Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (2530)
З потоку життя (5626)
Душі криниця (3175)
Українці мої... (1408)
Резонанс (1405)
Урок української (980)
"Білі плями" історії (1606)
Крим - наш дім (528)
"Будьмо!" (258)
Ми єсть народ? (234)
Бути чи не бути? (69)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (125)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (829)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
СТОР╤НКАМИ “М╤СЦЕВОГО ЧАСОПИСУ”
Ще наприк╕нц╕ 2013-го, до початку под╕й на Майдан╕, поет та проза╖к ╤гор Дах (м. Червоноград)...


НЕЗР╤ВНЯНИЙ СВ╤Т ПЕТРИК╤ВСЬКОГО РОЗПИСУ
Нещодавно мала при╓мну зустр╕ч – на виставц╕ «╤нноватика в сучасн╕й осв╕т╕»...


СП╤ЛКА В╤ДЗНАЧИЛА ПИСЬМЕННИК╤В-КРИМЧАН
Михайло Вишняк вручив нагороди ╕ побажав Галин╕ Литовченко ╕ В╕ктору Стусу нових щедрих ужинк╕в...


СТЕПОВ╤ ОБРИСИ ПОЕТА
Не буде переб╕льшенням, якщо сказати, що Василь Латанський, якому 18 листопада виповню╓ться 79...


ЗИМА С╤ДА╢ НА ПОКУТЬ...
З Феодора-Студита ста╓ холодно й сердито.




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #48 за 28.11.2014 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#48 за 28.11.2014
╥╥ ПОЕЗ╤Я – НЕТЛ╤ННА

