Версiя для друку Обговорити в форумi

Ми єсть народ!
«КРИМСЬКА СВІТЛИЦЯ» В ЗОНІ АТО

Коли закінчив писати про Свистунівський Шевченківський фестиваль, то зрозумів, що багато інформації про Луганщину залишилося «за кадром». Тому зараз більше зупинюся на повсякденному житті цього краю. Звичайно, я мав певну інформацію про регіон. По-перше, неодноразово бував на Донбасі у більш благополучні часи, а по-друге, всю дорогу до Харкова спілкувався з луганським просвітянином Іваном Захарченком, який встиг побувати в полоні у лугандонівців. Звичайно, Донецька і Луганська області не є абсолютно ідентичними. Але ще більше різняться між собою аграрна північ (по суті, це Слобожанщина) і промисловий південь Луганщини. Сьогодні я більше розповім про слобідську частину краю.

УКРАЇНА НЕОДНОРІДНА. В ЦЬОМУ ЇЇ ВРАЗЛИВІСТЬ І СИЛА

…Зона АТО почалася для нас з Миколайовичем ще в Луцьку, у приміщенні філармонії. Саме звідти рано-вранці мав вирушати автобус на схід. Можна було переночувати, дочекатися ранку, сидячи на стільцях, але що то за сон? Тому вирішили ночувати на бетонній підлозі, резонно вважаючи, що лежачи спати легше, ніж сидячи. А якщо буде холодно, то стільці від нас нікуди не втечуть. Добре, що нам дозволили порвати старий картонний ящик, тому два шари картону трішки рятували нас від безжального холоду бетонної підлоги. А ще був шматок брезенту і якісь старі піджаки. Спочатку вдалося трохи задрімати, але потім холод безпардонно нагадав про себе. Тішила думка про те, що нашим військовим на блокпостах навряд чи тепліше. А не відчуєш буднів армії, то й не напишеш нічого доброго.
О шостій ранку до філармонії під’їхав автобус, звільнивши нас із Миколайовичем від необхідності мерзнути на бетоні. Підійшли й люди — артисти Волинського народного хору. Вирушили в путь. Їхати в автобусі було значно тепліше і цікавіше. Луганський просвітянин «в екзилі» прикипів до вікна і вивчав пейзажі поліського краю. Признався, що як краєзнавця його цікавить маса деталей. Не знаю, на що звернув увагу Іван Миколайович, але я встиг помітити, що і без того великі площі лісів Волині, Рівненщини і Житомирщини скоро суттєво збільшаться. Грунти не надто родючі, обробляти землю невигідно (за нинішніх умов, принаймні), тому природа скористалася моментом і кинула в бій всі свої зелені сотні, курені і полки. Це образно, звичайно... Тому поля швидко заростають як не сосновими лісами, то вільхою і березою або ж грушею-дичкою. А ось на Полтавщині — все по-іншому. Ниви чорноземні, тому й не запущені, гарно оброблені, тому й лісонасаджень там менше — хіба що лісосмуги. Але ж у кого повернеться язик сказати, що наше Полісся погане?
До речі, на Полтавщині вже помітними стають ознаки русифікації. Ну, ось, скажімо, стоїть при дорозі ресторан «Каспий». А чому не «Ворскла» або хоча б «Азов»? Поява ресторану з такою назвою була б малоймовірною на Волині й Поділлі, я вже не кажу про Галичину. Але Україна наша є такою, як є... І якби не загребущі сусіди, то кому від такого розмаїття назв було б гірше?
Звичайно, українці у попередні десятиліття продемонстрували певну легковажність. Адже всім зрозуміло було, що сепаратистські тенденції на сході існують і навіть посилюються...
Ми мало що робили, аби запобігти розколу, а тепер деякі гарячі голови закликають відмовитися від частини територій, аби спокійно жити на тих землях, які у нас ще залишилися.
Але про це добре сказав російськомовний письменник з Донбасу Володимир Рафеєнко:
«Важливо бачити в мирних людях, які там живуть і виживають, громадян України, а не сепаратистів і зрадників. Коли у нас починає хворіти, скажімо, нога і відмовляється носити наше тлінне тіло, ми ж не відрізуємо її з докором у сепаратизмі? Якщо так чинити, то скоро у нас, окрім нерозумної голови, нічого не залишиться».
Далі пан Володимир говорить дуже вірні і надзвичайно точні слова про нашу Батьківщину (цитую за газетою «День»): «Україна — країна дуже різна. Це — неймовірно красива, дуже суперечлива, по суті, незвичайно загадкова країна. Але найголовніше, що іншої такої нема, і нам з вами іншої такої ніколи не буде дано! Саме тому ми зобов’язані зберігати кожну її частинку у своєрідності і повноті…»

