Версiя для друку Обговорити в форумi

Літературознавство

13 листопада минуло 125 років з дня народження Остапа Вишні

У 2000 році в Сімферополі у видавництві «Доля» побачила світ невеличка книжечка професора Таврійського національного університету ім. В. І. Вернадського, члена Національної спілки письменників України Олександра Івановича ГУБАРЯ під назвою «Остап Вишня сміється», присвячена аналізу раніше старанно замовчуваної, та, нарешті, рекомендованої для вивчення в загальноосвітній українській школі усмішки Остапа Вишні «Чухраїнці». «Останні трагічні події в державі ще раз упевнили нас у тому, — написав у передмові професор О. Губар, — що не лише на вчителів та їхніх сьогоднішніх вихованців розрахована сатира незабутнього Павла Михайловича Губенка. Бо не лише від великого до смішного, від українця до «чухраїнця» – один крок, але й від «чухраїнства» – до великої біди. І шахтарські трагедії, і вже трохи давній Чорнобиль, і злодюги з депутатськими мандатами, яким ми дозволяємо збиткуватися над Вітчизною, здоровим глуздом, економікою, – все це ланки одного ланцюга, яким, здається, від віку стриножений наш народ.
Ще понад 70 літ тому (на сьогодні — вже 87! — Ред.) Остап Вишня назвав оті невидимі «кайдани долі» «чухраїнством». Що ми сьогодні можемо сказати йому у відповідь?».
Якби живий був сьогодні незабутній О. І. Губар, додав би він до списку «чухраїнських» бід і окупацію Криму, і війну на українському сході... Перечитаймо ще раз класиків, і почуймо та зрозуміймо вже їх, нарешті!

Талант сміхотворця – метал дорогоцінний. Природа щедро обдарувала ним Павла Михайловича Губенка, що увійшов у новітню українську літературу під псевдонімом Остап Вишня, умноживши легіон її класиків. У своєму щоденникові він записав: «Я – народний слуга! Лакей? Ні!
Не присмикався! Вождь? – Та Боже борони! Слуга я народний, що все моє життя хотів, щоб зробити народові щось!».
Принцип народності став визначальним принципом його естетичного кредо. Народові, дорогій його гарячому серцю Україні він віддав свій дужий, свій «шестикрилий талант», кажучи словами Олександра Довженка. З іменем нашого «володаря сміху» піднялася українська сатирична та гумористична література на високу міжнародну орбіту. Його твори перекладалися багатьма мовами далекого і близького зарубіжжя. Вони стали нашою національною гордістю.
«В особі Остапа Вишні маємо могутнього реготуна, такого собі не то Тараса Бульбу, не то Гаргантюа українського народного гумору, всевладного повелителя стихії трубного, розкотистого запорозького сміху, того самого, що його було чутно, як відомо, аж на другому боці Чорного моря», – так сказав про Остапа Вишню дійсний член Національної академії наук України, професор Леонід Новиченко.
Сміх Остапа Вишні... Це сміх широкого діапазону. Він вражає широтою проблематики, невичерпністю винахідливості у сфері комічного. Він гнівний, коли заходить мова про ворожі народові сили, спалахує вогнистим сарказмом, вбивчими дотепними характеристиками. Новими барвами, відтінками, багатством естетичної гами він зачаровує, коли митець виходить на розмову з народом. Бере гору в ньому щире людинолюбне начало. Про свої «секрети» сміхотворець пише: «Що треба, щоб посміятися не з ворога, а з друга? Треба любити людину. Більш ніж самого себе. Тоді тільки ти маєш право посміятись».
Масштабність діапазону сміху Остапа Вишні закріпилася в жанровому багатстві. Письменник-новатор збагатив сатирико-гумористичну українську літературу винайденим самим ним жанром, названим «усмішка». Дав взірці гумористичного нарису, усмішки-жарту, усмішки-оповідання, гумористичних статей, по-«вишнівськи» оновив фейлетон, памфлет.
