Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (2530)
З потоку життя (5626)
Душі криниця (3175)
Українці мої... (1408)
Резонанс (1405)
Урок української (980)
"Білі плями" історії (1606)
Крим - наш дім (528)
"Будьмо!" (258)
Ми єсть народ? (234)
Бути чи не бути? (69)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (125)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (829)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
СТОР╤НКАМИ “М╤СЦЕВОГО ЧАСОПИСУ”
Ще наприк╕нц╕ 2013-го, до початку под╕й на Майдан╕, поет та проза╖к ╤гор Дах (м. Червоноград)...


НЕЗР╤ВНЯНИЙ СВ╤Т ПЕТРИК╤ВСЬКОГО РОЗПИСУ
Нещодавно мала при╓мну зустр╕ч – на виставц╕ «╤нноватика в сучасн╕й осв╕т╕»...


СП╤ЛКА В╤ДЗНАЧИЛА ПИСЬМЕННИК╤В-КРИМЧАН
Михайло Вишняк вручив нагороди ╕ побажав Галин╕ Литовченко ╕ В╕ктору Стусу нових щедрих ужинк╕в...


СТЕПОВ╤ ОБРИСИ ПОЕТА
Не буде переб╕льшенням, якщо сказати, що Василь Латанський, якому 18 листопада виповню╓ться 79...


ЗИМА С╤ДА╢ НА ПОКУТЬ...
З Феодора-Студита ста╓ холодно й сердито.




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #46 за 14.11.2014 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#46 за 14.11.2014
ЖОВТИЙ ЦВ╤Т Г╤РКОТИ

Проза життя...

«В╕дблиск прожитого дня» — так назива╓ться нова книга пов╕стей, новел, опов╕дань письменниц╕-педагога з╕ Льв╕вщини Ольги Яворсько╖. Пропону╓мо уваз╕ читач╕в одну з новел ╕з ц╕╓╖ книги.

