Версiя для друку Обговорити в форумi

Україна і світ

(ДО 70-РІЧЧЯ ДЕПОРТАЦІЇ УКРАЇНЦІВ З ЇХНІХ ПРАДАВНІХ ЗЕМЕЛЬ)
Місто Перемишль був столицею удільного князівства, провідним центром культури на західних землях Руси-України ще з раннього середньовіччя. Розташоване воно на березі р. Сян (нині Польща).
Територія уздовж р. Сян (Надсяння) з давніх-давен належала до Київської Русі, потім до 1340 р. входила до складу Галицько-Волинського князівства, а відтак підпадала під владу Польщі, Австро-Угорщини, у 1939 р. була у складі СРСР.
Про древність Перемишля та його історичне минуле свідчать численні літописні записи (перші згадки від 981 року). Літописець відтворює події тисячолітньої давнини так виразно й яскраво, що їхні учасники постають перед нами немов живі, ми неначе чуємо їхні голоси, брязкіт зброї, тупіт коней.
Під 1097 р. записано, що, зібравшись у городі Любечі, руські князі говорили одне одному: «Пощо ми губимо Руськую землю, самі проти себе зваду маючи? З’єднаймося в одне серце і обережімо Руськую землю. Кожен хай держить отчину свою» [2, 146].
Перемишль дістався як «отчина» князю Володареві. Але не було згоди між князями. Вже в 1099 р. Ярослав, син Святополків, привів до Перемишля угрів, і разом із королем угорським Коломаном «стали вони довкола Перемишля по [ріці] Вягру, а Володар заперся в городі…» [2, 153].
І вийшла Ланка, княгиня перемишльська, мати Володарева, до Коломана, молячи його, щоб він не мучив облогою неповинне місто і людей. Кульгавий Коломан відіпхнув свою рідну тітку ногою.
Князь Давид Ігоревич, привівши половців, переміг угрів: «Збили вони угрів у товпу, як ото сокіл галок збиває, і побігли угри, і много втопились у Вягрі, а другі в Сяні» [2, 153].
У 1150 р. до Перемишля приходив зі своїм військом король угорський Гейза. І взяли вони багато сіл коло Перемишля «і багато лиха наробили Володимиру (Володаревичу) і землі його» [2, 234].
Приходив Гейза до Перемишля й у 1152 р. із великою військовою силою, але міста Перемишля вони тоді не взяли через те, «що за городом, на лузі, над рікою над Сяном був княжий двір, і там у ньому добра було багато, і туди наринули всі вої» [2, 252].
Як уже зазначалося, Перемишль – старовинний центр української культури. Тут у ІХ ст. після прийняття християнства нашими предками, землі яких входили тоді до складу Великого Моравського князівства, учнями Кирила та Мефодія було засновано Перемишльську єпархію, куди, як засвідчує літопис, Володимир Василькович, син князя Василька Романовича, брата Данила Галицького, «дав Євангеліє апракос, оковане сріблом із жемчугом, яке сам був списав» [2, 447]. Перемишльська єпархія невдовзі ввійшла до складу Київської Русі, а потім – до Галицько-Волинського князівства. Після завоювання його польським королем Казимиром Великим у 1349 р. доля православних раптово змінилася – церква з народом опинилися в неволі. В 1375 р. у Перемишлі було засноване латинське єпископство — і почалася тривала та вперта боротьба з православною церквою, і лише в 1692 р. було прийнято унію, хоча ще довгі роки тут утримувалося православ’я.
У ХІІІ-ХVІ ст. високого рівня досягла у Перемишлі іконописна школа, майстри якої розписували храми Європи. У ХVІ-ХVІІ ст. при церквах Перемишля активно діяли братства, які постійно дбали про збереження українських національних традицій. Відомо, наприклад, що національно-культурне відродження у Галичині на початку ХІХ ст. розпочалося саме з Перемишля. Цьому сприяла діяльність великої групи греко-католицького духовенства, зокрема О. І. Могильницького, засновника першої дяко-вчительської школи (1815), автора перших підручників для народних шкіл.
На розвиток культури в Перемишлі великий вплив справив єпископ Іван Снігурський (1815-1847). Його стараннями було створено перший у Галичині кафедральний хор, що виконував твори Бортнянського, Березовського, Веделя.
Відомо, що Перемишль мав давні музичні традиції: у бібліотеці греко-католицької капітули (при кафедральному храмі) і в музеї греко-католицької духовної семінарії зберігалися ірмологіони, пергаментні листки з нотами, мабуть, ще з ХV ст.
Ярослав Пащак, уродженець с. Бонарівки на Зясянні, у своїх спогадах пише, що в бібліотеці греко-католицької капітули зберігались українські історичні цінності: окований золотом трираменний хрест – подарунок молдавського воєводи Іона Александра (1475), дві омофори й Єпітрахіль, подаровані Богданом Хмельницьким, та корона, надіслана папою Інокентієм ІV князю Данилові Романовичу, якою він коронувався в місті Дорогочині у 1253 р. Цю корону, перероблену на єпископську митру, можна було побачити на голові перемишльського єпископа Йосафата Коциловського на богослужіннях у Різдвяні, Йорданські та Великодні свята [3, 89]. Де тепер ці реліквії, – ніхто не признається.
Із пам’яток часів Галицької та Галицько-Волинської держав у Перемишлі залишилися тільки мури, якими огородив місто перемишльський князь Володар Ростиславич (помер у 1124 р.). Побудований ним кафедральний храм не зберігся: польський король Ягайло в 1412 році передав його полякам, які собор розібрали та з цегли побудували свій кафедральний храм, що стоїть і досі.
Зауважимо, що на початку панування короля Ягайла в Перемишлі було шість церков, а костелів – три, що переконливо відображало національну структуру його державного утворення.
Дорогоцінною історичною пам’яткою, яка збереглася до наших днів, є й назва міста, що походить від давньоруського імені Перемисль (Переими-мысль). При поєднанні суф. -jь із іменем Перемисль фінальне сполучення приголосних -сль внаслідок регресивної асиміляції за м’якістю змінилося на -шль (пор. м. Перемишляни на Івано-Франківщині, село Добромишль – на Тернопільщині та на Холмщині, Радомишль – на Житомирщині). Зауважимо, що композитні імена з компонентом – мисль — є частими у слов’янській антропології (Мыслиборъ, Добромысль та ін.).
Повноголосний компонент пере- у топонімі Перемишль – східнослов’янський і, за твердженням дослідників, через 400 років у латинських документах фіксується без повноголосся. До речі, компонент пере- наявний і у назві міста Переворськ (Переворескь), колись порубіжному руському місті (розташованому на р. Сян), яке свого часу належало князеві Леву, синові Данила Галицького, а також у топонімах Пересопниця, Перемиль, Переслав, Переспа та ін.
Над древнім Перемишлем прошуміли віки, але він вистояв як споконвічний бастіон української духовності та культури аж до ганебної депортації етнічних мешканців із їхніх прадідівських земель у 1944-1946 рр.
Як згадує уродженка м. Перемишля Л. Олексюк [1, 39], до 1939 р. в Перемишлі проживало 80% українців. Було дві гімназії з українською мовою навчання (жіноча – приватна і чоловіча – державна), жіночий інститут.
Українці побудували гарну церкву отців Василіян. Тут же була публічна вселюдна школа братства св. Миколая, яка виховувала патріотів України.
У 1930 р. професорами місцевої гімназії у Перемишлі було засновано регіональний етнографічний музей «Стривігор», назва якого походить від злиття назв річок – Стрий і Вігор.
Як засвідчує С. Шпитковська, дочка І. Шпитковського, одного із засновників музею і його директора, музей мав багато цінних експонатів — предметів побуту та праці селян (сорочки, рушники, вишивки, підсвічники, писанки, вироби з кераміки та ін.), велику колекцію старовинних монет, зібрання ікон, у тому числі ХV-ХVІ ст., хрести, інструкції царських воріт та іконостасів і т. ін. [1, 41].
Навесні 1945 р. із музею було викрадено всі експонати, архів і документацію, й досі українцям нічого не повернуто.
У 1848 р. українська інтелігенція організовує у Перемишлі перший аматорський театр, у розвитку якого визначальну роль відіграло Драматичне товариство ім. Лесі Українки, що перебувало при Народному домі. Тут, на сцені театральної зали, ставилися п’єси, проводились концерти, різні імпрези до пам’ятних історичних або ж релігійних дат.
У репертуарі театру до вересня 1939 р. були класичні твори української та світової драматургії.
У 1865 р. вперше на сцені перемишльського Народного дому на концерті на честь Тараса Шевченка було виконано майбутній гімн «Ще не вмерла Україна». До речі, до 140-річчя з часу, коли вперше прозвучала ця пісня на слова Павла Чубинського і музику священика-патріота Михайла Вербицького, відкрито каплицю-пантеон у с. Млини на Ярославщині (Польща) на могилі автора мелодії національного гімну України.
Український Народний дім, як і кафедральний собор св. Івана Хрестителя, були осередками, довкола яких гуртувалась українська громадськість не лише міста, але й довколишніх сіл.
З приходом у 1939 р. більшовиків Драматичне товариство ім. Лесі Українки припинило свою діяльність, але на початку 1940 р. у Перемишлі відкрився професійний український міський драматичний театр, який був центром українства аж до ганебної депортації 1944-1946 рр.
У вересні 1945 р. припинили свою діяльність обидві перемишльські гімназії, а також вселюдна школа ім. М. Шашкевича. Було заарештовано найвідоміших своєю культурно-просвітницькою діяльністю українських громадян, з-поміж яких слід назвати єпископа Йосафата Коциловського, котрий упродовж 29 років керував єпархією. Його діяльність – ціла епоха в релігійно-культурному житті Перемишля і всієї єпархії.
У 1946 році польський уряд незаконно та безпідставно заарештував 70-річного єпископа та передав його репресивним органам СРСР. Коциловський помер у київській в’язниці у 1947 р. і був похований у с. Чапаївка, біля Києва.
Так планово було здійснено сатанинську програму знищення споконвічного бастіону українства, яким був Перемишль протягом тисячоліття. Тих, хто не виїхав до УРСР і надалі жив на своїх прадідівських землях, у ході горезвісної операції «Вісла» було насильно розпорошено серед польського населення на понімецьких землях на заході ПНР.
Лише у 1956 р. було дозволено часткове повернення до рідної сторони, а в 1983 р. у Перемишлі була відновлена єпархія.
Перемишль – одна з княжих столиць, і надалі залишається осідком східнохристиянського владицтва, що не зникло з духовної історії нашого народу. Зараз Перемишль намагається загоїти рани, відродити духовні твердині, але свідомого українського населення тут нині дуже мало...

Галина ВИШНЕВСЬКА

ЛІТЕРАТУРА

1. Депортації/Західні землі України кінця 30-х – початку 50-х рр. Документи, матеріали, спогади у трьох томах. – Львів, 2002. – Т. 3. Спогади.
2. Літопис руський/За Іпатіївським списком переклав Л. Махновець. — К., 1990.
3. Пащак Ярослав. Родимий край, село родиме. – К., 2001.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #46 за 14.11.2014 > Тема "Українці мої..."