Версiя для друку Обговорити в форумi

НАШОГО КВІТУ — ПО ВСЬОМУ СВІТУ!

Все, як завжди. І літак, що швидкокрилим птахом мчить на рідну Україну. Тільки вітер виспівує свою одвічну мелодію: «Лину, лину на рідну землю». Одвічне коло життя. Мов перелітні птахи, відірвалися краяни від рідної землі, щоб колись обов’язково сюди повернутися. І колись неодмінно настає мить, коли на власне життя поглянеш ніби стороннім поглядом. І тоді деякі події видаються такими, ніби відбувалися не з тобою, а зовсім в іншому життєвому вимірі.
«Всі події в моєму житті тісно пов’язані: як життя в Україні, так і в Америці протягом останніх 19 років», — починає розповідь наша краянка Ліда Слиж. Любов до рідного слова, до літератури – то все було закладено з юнацьких років. Мріяла про журналістику, та доньці священика годі було мріяти про вступ на цей факультет. Тож закінчила географічний факультет Чернівецького університету, працювала економістом.

Життя з чистого аркуша

Можливо, з часом життя Ліди Слиж нічим не відрізнялося б від багатьох її колег (зрештою, так до певного часу і було), якби життя не внесло свої корективи. Доля приготувала для пані Ліди зовсім інше життя, коли вона опинилася в Америці. Що ж, доводилося починати з чистого аркуша, адже без американської освіти та без знання англійської мови було нелегко. Утім, наші українські жінки ніколи не цуралися роботи, тому вміли облаштувати побут за будь-яких умов. Розпочалося нове життя – зовсім інакше, не схоже на те, що було вдома, в Україні (тоді ще радянській). «Щонеділі ходила до української церкви. Щосуботи – до Наукового товариства ім. Шевченка на цікаві доповіді, — пригадує ті часи Лідія Слиж. – Тут часто відбувалися цікаві зустрічі з відомими на той час в Україні політиками (Чорновіл, брати Горині, Атена Пашко, Сергій Головатий). Запам’яталася та надовго закарбувалася у пам’яті цікава зустріч з редактором газети «Вечірній Київ» Віталієм Карпенком. Тоді почала брати у бібліотеці книжки, про які раніше нічого не чула, бо у Союзі їх не було». Відтоді, з тих часів, проросли у серці перші паростки пізнання зовсім інакшої, незнаної України. Тоді Лідія майже фізично відчувала відірваність від України, пригадувала будь-які епізоди, пов’язані з рідною землею. З’явилося нове, досі невідоме їй почуття: вона відкривала Україну, перебуваючи за тисячі кілометрів від неї. Знайомство з правдивою, а не сфальшованою історією перевернуло увесь її світогляд! Виявилося, що Україна мала своїх героїв і справедливо могла ними пишатися! Це усвідомлення нової, досі незнаної України стало поштовхом для переосмислення усього попереднього життя. Утім, це все Ліда Слиж усвідомила набагато пізніше. А поки що вона не втомлювалася читати, вчитися та… дивуватися. Нове знання приносило радість, а відтак – натхнення та бажання самоудосконалюватися. Як спраглий, що припадає до джерела спекотного дня, так невтомно вчилася Ліда Слиж.

