Версiя для друку Обговорити в форумi

(Продовження. Поч. у № 42-45)

Поруч стояли зблідлі хазяйка і її дочка. Хазяїн відповів тихим, збентеженим голосом:
— Пане начальнику! Та хіба ж так можна? Та вона ж зовсім молода. Їй немає 16 років!
Чекіст не здавався і масними очима дивився на дівчинку. Він роздратовано сказав:
— Вот… твою мать! Хочется, как лучше, а ты меня не хочешь понять. Ничего с твоей дочерью не случится. Я ведь и с более молодыми беседовал. Ну, как знаешь, думай!
Я бачив, що може виникнути дуже неприємний конфлікт, який знову скомпроментує радянські органи. Я піднявся з-за столу, підійшов впритул до хазяїна і голосно сказав:
— Давайте, хазяїн, ще горілки і закуски! — А пошепки додав: — Відішліть свою дочку до сусідів і не показуйте її. Якщо ваш гість захоче її побачити, скажете, що вона пішла до сусіда за перваком і закускою.
Господарі поставили ще пляшку первака, квашеної капусти, огірки. Майор, вкінець захмелівши, ще декілька разів хотів побачити свою жертву, але, почувши пояснення хазяїна, заспокоївся. Остаточно захмелівши, майор з великими зусиллями піднявся з-за столу і сказав:
— Я пойду, а ты, засранец, хорошо подумай, о чем я тебе сказал, если хочешь жить на своей родной земле и в родном доме!
З хати ми вийшли на дорогу, і я майже поніс його додому. Біля будинку майор раптово попросив мене показати свій пістолет. Я вийняв його і передав чекісту. Сиромятников узяв пістолет і сказав:
— Завтра утром ты придешь ко мне и я его тебе верну.
Він повернувся і, хитаючись, пішов до свого будинку. Зранку я навідався у райвідділ МДБ і зайшов у кабінет Сиромятникова. Він чекав мене і, діставши з шухляди пістолет, передав його мені. Майор сказав:
— Это мой подарок тебе. Носи его и держи в боевой готовности. Он тебя никогда не подведет!
З того часу Сиромятников часто запрошував мене до себе і розповідав про мету рейду партизанського з’єднання Ковпака, про мету загону особливого призначення полковника Медведєва, а також про дії ОУН-УПА в різних містах Західної України.
Майор розповів мені про діяльність секретаря райкому комсомолу Марчука, який входив у мою групу, про те, як він створював комсомольські організації в селах району. Розповів також про те, що лісник Іван Іванус заважає одружитися своїй сестрі Ользі з Марчуком тому, що він багато знає про розбещеність останнього.
Кожної осені район одержував рознарядку на вирубку і вивезення лісу в Карпатах. Цю рознарядку доводили до окремого села. Організовували виконання цієї рознарядки голови сільських рад. Контроль здійснювали уповноважені райкому партії. Виконання рознарядки районом здійснювали уповноважені райкому і райвиконкому, які направлялись на лісосіку в Карпати і подавали відомості про рубщиків і возіїв у розрізі кожного села. Я був призначений в село Хмелівку для виконання цього важливого завдання, але змінились обставини і мене послали в Карпати, а на моє місце в Хмелівку був направлений Капров разом з двома міліціонерами: Притулою і Іванцівим.
У п’ятницю я вибув у Карпати. Добрався до лісопункту в неділю зранку. В понеділок повз наш лісопункт проходили і проїжджали люди, які різали і вивозили ліс. Я звернув увагу на те, що з мого села, де я був уповноваженим, приходили люди, які за станом свого здоров’я не повинні були виконувати цю роботу. Кількох знайомих селян я спитав, у чому справа, але вони нічого не відповідали, відвер-таючи погляд. Лише один таємничо мені сказав:
— У п’ятницю вночі ваших побили. Серед них один райкомівець і двоє міліціянтів. У суботу всі чоловіки пішли на заготівлю лісу. Ми добре знаємо, що нас чекає, коли приїдуть совіти і почнуть проводити слідство.
Подробиці того, що сталося, стали мені відомі, коли я повернувся з Карпат.
Капров з двома міліціонерами прибули в село в кінці дня. Поки голова сільради з Капровим збирали десятників і депутатів села для проведення сесії з приводу виконання доведеного плану, Притула і Іванців пішли по дворах. Хазяї їх так «накачали», що вони втратили почуття міри і подяки до людей, які гостинно їх зустрічали. Там, де їх зустрічали (з їхнього погляду) не зовсім гостинно, вони розбивали бочки, заповнені сливами, під виглядом боротьби з самогоноварінням, а також, щоб первак не потрапив воякам УПА. Притула і Іванців почали обшукувати скрині. Після обшуку хазяїн не знаходив складених у стопку державних позик (облігацій), а також інших цінних речей. Під час обшуку в скрині знайшли виготовлений з дрібного намиста тризуб. Вони побили хазяїна і його дочку за зв’язок з ОУН-УПА.