«ДОБРОВОЛЬЧІ БАТАЛЬЙОНИ РІШУЧЕ НАЛАШТОВАНІ…»

Все ж 2014 рік став тим рубіконом, перейшовши який, ми вже ніколи не будемо повністю покладатися на когось. Росія вкотре зрадила Україну (причому нинішня її зрада є наймасштабнішою), а Захід допомагає менше, ніж очікувалося. В дорозі у «Слові Просвіти» читав інтерв’ю із заступником командира добровольчого батальйону ОУН Борисом Гуменюком. Він сказав там одну дуже важливу фразу: «З цієї війни ми всі вийдемо інакшими…». Стосовно Криму теж: «Добровольчі батальйони рішуче налаштовані після закінчення війни на Донбасі йти на Крим. Незалежно від того, якою буде воля політиків і керівництва держави. Це — наша земля, і ми повинні повернути її в Україну». Як бачимо, український поет і військовик-доброволець не те, що не розраховує на Євросоюз і НАТО, але й думкою керівництва держави не надто дорожить. Тобто з’явилася нова сила, якої раніше не було видно на політичному горизонті. Та й інші знайомі, які перебувають в зоні АТО, про Крим кажуть те ж саме. Настрої в армії патріотичні. Звичайно, анархія — річ неприпустима, але й здача національних інтересів також.

ДВІ ЛУГАНЩИНИ — РАДЯНСЬКА Й УКРАЇНСЬКА

Добре, що міцнішими стають наші Збройні Сили, непереможний дух УПА знову вселяється в наші серця. І все ж як журналіст, перебуваючи на сході, я шукав те, що дозволило б мирним шляхом вирішити більшість проблем. Звичайно, мешканців сходу треба розуміти. Біда в тому, що їх не надто прагнуть зрозуміти ті, хто створив ДНР і ЛНР, спираючись лише на російський шовінізм. Вони бачать тільки ті проблеми, які хочуть бачити. Нам так не можна. Звичайно, у багатьох людей на сході є радянський сентимент. Він є не тільки на Донбасі. Нещодавно я відвідав рідну школу на Київщині і побачив у фойє не лише фотографії нового покоління учнів (усі у вишиванках, у наш час цього не було), але й почув призабуту пісню: «И Ленин такой молодой, и юный октябрь впереди…». Колишні випускники школи (а їм було далеко за п’ятдесят), які побували на Майдані, слухали цю пісню з великим хвилюванням. Воно й зрозуміло — пісня переносила в юність! І це ж проукраїнський південь Київщини... То що вже говорити про Донецьк і Луганськ, де такий сентимент до радянського минулого є нормою? На жаль, ми давно відштовхнули від себе великі категорії людей, які могли б бути союзниками, а не ворогами. Тепер повернути їх буде важко. Але є території, де можна спробувати різні моделі співжиття.

«ПРИВЕТ ИЗ КОЛХОЗА!» І «УКРАЇНА ПОНАД УСЕ!»

Толерантна Україна — не Московія, де будь-яке розмаїття є злом. Ми готові до «інакшості», але за умови, що й наше національне «Я» не буде принижуватись. Контрольована нашою армією північ Луганської і Донецької областей могла б стати непоганою лабораторією, полігоном для напрацювання життєздатних моделей розвитку. Висновок про фактично дві Луганщини можна зробити вже в Сватовому. І вивіски, і написи на парканах це підтверджують. Скажімо: «вулиця Дзержинського» або напис «вул. Радянська» на автобусній зупинці. Все воно ніби з минулого, але хоч мова українська. На одному з рекламних плакатів білозубий «рубаха-парень» з гармошкою рекламує смажене насіння. Привертає увагу напис: «ПРИВЕТ ИЗ КОЛХОЗА!», поряд — український напис значно меншими літерами. Реклама двомовна, що в умовах Луганщини — річ природна. В іншому місці: «Інформація. Объявления», — але тут вже українське слово більшими літерами. Така двомовність не викликає відторгнення. Гірше, що в Лугандоні подібної толерантності немає, там безроздільно панує російська мова і йде активна «зачистка» території від просвітян та україномовного елементу. Таку ситуацію треба активніше доносити до світової громадськості, бо вони про це можуть і не знати. Чому в одній частині Луганщини можна вибирати мову спілкування на власний розсуд, а в іншій — нею може бути виключно російська? Реакцією на несправедливість є стихійні написи. Молоді патріоти північної Луганщини пишуть на асфальті непристойні слова про Путіна, або ж виводять на стінах будинків патріотичні гасла: «Слава Україні!» та «Луганщина — це Україна». На авто-станції побачив напис «Україна понад усе!». Це вже не «партизанський» напис, зроблений похапцем уночі, а цілком офіційний, і він яскраво свідчить про настрої значної частини слобожанців.

ЗНАЙОМИТИ ІЗ «СВІТЛИЧКОЮ» ЛУГАНЧАН ЛЕГКО — НА ВУЛИЦЯХ БАГАТО ПРОСВІТЯН І СВОБОДІВЦІВ

На вулицях Сватового я зустрів просвітян з окупованого терористами Луганська, які агітували за «Свободу». Подарував їм примірник нашої газети. Вони були дуже раді, що «Світличка» досі виходить. Тішилися, як діти, коли я подарував їм декілька примірників. Сказали, що факт відчайдушного опору нашої газети надихатиме і їх на боротьбу. Хай уже Крим тимчасово втрачено, але оцей шмат рідної Слобожанщини вони ніколи не віддадуть ворогу! Треба сказати, що на вулицях звільнених міст і селищ Луганщини під час виборів легко знайомитися з патріотично налаштованими людьми. Бачиш агітаційний намет — підходь і спілкуйся. В одному місці навіть побачив трьох активістів «Правого сектора». До них відразу ж підбіг «благообразний старичок» з довгим сивим волоссям і бородою та явно московсько-патріархатною закваскою. Він почав щось говорити про любов, про те, що гріх проливати людську кров, і що жорстокість ніколи не доводила до добра... Говорив він без злості, як і належить християнському проповіднику, але ж… Цю б енергію дідуся та в мирне русло — краще б йому на територію Лугандону виїхати, скільки ж там роботи! Хай би не обстрілювали сепаратисти наші блокпости під час перемир’я, хай би руки не відрубували нашим хлопцям тільки тому, що татуювання не подобається, хай би голови не відрізали, не катували, не знущалися… А що ж тут агітувати за мир, коли «правосєки» ці зовсім беззбройні, вони лише привезли гуманітарну допомогу для армії… В такому ключі я думав, відчуваючи певне роздратування. Але хлопці з «Правого сектора» спокійно і терпляче слухали сватівського агітатора, мовчки киваючи головами. Дідусь залишився задоволений своєю роботою і пішов додому. Цей випадок підтвердив мою думку про те, що є певна категорія людей (і вона велика), яка могла б стати базою для подальшого мирного розвитку краю. Дідусь цей і з сепаратистами буде говорити в тому ж ключі, а його б ще кимось підсилити, просвітити, розповісти про істинний стан справ у Західній Україні. Мені здалося, що цей християнин, скоріше, дезінформований, аніж антиукраїнський.

ПРО 93-РІЧНУ КОРИГУВАЛЬНИЦЮ ВОГНЮ, ЧОТУ ОБОЛОНСЬКИХ БАБУСЬ ТА «ОБЕРЕГИ» ВІД «СВІТЛИЧАНКИ» ГАЛІ

Сяка-така інформація до військовослужбовців все ж доходить. І газети їм волонтери привозять, і розповідають багато. Але, тим не менше, за «Кримську світлицю», «Культуру і життя» та газету «День» всі учасники АТО були мені вдячні. Зайвих газет на передовій не буває, був би тільки час їх читати. Звичайно, кожен випадок, кожен факт високого патріотизму підносить бойовий дух бійців. Тим паче, що деякі моменти просто розчулюють. Скажімо, з газети «Волонтер», яку масово роздавали під час Свистунівського фестивалю, я довідався багато яскравих прикладів героїчного спротиву українців у зоні АТО. Скажімо, дізнався про легендарну бабу Дусю, яка у свої 93 роки рішуче стала на захист України. Вона якось добула телефон наших артилеристів, які довго не могли роздовбати одну вогневу точку сепаратистів. Оскільки баба Дуся мала за спиною досвід Другої світової війни, то почала професійно корегувати по телефону вогонь українських гармат. За її вказівками вони, нарешті, вшкварили туди, куди треба. Так баба Дуся помстилася проросійським терористам за зруйновану інфраструктуру Донбасу і за десятки тисяч біженців. Цікаво, що й пенсіонерки Києва не стоять осторонь. 15 найактивніших з них утворили волонтерську чоту (а познайомилися між собою ще на Майдані під час Революції Гідності); так ось вони збирають допомогу в спальних районах Києва і передають її на схід. Жінок добре знають на базарах Оболоні, передають через них на фронт сало, овочі, сухофрукти, мед. Передають, бо довіряють, а це говорить про те, що пенсіонерки встигли зробити великий обсяг роботи і заслужити чималий авторитет. А ще невтомні жіночки з «оболонської чоти» часто провідують військових у шпиталях, печуть для них млинці, пиріжки, тушкують м’ясо… Пенсіонерки намагаються особливу увагу приділити тим, чиї родичі не мають змоги весь час бути поруч з пораненими та доглядати за ними.
У зоні АТО я часто думав: а чи не могли б ми, «світличани», якось суттєвіше допомагати армії? Може б, наші читачі щось підказали? До речі, у Сватовому я так сподівався зустрітися з одним нашим передплатником з Криму! Але на момент мого приїзду патріотичний кримчанин уже покинув Сватове і тепер перебуває зовсім близько від лінії фронту, на передовій. В усякому випадку, він уже неодноразово відчув на собі, що таке мінометний обстріл… Шкодую, що не зміг передати йому ляльку-оберіг, яку передала для нього і його побратимів наша львівська «світличанка» Галина Швець. Цих оберегів я привіз зо два десятки, і всі бійці були дуже вдячні за них. Не менше, ніж за газети! Адже вони чули, що українські жінки це роблять і передають в зону АТО, але у них самих цих лялечок ще не було. Дехто просив описати Галину. Я казав, що Галя дуже гарна, надзвичайно добра, і у неї п’ятеро дітей. Відповідь усіх задовольняла. Мабуть, приємніше йти у бій, знаючи, що у твоїй нагрудній кишені — не просто іграшка, а частинка душі розумної, доброї, лагідної українки. Галина Швець за освітою — геолог, але ж бачите, чим доводиться займатися у немирний час…

ПІД ОБСТРІЛАМИ «ГРАДІВ» ВІДСОТОК АТЕЇСТІВ СКОРОЧУЄТЬСЯ ДО НУЛЯ

«Декого війна змінить назавжди…». Так вважає благочинний Старобільського району Луганської області Української православної церкви Київського патріархату отець Володимир. До війни молодий священик розбудовував український храм у Луганську. А нині є душпастирем українських військових. Чимось він мені нагадав нашого отця Івана з Перевального. За віком вони різні, але це однаково чисті й світлі душі. І долі в чомусь подібні: будували-будували, а прийшли «брати-супостати» і все відібрали. Добре, що на півночі Луганщини стоїть наша армія, вона зв’язує сепаратистам і російським шовіністам руки. Не було б армії, — терористи поруйнували б усе або відібрали б наші храми для потреб своєї імперської церкви.
Отця Володимира благословили на активну роботу на звільнених територіях Луганщини, він став душпастирем військових, зокрема, добровольчого батальйону «Айдар». Ми познайомилися під час Свистунівського Шевченківського фестивалю. Я передав благочинному кілька примірників «Кримської світлиці», зокрема й те число, де йшлося про минулорічний фестиваль повстанської пісні в Коломиї. «Чи потрібні українцям повстанські
пісні?» — так я назвав тоді свою статтю. Тепер точно знаємо, що не зашкодять. І на Майдані допомогли, і воювати допомагають. Отець Володимир пообіцяв у межах своїх сил популяризувати «Кримську світлицю» на звільнених територіях Луганщини, зокрема й серед бійців.
Якщо отець Володимир — корінний луганчанин, то отець Роман (УГКЦ) — родом з Прикарпаття. У зоні АТО він перебуває як військовий капелан і, звичайно ж, приїхав як доброволець. Я побував у його наметі-капличці, і ми довго говорили про духовність воїнів, які перебувають у зоні АТО. А потім, щоб краще відчути стан бійця під час бою, я деякий час побув у бронежилеті. Вага відчутна. А якщо одягнути на себе ще й «розгрузку», автомат, боєкомплект? Пересуватися стає значно важче. А як залазити на бронетранспортер? А якщо треба бігти? Це ж яку фізичну силу треба мати! Хоча бійці мене переконали, що під артилерійським обстрілом швидкість бігу значно зростає, і тягар бронежилета стає майже невідчутним. А ще вони запевнили мене, що під час обстрілів з «Градів» відсоток атеїстів скорочується майже до нульової позначки. Тому священики-душпастирі в зоні АТО явно не зайві.

СПЕЦНАЗІВЕЦЬ: «Я МІГ БИ ВРЯТУВАТИ ЧОЛОВІКА ТЕТЯНИ ЧОРНОВОЛ…»

Війна загострює пильність. Коли їхав поїздом, то в одному місці (приблизно 700-800 метрів від залізничного насипу) помітив невеличкий підрозділ української армії. Взвод там чи відділення — сказати не беруся, бо з поїзда видно лише кілька наметів. Але видно по рельєфу, що багато бійців там не розмістяться. І ось про що подумав тоді: те, що про цей підрозділ знає сусіднє село, — невелика біда. Стосунки українських вояків з місцевим населенням тут, як правило, непогані. А ось у поїздах їздять і прихильники сепаратистів, а це тисячі, десятки тисяч зайвих очей щодня! Тому слід би тим хлопцям поставити свої намети нижче, ближче до струмка… Хай би лише місцеві бачили, а не тисячі пасажирів. Бо божевільна ідея може народитися в голові кожного терориста, а реалізувати її не так вже й важко. Чим менше людей знає про розташування бійців, тим краще. Хіба ж досвід Волновахи нас нічому не навчив?
Ой, що ж я все про війну думаю? Там же такі переліски гарні! Все в осінньому золоті…
Але не думати про людські втрати я вже не можу. Тим паче, коли усвідомлюєш: гинуть найкращі. Запам’яталася розмова з нашими спецназівцями. Один з них, розповідаючи про смерть чоловіка Тетяни Чорновол, сказав, що міг би врятувати його, якби був поряд. Микола Березовий не міг зупинити сильну кровотечу, тому що в тому місці перетиснути артерію було надзвичайно важко. Для цього треба було розрізати м’яз на нозі, пожертвувати ним, але будь-що дістатися до артерії. М’яз колись зростеться, може, рухливість ноги дещо зменшиться, але ж людина залишиться живою! Офіцери спецназу з досвідом ведення війн у «гарячих точках» знають, як це робити. Але ж у наших мирних хлопців такого досвіду бути не могло...

 ЧУЖОГО НАМ НЕ ТРЕБА, АЛЕ Й ВІД СВОГО НІКОЛИ НЕ ВІДРЕЧЕМОСЯ!

Мій диктофон записав виступ на сцені кандидата в депутати Верховної Ради України Дмитра Снєгірьова. Це було під час Шевченківського фестивалю:
— Двадцять три роки українську армію руйнували, спецслужби також… І коли ми постали перед зовнішнім викликом, в окопи пішли добровольці. В ліси пішли вчорашні агрономи, вчителі, лікарі. Зараз на сцену виходив мій побратим. Його обличчя було прикрите балаклавою. Псевдо цієї людини «Котигорошко», він уже став легендою українського партизанського спротиву. Людина двічі викликала вогонь на себе нашої авіації, фактично виступаючи коригувальником, живою мішенню. Бо жодного бінокля, жодної спецтехніки нам не дали. Ми наводили українську авіацію на ворожі каравани, наводили фактично на свої тіла. Мій побратим «Котигорошко» важко контужений, сьогодні він ще змушений приховувати своє обличчя, бо частина Луганської області досі під окупацією. В даний момент по Луганщині рейдують дві українські розвідувально-диверсійні групи «Правої справи». Діяльність нашої групи високо оцінена українськими спецслужбами. Є державні нагороди і в мене, командира, і в членів нашої організації. Але найвищою нагородою для нас були листи львівських мам. Матері бійців 80-ї аеромобільної бригади, яка захищала летовище в Луганську, писали: «Пане Дмитре! Дякуємо вам за сотні врятованих життів». Ми тоді показали реально, що схід і захід разом. А ще ми своїми справами відновили славу української партизанки на Луганщині. Тепер, коли будуть говорити про українську партизанку, то будуть знати, що це не тільки УПА, і не тільки партизанський рух на сході України в 1918-1924 роках. Це і ті люди, колишні вчителі і агрономи, які, незважаючи на всі виклики, на лють ворога, стали на свій захист тепер, на початку третього тисячоліття. Від дванадцятирічної дівчинки, яка на велосипеді їздила і дивилася, де розташовані ворожі позиції, до пенсіонерів. І не було випадку, щоб хтось нам відмовив у наданні житла або інформації. У нас на сході України не було зрад… Так, ми зазнали втрат, група нашого побратима «Душмана» загинула в місті Краснодоні, виконуючи спеціальне завдання. Але ціною цієї великої втрати ми зберегли сотні українських життів. Десятки автівок, десятки бронемашин не дійшли до ворожих позицій. Переконаний, що схід був і залишиться українським!
* * *
…Потім ми ще говорили з Дмитром Снєгірьовим віч-на-віч. Заторкнули й тему українських етнічних земель Кубані, Бєлгородщини, Воронежчини, Ростовщини. Якщо Росія вважає, що має право змінювати кордони держав тільки тому, що в тому чи іншому регіоні проживає значний відсоток росіян, то й нам негоже залишати напризволяще українців, які проживають у вищезгаданих областях. Чужого нам не треба, але й від свого ніколи не відречемося. Події в Криму і війна на Донбасі показали, що політична беззубість і традиційний український пацифізм аж ніяк не можуть бути гарантією миру. А ось коли нація загартовується в боях, консолідується, висуває нових лідерів і безстрашних воїнів, то шансів вижити у неї стає значно більше.

Сергій ЛАЩЕНКО, власкор «КС»

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #44 за 31.10.2014 > Тема "Бути чи не бути?"