Поез╕я

Так можна оц╕нити весь чималий творчий доробок в╕домо╖ поетеси, лауреата Державно╖ прем╕╖ Б╕лорус╕ ╕мен╕ Янки Купали ╢вген╕╖ Ян╕щиць, яка в╕дносно ще дуже молодою, в сорок рок╕в, в╕д╕йшла за в╕чну межу 25 листопада 1988 року.
«╥╖ творч╕сть, — як зазначав поет Анатол╕й Грачан╕кав, — припала на складн╕ ╕ суперечлив╕ роки тотального винищення громадських ╕деал╕в, руйн╕вно╖ ероз╕╖ нац╕ональних духовних ц╕нностей, коли звичайний сумл╕нний людський вчинок сприймався ╕ трактувався одними – як громадянська мужн╕сть, ╕ншими – як соц╕альна крамола.
Але ви не знайдете в ╖╖ в╕ршах ╕ поемах розгубленост╕ ╕ знев╕ри. Вона в╕рила, що правда, людян╕сть, добро, справедлив╕сть повинн╕ обов’язково перемогти. З дитячою на╖вн╕стю ╕ мудрою зр╕л╕стю дивилася вона на св╕т. З високою г╕дн╕стю ╕ незалежн╕стю говорила вона з пол╕тиками ╕ м╕н╕страми, знаходила щир╕ слова для с╕рих ╕ убогих, для талановитих ╕ нещасливих.
╢вген╕я Ян╕щиць – людина ХХ╤ стол╕ття. Вона залет╕ла до нас з майбутнього ╕ довела сво╓ю творч╕стю, що т╕льки живучи у мир╕ та злагод╕ з ╕ншими, людина в╕дчува╓ себе людиною…».
Ц╕ слова колишнього (на жаль, уже також пок╕йного) головного редактора журналу «Маладосць», в╕домого поета Анатол╕я Грачан╕кова, гада╓мо, дають якнайкращу оц╕нку життя ╕ творчост╕ вельми талановито╖ поетеси ╢вген╕╖ Ян╕щиць, яка, до реч╕, в останн╕ роки свого життя працювала редактором в╕дд╕лу поез╕╖ цього часопису.
Я пам’ятаю 70-80-т╕ роки минулого стол╕ття, коли в╕рш╕ Жен╕ щедро друкували б╕лоруськ╕ л╕тературн╕ часописи «Л╕таратура ╕ мастацтва», «Маладосць», «Беларусь», «Полымя»… Я тод╕ передплачував ц╕ видання ╕ завжди з нетерп╕нням оч╕кував на нов╕ публ╕кац╕╖ Жен╕них в╕рш╕в, з насолодою читав ╖х, робив вир╕зки з газет ╕ журнал╕в. Маю й ╖╖ поетичн╕ книги «Пара любов╕ ╕ жалю» та «Кал╕на з╕мы», що ╖х над╕слали мен╕ мо╖ б╕лоруськ╕ сябри. ╤ газетн╕ вир╕зки, ╕ зб╕рки поез╕й я бережу в сво╖й домашн╕й книгозб╕рн╕, ╕нколи перечитую ╖х ╕ принаг╕дно роблю переклади сво╓ю р╕дною укра╖нською.
╢вген╕я Ян╕щиць захоплювалася творч╕стю наших ген╕альних класик╕в Лес╕ Укра╖нки ╕ Тараса Шевченка. ╥м вона присвятила й к╕лька сво╖х в╕рш╕в, зокрема, «У в╕нок Лес╕ Укра╖нц╕» ╕ «Тарас╕в шлях». Останн╕й, певно ж, народився п╕сля в╕дв╕дання навесн╕ 1977 року з групою б╕лоруських письменник╕в могили Великого Кобзаря на Чернеч╕й гор╕ у Канев╕.
Ось як згадував про ту по╖здку разом з б╕лоруськими митцями наш укра╖нський поет Олекса Ющенко у сво╖й книз╕ «У пам’ят╕ мо╖й»:
«…Вклоняються б╕лоруси вершин╕ Правди, Поез╕╖, Життя… Я вдивляюся в ╖хн╕ лиця. Читаю в них захоплення, схвильован╕сть. Вони зосереджен╕ й урочист╕. Як це прекрасно — в╕дчувати в╕чну весну Кобзареву!
Поетеса Валентина Ковтун порушила мовчанку: — Його очима дивлюсь на Дн╕про, на Укра╖ну…
╢вген╕я Ян╕щиць: — Слухаю разом з Ним весняну симфон╕ю…
Володимир Караткевич: — Хоча творч╕стю все наше покол╕ння ╕ не сягне вис╕ укра╖нського пророка, та хоч правдив╕стю, щир╕стю, в╕дверт╕стю будьмо наближеними до Ген╕я Укра╖ни…»
Можливо, саме там, на могил╕ Кобзаря, коли в Канев╕ уже зацв╕тали абрикоси, коли весна набирала прав, молода поетеса Женя Ян╕щиць пригадувала, як п’ятнадцятир╕чного Тараса Шевченка холодно╖ осен╕ 1829 року везли Б╕лоруським трактом разом з ╕ншими укра╖нськими п╕днев╕льними кр╕паками до литовського м╕ста В╕льни прислужувати сво╓му новому панов╕ Павлов╕ Енгельгардту, синов╕ пок╕йного магната Василя Енгельгардта, власника земель тих с╕л, в одному з яких й народився майбутн╕й великий поет. Це ж, можливо, тод╕, про╖жджаючи б╕лоруською землею, юний Тарас Шевченко був вражений такою ж б╕дн╕стю б╕лоруських с╕л, як╕ в╕н бачив ╕ в сво╖й р╕дн╕й Укра╖н╕.
Пам’ять про т╕ перш╕ глибок╕ б╕лоруськ╕ враження, а також дружн╕ зустр╕ч╕ у Литв╕, а згодом ╕ в Петербурз╕ з╕ студентами-б╕лорусами запам’ятаються молодому Шевченков╕ на все життя. В╕н, наш поет, любив Б╕лорусь, ╖╖ п╕днев╕льний народ, який сво╓ю долею багато в чому був схожий з його р╕дним укра╖нським народом.
Б╕лоруси ╕, зокрема, й письменники «синьооко╖ сестри Укра╖ни» любили творч╕сть Кобзаря, присвячували йому сво╖ твори. ╢вген╕я Ян╕щиць була одн╕╓ю з-пом╕ж них. Тому й хочу, щоб наш╕ читач╕ долучилися серцем ╕ душею до прекрасних, щемких ╕ хвилюючих в╕рш╕в чудово╖ б╕лорусько╖ поетеси ╢вген╕╖ Ян╕щиць, яка, на жаль, так ще рано в╕д╕йшла у засв╕ти. Та в╕рш╕ ╖╖ – невмирущ╕, бо як сказала сама поетеса в одному з╕ сво╖х монолог╕в: «Поез╕я – вона не зна╓ тл╕ну, якщо в душ╕ хоч жменька св╕тла ╓…». Пропоную в╕рш╕ ╢вген╕╖ Ян╕щиць у сво╓му переклад╕.