Коли Капров у кінці дня проводив сесію, до сільради прийшли зовсім сп’янілі міліціянти. Старий Іванців сів на лавочку перед входом у приміщення. Притула зайшов до кімнати. Капров оголосив про закінчення сесії і зателефонував у сусіднє село Глибоке, де перебував невеликий військовий гарнізон, сказавши, що через годину він буде у них. В цей час Притула вийшов надвір. Капров почув автоматну чергу. Він вирішив, що це Притула лякав бандитів. Не встиг Капров повісити слухавку, як відчинились вхідні двері й пролунав постріл. Погасла гасова лампа. Куля потрапила в праве плече. Почалася стрілянина. Капров декілька разів вистрілив у вікно біля телефону. У вікно навпроти він кинув гранату і після її вибуху вискочив у вікно. Коли все стихло, Капров навмання пішов до Глибокого. Була четверта година. Йому надали медичну допомогу у військовій частині. Там він і заночував. Повідомили про бандпрояви в районі.
Вранці прибула слідча група, що встановила: Іванців, який сидів на лавці, був повішений на дереві біля сільради. Притулу вбили біля сільради. Їхню зброю забрали бандити.
Богородчанський район відзначався природною красою. Гори Прикарпаття були вкриті чудовими смерековими і буковими лісами. Села потопали у фруктових садах. Та й люди були напрочуд добрі, гостинні і, головне, працелюбні.
Усі біди, які випали на їхню долю протягом століть, згуртували їх в єдину, дружну сім’ю. Я був свідком того, як при біді сусід допомагав сусідові. Коли було потрібно, на допомогу приходило все село. Тому не дивно, коли на сході України знову поширився голод у 1946-1947 роках, селяни західних областей допомагали своїм братам-українцям усім, чим могли, — ділились останнім.
Історичні події склались так, що більшість населення західних областей України підтримувало ОУН-УПА. У формуваннях УПА були в основному всі ті, хто міг носити зброю. В Радянську Армію потрапили ті, котрі під час проходження фронту були з різних причин вдома.
Навесні 1944 року почалася широкомасштабна операція проти ОУН-УПА. Сім’ї загиблих вояків і тих, хто активно допомагав ОУН-УПА, виселялись за межі України. Радянська пропаганда називала все населення західних областей України — бандерівцями.
Після війни повертались солдати з Радянської Армії. Населення не називало їх переможцями, бо вони не воювали за самостійну, незалежну і соборну Україну, а воювали за радянську владу в інтересах Росії, яка завжди прийде їм на допомогу, — так думало населення Західної України.
Влітку до мене звернувся житель села Горохолино, інвалід Великої Вітчизняної війни І групи (на протезах) Петро Григорович Сердюк з проханням допомогти йому в придбанні декількох листів жесті або шиферу, а також двох складометрів жердин. Після дощів у кімнати протікає вода, свині занадились в город і знищують усе, що вирощено з такими труднощами. Інвалід розповів, що зі своєю скаргою він звертався до багатьох працівників райвиконкому, але вони посилали його один до одного, мотивуючи тим, що відсутні якісь ліміти. Лише один з працівників виконкому порадив йому звернутись в райком партії. «Ось я і прийшов до вас з великою надією, що ви допоможете інвалідові війни, захиснику Батьківщини», — закінчив своє прохання інвалід.
З його проханням я пішов до першого секретаря райкому партії Фещенка. Він мене уважно вислухав і сказав:
— Дійсно, зараз інвалідові ніхто не допоможе, бо у нас для цього немає лімітів.
Я на це заперечив:
— І все ж ми повинні допомогти інваліду Вітчизняної війни, визволителю від німців. Він повернеться додому, там його зустрінуть знайомі, які вийшли з повинною з банд, і що вони йому і він їм скаже?
На це перший секретар райкому партії Фещенко роздратовано сказав:
— Я його на фронт не посилав! Держава посилала, то нехай вона про них і думає! А в мене зараз є важливіші справи: хлібозаготівля, посівна, агітація проти ОУН-УПА, лісозаготівля в Карпатах, а також посилена агітація населення з організації і створення колгоспів. Бачиш, скільки в мене справ? Так що допомогти твоєму інвалідові у мене немає ні часу, ні можливості.
Я розгублено спитав:
— А що я повинен відповісти інвалідові на його прохання?
Перший секретар райкому Фещенко роздратовано закінчив:
— А що хочеш, те й скажи!
З такою ж самою ситуацією я зіткнувся у 1988 році, коли очолював Сарненську районну організацію інвалідів Вітчизняної війни Рівненської області.
Члени нашого комітету готували матеріали на районний пленум про стан обслуговування інвалідів. Цей пленум, як завжди, проводився за безпосередньої участі першого секретаря райкому і голови райвиконкому.
Технічний секретар райкому Лагола, яка після виходу на пенсію стала членом нашого комітету, спитала:
— А для чого це вам потрібно?
І далі, незважаючи на наші нерозуміючі погляди, продовжила:
— Пам’ятаєте, як нещодавно ви проводили таку ж саму широку нараду з ініціативи райкому партії, на якій були присутні всі керівники районних організацій, від яких залежало виконання розпорядження про «Статус ветеранів війни». Підсумовуючи цю широку нараду, перший секретар райкому попередив, що до керівників підприємств і організацій, які безвідповідально ставляться до виконання вимог «Статусу ветеранів війни», будуть вживати найрішучіших заходів.
Після наради я підійшла до секретаря райкому і спитала: «Які заходи мені потрібно запланувати, щоб найближчим часом покращити роботу з виконання положень «Статусу ветеранів війни».
Перший секретар мені відповів:
— Жодних заходів планувати не потрібно. Ми й так багато часу витратили на підготовку і проведення цієї наради. У нас є важливіші справи: підготовка до виборів, виконання заготівлі сіна і силосу, хлібозаготівля, виконання планів здачі молока і м’яса державі і багато інших невідкладних справ.
Лагола закінчила:
— Раджу вам не проводити цього заходу, бо він, крім марно витраченого часу, нічого не дасть. А для райкому цей захід потрібен лише для того, щоб поставити галочку про його проведення.
Вже вкотре я пригадав слова нашого командувача 50-ї армії генерал-лейтенанта Болдіна, який зібрав нас, офіцерів, перед наступом наших військ влітку 1943 року.
Генерал сказав:
— Дорогие мои однополчане! Вы уже знаете об успешном разгроме крупной группировки фашистов в районе Курска и Белгороде. Наши войска перешли в решительное наступление. Наша задача — поддержать и развить этот успех!
Завтра наш Западный фронт переходит в наступление. Мы выполним с честью свой воинский долг! Мы должны освободить нашу землю от немецких оккупантов. Мы должны освободить западные страны от фашизма!
Вы понимаете, дорогие однополчане, что многие из нас не доживут до победы, но мы должны знать, что вернувшиеся домой после разгрома фашистов будут встречены как победители и освободители! Оставшихся в живых ожидают большие перемены в нашей жизни после войны.
Расскажите солдатам перед наступлением, — продовжував генерал, — что многие ошибки, допущенные руководством нашей страны, будут устранены. Колхозы будут распущены. Они экономически себя не оправдали. Крестьяне получат землю и будут свободно работать на этой земле. Будет прекращена опозорившая себя антирелигиозная пропаганда. Во время войны мы все убедились в том, что представители всех вероисповеданий принимают активное участие в разгроме ненавистного врага. После войны верующие будут иметь возможность строить свои храмы: церкви, соборы, синагоги, мечети.
Я желаю всем вам, дорогие однополчане, дожить до долгожданного Дня Победы! — закінчив свій виступ генерал.
З кожним роком свого життя я все більше переконувався, наскільки обіцянки мого генерала були далекі від дійсності, в якій все було навпаки.

(Продовження буде)

Степан ХМАРНИЙ

Фото з 1939 року, зроблене у Львові. Тоді деяка частина львів’ян ще свято вірила, що радянська влада дійсно визволить їх з-під польського гніту і з’єднає Східну і Західну Україну. Навіть деякі поляки щиро вірили в соціальну і класову справедливість...

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #46 за 14.11.2014 > Тема ""Білі плями" історії"