Версiя для друку Обговорити в форумi

Червоне – то журба...

Чи не занадто – два свята воїнської слави впродовж одного тижня? Це і 4 листопада – день народної єдності, завдяки якій вдалося здолати інтервента, і нарешті 7 листопада, дарма, що воно зовсім не асоціюється з парадом на Червоній площі у 1941 році, який тривав всього двадцять п’ять хвилин, і навпаки є датою, пов’язаною із Жовтневою революцією, котру можна оцінювати по-різному, але її значення в житті народу є надзвичайним, бо не викреслити 75 років радянської влади з його історії.
Оголосивши себе правонаступницею СРСР і не відмовившись від його багатого спадку, а також маючи в числі провладних комуністичну партію, Росія раніше за Україну перестала відзначати цю дату, а тепер перемкнула увагу людей на військовий парад у вигляді реконструкції давніх подій.
Але я зовсім не про те, що 7 листопада знову треба зробити червоним днем календаря, хоча цікавість до цієї дати існує й існуватиме, доки житимуть люди, виховані на ідеалах революції, і до цього варто ставитися філософськи.
Це я – у світлі того, як переймається Російська Федерація з приводу так званого «ленінопаду» та демонтажу інших пам’ятників, пов’язаних з радянським періодом в Україні, що перш за все, на мою думку, є викликом компартії України, популярність якої різко впала (з 20% голосів виборців до 2,9%) через її зрадницьку позицію в критичній ситуації.
То чому ж російські політики, які заговорили у зв’язку з цим про подальші прояви фашизму та вандалізму, так байдуже поставилися до дати, пов’язаної напряму з дорогими для їхнього серця радянськими символами?
Про те, що це не випадковість, пересвідчує приклад Криму, де місцеве телебачення є особливо чутливим до усіх нюансів російської політики. Про 97-му річницю Жовтневої революції воно не згадувало взагалі, жодним рядком, нібито це не кримчани грудьми стали на захист пам’ятника Леніну, з чого і розпочалася так звана «крымская весна».
Вперше за увесь радянський і пострадянський період не було і мітингу біля пам’ятника врятованому лідеру світового пролетаріату, не виступив хоча б «для годиться» й жоден із компартійних очільників Криму. А ще рік тому вони заливалися солов’ями, кляли Україну, присягалися у вірності Росії. То де ж слова захвату і компліменти на адресу кримської та російської влади, адже на площі зібралася публіка, найвідданіша російській ідеї?
І якщо не було дозволено говорити, то де оті розмаїті транспаранти – джерело народної мудрості? А я ж сподівалася побачити на площі когось із представників влади, які знаходять час і так охоче беруть участь у акціях зі збирання сміття, й це впродовж тижня потім транслюється по телебаченню. То хіба ж збирання сміття важливіше за пролетарську революцію?
Втім, цього разу все обмежилось концертом одного виконавця, когось іншого я так і не дочекалася. А не дочекалася тому, що на ту саму годину було призначено і комуністичний мітинг, який мав проходити біля пам’ятника партійному лідеру радянських часів Петру Кириченку. Не усвідомлюючи, що прихильників комуністичної ідеї навмисно розвели по різних кутках, я, як і багато присутніх на площі, чекала, що люди після концерту організовано вирушать на місце проведення мітингу, подібно до того, як це було щороку у «фашистській» Україні. Та поки вони нудьгували під одноманітний спів на незвично спекотному для цієї пори року сонці, мітинг на набережній Салгиру, до речі, дуже не численний, завершився.
Однак те, що я, проявивши кмітливість, все-таки встигла почути, одразу ж прояснило ситуацію. Організатором заходу став колишній секретар обкому компартії Криму, а пізніше лідер кількох компартійних організацій, з яких його почергово було виключено «за довгий язик», Леонід Іванович Грач. В умовах РФ він теж не «перевиховався», і про це добре знала кримська влада, яку Леонід Іванович знеславлював не лише на рівні Криму, але й на рівні всієї Росії.
— При владі немає осіб, які здатні широко мислити, — заявив він. – Ці люди некомпетентні, колишні КДБісти (кому, як не Л. Грачу, знати всі ці нюанси. – авт.). Це — босота, яка вміє лише красуватися на екранах телевізорів. А погляньмо на зроблені ними призначення: за півроку змінилося три міністри охорони здоров’я, а становище в медицині жахливе. Безліч проблем і у сфері міжнаціональних стосунків. Всюди безлад.
