так і не вирішене.
— Ми візьмемося за розробку такого закону, він має охоплювати весь період українського визвольного руху, принаймні в ХХ столітті, тобто йдеться про вояків Української повстанської армії, людей, які боролися проти тоталітарного режиму ненасильницьким методом, дисидентів, учасників національного демократичного руху кінця 80-х — початку 90-х років. Українська держава має дати політико-правову оцінку цього руху як такого, що став базою для створення держави і відповідно держава має забезпечити певні, бодай мінімальні, соціальні гарантії і відзначити заслуги активних учасників руху.
Я думаю, що ми можемо скористатися литовським прикладом, де окремо залишився радянський статус ветеранів війни з усім соціальним пакетом і окремо введено статус учасника визвольного руху з соціальним пакетом. Таким чином, кожному віддається належне і не відбувається прирівняння, яке насправді викликає досить велике непорозуміння.
— У національній пам’яті залишається і багато сторінок тієї ж Другої світової війни. В Україні діють пошукові організації, що вивчають ті події. Ви з ними якось співпрацюєте, маєте контакти?
— Звичайно. В Україні, крім пошукових організацій, діє координаційний орган — Державна міжвідомча комісія з питань пошуку жертв війни та політичних репресій. Ініційовано перепідпорядкування комісії УІНП (зараз вона у сфері управління Мін-регіонбуду), призначений новий секретар — Святослав Шеремета, який, до речі, керував нею в 2009-2010 рр. Завдання комісії — координувати діяльність такого роду пошукових груп і надавати їм допомогу, аби пошукова робота здійснювалася за підтримки держави. Я переконаний, що ми повинні знайти могилу кожного вояка, який загинув на території України, ідентифікувати його і належно вшанувати.
— На жаль, історія України пишеться так, що і зараз ідуть бої, і зараз гинуть наші люди, і є поховання невідомих вояків. Ви до цієї справи ще не бралися?
— Вважаємо надзвичайно важливим зберегти все, що стосується нашої пам’яті про героїзм солдатів, які воюють за незалежність і територіальну цілісність України. На їхньому прикладі зростатимуть наступні покоління українців. Ми розробили цілу низку заходів, спрямованих на вшанування пам’яті загиблих героїв АТО, вони містять звернення до органів місцевого самоврядування щодо перейменування вулиць, населених пунктів на честь загиблих, встановлення меморіальних знаків, створення спеціальних військових секторів на цвинтарях. Зараз працюємо над ідеєю створення центрального військового цвинтаря у столиці, де мали б бути перепоховані як учасники АТО, так і, можливо, військові герої інших періодів історії України.
УІНП співпрацює з Міністерством оборони, Міністерством внутрішніх справ, Службою безпеки України, щоб створити базу даних про загиблих. Згодом ці сухі біографічні відомості наповнимо конкретнішим матеріалом: уже розпочали запис спогадів побратимів, тих людей, які були поруч із загиблими героями, — щоб усе це зафіксувати, не втратити.
У нас здійснюється великий проект «Усна історія Майдану», вже записано понад 200 годин аудіо- і відеоінтерв’ю учасників Майдану. В майбутньому це буде використано дослідниками, а також для створення музею Майдану.

Олег ОЛІЙНИК

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #42 за 17.10.2014 > Тема "З перших уст"