Американські українки

А потім відбулися знакові зустрічі в її житті. «Саме тоді познайомилася з цікавими жінками, які запросили мене до Союзу Українок Америки, — розповідає пані Ліда. – Так я стала членкинею 64-го Відділу СУА. В тому відділі була колишній редактор журналу «Наше життя» Уляна Старосольська (колишній політв’язень ГУЛАГу), з якою я подружилася і потім доглядала її п’ять років. Це була дуже освічена людина, громадський діяч, письменниця». Відкриваючи для себе величезний духовний пласт, добродійка Слиж усвідомила, що Союз Українок Америки – то потужна громадська організація, що робить величезну справу в ім’я збереження українства. Зрештою, Союз Українок Америки постав ще у 1925 році з об’єднання п’ятьох жіночих товариств у Нью-Йорку й околиць задля «плекання української свідомості, організації освітньої та виховної праці, участі в жіночому русі та допомоги рідному краєві». Варто перерахувати лише деякі справи, започатковані СУА, аби зрозуміти надзвичайно важливу роль цієї організації. Так, у 1961 році заходами СУА у Клівленді відкрито пам’ятник Лесі Українці за проектом М. Черешньовського. У 1967-му Союз Українок Америки відкрив постійну музейну виставку в Українському інституті Америки в Нью-Йорку (перетворену у 1976 році на Український музей). Починаючи з 1944 року, виходить журнал «Наше життя» (тож цього року відсвяткували поважний 70-літній ювілей).
Звісно, знайомство з діяльністю організації стало справжнім від-криттям для Ліди Слиж. «Я почала дописувати до української преси про події, на яких була присутня, — пригадувала вона. – У Союзі Українок Америки мене обрали пресовою референткою. Згодом обрали протокольною секретаркою до Головної Управи СУА (каденція триває три роки). Щомісяця писала докладні протоколи регулярних засідань екзекутиви СУА. Кожен день праці приносив мені нові відкриття та враження. Вкотре переконувалася, що Союз Українок Америки є справді фантастичною організацією, яка об’єднала наших здібних, працьовитих, наполегливих, завзятих, цілеспрямованих жінок-українок!».
Відкриваючи для себе материк заокеанського українства, Ліда Слиж переконувалася, що наше жіноцтво – то незбагненний світ духовної краси та самопожертви. «Скільки праці вклали жінки в життя української громади Америки, — захоплюється пані Ліда. – І в тому, що четверте-п’яте покоління перших емігрантів вважають себе українцями, величезна заслуга СУА».
І знову наполеглива праця над собою, над власним удосконаленням. Читала про видатних жінок-українок, про жіночий рух та його лідерів. Там, у Союзі, про ці імена не було відомо анічогісінько! Ніби не було серед нас таких видатних українок, як Мілена Рудницька, Олена Лотоцька, Софія Русова, Олена Кисілівська, Маруся Бек…
«А це були великі патріотки України, і про них я дізналася саме в Америці, — зізнається Ліда Слиж. — Ці та інші жінки присвятили своє життя служінню Україні. А скільки жінок-героїнь у різні часи віддали своє життя за вільну Україну. Кожного року, в лютому, у Нью-Йорку відбувається свято Героїнь, і я часто готую доповіді про видатних жінок-Героїнь».

За гідну долю поневоленого жіноцтва

А ще не можна не згадати ім’я письменниці, громадської діячки Наталії Кобринської. У 1884 році письменниця заснувала у Станіславі (нині Івано-Франківськ) Товариство руських жінок, що ставило своїм завданням розповсюджувати нові суспільні ідеї та літературні твори серед жіноцтва: «Ми поклали собі впливати на розвій жіночого духу через літературу, бо література була все — вірним образом ясних і темних сторін суспільного ладу, його потреб та недоліків». Жити заради суспільства, перейматися болями поневоленого жіноцтва – яка життєва мета може бути більш благородною? Петиція до Державної ради про дозвіл жінкам вступати до університету; вимоги полегшити працю жінки-матері; поліпшити становище жінок у суспільстві; листування з відомими українськими та закордонними діячами; видавнича робота, — таким було коло інтересів цієї непересічної особистості, передової громадської діячки Наталії Кобринської. Вона ніколи не переставала вчитися. Спілкувалася з прогресивною молоддю, сприяла перекладам українською мовою праць відомих закордонних авторів. Писала оповідання, повісті, казки, новели. Її зацікавлення відповідали духові часу, а помисли були спрямовані на підтримку поневоленого жіноцтва. «Я через літературу дійшла до розуміння жінки у суспільстві, — писала Наталія Кобринська, — тож хотіла й інших повести за собою». У пам’яті сучасників Наталія Кобринська залишилася як справжня патріотка, «прекрасна людина» (за О. Кобилянською). Іван Франко, листуючись з Елізою Ожешко, серед сучасних українських письменників, вартих на її увагу, називав Панаса Мирного та Наталію Кобринську. Життя цієї дивовижної жінки обірвалося 22 січня 1920 року. Над могилою поставили хрест з надписом: «Мене вже серце не болить…». Утім, світло її душі осявало життєвий шлях багатьом союзянкам, які творили Україну за океаном. Так само торувала свій непростий шлях українка Ліда Слиж.

«Журнал став частиною мого власного життя»