Про образне мислення, природу художньої концепції сміху Остапа Вишні багато сказано дослідниками. Учені сходяться на тому, що вона загрунтована на традиціях уснопоетичної народної української гумористики, класичної української, російської та зарубіжної сатирико-гумористичної літератури. Дослідники посилаються на І. Котляревського, Т. Шевченка, М. Гоголя, М. Салтикова-Щедріна, А. Чехова, а також на Марка Твена. Але, на їхню думку, при всьому цьому наш «генерал сміху» залишається неординарно-самобутньою творчою індивідуальністю.
Цілком оригінальну, нову оцінку сміху Остапа Вишні дав Максим Рильський: «...Це сміх не «з панського ганку – саме поняття такого «ганку» не в’яжеться з образом Вишні, не сміх згори і збоку, не сміх презирства. Це сміх жалю, це сміх любові, це сміх людини, яка пристрасно жадає, щоб і «малого сліду на землі» не залишилося од тих пережитків «доброго старого часу».
Виходи Остапа Вишні на верховини гумору, сатири завдячують глибоким знанням, любові до української мови. Пройшовши «обковку» в його кузні, народне слово здобуло нове життя, густо заіскрилося сміхом, дотепами, лукавцями, схиляючи читача сміятися аж до сліз, підноситись на «сьоме небо» радощів. Письменник здобув надзвичайну популярність, одна із причин якої полягає в тому, що він «суто народний, народний у найкращому і найглибшому розумінні слова» (М. Рильський).
Творча діяльність Остапа Вишні в 20-х роках вражала активністю, гідною подиву. Не десятками, а сотнями в рік з’являлися на сторінках української преси його усмішки. Гуморист став чи не найбільш читаним письменником в Україні. До нього прийшла заслужена слава як визначного учасника національно-культурного відродження, котре було жорстоко придушеним і увійшло в історію як «розстріляне відродження».
Репресивно-деспотичний тоталітаризм почав розкручувати свій смертоносний маховик в Україні з 1928 року. Розпочалися арешти видатних учених, діячів культури, творчої інтелігенції у вигаданій справі СВУ (Спілка визволення України). Уже на початку 30-х років в Україні було репресовано близько 500 письменників. «Головосік» – так назвав Павло Тичина цю жахливу добу. За колючим дротом опинився на цілих десять років (1933-1943) і Остап Вишня. З бібліотек було вилучено його твори, багато потрапили до спецфонду. Особливо «надійно» охоронялися ті, в котрих письменник порушував животрепетні питання «українознавства», вивищення національної мови, її розвитку, впровадження її в державне користування. Письменника хвилювала проблема відродження національної свідомості і гідності нашого народу. Це знайшло відбиток насамперед у збірці «Українізуємось» (1926-1929 рр.), котра витримала шість видань. В усмішці «Дещо з українознавства» відкидаються примітивні стереотипи про Україну. Багато уваги приділяв Остап Вишня процесові українізації, наголошував на її значущій ролі в піднесенні української культури. Понад п’ять десятиліть ці твори не перевидавалися. І це тому, що вони своїм ідейним змістом, пафосом були опозиційні до атмосфери, створеної тоталітарною системою. Сміх Остапа Вишні був їй колючкою в оці, бо надавав народові енергії, надихав на спротив жорстоким обставинам, зривав із них машкару.
Щоб уявити умови, в яких опинилися творча інтелігенція, діячі культури, письменники, нагадаємо деякі факти наближення найстрашнішої трагедії в історії України ХХ ст.
З другої половини 20-х років активізувався процес, спрямований на утвердження абсолютного ідеологічного монополізму більшовицької партії в галузі духовної культури – науки, мистецтва, літератури. В партійних ухвалах панували настанови про необхідність боротьби проти виявів буржуазної ідеології в літературі, бо «в нас класова боротьба взагалі, так само вона не припиняється і на літературному фронті». Найменші прояви відступу від ідеологічних догм кваліфікувалися як прояви буржуазної ідеології, як відвертий захист класових інтересів непманства та куркульства. Особливо гостру реакцію викликали ідеї суверенності України, що знайшли вираження у статтях М. Хвильового, опублікованих 1925-1927 рр. під час літературної дискусії.