Данило КОНОНЕНКО

╢вген╕я ЯН╤ЩИЦЬ
«БУЛО. БУЛИ. БУЛА!..»

ОБ╤ЙМА МЕНЕ ЯСНА ВОДА

Тиша — тиш. ╤ золото соломи.
Вдалин╕ грозових туч гряда.
У хвилини радост╕ ╕ втоми
Об╕йма мене ясна вода.
Все найкраще вже давно збулося.
То чому ж прожитих дн╕в шкода?
Хоч не сум зелений, хоч не ос╕нь! —
Об╕йма мене ясна вода.
Г╕рко, та про смуток в серц╕ змовчу,
Долю не повернеш-бо назад.
Але ╕з яко╖ ями вовчо╖
Б’╓ фонтаном чорний водоспад?
День такий, як золото соломи.
Дум чи зграя пташок прол╕та?
У хвилини розпачу ╕ втоми
Перед гн╕вним
 водоспадом грому –
Об╕йма мене ясна вода.
* * *
Було. Були. Була!
Тут маска – не до пари.
Я та, що перейшла
Трагед╕ю пожару.
Й сухо╖ жар версти
До серця притулила.
Хоч геть ус╕ мости
До себе я спалила.
У вогнян╕й журб╕,
Де шлях з очей зника╓,
Я та, яка тоб╕
Ще в╕рить. ╤ чека╓.
Як град шалено б’╓!
Так, н╕би трави косить.
…Я та, яка тебе
Про жал╕сть не попросить.
* * *
Повториться не раз ╕знов
╤ не об╕йде покол╕ння
В╕двага. Помста. ╤ любов.
Ненависть. П╕дл╕сть ╕ сумл╕ння.
Не в╕р, коли крикун кричить,
Не в╕р, що скр╕зь – святешн╕ люди:
Хитрун чекально промовчить,
Дворушник кинеться хитрить,
А дурень буде бити в груди.

ВИШНЯ

Ясельда. ╤ кладочка, як прясло,
Зазивне зозулине «ку-ку».
Молодо. Зажурено. ╤ ясно.
Тихо, як в тайгов╕м тупику.
Громовиця зр╕╓ десь травнева
╤ чека╓ човничок весла.
Берегом пологим ходить ╢ва –
Зоотехн╕к з нашого села.
Вишня в кв╕т╕. В зелен╕ дерева,
Далеч╕нь в╕дкрита вся весн╕…
Жевжики гукають: «Кололева!»
Королева? А чому б ╕ н╕?
Гей, дружочки, хто покличе ╢ву,
Хто пошле сердечний ╖й прив╕т?
Н╕ в╕тринки – тиша полуднева…
Опада╓ сам вишневий цв╕т.

ДОБРИЙ ДЕНЬ!

╤ для двох св╕т бува╓ зат╕сним,
Хоч у н╕м – н╕ гром╕в, н╕ дощу.
Добрий день м╕й,
 по всякому р╕зний,
Ось ╕ стр╕лись ми через межу.
Накотилися роки, як води,
Намотались котушки дор╕г,
Крила суму ╕ схрони свободи
Недарма мен╕ час прибер╕г.
Ця ось тиша, як наскр╕зна рана,
Т╕льки в серця мого на виду.
На погибель, на щастя – не знаю,
Але всл╕д за тобою ╕ду.