«Мене обрали на три роки пресовою секретаркою до екзекутиви СУА, і я дописувала до журналу «Наше життя» про різні заходи, що проводилися Головною Управою СУА», — пригадує пані Ліда. Згодом, оцінивши її наполегливу та самовіддану працю, запросили на посаду україномовного редактора. Хоча, як розповідає пані Ліда, тривалий час вона мусила доглядати за старшими людьми, адже життя у Нью-Йорку дороге. А 2012 рік став у її житті знаковим. Цього року українка Ліда Слиж обійняла посаду головного редактора журналу «Наше життя». «Утім, я не вважаю, що це — праця, бо дуже її люблю і відчуваю, що це — моє призначення, якого мені бракувало все життя», — зізнається пані Ліда. Крім неї, в редакції журналу працюють: Олеся Валло (англомовний редактор), Оля Стасюк – адміністратор. Редакційну колегію журналу складають: Маріанна Заєць (з уряду) – голова СУА, Лариса Дармохвал, Святослава Гой-Стром (виховна референтка СУА), Петруся Савчак, Вірляна Ткач, Оленка Шкробут.
Журнал «Наше життя» виходить українською та англійською мовами. Головна частина журналу – організаційна. До неї належить рубрика голови СУА «Ділимося вістками та думками…» (двома мовами), в якій подається інформація про працю Головної Управи СУА, плани СУА на найближчий період. Рубрика «Діяльність округ і відділів СУА» базується на дописах пресових референтів та членкинь організації. Власне, організаційна частина журналу фактично є літописом СУА, бо віддзеркалює працю організації загалом, а також невтомну жертовну працю союзянок (відзначення визначних дат української історії, видатних українців, ювілеї відділів чи округ, відзначення заслужених союзянок тощо). Прибутки з імпрез та різних заходів, влаштованих округами чи відділами СУА, зазвичай ідуть на доброчинну діяльність. Так, у рубриці «Доброчинність» друкуються пожертви союзянок на постійні фонди, зокрема на Український музей в Нью-Йорку. Не забувають у журналі і про найменших (дві дитячі сторінки), а також одна сторінка присвячена темі збереження здоров’я. «Утім, особисто мені найбільше імпонують статті про видатних жінок, часто невідомі або забуті імена», — зауважує Лідія Слиж.
Прикметним є те, що у журналі збережено харківський правопис (правопис Голоскевича). Правопис називають ще скрипниківкою, оскільки його було затверджено 6 вересня 1928 року Народним комісаром освіти Миколою Скрипником. Укладачами Харківського правопису були відомі українські мовознавці, більшість з яких репресував і знищив сталінський режим (А. Кримський, Л. Булаховський, О. Курило, О. Синявський, М. Наконечний, Г. Голоскевич). Членами правописної комісії були такі літератори, як М. Йогансен, С. Єфремов, М. Хвильовий, М. Яловий. Саме харківський правопис використовує українська діаспора для значної частини своїх видань. Для порівняння: за сучасним українським правописом пишеться ефір, за харківським – етер; кафедра – катедра; Європа – Европа; блок – бльок. До речі, харківський правопис має багато схожого з класичним правописом білоруської мови (тарашкевицею). Хоча на початку 1990-х років мовознавці наполягали на відновленні принаймні деяких норм харківського правопису, проте з усіх пропозицій було прийнято лише відновлення літери «г». Хоча треба зазначити, що деякі сучасні українські автори (а також телеканал СТБ) використовують окремі правила цього правопису.

Зберегти українську ідентичність

«Нині старше покоління союзянок поступово відходить у Вічність. На їхнє місце приходять нові, переважно емігранти останньої хвилі з України, які нічого не чули про жіночий рух і про Союз Українок Америки, — провадить далі Ліда Слиж. – Завдання нашого журналу – знайомити нових союзянок з історією жіночого руху і з видатними українками минулого. До СУА приходять жінки, яким переважно вже за 40, а то й за 50 років. Я думаю, що це тому, що в такому зрілому віці більше розумієш, для чого повинна існувати така організація, як Союз Українок Америки, а саме для збереження української ідентичності в Америці. Молодь ще цього не розуміє і не замислюється над цими питаннями. А от коли жінка вже має онуків, то зовсім по-іншому сприймає багато речей. Тому й українські церкви, і музей український, і НТШ відіграють колосальну роль у цьому. Живучи в Нью-Йорку, – місті, що розмовляє 365-ма мовами світу, де є церкви всіх світових релігій, де є ресторани різних національностей, і де на вулиці зустрічаєш людей, одягнутих у свій національний одяг, розумієш та переконуєшся, що кожен народ зберігає свою культуру, мову, релігію, національний одяг, де б він не жив».
Успішна у професійній сфері та громадському житті, пані Ліда ніби уособлює улюблений вислів американців про «людину, яка створила себе сама». Наче перелітні птахи, що опинилися за тисячі кілометрів від рідної домівки, українці виплекали свій неповторний світ. Зрештою, життя розкидало українців по всіх усюдах. Головне – не розгубитися, не втратити власного «я», не розчинитися поміж інших культур. Схоже, Ліді Слиж це вдалося. Тут, у Нью-Йорку, місті хмарочосів, вона зуміла не лише зберегти свою ідентичність, але й стати корисною для інших людей. Доля подарувала їй вірного друга – Святослава Левицького, з яким побралася (чоловік пані Ліди помер у 48-літньому віці, коли вона жила в Україні). Добродій Левицький – історик-філолог за фахом, написав п’ять художніх творів про УПА (з них – два романи). Нині охоче допомагає своїй дружині, є постійним автором журналу, пише казки для дітей та створює до них ілюстрації. А ще Ліда Слиж, крім основної праці, допомагає доглядати свою найменшу онучку Софійку.
Доньки Ліди Слиж обдарували найріднішу маму та бабусю онуками (троє дівчаток та троє хлопчиків). Донька Зоряна мешкає з родиною у Брукліні; Оксана – у Флориді. Звісно, що вільний час (якого завжди бракує!) невтомна Лідія проводить здебільшого з родиною. Завжди тішиться можливості поспілкуватися з онучатами, які теж зберегли свою українську ідентичність за океаном. А ще Ліда Слиж читає твори сучасних письменниць, зазначає, що у творах Марії Матіос та Оксани Забужко надзвичайно глибокі думки. Цікавиться також творами дослідниці Оксани Кісь, яка вивчає жіночий рух. Тішиться, що мешкають з чоловіком лише в десяти хвилинах ходу від найбільшого концертного залу Нью-Йорку – Карнегі Голл, який подружжя часто відвідує. От і нещодавно ходили на концерт відомої скрипачки Соломії Івахів (родом зі Львова) і отримали велику насолоду від її гри.
Нині, озираючись на пройдені шляхи-дороги, українка Ліда Слиж часто згадує слова мами, яка залишила у спадок свою найголовнішу заповідь: «Ніколи нічого не проси в людей, а проси у Бога, він допоможе в усьому». Що ж, гріх нарікати на долю, тож Ліда Слиж вдячна за всі ласки, якими Господь щедро обдарував її. Має вірного друга, золотих дітей та онучат, які тішать маму та бабуню своїми успіхами. І, звичайно, улюбленою є праця у журналі, який вже давно став часточкою її життя.
Зрештою, журнал «Наше життя» став рідним не лише для жінок-українок, які далеко від рідної домівки вірно служать Україні. Бо нині, зізнається Ліда Слиж, її день починається і завершується думками та помислами про Україну. І не лише думками. Українки активно долучилися до доброчинної діяльності, допомагаючи як учасникам Революції Гідності, так і захисникам України на східних теренах. Тішать листи від читачів, які надходять з різних куточків світу. Не може не зворушити лист, що надійшов від опікуна дітей-сиріт з особливими потребами Михайла Михайлинина (з Бережан, що на Тернопіллі). Вітаючи журнал «Наше життя» із 70-літнім ювілеєм, добродій Михайлинин високо оцінює жертовну працю українок, яких доля закинула у далекі світи. «Своїм жертовним служінням Богові, ближньому та рідній Україні вже цілі покоління в Америці освятили і примножили золоті сторінки Вашого славного журналу і СУА, — пише Михайло Михайлинин. – Любов до праці і непохитну віру в Бога українки привезли з рідної землі, а сили та надії на краще життя їм додавали згуртованість, дружність, чесність та людяність. Тепер Ви також постійно переживаєте за долю рідної України і молитеся разом з нами за мир на українській землі. В Україні знають і дуже цінують велику працю Союзу Українок Америки». Тож, вітаючи журнал з поважним ювілеєм, добродій Михайлинин зичить усіх гараздів, сподівається, що «добрий український дух ніколи не дасть забути святої землі батьків».
«А що далі?» — запитає читач. Все, як завжди: наполеглива та самовіддана праця в ім’я України. І хоча, як говорить Лідія Слиж, у Нью-Йорку «маємо свою маленьку Україну» (рідна церква, дві українські кредитні спілки, Народний дім, український музей, НТШ), тієї правдивої материнської України ніщо не замінить… Тож маємо зробити все, аби українська Україна постала саме тут, на наших правічних теренах, на благословенній Богом землі. Розуміємо, що для цього маємо невтомно працювати. Та українські герої – наші сучасники – довели, що ми гідні кращого життя. Цього бажають нам наші посестри, які творять Україну за океаном. «Хочу побажати українцям лише одне – любити свою Україну, всім серцем любити, і жити для неї. Тоді і життя в Україні зміниться на краще», — говорить Ліда Слиж. Тож нехай ці слова додадуть нам віри і наснаги у нашій боротьбі за Українську Державу.

Наталія ОСИПЧУК,
письменниця, член НСПУ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #46 за 14.11.2014 > Тема "Українці мої..."