Жорстко пройшовся Л. Грач і по «нуворишу» пану Аксьонову, який зібрав «неуків і крадіїв» і на якого Леонід Іванович вже встиг поскаржитися президенту Росії. Та ще більше дісталося «своїм». Петра Симоненка кримський компартійний лідер назвав «крадієм і розпусником», котрий «підклав компартію під Оксану», внаслідок чого в Україні прийшли до влади «бандити і фашисти». «Зюганов такий самий, але «устарел» і молодухи не знайшов». І далі – в тому ж ключі, нібито і сам Леонід Іванович належить до якоїсь босоти, а не до партноменклатури.
Тож не дивно, що кримська влада, стурбована власним іміджем, обхитрила народ і в такий спосіб зберегла його від «тлетворного» впливу Леоніда Івановича. Хоча насправді його проблема була не стільки в інакомисленні, скільки в розгнузданості і невихованості.
Про це свідчать хоча б заключне слово Л. Грача та прийнята на мітингу резолюція, де плюндруються США й інші країни «дикого капіталізму», висловлюється підтримка російському уряду щодо міжнародної політики та зауважується, що під виглядом єднання з Росією до влади прийшли ставленики Кучми, Ющенка і Януковича, які продовжують свою чорну справу. Хоча пан Аксьонов, схоже, не має в Києві надійних тилів, а останні призначення робив саме він.
На мітингу було вирішено також звернутися до В. Путіна з проханням повернути «червоний день календаря» та розпочати збір підписів по РФ за перейменування Волгограда на Сталінград.
Потім відбувся прийом в комуністи. Але хоча було заявлено про 125 кандидатів, партійні квитки одержало з півдесятка. А для юного подружжя новоспечених комуністів Леонід Іванович навіть запропонував покричати «Гірко!».
Перед мікрофоном прозвучали й аматорські вірші присутніх тут бабусь. Показовими можна вважати такі рядки: «Спасибо вам, российские солдаты, за спасенный Крым, мой край родной!».
Та ці нескінченні подяки виглядають ще досить скромно поряд з вигуками: «За Родину! За Путина!», які чи не щодня можна почути по телевізору у контексті «готовий покласти своє життя». А щойно один з російських телеканалів назвав президента РФ найвідомішою у світі людиною, хоча бути відомим ще не означає бути хорошим, і тут є чимало прикладів, особливо пов’язаних з Великою Вітчизняною війною.
Тож, думаю, журналісти дещо перестаралися. Постраждали у цьому світлі і російські комуністи, які лишилися у свій головний день без очікуваної трибуни. Та і як же було не підстрахуватися, адже ці люди, чого доброго, можуть почати точити списи і на своїх рідних російських олігархів, як це зробив Л. Грач, згадають про зростання цін, падіння курсу рубля та інші сумні обставини російського життя. І це в той час, як їхнім «класовим» ворогом мають бути лише США та Україна. Зрештою, компартійний лідер Геннадій Зюганов політичну ситуацію розуміє правильно. В червоному вбранні, з такою ж самою «червоною» командою він таки промайнув на телеекрані і «накотив бочку» на капіталізм, без якого, до речі, як і Петро Симоненко, не жив би тепер при повному особистому комунізмі та і гадки не мав би про те, як це насправді приємно.
Але сьогодні проблема лівих сил дійсно стоїть десь на десятому плані як в Росії, так і в Україні. Бо комуністи, ті й інші, фактично зрадили інтереси трудящих і позбулися права говорити від їхнього імені.
Та по-справжньому шкода мені було лише стареньку, виснажену, бліду, як полотно, жінку в інвалідному візку, яку привезла на площу Леніна, ймовірно, її правнучка. Цій жінці було б значно комфортніше послухати пісень вдома по телевізору у кращому виконанні і не думати ні про важкий маршрут із відсутніми пандусами, ні про обмануті надії, особливо якщо вона сподівалася на повернення в країну своєї молодості.
Втім, військово-патріотичне виховання таки дає свої плоди. Днями одна знайома юна особа заявила, що піде служити контрактником у російську армію, бо «зараз на армію та зброю працює вся Росія, і там дуже хороші зарплати». А мій сумнів щодо того, чи не краще було б переадресувати кошти на поліпшення життя громадян, бо в російській глибинці частенько ще не бачили електричного світла, заперечив: «Росія велика, а іншим країнам бракує території, тож кожна мріє відчепити у неї шматок землі».
Чи не тому Росія наперед сама запасається чужими територіями? І чи не доведеться моєму знайомцю захищати «російські» землі на Донбасі або ж на якомусь іншому континенті?

Тамара ФЕДОРЕНКО

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #46 за 14.11.2014 > Тема "Резонанс"