Припинила своє існування, потрапивши під політичний тиск, і літературна організація «ВАПЛІТЕ» («Вільна академія пролетарської літератури»), лідером якої був М. Хвильовий. Разом зі своїми однодумцями він вирішив дати одкоша ідеологічному цькуванню, розпочавши видавати літературно-мистецький альманах «Літературний ярмарок» (проіснував до лютого 1930 р.). Історики літератури цілком правильно віднесли альманах до найяскравіших явищ в українській періодиці. В ньому виступали обдаровані письменники та митці. Серед них був і Остап Вишня.
В низці гострих проблем була і проблема із «забороненої зони» – засудження і протидія русифікації. На сторінках альманаху розгорнулася дискусія під назвою «Вас іст дас зелена кобила?», в якій взяли участь дотепники-гумористи. І Остап Вишня.
Прямий, ледь зовні затушкований заклик не миритися з русифікацією в галузі української культури знаходимо на полях однієї зі сторінок альманаху: «А все ж частівка не витіснить коломийку». Тут слово «коломийка» використано на позначення української культури, а «частівка» – російської.
На М. Хвильового було наклеєно ярлик «націонал-ухильника», буржуазного націоналіста. Водночас було охрещено «націонал-ухильником» і наркома освіти України О. Шумського, який віддав багато сил українізації. Московські великодержавники зобов’язували КП(б)У вести непримиренну боротьбу проти «шумськізму-хвильовізму». 1932 року надійшла телеграма за підписом Й. Сталіна, В. Молотова з вимогою «припинити українізацію». Було проведено скорочення українських шкіл. За сталінською антинауковою концепцією «злиття націй» активізувалася русифікація в Україні.
1933 року, не витримавши переслідування, політичних звинувачень, покінчив життя самогубством друг Остапа Вишні М. Хвильовий. А цього ж року був репресований і загинув на засланні О. Шумський. Тоді ж, 1933 року, за колючим дротом і розпочалася «трагічна десятирічка» Остапа Вишні, якою закінчився перший період творчості видатного майстра сміху. Йому довелося винести на власних плечах тягар неволі, знущань, приниження людської гідності. На ціле десятиліття замовкла його муза, потрапивши в лещата кривавого тоталітарного деспотизму.
Усмішка «Чухраїнці» датована 1927-м роком. При першому ознайомленні з нею розумієш, що вона проблематично зв’язана з усмішками Остапа Вишні другої половини 20-х років, котрі увійшли до збірки «Українізуємось». Серед «українознавчих» усмішок «Чухраїнці» вирізняються не тільки гостротою постановки пекучих громадсько-політичних проблем, а й глибиною думки, багатством зображувальних засобів, прийомів комічного, вражаючою винахідливістю у створенні гумористичних, витриманих в ключі народної української сміхової культури образів, незрівнянною майстерністю.
У згаданій нами програмі з української літератури для 5-11-х класів середньої загальноосвітньої школи стверджується, що змістом усмішки «Чухраїнці» є «гостре висміювання негативних рис українського характеру». На нашу думку, таке твердження вимагає певних уточнень. При аналізі твору необхідно обов’язково виходити з розуміння природи сміху Остапа Вишні. Її, як ніхто з дослідників, глибоко осягнув Максим Рильський, який у творчості гумориста вбачав «поєднання видимого світові сміху з незримим світові смутком», що «притаманне народній українській поезії і свідчить, що Остап Вишня справді таки земляк і духовний родич великого Гоголя, дотепного Котляревського, наївного і милого в тій наївності Квітки, нарешті, Тараса Шевченка...».
За жанровими ознаками «Чухраїнці» – усмішка. Відомо, що цей жанр впровадив у нашу літературу Остап Вишня. Своїми «усмішками» він збагатив і підняв на вищий рівень українську гумористичну літературу. В кожному окремому його творі проявляються новаторські відкриття. Усмішка «Чухраїнці» вражає розмаїттям барв і відтінків комічного та смішного, неповторністю комічних ситуацій. Гуморист досягає неабияких ефектів у поєднанні різних «шарів» лексики. Комічне в Остапа Вишні грунтується на контрасті зміщених площин, що характеризує народно-словесну гумористику, природу комічного Миколи Гоголя. Іронічна усміхненість не раз заявляє про себе в натяках, підтекстах, у використанні елементів фантастики, вимислу.
Завданням урізноманітнення, збагачення комічного підпорядкована форма твору. Автор звернувся до пародіювання форми наукової праці. Відразу ж вибухає сміх від контрасту зміщених площин – «наукова праця»... про «народ, який завжди чухався». Підладжуючись під стиль наукової праці, автор зберігає елементи її структури: «передмову», три розділи і «післямову».
Усмішка побудована в чергуванні розповіді від першої особи і стислих гумористичних епізодів, які відтворюють образи персонажів «чухраїнців» через їхні вчинки та самооцінку. Оповідач відразу ж відрекомендувався: він — науковець, що вирішив у своїй «науковій праці» зазнайомити «з дивною країною» «Чукрен» і її «дивацьким народом» – «чухраїнцями».
«Передмова», якою започаткований твір, витримана в жартівливо-іронічному тоні:
«Чухраїнці, як ми знаємо, це дивацький нарід, що жив у чудернацькій країні «Чукрен».
Країна «Чукрен» була по той бік Атлантиди.
Назва – «чухраїнці» (і про це ми знаємо) – постала від того, що нарід той завжди чухався...».
Читач потрапляє в химерний світ, де реальне зійшлося з вигаданим, фантастичним і несе у собі прозорі іронічні натяки на реальність. Так в отій вигаданій країні «Чукрен» легко пізнаєш Україну, а в «чухраїнцях» – її жителів... І вже не приховати прозорості цих натяків вигаданим автором географічним положенням «Чукрен», – що нібито знаходилась «по той бік Атлантиди».
Впадає в око по-вишнівськи дотепно-жартівлива етимологізація історично закріплених в українській мові етнонімів – «Україна», «українці» шляхом заміни їх неологізмами – «Чукрен» та «чухраїнці». Близькі за початками звукосполучень «чук», «чух» слова під рукою вишикувались в отой іронічно-жартівливий ряд – «Чукрен», «чухраїнці», «чухатись».
Розпочата в «передмові» експозиція набуває розвитку в «Розділі I». І тут зберігається іронічно-жартівлива інтонація. Починаючи від повідомлення оповідача про специфіку його «дослідницької праці», стислого окреслення географічних особливостей країни «Чукрен», країни «хліборобської», її пейзажів і до нагадування про своєрідність звичок «чухраїнців» – усе віддає подихом доброго сміху. Комічне будується, зокрема, на використанні слів, утворених за принципами народної етимології, яка полягає в зближенні та переосмисленні слів за ознаками зовнішньої подібності. Так утворена автором ціла низка гідронімів (слів на позначення назви річок, морів, озер):
«В синє море текла найулюбленіша чухраїнцями річка Дмитро (Дніпро, – О. Г.). А на південному заході була велика річка Дсітро (Дністер, – О. Г.)». Та в завершальній частині експозиції крізь призму комічного пробилися глибоко драматичні ноти, здійснено перехід до постановки кардинальних проблем, які визначили як ідейно-тематичний зміст, так і художньо-естетичну структуру усмішки. Остап Вишня проявив громадянську мужність, звернувшись до гостро політичної теми, на яку вже було накладено табу тоталітаризмом. Письменник заговорив по-своєму про історичну, сповнену драматизму долю України, українського народу, схиляючи читачів до роздумів не тільки про сучасне, а й майбутнє національного руху. Та звернімося до завершальної частини експозиції: «Чухраїнців було чимало і щось понад тридцять мільйонів, – хоч здебільша вони й самі не знали, хто вони такі суть... Як запитають було їх:
– Якої ви, лорди, нації?
Вони, послухавшись, одповідають:
– Та хто й зна?! Живемо в Шенгерієвці. Православні...».
У поєднанні заземлено побутового, по-народному солоного слівця «чухраїнці» з поняттям «лорди», вживаним здавна в Англії на позначення титулів, заіскрилися блискітки сміху. Остап Вишня залишається вірним своєму принципу творення комічного. Воно будується і в даному випадку, на контрасті зміщених площин.
Одначе сміх цей, з гіркотою на дні, кажучи словами Рильського, «з незримим тривоги світові смутком». Як говорять у таких випадках: «Смішно, та не втішно». Адже відкритим текстом на повний голос виражено письменником думку про безцінну втрату народом історичної пам’яті, про запанування безпам’ятства. Як сталося так, що понад тридцятимільйонний народ український не знає, якої він нації, якого він роду-племені... Остап Вишня знав і розумів усе. Він жив у той час, коли зоологічна ненависть до всього національного запанувала в політичній стратегії бюрократично-репресивної тоталітарної системи. На практиці вона оберталася в руйнування генетичної пам’яті народів, позбавлення їхнього національного коріння, перетворення людей в манкуртів, щоб були вони «ніякими, апатичними» (Олесь Гончар). З метою духовного геноциду запроваджувалася заборона вивчення історії України в загальноосвітніх школах, технікумах, а також у вищих навчальних закладах. З болем у душі писав про це у своєму щоденникові Олександр Довженко: «Єдина країна в світі, де не викладається в університетах історія цієї країни, де історія вважалась забороненим, ворожим і контрреволюційним, – це Україна. Другої такої країни на земній кулі нема».
Поза увагою цілих поколінь залишалися невичерпні духовні фонди уснопоетичної народної творчості, пісні, думи, в яких сліпі українські Гомери-кобзарі оспівали безсмертя героїчних подвигів, патріотичної слави наших предків, які усіма фібрами душі були зв’язані з рідною землею.
В добу тоталітаризму навіть творчість Тараса Шевченка, який увів у художній космос свою Україну, за яку був готовий погубити душу і яку любив до самозабуття, було піддано дискримінації. 1920 року день народження Т. Шевченка було проголошено державним святом. Та після стабілізації становища в Україні про це «забули».
Гумористичному осягненню національних рис «чухраїнців» приурочено другий розділ усмішки. Остап Вишня і на цей раз не відходить від пародіювання стилю наукової праці, збагачує різновиди комічного. В центрі розділу узагальнюючий образ-персонаж – «чухраїнці».
«Мали чухраїнці цілих аж п’ять глибоко національних рис. Ці риси настільки були для них характерні, що коли б котрийсь із них загубився в мільйоновій юрбі собі подібних істот, кожний, хто хоч недовго жив серед чухраїнців, вгадає:
– Це — чухраїнець».
І це тому, що з нього «так і випирають оті п’ять головних рис його симпатичної вдачі. Риси ці, як на ту старовинну термінологію, звалися так: 1. Якби ж знаття!? 2. Забув. 3. Спізнивсь. 4. Якось-то воно буде! 5. Я так і знав».
Оповідач розуміє, що риси українського національного характеру виражені в національній культурі, історії. Отже, звернутись би до цих джерел. Та замість них у його руках опинилися лиш розкопані матеріали, «що сильно потерпіли від тисячолітньої давнини» і повноті характеристик «кожної національної чухраїнської риси» посприяти не можуть. Звертає на себе промовисте вибачення оповідача: «Ми зарані просимо те дарувати. Не ми в тому винні, а тисячоліття» (виділення моє, – О. Г.). Але читач чи то часів Остапа Вишні, чи сучасник наш, будучи інформованим про заборони історії України, української культури в часи репресивно-тоталітарної системи, сприймає це вибачення оповідача як прозорий натяк на справжній стан речей: винні ті, хто заборонив історію України.
Але наберемося терпіння і ознайомимося з тими «розкопаними матеріалами», над якими, як говорить дослідник-оповідач, «дуже тяжко працювати»: «...декотрі з них (матеріали, – О. Г.) й понадривані так, ніби на цигарки, хоч ні на книжки з сільського господарства, ні на газети не подібні. Одну з книжок, писану віршами, викопано разом з глечиком.
Академіки кажуть, що, очевидно, чухраїнці накривали глечики з молоком поезією: наскільки в них була розвинена вже тоді культура.
Книжка дуже попсована, вся в сметані. Сметана та взялася струпом. Хімічний досвід того струпа виявив, що то – крейда. Як догадуються вчені, сметану ту було накрито книжкою біля якогось великого міста».
Те, що наведені тут повідомлення оповідача-дослідника про культуру чухраїнців тисячолітньої давнини витримані в іронічно-гумористичному стилі, жодних сумнівів не викликає. Запановує оксиморонна стихія, що виявляється у відтворенні історико-культурологічного питання через сферу побуту. При цьому потрапляють в сполуку взаємовиключаючі поняття, назви предметів, явищ. Це особливо очевидно на поєднанні термінів, понять наукових, культурологічних – академіки, вчені, книжка, газета, поезія, з лексикою на позначення предметів домашньо-господарського чи побутового вжитку – глечик, цигарка, молоко, сметана.
Один читач, прочитавши цей уривок, звичайно ж, усміхнеться. Але може сприйняти його як веселу і дотепну небилицю. Інший, також пореготавши, може і замислитись. Та й скаже: «Їй-Богу, вірно схарактеризував чухраїнців оповідач – вони «народ симпатичний». Треба ж було їм мати таку щедру на поезію душу, що вистачало тієї створеної нею поезії, аби й глечики з молоком накривати! А ось читаєш про те, як виявлено біля великого міста сметану, накриту книжкою. Звідки ж вона там опинилася? Не впала ж разом з манною небесною. То ж її доставили туди ті ж чухраїнці-трудяги. Жодного сумніву у цьому немає. Треба ж було їм на якусь копійчину розжитись, через оті, по-сучасному кажучи, «ринкові відносини».
А третій читач, також усміхнувшись, може, й зітхне: «Шкода, – скаже, – що у цього симпатичного народу немає історії, немає культури. Боляче...».
Ось так за зовнішньою жартівливо-іронічною усмішкою, влучністю і дотепністю вислову аналізованого уривку просочує і тривожна думка про долю народу, вимальовується картина, кажучи словами Олеся Гончара, із «сумновеселої історії України».
Чільне місце в розкритті ідейно-художнього задуму твору належить двом підрозділам розділу другого, де на наочних прикладах, в майстерно вивершених лаконічних епізодах дається образно-гумористичне осягнення п’яти уже вище названих національних рис чухраїнців. Предметом комічного відтворення є, насамперед, «найхарактерніша для чухраїнців риса – «якби ж знаття». Це «риса-мати». Виникла вона в чухраїнців з чисто господарсько-домашнього приводу. Один з чухраїнців вшивав хату. Зліз аж до бовдура. Посунувся. Сунеться і кричить жінці: «Соломи!». Упав, гепнувся. – Не треба.
Жінка не встигла підіслати соломи на те місце, де він гепне. Після цього «й укоренилася глибоко ця риса в чухраїнцеву вдачу. Як тільки яка притичина:
– Якби ж знаття, де впадеш, – соломки б підіслав.
Або:
– Якби знаття, що в кума пиття...».
Після цього в уяві читача вимальовується справді «симпатичний чухраїнець». Гепнув, але не поскаржився, що вдарився, що заболіло місце, яким «гепнувся». Просто почухався, сидячи, і, не втративши гумору, поєднав дві контрастуючі приказки:
«Якби знаття, де впадеш, соломки б підіслав» і «Якби знаття, що в кума пиття...», наслідок цього поєднання – сміх.
Склалося у чухраїнців так, що «риса-мати» «якби ж знаття» увійшла в кожен випадок «життя чухраїнського цивілізованого». Проникла і в життя громадське. «От будують чухраїнці яку-небудь будівлю громадську. Збудували. А вона взяла і упала, і зразу:
– Якби ж знаття, що вона впаде. То ми б її не сюди, а туди будували».
В цьому гранично стислому епізоді відчутне критичне ставлення автора до отієї «риси-матері», яка завдає шкоди вирішенню громадських справ. А їх в Україні вистачало.
Виявилася ця «риса-мати» по-своєму і в культурному житті чухраїнців. В усмішці натрапляємо на епізоди, які, без сумніву, підказані Остапові Вишні конкретними фактами, що мали місце в культурологічному процесі в Україні у другій половині 20-х років.
...У лютому 1931 року, виступаючи на зборах Харківської організації Всеукраїнської спілки пролетарських письменників України, Остап Вишня говорив: «Мені завжди боліло те, що в нашій практичній і громадській роботі ми значну частину своєї енергії витрачали на сварки, суперечки, які нічого спільного з літературою не мали...».
Ці гіркі роздуми, без сумніву, були навіяні письменникові конкретними подіями, свідком і учасником яких він був. Серед цих важливих подій була згадувана вже літературна дискусія 1925-1927 рр., яка внаслідок грубого втручання Й. Сталіна, тиску великодержавників Москви та України з літературної перетворилася в політичну. Чимало письменників були спантеличені сталінською псевдотеоретичною настановою про класову боротьбу в процесі будівництва соціалізму. Ставши на «позиції класовості», вони кинулися шукати «класових ворогів» і в своєму середовищі. Спалахнула міжгрупова і міжусобна боротьба, що вилилася у взаємонавішування ідеологічно-політичних ярликів. На сторінках газет, журналів густо поселилися ці ярлики – «класовий ворог», «націонал-ухильник», «підкуркульник», «ідеолог куркульства», «речник дрібної буржуазії», «буржуазний націоналіст». Ці політичні компромати були використані каральними органами як політичні доноси, що прислужилися грунтом жорстоких репресій 20-30-х рр.
По-своєму відгукнувся Остап Вишня у «характерному записі» з «життя чухраїнського цивілізованого» в усмішці «Чухраїнці» на те, «як попервах чухраїнці свою культуру будували». Якраз у ньому й виявилося відлуння жорстоких наслідків дискусії 1925-1927 рр. Виписаний рукою великого майстра-сміхотворця запис становить собою іронію, що увібрала в себе комічне в єдності, кажучи словами Максима Рильського, «з незримим світові смутком». А будівництво культури починали завзято: «Узялися дуже ретельно... А потім за щось завелись, зразу за голоблі (була в них така зброя, на манір лицарських середньовічних списів) та як зчепились полемізувати... Полемізували-полемізували, як дивляться – у всіх кров тече... Тоді повставали й стогнуть: – Якби ж знаття, що один одному голови попровалюємо, не бились би.
Сильно тоді в них культура затьмарилася... Та й не дивно: з попроваленими головами не дуже культурне життя налагодиш...». Це пряма оцінка Остапа Вишні ситуації, в якій опинилася українська культура. Ситуації не тільки комічної, а й глибоко драматичної.
З першою головною «рисою-матір’ю» чухраїнців «якби ж знаття» тісно переплелися дві наступні: «якось-то воно буде» та «я так і знав». Усі вони в своїй сукупності є вираженням духовної деформації чухраїнців. І життя їхнє перетворилося в якийсь дивний «вічний двигун» – в оте «перпетуум мобіле», в ходіння по замкненому колу. Тут варто нагадати промовистий, по-мистецьки витончено вивершений епізод.
«Коли чухраїнці було починають якусь роботу, хоч би в якій галузі їхнього життя та робота виникла, і коли хто-небудь чи збоку, чи, може, трохи прозорливіший зауважив:
– А чи так ви робите?
Чухраїнець обов’язково подумає трішки, почухається і не швидко прокаже:
– Та! Якось-то вже буде!
І починає робити...
Коли ж побачить, що наробив, аж пальці знати, тоді:
– Я так і знав!
– Що ви знали?
– Що отак буде!
– Так навіщо ж ви робили?
– Якби ж знаття...
– Так ви ж кажете, що знали?
– Так я думав, що якось-то воно буде!»
Нагадавши іще про так само характерні риси чухраїнців – «забув», «спізнивсь», оповідач дає їм не без почуття співчутливої іронії похвально-компліментарну оцінку – «істинно дивний народ».
Ідейна спрямованість усмішки прозора. Остап Вишня сміливо поставив питання про історичну гостро драматичну долю України, українського народу в часи тоталітаризму. Письменник засудив тоталітаризм, що підрізав національні корені в народі, позбавляючи його історичної пам’яті, національної свідомості, національної гідності. В усмішці послідовно проходить думка про те, що відрив людини від національного грунту перетворює її в збайдужілу, безініціативну, зманкуртизовану істоту.
Порушені письменником проблеми набувають особливої актуальності в наш час, коли необхідно зосередити всі зусилля народу для вирішення такого важливого історичного завдання – розбудови могутньої, багатої, щасливої суверенної України.

Олександр ГУБАР,
професор Таврійського національного університету ім. В. І. Вернадського,
член Національної спілки письменників України
м. Сімферополь
2000 р.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #46 за 14.11.2014 > Тема "Українці мої..."