СВЯТО ПИРОГА

Пир╕г спекла та пригадала бульбу.
Мого сир╕тства сив╕ полини.
Ти плачеш, мамо? Тугу перебудьмо,
Вже котрий р╕к ╕де п╕сля в╕йни.
Ти вся гориш,
 аж боляче дивиться, —
Так за в╕кном червоно кв╕тне мак.
Мен╕ так лячно.
 Мчу я до криниц╕, —
В╕дро ж не набира╓ться н╕як!
Несу, нарешт╕,
 менш, н╕ж п╕вв╕дерця –
Вода чомусь хлюпоче через край!
Мойого смутку ср╕бно-сиве серце,
Ти почекай. Я хутко. Почекай!
Святковий травень –
 сонячний довол╕,
╤ свято пирог╕в.
 День спомин╕в-розмов.
Та бачу, як росте ╕ще на пол╕
╤ хл╕б г╕ркий наш. ╤ г╕рка любов.

ХМАРА

То легко, мр╕йно погойднешся,
То ладна грозами грим╕ть.
З якою легк╕стю несешся,
Який же в╕льний тв╕й пол╕т!
Син╕╓ш ген на небокра╖,
Невловна, н╕би Божий дух.
Але дивлюсь, як набряка╓
Червоно-чорним б╕лий пух.
На валуни, на перел╕ски,
На луг зелений гом╕нкий
Ось-ось ударить гр╕м небесний,
Розбивши хмару на шматки.
Але – летиш ╕ не бо╖шся
Ти ан╕ страху, н╕ журби.
Так й ти, душа: то прояснишся,
То знов оглухнеш од б╕ди.

ТАРАС╤В ШЛЯХ

╤ дихають ще глибоко так груди,
╤ не згаса╓ з╕рка у полях.
Останн╕й шлях? Але його не буде:
Х╕ба без п╕сн╕ жив чумацький шлях?
В╕н пройде знов
 кр╕зь кригу протир╕ччя
З незгасною ╕скринкою в очах!
Шумлять в╕три,
 ковтнувши с╕ль стор╕ччя,
А слово у Тараса на плечах!
Приречений на б╕ль ╕ на самоту
Митець епохи з кривди не зачах.
Гуде м╕страль, зм╕таючи др╕бноту,
А слава у Тараса на плечах!
Ми вклонимось Поету, як живому,
Хай струни дн╕в уславлять пал пера!
…В╕н так сто╖ть,
що видна св╕ту всьому
Його могила – Кан╕вська гора.
* * *
Усе попереду ╕ще
(Життя не так й суворе):
╤ цей струмок, що вдаль тече,
╤ недосяжн╕сть Слова.
Усе попереду ╕ще,
Коли плекать над╕ю.
Та кр╕зь в╕ддален╕сть очей
Я знову зрозум╕ю,
Що все, що т╕шило й цв╕ло,
Сп╕валося щасливо, –
Тепер билина, круча, скло,
Спокуса лиш зваблива!
Та спалахне в ╕мл╕ ночей
Зоря золоторога.
Усе попереду ╕ще:
╤ ╕мена, й дороги.
Який же сум мене пече,
Яка терза╓ скруха?
Усе попереду ╕ще –
╤ грязь. ╤ зав╕рюха.
* * *
Я згадаю, немов прочитаю
Погляд лаг╕дний тв╕й напосл╕д.
«Не дивись!» — я тебе заклинаю,
На забутий, засн╕жений сл╕д.
Все спливе, як хмарини
 спливають…
То чому ж м╕ж стражденних ночей,
М╕ж зозулинцю ╕ молочаю –
Незабутн╕ волошки очей!
Я ╕ гостя сама, й господиня,
Я сама неможливий контраст
В тому в╕ц╕, болючо-щемлив╕м,
Де ще вогник тремтливий не згас.
Заперечу соб╕. ╤ пораю.
╤ сльозою впаду у р╕ллю.
«Не дивись мен╕ всл╕д!» — заклинаю.
«Озирнися…» — очима молю.
* * *
Цього птаха пол╕т – устремл╕ння
У простори, в полон, у туман…
Морок цей ╕ цей холод ос╕нн╕й! –
Видираюся з нього сама.
Крил оцих ╕ небес тугу давню
Не розн╕ме в╕трисько сл╕пий.
Сво╓ серце я вчу сп╕вчуванню,
Наколовши його на шипи.
Хто про спок╕й сказав
 ол╕мп╕йський,
Коли св╕т ╕ любов на меж╕?
Я проходжу м╕ж р╕дних ╕ близьких
╤ знаходжу себе – м╕ж чужих.
Т╕льки б в╕ра моя не погасла,
Т╕льки б зерно будило р╕ллю…
Як давно безнад╕йно ╕ ясно,
Урочисто ╕ чисто — люблю!

ПРИ ВС╤Х ОРКЕСТРАХ…

╤ стовеликий св╕т, ╕ стоязикий, —
Щоб не оглухнув в╕н в╕д н╕моти,
Знов аж до втоми виграють музики,
Стараються сопрано ╕ альти.
То лясне гр╕м, а то люту╓ буря
М╕ж м╕ст фатально-рокових, а то…
О, до ре м╕… —
 з╕ллюся з партитурою,
О, до, ре, м╕, фа, соль, ля, с╕…
 О, до!
У цьому св╕т╕, щирому ╕ гр╕зн╕м,
Рознят╕м м╕ж прокльон╕в
 ╕ похвал, —
Наслухались п╕сень немало р╕зних
╤ завивал, ╕ хитрих п╕длипал!
То де ж в╕н той,
 великий Композитор,
Що в не угоду мод╕ ╕ чинам,
М╕ж нот в’юнких
 ╕ спов╕дальних л╕тер
До втоми! – спов╕да╓ться ╕ сам?!
Знов покол╕ння
 зм╕нить покол╕ння,
Але за вс╕х удач а чи незгод,
При вс╕х оркестрах
 голосом сумл╕ння
Сп╕вець повинен думать
про народ!
* * *
Ще на вустах добром св╕тилась ода,
Та перебив ╖╖ звичайний в╕рш.
Я думаю: в╕дк╕ль сини народу,
Котр╕ не знають по ч╕м лиха к╕вш?!
Хот╕ла я сказать, як по секрету,
Про щось важливе,
 про одним-одне:
(На ваш╕м накрохмален╕м манжет╕…)
Та перебила музика мене.
На вибоях, на зрубах л╕су – ямби,
На запуст╕нн╕ п╕сн╕ ╕ земл╕…
Напужен╕ курдупельки, о вам би
Част╕ш бувати б в р╕дному сел╕.
Хот╕лося сказать, що в цьому св╕т╕,
Де лизоблюди ╓ ╕ корол╕ –
(На ваш╕м накрохмален╕м
 манжет╕…)
Та ви, мов в╕дчуваючи, п╕шли.
Куди ж пливем на веслах,
 як по веснах,
Чи╓ дихання вижила соша?
Та в запуст╕лих наших
 вьосках-селах
╤ще не згасла в╕ддана душа.
Сп╕ткнулась я на т╕м сумн╕м
 сюжет╕,
Що визр╕вав, як весняна гроза:
На ваш╕м накрохмален╕м манжет╕ –
Як запонка, г╕рка с╕льська сльоза.

ХОД╤МО, ЖАДАНИЙ!

Як ╕ в часи в╕копомн╕╖ Тро╖ –
Мислити ма╓ усе ж голова!
Ход╕мо, жаданий: зелен╕╖ усто╖
В╕дглянцювала до блиску трава.
Клястися в т╕м, що давно набол╕ло,
Чи на стронц╕йн╕й вод╕ ворожить?
Любий, ход╕мо, трава вже покрила
Стежку, що т╕льки додому б╕жить.
Шахту земл╕ а чи хтось залата╓ –
В серце сам╕с╕ньке вбили цвяхи.
Нас вже про себе н╕хто не спита╓,
Не запита╓! – тут звичай такий.
У старов╕ра настойки позичу, —
Та г╕ркоти аж н╕як не ковтнуть.
Рушимо, любий: зелену з╕рничку
Хтось же повинен на небо вернуть!

НАВ╤ЩО Ж ТАК?

Нав╕що ж так… На мене косиш оком?
А я плюю на вигадку й брехню!
╤ не люблю здогадок однобоких –
Я нервом в╕дчуваю метушню.
В╕д гр╕зно╖ грози – аж до веселки,
Од В╕ку, що соб╕ лиш на ум╕ –
Бо на мен╕ громи вс╕ громовенки
З╕йшлися, як на атомн╕й чум╕.
Сумбур рок╕в, трагед╕я, мовчання
╤ все, що л╕пший ворог подарив,
Не перетиснуть в╕льного дихання:
╤де ╕ перевесло на розрив!
Я знов люблю минул╕ дн╕ ╕ ноч╕,
Я знов з тобою, м╕й непевний брат.
Я знов шукаю праведн╕╖ оч╕,
Сама соб╕ – суддя ╕ адвокат.

КАТЕРИНА – СВ╤Т-РОМАН╤ВНА

Як там жив╕ ╕ здоров╕?
╤ сп╕ва╓ться вам як?
…Плаче мама в тонкий пров╕д:
«Зна╓ш, а у Кат╕… рак».
Ой же рано та на Йвана
Запалав на грядц╕ мак.
Катерино – св╕т-Роман╕вно…
Буть не може! Як же так?
Золот╕╖, знаю, руки
╤ гостинний св╕тлий д╕м.
Катерина без науки
Приручила град ╕ гр╕м.
Без сторонньо╖ принуки
(Т╕льки вчасно с╕й-збирай!) –
Катерина без науки
Добрий ма╓ урожай.
Зв╕стка ця сумна, як рана:
Бабський в╕к та в сорок п’ять?
Катерино – св╕т-Роман╕вно,
Ще ж бо рано помирать!
Ген, зоря на небокра╖
Осява тв╕й березняк.
Стали поруч, вже не скраю
Рад╕ац╕я ╕ рак.
Ой же ж рано та й на Йвана
Не сп╕вають солов’╖.
Катерино – св╕т-Роман╕вно,
Катю, л╕течка мо╖!..

ЖНИВА

Лишитись п╕снею на нив╕,
Де колоски м╕ж сл╕в гудуть.
О, я — поетка терпелива:
Так терпеливо ниву жнуть.
Вогонь шипшини на св╕танн╕
Сяйне – ╕ висв╕тить ок╕п…
Не пом╕чаю, як останн╕й
Ляга╓ пром╕нь в щирий сн╕п.
Нащо, скажу, Парнас ╕ етика,
Коли не зна св╕т доброти…
О, я — стожильная поетка –
Хоч перевесла з жил крути!
Та л╕тн╕м вечором глибоким,
Допоки день ще не прочах,
Заб’╓ться серце одиноко,
Як у зал╕зн╕й кл╕тц╕ птах.

ЩОДО М╤СЬКОГО МИСЛЕННЯ
 
Не т╕, о, не т╕, ╕ дожинки, й докоски.
╤ рук не стача╓, ╕ мжичать дощ╕.
Я – поле, притихла у м╕ст╕ я вьоска,*
Як тисяч╕ ╕нших на дальн╕й меж╕.
Куди ╕ нав╕що, подумати т╕льки,
Сп╕шить в╕д недол╕
 розумний народ?
Вт╕ка╓мо в╕д бур’ян╕в у заг╕нках,
А нас доганяють пир╕й ╕ осот.
╤ ворон очима поля ц╕ окине,
Прокотиться гр╕м
 над бентежн╕стю нив.
А хто ж ╖╖, вьоску, вдовою покинув,
Хто школи ╕ клуби
 в сел╕ ц╕м закрив?
Бер╕ть досхочу, все п╕д себе греб╕те,
Роб╕ть ╕ кар’╓ри, й бар’╓ри…
 Але ж –
Що мислення в вас городське –
 промовч╕те,
Колишн╕ товариш╕ Стьопок ╕ Стеш!
Зн╕м╕те, шановн╕╖,
 в╕дблиски гриму,
Лице проясн╕ть
 з-п╕д байдужост╕ хмар.
Домислилось м╕сто до бруду ╕ диму,
До кл╕ток, суму╓ з яких зоопарк.
╤ще десь б╕л╕╓ матусина хустка,
Та рветься питання
 з болючих грудей:
А що як зустр╕не не жито, а пустка
╤ кури злякаються вас же, людей?!

* вьоска – село

ДОРОГА

Б╕жить соб╕ в поля за небосхил,
Н╕ слави ╖й, н╕ сл╕в гучних не треба.
Сама безшумно проковтне
св╕й пил,
Сама себе укри╓ чистим небом.
З п╕сень нехитрих, приказок, ут╕х,
Якими здавна диха╓ природа, —
Сама себе звеличить до Дор╕г
Кр╕зь глибину ╕ мужн╕й дух народу.
* * *
╤знов весна у пол╕ орн╕м,
╤ вьоски пильний антураж.
Я знаю все: пол╕т й безодню,
╤ щастя звучного м╕раж.
Час техн╕ки ╕ технократ╕в,
Часи бруднющо╖ води…
Немов бджола в╕д х╕м╕кат╕в –
Лечу – не знаючи куди.
Багато знаю я, ╖й-Богу,
Про цей ось чорно-б╕лий св╕т;
Не знаю знову я н╕-чо-го,
Як у дванадцять босих л╕т!
Незбутн╕х зустр╕чей хвилина,
Нер╕вний почерк у рядках…
╤ цей ось день, й усм╕шка сина,
╤ ця курна тряска стежина –
Вони ╕ще в мо╖х руках!

ХАТА

У порятунку славлю нашу хату,
Що винесла во╓нний дим ╕ втрату,
Що не мовчить, коли при╖ду п╕зно
╤ п╕зно сяду за широкий ст╕л…
А наш╕ ж бо дор╕женьки так р╕зно –
Розб╕глися. ╤ поле наок╕л.
В мо╖й самотин╕ ти винувата, хато,
Що мало що взяла колись в╕д свята.
Пребудьте в╕чно:
 жито, с╕ль, кадриль…
…В Сиб╕ру сн╕г –
 над похованням брата,
Над батьковим –
 розгублений мотиль*.

* мотиль (б╕лор.) – метелик

ЧАША

В╕д б╕ди лихо╖ – до безстрашшя, —
Т╕льки в небо погляд св╕й зд╕йми!
…╤ сто╖ть перед╕ мною чаша
З кров’ю ╕ солоними сл╕зьми.
Де ж твоя, народе, всемогутн╕сть? –
У полон╕, у потоц╕ сл╕в?
Ск╕льки часу думаю про сутн╕сть,
Та чи хтось ту сутн╕сть зрозум╕в?
Г╕рко на чорнобильськ╕м Пол╕сс╕,
Хоч збирай майно на Колиму.
Наступить на горло власн╕й п╕сн╕?
А за що, пробачте, ╕ чому?
Журавл╕ гуртуються журливо
╤ чорн╕╓ кор╕нь у сосни.
Бачу, як хита╓ться жахливо
З кулею земною люд земний,
Як тремтить сльоза
 в сир╕тськ╕м оц╕,
Як гуде вогонь на небес╕.
«…Коли т╕льки можеш, аve Отче,
Ти цю чашу мимо пронеси!»*

* рядки Б. Пастернака

БАТЬК╤ВЩИНА

Це ось поле – зернят ╕ турбот.
Перед ним ти згинала кол╕на,
З нього ти вибирала кам╕ння,
Видирала кусючий осот.
У безхл╕бн╕ часи, в час тривоги,
В час нещадно-траг╕чних под╕й
Об стерню ти кривавила ноги,
П╕дн╕маючи колос над╕й.
Не просила в непроханих гостей –
Хл╕б сама заробляла г╕ркий.
Й проросли кр╕зь ворож╕╖ кост╕
Золото╖ душ╕ Волошки!
Тут ╕ я розчиню сво╓ серце
╤ сп╕вуче гукну: «Б╕-ло-русь!».
Це ось поле Татарським зветься
╤ Бунтарським зветься чомусь…

НАД ХРОН╤КОЮ 30-х РОК╤В

Який розгул шалений нас топтав,
А жах знущань,
 немов в середньов╕чч╕!
Й Диявол у Судд╕ перепитав:
— Талановитий?
Значить, небезпечний!
А чи не з сатанинсько╖ руки
Письменник╕в
 до ворог╕в п╕дшито?!
Уже подерто книги на шматки
╤ брудом чесн╕ ╕мена облито.
Уже учений кров свою ковтав,
Беззубий в сорок
 шамкав по-старечому,
Й Диявол у Судд╕ перепитав:
— Не розмовля╓?
Значить, небезпечний!
Донощикам дов╕рились сповна –
Наклепи ╖хн╕ геть незаперечн╕.
Як присуд, вимовлялися слова:
«Талановитий –
 отже, небезпечний!».
Пом╕ж трави траг╕чно╖ й груддя
Стою в зажур╕ й думаю про в╕чне:
Талановитий – сам соб╕ суддя,
А для паскуд –
 в╕н завжди небезпечний.

ЗУСТР╤Ч

Чи горобина висв╕тлить щоку,
Чи протяг цей холодний ╕ ос╕нн╕й?
Посолим ог╕рки ╕ вип’╓м перваку,
Переночу╓м на духмян╕м с╕н╕.
Ран╕ш в╕д сонця будеш уставать,
До╖ть корову, готувати страви,
╤ мужика чужого частувать,
Щоб не в╕дмовив – покосив отави.
Вогонь пече чи рученьки саднять?
В╕д павутиння бабиного – б╕ла.
Чужу б╕ду ти будеш розважать, —
Як начеб за свою душа не мл╕ла!
В город╕ виполеш осот ╕ лободу,
До сонця скинеш ласт╕вчин╕ брови.
…У р╕дно╖ В╕тчизни на виду
Не горбляться солдатськ╕╖ удови.

ПЕЙЗАЖ З ПЛАТ╤ВКОЮ

╤ще тут непокояться про дрова,
Про с╕но ╕ солому на току.
Як зах╕д сонця, червоно корови
Пливуть до водопою на р╕ку.
Живицею пахтить в╕д новобуду,
╤ мальвами — сус╕дчина межа.
З нап╕впустого шлакового клубу
З плат╕вки долина ж╕ночий жаль.
Сп╕ва вона про ревнощ╕ й розлуку.
╤ про дорогу, що б╕жить навстр╕ч.
А городськ╕ прив╕тлив╕ онуки
Пок╕рно в ночвах миються на н╕ч.
Змива╓ться налиплий
 лист в╕льховий.
Рудий пилок вишнево╖ кори.
Найшла коса на кам╕нь
двохв╕ковий,
╤ не шелесне з╕рка угор╕.

Д╤Д

В╕н пройшов вогонь ╕ в╕тер,
Землю всю пройшов наскр╕зь.
╤ живе м╕й д╕д на св╕т╕,
Д╕д, який не любить сл╕з.
╤ куфа╓чка солдатська
На худих його плечах.
…Два сини – в могилах братських,
Трет╕й — сниться по ночах.
╤ до третього дорогу
Протоптав його кирзяк…
Т╕льки каже: «Щось я Богу
Не спотреблюся н╕як».
Запече сльоза гаряча –
Вчую кр╕зь далеку даль:
«Ти, душа, ╕ди поплачся, —
Хай ╕з╕йде з тебе жаль».
* * *
Я видихну ╕ серцем, ╕ сл╕зьми
У св╕т, що знов махлю╓
 так ганебно:
Не зачин╕ть дверей перед людьми,
Яким якраз дов╕ритися треба.
Ковтнеш не раз в╕дчаю г╕ркоту,
Але ж не все тво╓ закрите небо.
По проводу скликайте,
 кр╕зь сльоту
Людей, яким дов╕ритися треба.
Журба, вона й зациклиться в журб╕,
╤ зверхньо недруг
 посм╕хнеться ситий.
Лише не замикайтеся в соб╕,
Коли ╓ той, кому душа одкрита.
В г╕рк╕й задум╕ тереблю я лоб,
Я думаю про невеселий клоп╕т:
Питання ставить мен╕ хитрий сноб,
Де кожне з них,
неначе справжн╕й допит.
Допитуйся, стратеге, Бог з тобою!
(Т╕ допити для мене не найг╕рш╕).
Бо знаю я, якою ж бо ц╕ною
Й любов’ю ц╕ ось видихнут╕ в╕рш╕!

Переклав з б╕лорусько╖
Данило КОНОНЕНКО

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #48 за 28.11.2014 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=14372

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков