Версiя для друку Обговорити в форумi

Пережите...

(Продовження. Поч. у № 42)

Відходячи з важкими боями окремими групами з Карпат, ковпаківці знищували фашистських карателів і без попередження відкривали вогонь по вояках УПА, які траплялись на їхньому шляху відступу.
Внаслідок цих подій керівники ОУН-УПА остаточно зрозуміли, що жодних переговорів з представниками Москви про майбутнє України після перемоги над фашизмом не може бути.

ПІДСУМКИ РЕЙДУ ПАРТИЗАНСЬКОГО З’ЄДНАННЯ С. А. КОВПАКА
(Дані партизанської розвідки)

1. Більшість населення західних областей України підтримують ОУН-УПА і беруть участь у військових формуваннях.
2. Після звільнення з-під арешту Степана Бандери він зрозумів, що Гітлер і його оточення ніколи не допустять утворення самостійної, незалежної, суверенної, соборної України на захопленій ними території колишнього Радянського Союзу.
Разом з Мельником вони вирішили здійснити віковічну мрію українського народу про свою незалежність за допомогою ОУН-УПА, які переходили в глибоку конспірацію.
УПА — Українська повстанська армія, створена за зразком Запорозької Січі (рій, чота, сотня, курінь). Сформована з місцевого населення, а також з тих, хто виходив з оточення або з полону і приймав ідею боротьби за вільну Україну.
Усім воякам перед вступом в УПА необхідно було скласти присягу на вірність Україні. Кожному з них присвоювалось псевдо (ім’я), яким вони повинні користуватись на весь час перебування в цьому з’єднанні. Звертання між собою і командирами однаково для всіх: друже ройовий, друже чотовий, друже сотенний… Наказ командира — закон для стрільця. Вояк у полон ніколи не здається.
УПА дислокується в лісних і гірських масивах Карпат, а за потреби і в населених пунктах західних областей України. В глибокому підпіллі створені школи для підготовки командного складу. Місця розташування підрозділів УПА, як правило, ретельно замасковані з урахуванням місцевості. Зв’язок між усіма підрозділами ОУН-УПА здійснюється за допомогою глибоко законспірованої системи.
Керівники ОУН-УПА провели в західних областях України адміністративний розподіл: станиця, район, округ, край. На чолі цих одиниць призначались перевірені, віддані справі люди, які виконували суворі закони конспірації. Перед призначенням вони також складали присягу на вірність вільній, соборній Україні, яка буде створена в запеклій боротьбі з московськими і українськими комуністами після визволення України від німецьких окупантів.
3. Виявлені німецькі бази і гарнізони під час руху партизанського з’єднання по території західних областей України були знищені.
4. Під час руху партизанського з’єднання широко застосовувались диверсії: підрив залізничних мостів і колій, підрив шляхових мостів, підрив складів боєприпасів.
У 1958 році під час лікування в одному з санаторіїв Одеси я познайомився з Борисом Коцюбинським, який проживав в одній кімнаті зі мною. Він розповів мені про себе.
Служив Борис командиром роти у військах МВС. Під час відступу його частина прикривала відхід наших військ. Коли ж війська наступали, частини МВС забезпечували нормальну роботу глибоких тилів фронту.
«На початку весни 1944 року Радянська Армія почала звільняти від німців західні області України, заглибившись у гірські ліси і Карпатські гори. В населених пунктах було багато чоловіків. Вони з різних причин не перебували у військових частинах. Ми їх зараховували у свої частини, — розповідав далі Борис, — а про причини уникнення військової служби мали розібратися компетентні органи після війни. Цим людям пояснили, що їхнє майбутнє повністю залежить від них самих: чим краще вони будуть воювати проти фашистів, тим швидше будуть реабілітовані».
Борис продовжував свою розповідь:
«У лісах і горах Карпат ми зустрічали окремі частини невідомого раніше війська. Вони не брали участі в боях проти німецьких військ і з невідомих нам причин залишались осторонь усіх подій.
Наприкінці березня 1944 року війська вийшли на Державний кордон. Фронт пішов далі звільняти від фашистів народи Західної Європи, а війська МВС зупинились на Державному кордоні. Ми одержали значне поповнення людьми і боєприпасами. Був встановлений надійний зв’язок з прикордонниками, військовими частинами, які повинні були підтримувати нас, а також з оперативними працівниками органів МДБ, які очолювали спецгрупи з місцевого населення. Вояків спецгрупи переодягли у форму ОУН-УПА, вони одержали озброєння усіх воюючих армій. Всі вони були ознайомлені зі структурою ОУН-УПА (багатьом з них ця структура була добре відома).
Спецгрупа також формувалась за зразком Запорозької Січі з метою швидкого входження в довіру виявлених банд ОУН-УПА під час бойових дій.
Наші політпрацівники — комісари переконливо пояснили всім учасникам спецгрупи, що формування ОУН-УПА, з якими їм належить вступити в бій, є фактично зрадниками СРСР, а також Радянської України, а тому вони підлягають знищенню як вороги народу.
Наприкінці квітня 1944 року, — розповідав далі мій знайомий Борис, — наші війська почали рішуче діяти, завдаючи упереджувальних ударів по ОУН-УПА з тією метою, щоб перешкодити виконанню їхніх далекосяжних планів щодо створення самостійної України.
Оперативна обстановка нам була добре відома завдяки розвідникам спецгрупи. В сутінках, переодягнені в бандерівську форму, вояки спецгрупи підходили до населеного пункту чи лісу й імітували бій «з совітами». Похапцем заходили в село чи в глиб лісу з «пораненими». Переодягнені під вояків УПА, вони швидко входили в довіру з керівниками бандгруп. Оперпрацівник МДБ, який мав у своєму розпорядженні рацію, повідомляв координати дислокації націоналістів, і прикордонники разом з військовими частинами оточували їх за умовним сигналом й приступали до знищення виявлених банд ОУН-УПА. Коли було потрібно, у військових операціях брали участь частини Радянської Армії із застосуванням артилерії, бронетехніки і авіації.
У лісах Львівської, Станіславської, Рівненської та інших областей України наші військові частини разом зі створеними спецгрупами з місцевого населення щоденно знищували по дві-три сотні націоналістів, а були випадки, коли ми знищували їх цілими куренями. Характерно, що, як правило, вояки УПА в полон не здавались. З гаслом «Слава Україні!» вони кінчали життя самогубством: стрілялись або підривались на гранатах. Важко поранених ми також у полон не брали. Серед вояків, загиблих під час бойових дій, була значна кількість представників інших національностей, які прийняли ідеї ОУН-УПА щодо створення самостійної, незалежної держави збройним шляхом, бо в тих республіках, де вони проживали, такої можливості не було.
Значні втрати були і в нас, а також в спецгрупах з місцевого населення. Влітку 1946 року я був важко поранений і контужений від вибуху гранати, а після лікування виписаний із госпіталя інвалідом Вітчизняної війни ІІ групи», — закінчив свою розповідь про участь в тих подіях старший лейтенант військ МВС Борис Леонідович Коцюбинський.
У розповідях багатьох учасників тих подій жодного разу не йшлося про те, що військові формування ОУН-УПА знищували місцеве населення. Цього і не могло бути, бо більшість населення західних областей України активно підтримувало ці формування не тільки матеріально, а й своєю безпосередньою участю. Всі чоловіки, котрі були здатні носити зброю, були в УПА. Діти і молодь були надійними зв’язковими з усіма службами ОУН-УПА. Безперечно, що служба безпеки (СБ), яка була створена ОУН-УПА, знищувала зрадників-«сексотів», а також тих, хто агітував серед місцевого населення про переваги радянського способу життя.
Останнім часом широка громадськість України виступає за підтримку Президента нашої держави В. А. Ющенка і його команди в питанні національного примирення і за те, щоб надати ОУН-УПА статусу учасників бойових дій у період Великої Вітчизняної війни як воїнів, що активно боролися за створення суверенної, самостійної, незалежної і соборної України.
Ворогами національного примирення є ті, хто був організатором, натхненником і безпосереднім виконавцем вказівок комуністичних яструбів Росії та України, спрямованих на братовбивчу війну серед українського народу (і не тільки українського), а також ті, хто досі не розібрався в багаторічній брехливій комуністичній пропаганді, направленій на подальший розбрат українського народу.
Починаючи з листопада 1917 року і до цих часів, комуністи — яструби-манкурти були завжди організаторами знищення кращих синів українського народу під час багатьох голодоморів, репресій та інших акцій. Їм усім давно потрібно стати на коліна і попросити у нашого народу прощення за ті незчисленні жертви і знущання, які вони здійснили протягом десятиріч свого «вмілого» керівництва в Україні.
З кожним днем все більше і більше засоби масової інформації повідомляють про те, що «патріоти» Росії намагаються повернути на «Батьківщину» учасників «Білого руху» часів Громадянської війни, які боролись за збереження монархії і «Великої Російської імперії».
А нам вже давно потрібно широко оприлюднити прізвища наших героїв, які віддавали і віддають своє життя за Україну, за усі 350 років боротьби за незалежність, за соборність. Впевнений, що таких героїв у нас більше, ніж у Росії своїх. Нам потрібно посилити виховання нашої молоді на прикладі цих героїв.
Навесні 1992 року на обласній нараді голів районних комітетів інвалідів Великої Вітчизняної війни в м. Рівне було прийнято рішення про об’єднання з нашою організацією інвалідів ОУН-УПА, які під час війни воювали за створення незалежної України.
Обласна нарада інвалідів Великої Вітчизняної війни звернулась до усіх обласних організацій інвалідів війни західних областей України підтримати це рішення і сприяти національному примиренню, яке давно назріло.

РОБОТА В ПАРТІЙНІЙ НОМЕНКЛАТУРІ

Навесні 1944 року після визволення України від фашистів мій батько переїхав з Росії в Україну і влаштувався на роботу на Ободівський цукрокомбінат у Вінницькій області. В серпні цього ж року я прибув до батька з госпіталя і почав працювати заступником директора цього комбінату.
Весною 1945 року я був переведений в апарат Ободівського райкому партії інспектором відділу кадрів. Систематично відвідуючи колгоспи району, я був свідком того, як колгоспники на своїх корівках обробляли колгоспні поля і присадибні ділянки (щастя було у тих, хто мав цих корівок). Засівали колгоспні лани вручну, бо вся техніка і коні пішли на фронт.
Під час збирання врожаю мене призначили уповноваженим райкому партії в село Верхівку. Колгоспники дружно почали збирати добрий врожай. Перші центнери були засипані в комору. Люди надіялись одержати хліб на зароблені післявоєнні трудодні. Раптово змінилась погода. Злива і град знищили врожай. Не залишилось навіть соломи від зернових, пропали городні культури.
На бюро райкому партії голову колгоспу зобов’язали все намолочене зерно здати державі, але він відмовився виконати цю постанову, мотивуючи тим, що в такому разі на колгоспників чекає голод. За саботаж держпоставки зерна голова колгоспу одержав сім років позбавлення волі. Зерно здав новий голова колгоспу.
Ця практика була застосована й в інших районах нашої області, а пізніше ми були свідками того, що так діяли по всій Україні (за винятком західних областей, де ще не було колгоспів).
Так починався новий голодомор 1945-1947 років. Наприкінці серпня мене направили на обласні партійні курси. Набір в основному був із колишніх фронтовиків. Під час занять ми часто ставили запитання своєму викладачу основ марксизму-ленінізму: «Чому така несправедлива політика стосовно колгоспників і загалом щодо України?».
Завідувачка обласних партійних курсів Ковальова відповіла російською мовою:
— Украинский народ во время войны опозорил себя! Во многих населенных пунктах Украины немцев встречали как освободителей с хлебом-солью. Теперь украинцам нужно будет долго искупать свою вину перед всем народом нашей Родины. Особенно нужно будет долго искупать свою вину тем, кто добровольно уехал в Германию на разные работы».
У грудні 1945 року я був направлений ЦК КПУ України «для зміцнення радянської влади» в Станіславську область. На початку січня 1946 року обком партії призначив мене завідувачем військового відділу Богородчанського райкому партії.
На військовий відділ покладався контроль і керівництво громадськими оборонно-спортивними організаціями в справі підготовки молоді до служби в Радянській Армії, а також систематична участь у призовних комісіях райвійськкомату.
Основне завдання уповноваженого райкому партії, а ним я завжди був у різних селах району, полягало в тому, що він відповідав за проведення політичної інформації, а також виконання усіх державних зобов’язань у закріпленому за ним селі.
Під час підготовки і проведення виборів усіх рівнів, проведення різноманітних громадсько-політичних акцій уповноважений райкому повинен був разом зі своєю групою безвиїзно місяцями перебувати в селі. Суспільно-політичну інформацію ми доводили до сільських десятників (вони призначались сільською радою), яких скликали за потреби в сільраду, а також після служби Божої біля церкви.
Наприкінці 1945 року в приміщенні районного відділу МДБ під час допиту слідчі замордували дівчину. Чутки про цей випадок поширилися не тільки за межі району, але й сягнули західних областей України. Дійшло й до Києва.
За вказівкою М. С. Хрущова в Богородчанах у березні 1946 року відбулась відкрита виїзна колегія військового суду.
Судове засідання проходило 4 дні в приміщенні районного Будинку культури. Один слідчий був засуджений до розстрілу. Двох інших засудили на 5-7 років. Мешканці міста, виходячи з Будинку культури, де був оголошений вирок, були дуже обурені м’яким вироком двом іншим слідчим, які також були великою мірою винні у катуванні дівчини.
Влітку 1946 року на посаду секретаря райкому комсомолу був призначений Микола Васильович Марчук, якого ввели в мою групу для виконання різноманітних доручень райкому партії.
Після повернення з села тривалий час ми були разом на квартирі поляка Мачульського, де я постійно проживав.
Микола Марчук розповів про свою участь у ліквідації ОУН-УПА протягом весни 1944-го — літа 1946 років.
…Проживав він в одному з великих сіл Заболотівського району Станіславської області. Батька в сім’ї не було. Мати була прогресивно налаштована до тих подій, які відбувалися навкруги. Прихід радянських військ у Західну Україну у вересні 1939 року більшість населення разом із матір’ю сприйняли схвально. Матір Марчука обрали головою сільради, а Микола вступив до комсомолу.
Навесні 1941 року село готувалось до вступу в колгосп. Готувались списки для виселення «куркулів», але здійснити до кінця ці заходи нова влада не встигла: почалася війна. У зв’язку з тим, що мати Марчука себе не скомпрометувала, німці за згодою селян призначили її головою сільради (війтом).

(Продовження буде)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #43 за 24.10.2014 > Тема ""Білі плями" історії"