Ольга ЯВОРСЬКА
ЖОВТИЙ ЦВ╤Т Г╤РКОТИ

Поквапмося св╕й в╕к не змарнувати.
Допоки день. Допоки ще жив╕.
Любов Проць

Мар╕йка розстеляла л╕жко, коли приб╕гла захекана сус╕дка.
— Б╕жи до телефону, з Тернополя хтось турбу╓.
— Сестра, мабуть, — здогадалася Мар╕йка.
Вона не помилилася, з╕ слухавки д╕йсно долинув голос ╖╖ старшо╖ сестри Оксани.
— Мар╕йка? Ну, слава Богу... Трет╕й раз телефоную сьогодн╕. Коли ви соб╕ нарешт╕ телефон проведете?
— Що сталося? — Не витримала Мар╕йка.
— Дуся тата привезла до мене, уявля╓ш? Заштовхнула з в╕зком до п╕д’╖зду ╕ «тю-тю, на Воркутю». Т╕льки ╖╖ й бачили. В╕н же д╕абетик. К╕лька рок╕в тому обморозив ноги, почалася гангрена. А тепер кал╕ка — без обох н╕г. Негайно при╖жджай, порадимось, що робити, куди його под╕ти. Я телефонувала в Ки╖в до Мирос╕, вона також при╖де.
Повернувшись додому, Мар╕йка мовчки повкладала д╕тей спати. В╕тал╕й по╖хав у село до матер╕ обгортати картоплю ╕ залишився там ночувати. Лягла, але сну не було. Перед очима стояла стара хата, подв╕р’я, обсаджене шовковицею ╕ акац╕ями, збоку в╕д хати — стр╕мкий пот╕чок. Батько вийшов ╕з стодоли з торбиною в руц╕, у торбин╕ щось ворушилося.
— В╕днеси, кинь у Стрипу.
У л╕с╕, б╕ля р╕чки, Мар╕йка розв’язала торбину ╕ зазирнула всередину. На камен╕ сид╕ло прегарне чорне кошеня ╕ дивилось на д╕вчинку чудовими зеленими очима. Мар╕йка вийняла кошеня, поклала на траву, глянула, — а в торбин╕ ще тро╓ с╕реньких. Д╕вчинка довго бавилась з кошенятами, ц╕лувала ╖х у симпатичн╕ мордочки, гладила ╕ носила по черз╕ на руках. Вир╕шила залишити малюк╕в у старому курен╕, який збудували пастухи як сховок в╕д дощу.
— Я приходитиму до вас щодня ╕ потайки носитиму вам молочко, — шепот╕ла на прощання. Торбинку з каменем кинула у р╕чку.
На другий день зранку тато п╕дняв за волосся Мар╕йку ╕ вивол╕к надв╕р.
— Де ти под╕ла кошенята?
Д╕вчинка мовчала. Тод╕ в╕н щосили вдарив ╖╖ к╕лька раз╕в рукою по лицю, з носа потекла кров. Мар╕йка дивилась на нього переляканими очима, боячись заплакати чи поворухнутись, щоб витерти обличчя.
— А тепер дивись! — люто закричав тато.
Вхопив кошенят, та й одне за одним повкидав у воду.
Мар╕йка ╕ гадки не мала, ховаючи кошенят, що к╕шка може знайти ╖х ╕ принести додому. П╕сля того вона захвор╕ла. Лежала в гарячц╕ ╕ марилось ╖й поле, закв╕тчане м’ятою, любистком ╕ волошками. Вона, Мар╕йка, носить у подолку сп╕днички четверо кошенят, шукаючи куди б ╖х заховати, а з простору ╖╖ пересл╕дують холодн╕ батьков╕ оч╕. Раптом д╕вчинка в╕дчува╓ важк╕ удари по голов╕, кошенята жал╕бно нявкають ╕ Мар╕йка б╕жить з ними до л╕су. Довго б╕га╓ в╕д дерева до дерева, шукаючи дупло, але батько наздоганя╓ ╖╖, вирива╓ кошенята ╕ кида╓ у воду, що нев╕домо зв╕дки взялася у л╕с╕. Мар╕йка бачить ╖х, але бо╖ться кричати, бо перед нею чорне баговиння. Якась дивна кольорова пташка сво╖м щебетом кличе ╖╖ у поле, прикрашене барвами л╕та. Мар╕йка п╕дн╕ма╓ до неба оч╕ ╕ бачить невинне сонце, в╕дчува╓ його тепло, яке все одно не може полегшити болю утрати...
З острахом думала про зустр╕ч з батьком, якого не хот╕лося згадувати. Але згадки не зважали на ╖╖ бажання ╕ одна за одною л╕зли до голови. Згадалося його пренахабне обличчя, коли прив╕в Дусю.
— Щоб н╕хто не посм╕в образити ╖╖, — промовив до д╕тей, що здивованими очима проводжали на другу половину хати дебелу червонощоку даму в модн╕й оксамитов╕й сукн╕. А в св╕тлиц╕ лежала хвора мати.
— Щоб мама не д╕зналася, зрозум╕ли? — зразу зор╕╓нтувалася найстарша Оксана, як╕й ╕шов уже двадцятий р╕к. — Може, не набереться нахабност╕ заходити до мами, от вона ╕ думатиме, що з курорту не при╖хав. Ну я ╖м влаштую, я ╖м влаштую, — промовила з╕ зл╕стю кр╕зь сльози.
Десь через дв╕ години при╖жджа, одягнена у довгий червоний халат, вийшла на подв╕р’я. Походивши по стежц╕, п╕шла до кв╕тника, по черз╕ понюхала к╕лька кв╕ток, а пот╕м п╕д╕йшла до Мар╕йки та Мирос╕, що сп╕длоба дивились на не╖, ╕, простягнувши м╕шечок з цукерками, облесливо усм╕хнулась: «Пригощайтесь, д╓вочк╕». Д╕вчата, не промовивши ан╕ слова, поб╕гли геть.
— Ужас, яка невихован╕сть, — в╕дкопилила губу дама, обличчя яко╖, роз╕гр╕вшись п╕д сонцем, вкрилося рясним потом.
Б╕льше вона до них не обзивалася. Д╕ти також обминали батька ╕ його коханку Дусю. Але якось батько сам зайшов до св╕тлиц╕. Мама, побачивши його, усм╕хнулась, ╕ ╖╖ оч╕ наповнилися сл╕зьми. Мар╕йка донин╕ не зна╓, чи це були сльози радост╕, чи, може, болю.
— Коли ти при╖хав? — запитала ледь чутно.
В╕н не в╕дпов╕в.
— Я вимагаю тво╓╖ згоди на розлучення, — промовив по хвил╕.
Мама довго мовчала, втупившись очима у стелю.
— Нас Бог скоро розлучить, Василю. Не хвилюйся, тоб╕ не доведеться довго чекати, — сказала р╕вним спок╕йним голосом ╕ в╕двернулася до ст╕ни.
До вечора пролежала, не повертаючись, ╕ н╕хто не наважився ╖╖ зачепити.
А через м╕сяць померла.
* * *
Коли повернувся чолов╕к, д╕ти ще спали. Мар╕йка розпов╕ла йому все.
— По╖ду, зустр╕нусь з сестрами. Влашту╓мо його у якийсь притулок. Зна╓ш, В╕тал╕ю, я шукаю у сво╖й душ╕ хоч пром╕нчик тепла для батька, але не знаходжу. Ск╕льки горя зазнали ми вс╕ через нього. В╕н ненавид╕в нас, бив за найменшу провину, штовхав, як собачат. В╕н не вникав у наш╕ дол╕, не т╕шився нашими усп╕хами...
У по╖зд╕ задр╕мала. ╤ приснилася ╖й мати — молода, усм╕хнена. Сто╖ть серед трав, руки до неба п╕днесла.
— Я, Мар╕чко, у сп╕лому колос╕, у яблунев╕й г╕лц╕, у калинов╕м намист╕. Я залишила любов, а чорну кривду взяла з собою, щоб вона вам душ╕ не роз’╖дала. Моя душа, доню, на долонях небес, вона вже не плаче. Поки день цв╕те, поки на ср╕бних струнах вигра╓ в╕тер, поки пахне м’ята ╕ печаляться зор╕, ти живеш. Запам’ятай це, щоб не над╕рвалося тво╓ серце, щоб н╕коли не звучала у ньому мелод╕я плачу.
Мар╕йка пробудилась, а мама, н╕би вийшовши з╕ сну, стояла перед очима.
╤ пригадався той день, коли хот╕ла зайти до св╕тлиц╕, а Оксана ╖╖ не впустила.
— Мама вмира╓, не заходь, бо будеш боятися.
Н╕би п╕дхоплена диким вихором, Мар╕йка поб╕гла вулицею. Дитяче серденько зляканою пташкою рвалося з грудей, залит╕ сльозами оч╕ н╕чого перед собою не бачили, а в мозок п╕д-стреленими чайками зал╕тали слова: «Мама вмира╓». Сп╕т-кнувшись об кам╕нь, впала лицем у пилюку ╕ голосно заридала. То був ╖╖ найб╕льший у житт╕ плач... Якийсь чолов╕к п╕дняв д╕вчинку на руки ╕ прин╕с до осирот╕лого дому.
* * *
На перон╕ ╖╖ зустр╕ла Оксана. Вона була на дванадцять рок╕в старшою в╕д Мар╕йки, кремезною ╕ дуже вольовою ж╕нкою. Обнявшись, сестри розц╕лували одна одну.
— Ти поруч з╕ мною д╕вчинка, — см╕ялася Оксана, пригортаючи Мар╕йку до себе. — Мирося ще вчора при╖хала. Добре, що ми разом. Складемо батеньков╕ подяку за наш б╕ль, за безрад╕сне дитинство, за мамине змарноване життя ╕ розлучимось з ним нав╕ки без сл╕з ╕ жалю.
Двер╕ ╖м в╕дчинила середуща сестра Мирося. Вона обняла ╕ розц╕лувала Мар╕йку. Тод╕ вс╕ три сестри зайшли до в╕тальн╕, де в ╕нвал╕дному в╕зку сид╕в батько.
Мар╕йка, стримано прив╕тавшись, зупинила погляд на сивому скуйовдженому волосс╕, переб╕гла очима по зсутулен╕й постат╕ ╕ зупинилася зором на ногах, в╕рн╕ше, на тому, що залишилося зам╕сть н╕г. В╕н якось злякано п╕дняв на дочку вицв╕л╕ оч╕ ╕ зразу ж опустив ╖х додолу.
— Його ман╕вц╕ зак╕нчились, в╕н шука╓ пристан╕, — промовила Оксана.
Об╕дали без батька, Мирося сказала, що нагодувала його.
Коли зайшли знову до в╕тальн╕, батько подивився на дочок ╕ Мар╕йка, вперше за багато рок╕в, побачила в його очах страх, втому ╕ в╕дчай.
— Ось, сестрички, привезла нам Дуся батенька, — промовила тремтячим голосом Оксана. Радуймось поверненню блудного тата. В╕н вже для нас не загроза — не вдарить, не штовхне, не вгощатиме Дусю морозивом на наших голодних очах. В╕н ц╕ле життя намагався обдурити долю, але вона обдурила його.
— Я би все простила: ╕ те, що в╕н зламав мен╕ руку, ╕ те, що грош╕, так тяжко зароблен╕ мною на колгоспному пол╕, забрав, але мамину кривду простити не зможу. В╕н п╕дписав ╖й смертний вирок, — кр╕зь сльози промовила Мирося.
— Я любив вашу маму, — похмуро промовив батько. — Вона хвор╕ла туберкульозом, тому й померла.
— Ти любив ╖╖, поки вона була здорова, любив, коли см╕ялася, сюсюкала б╕ля тебе. Але досить було мам╕ поскаржитись на здоров’я, як ти впадав у страшну лють, ненавид╕в ц╕лий св╕т. Ти скажен╕в, коли бачив сльози у маминих очах. Вона потрапила у велику б╕ду, а ти нав╕ть не дочекався ╖╖ смерт╕, знайшов соб╕ червонопику Дусю, порушивши цим самим закон чест╕. Для нас принизливо тепер боротися з тобою, мстити тоб╕ за наш╕ страждання, бо ти — ╕нвал╕д, але ми тоб╕ н╕чого не винн╕.
Оксана, схилившись на синове п╕ан╕но, г╕рко заплакала.
— Не можу без болю згадувати, як ти бив Миросю, Мар╕йку, мене. За н╕що бив, тату. Мен╕ себе не жаль, бо я — найстарша, а вони ж були зовс╕м д╕ти. Працювали з ранку до ноч╕ — обсапували буряки ╕ картоплю, пасли ╕ по черз╕ до╖ли корову. Ти знав, бачив, що мама вмира╓, але покинув нас, по╖хавши з Дусею до Одеси. Чому ж ти не задумався, як нам ╖╖ хоронити? Невже тебе н╕коли не мучило сумл╕ння?
— Ми на в╕дпочинок, — заявив ти нам, при╖хавши через два роки п╕сля мамино╖ смерт╕. Я вже працювала на цукровому завод╕ у район╕. Сестри мл╕ли на город╕, а Дуся, роздягнувшись догола, пражилась на сонц╕. Д╕ти пасли ╕ до╖ли корову, а вона забирала молоко до крапельки. Ти з ранку до вечора вудив рибу, яку ви з Дусею щодня по╖дали. За т╕ два м╕сяц╕, що ви в╕дпочивали вдома, ти жодного разу не п╕шов на мамину могилу. Ск╕льки раз╕в, здушивши крик серця, я хот╕ла п╕ти св╕т за оч╕, але не могла залишити сестер. Кажуть, що роки заколисують б╕ль, та я в це не в╕рю. У мене просто нема╓ сили забути про пекло, в якому ми жили. Я тебе до себе не в╕зьму.
— Пригаду╓ш, тату, як ти вдарив мене по голов╕ ╕ я п╕сля того два тижн╕ лежала з╕ струсом мозку? — кр╕зь сльози запитала Мирося. — Ти вдарив мене за те, що корова пожувала Дусину косинку, яку вона залишила на плот╕. Ми були щаслив╕, коли ви п╕сля в╕дпочинку по╖хали знову до Одеси, бо за нами не стежили Дусин╕ брехлив╕, а тво╖, повн╕ гн╕ву, оч╕. Ти забрав ╕ подарував Дус╕ золотий ланцюжок, який мама, вмираючи, запов╕ла Мар╕йц╕. Мо╓ дитинство, як смертний сон, веде мене у св╕т жах╕в, де ти найстрашн╕шим чудовиськом зустр╕ча╓ш нас, тату. У мене ╓ трик╕мнатна квартира в Ки╓в╕, м╕й чолов╕к працю╓ в м╕н╕стерств╕ зв’язку, та в мо╓му серц╕ нема╓ м╕сця для тебе. Ми знайшли тоб╕ м╕сце у притулку, м╕ж чужими людьми.
Мар╕йка стояла, прихилившись до ст╕ни, ╕ смуток нечутною ходою провадив ╖╖ разом з сестрами по дорогах дитинства. ╤ були т╕ дороги так╕ безрад╕сн╕, на ╖хн╕х обочинах жовтим кв╕том цв╕ла г╕ркота.
Пригадалося, як, заховавшись в╕д розлюченого батька в бур’янах, вона раптом побачила зм╕ю, що пов╕льно повзла до не╖. Мар╕йка не поворухнулася. Зм╕я переповзла через бос╕ ноги д╕вчинки ╕ сховалася в трав╕, не зачепивши ╖╖. Гн╕в батька був страшн╕шим, в╕н би, знайшовши дочку, не помилував.
На другий день Мар╕йка, попрощавшись з сестрами, п╕шла на вокзал. До в╕дправлення по╖зда залишилось дв╕ години. Не простивши батьков╕, в╕дчувала в душ╕ великий неспок╕й, сив╕ тривожн╕ думи гн╕тили серце. Знала, якщо не повернеться, то вже н╕коли в житт╕ не в╕дчу╓ спокою, позбавить душу високого небесного пориву, висушить духовну криницю свого ╓ства, задихатиметься в╕д отрути помсти.
— Але ж у нас однок╕мнатна квартира, дво╓ малих д╕тей, — виправдовувалася перед собою. — Як же ми п’ятеро пом╕стимось? Батько ж ╕нвал╕д.
В╕дчай його н╕мого погляду, коли виходила з хати, як гострий спис простромив серце. Брела через людський натовп, знеможена до краю.
На вокзал╕, вже не вагаючись, вийняла з гаманця грош╕ ╕ купила у кас╕ два квитки до Львова. Коли повернулася, то з притаманною ╖й простотою ╕ щир╕стю усм╕хнулася до сестер.
— Я забираю батька до себе. Найважче вже позаду. Ми вс╕ порозум╕╓мось, повинн╕ порозум╕тись, бо це — наш тато. Я побачила на його знекровленому обличч╕ дуже сумн╕ оч╕, в╕н вже старий, зранен╕ ноги майже не служать йому. Ми повинн╕ простити, бо ми вс╕ — одна родина.
В╕тал╕й вийшов назустр╕ч Мар╕йц╕. Побачивши з перону, що вона вовтузиться з ╕нвал╕дним в╕зком, стрибнув до тамбура ╕ спритно допом╕г дружин╕.
— Ну, що ж, тату, з при╖здом додому, — щиро усм╕хаючись, протягнув старому руку. — Чого ви зажурилися? Все буде добре.
Батько мовчав. Сльози одна за одною викочувалися з побляклих старечих очей, текли по зарослому обличч╕ ╕ падали на поморщен╕ руки.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #46 за 14.11.2014 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=14294

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков