Версiя для друку Обговорити в форумi

Поезія

Так можна оцінити весь чималий творчий доробок відомої поетеси, лауреата Державної премії Білорусі імені Янки Купали Євгенії Яніщиць, яка відносно ще дуже молодою, в сорок років, відійшла за вічну межу 25 листопада 1988 року.
«Її творчість, — як зазначав поет Анатолій Грачанікав, — припала на складні і суперечливі роки тотального винищення громадських ідеалів, руйнівної ерозії національних духовних цінностей, коли звичайний сумлінний людський вчинок сприймався і трактувався одними – як громадянська мужність, іншими – як соціальна крамола.
Але ви не знайдете в її віршах і поемах розгубленості і зневіри. Вона вірила, що правда, людяність, добро, справедливість повинні обов’язково перемогти. З дитячою наївністю і мудрою зрілістю дивилася вона на світ. З високою гідністю і незалежністю говорила вона з політиками і міністрами, знаходила щирі слова для сірих і убогих, для талановитих і нещасливих.
Євгенія Яніщиць – людина ХХІ століття. Вона залетіла до нас з майбутнього і довела своєю творчістю, що тільки живучи у мирі та злагоді з іншими, людина відчуває себе людиною…».
Ці слова колишнього (на жаль, уже також покійного) головного редактора журналу «Маладосць», відомого поета Анатолія Грачанікова, гадаємо, дають якнайкращу оцінку життя і творчості вельми талановитої поетеси Євгенії Яніщиць, яка, до речі, в останні роки свого життя працювала редактором відділу поезії цього часопису.
Я пам’ятаю 70-80-ті роки минулого століття, коли вірші Жені щедро друкували білоруські літературні часописи «Літаратура і мастацтва», «Маладосць», «Беларусь», «Полымя»… Я тоді передплачував ці видання і завжди з нетерпінням очікував на нові публікації Женіних віршів, з насолодою читав їх, робив вирізки з газет і журналів. Маю й її поетичні книги «Пара любові і жалю» та «Каліна зімы», що їх надіслали мені мої білоруські сябри. І газетні вирізки, і збірки поезій я бережу в своїй домашній книгозбірні, інколи перечитую їх і принагідно роблю переклади своєю рідною українською.
Євгенія Яніщиць захоплювалася творчістю наших геніальних класиків Лесі Українки і Тараса Шевченка. Їм вона присвятила й кілька своїх віршів, зокрема, «У вінок Лесі Українці» і «Тарасів шлях». Останній, певно ж, народився після відвідання навесні 1977 року з групою білоруських письменників могили Великого Кобзаря на Чернечій горі у Каневі.
Ось як згадував про ту поїздку разом з білоруськими митцями наш український поет Олекса Ющенко у своїй книзі «У пам’яті моїй»:
«…Вклоняються білоруси вершині Правди, Поезії, Життя… Я вдивляюся в їхні лиця. Читаю в них захоплення, схвильованість. Вони зосереджені й урочисті. Як це прекрасно — відчувати вічну весну Кобзареву!
Поетеса Валентина Ковтун порушила мовчанку: — Його очима дивлюсь на Дніпро, на Україну…
Євгенія Яніщиць: — Слухаю разом з Ним весняну симфонію…
Володимир Караткевич: — Хоча творчістю все наше покоління і не сягне висі українського пророка, та хоч правдивістю, щирістю, відвертістю будьмо наближеними до Генія України…»
Можливо, саме там, на могилі Кобзаря, коли в Каневі уже зацвітали абрикоси, коли весна набирала прав, молода поетеса Женя Яніщиць пригадувала, як п’ятнадцятирічного Тараса Шевченка холодної осені 1829 року везли Білоруським трактом разом з іншими українськими підневільними кріпаками до литовського міста Вільни прислужувати своєму новому панові Павлові Енгельгардту, синові покійного магната Василя Енгельгардта, власника земель тих сіл, в одному з яких й народився майбутній великий поет. Це ж, можливо, тоді, проїжджаючи білоруською землею, юний Тарас Шевченко був вражений такою ж бідністю білоруських сіл, які він бачив і в своїй рідній Україні.
Пам’ять про ті перші глибокі білоруські враження, а також дружні зустрічі у Литві, а згодом і в Петербурзі зі студентами-білорусами запам’ятаються молодому Шевченкові на все життя. Він, наш поет, любив Білорусь, її підневільний народ, який своєю долею багато в чому був схожий з його рідним українським народом.
Білоруси і, зокрема, й письменники «синьоокої сестри України» любили творчість Кобзаря, присвячували йому свої твори. Євгенія Яніщиць була однією з-поміж них. Тому й хочу, щоб наші читачі долучилися серцем і душею до прекрасних, щемких і хвилюючих віршів чудової білоруської поетеси Євгенії Яніщиць, яка, на жаль, так ще рано відійшла у засвіти. Та вірші її – невмирущі, бо як сказала сама поетеса в одному зі своїх монологів: «Поезія – вона не знає тліну, якщо в душі хоч жменька світла є…». Пропоную вірші Євгенії Яніщиць у своєму перекладі.

Данило КОНОНЕНКО

Євгенія ЯНІЩИЦЬ
«БУЛО. БУЛИ. БУЛА!..»

ОБІЙМА МЕНЕ ЯСНА ВОДА

Тиша — тиш. І золото соломи.
Вдалині грозових туч гряда.
У хвилини радості і втоми
Обійма мене ясна вода.
Все найкраще вже давно збулося.
То чому ж прожитих днів шкода?
Хоч не сум зелений, хоч не осінь! —
Обійма мене ясна вода.
Гірко, та про смуток в серці змовчу,
Долю не повернеш-бо назад.
Але із якої ями вовчої
Б’є фонтаном чорний водоспад?
День такий, як золото соломи.
Дум чи зграя пташок проліта?
У хвилини розпачу і втоми
Перед гнівним
 водоспадом грому –
Обійма мене ясна вода.
* * *
Було. Були. Була!
Тут маска – не до пари.
Я та, що перейшла
Трагедію пожару.
Й сухої жар версти
До серця притулила.
Хоч геть усі мости
До себе я спалила.
У вогняній журбі,
Де шлях з очей зникає,
Я та, яка тобі
Ще вірить. І чекає.
Як град шалено б’є!
Так, ніби трави косить.
…Я та, яка тебе
Про жалість не попросить.
* * *
Повториться не раз ізнов
І не обійде покоління
Відвага. Помста. І любов.
Ненависть. Підлість і сумління.
Не вір, коли крикун кричить,
Не вір, що скрізь – святешні люди:
Хитрун чекально промовчить,
Дворушник кинеться хитрить,
А дурень буде бити в груди.

ВИШНЯ

Ясельда. І кладочка, як прясло,
Зазивне зозулине «ку-ку».
Молодо. Зажурено. І ясно.
Тихо, як в тайговім тупику.
Громовиця зріє десь травнева
І чекає човничок весла.
Берегом пологим ходить Єва –
Зоотехнік з нашого села.
Вишня в квіті. В зелені дерева,
Далечінь відкрита вся весні…
Жевжики гукають: «Кололева!»
Королева? А чому б і ні?
Гей, дружочки, хто покличе Єву,
Хто пошле сердечний їй привіт?
Ні вітринки – тиша полуднева…
Опадає сам вишневий цвіт.

ДОБРИЙ ДЕНЬ!

І для двох світ буває затісним,
Хоч у нім – ні громів, ні дощу.
Добрий день мій,
 по всякому різний,
Ось і стрілись ми через межу.
Накотилися роки, як води,
Намотались котушки доріг,
Крила суму і схрони свободи
Недарма мені час приберіг.
Ця ось тиша, як наскрізна рана,
Тільки в серця мого на виду.
На погибель, на щастя – не знаю,
Але вслід за тобою іду.

СВЯТО ПИРОГА

Пиріг спекла та пригадала бульбу.
Мого сирітства сиві полини.
Ти плачеш, мамо? Тугу перебудьмо,
Вже котрий рік іде після війни.
Ти вся гориш,
 аж боляче дивиться, —
Так за вікном червоно квітне мак.
Мені так лячно.
 Мчу я до криниці, —
Відро ж не набирається ніяк!
Несу, нарешті,
 менш, ніж піввідерця –
Вода чомусь хлюпоче через край!
Мойого смутку срібно-сиве серце,
Ти почекай. Я хутко. Почекай!
Святковий травень –
 сонячний доволі,
І свято пирогів.
 День споминів-розмов.
Та бачу, як росте іще на полі
І хліб гіркий наш. І гірка любов.

ХМАРА

То легко, мрійно погойднешся,
То ладна грозами гриміть.
З якою легкістю несешся,
Який же вільний твій політ!
Синієш ген на небокраї,
Невловна, ніби Божий дух.
Але дивлюсь, як набрякає
Червоно-чорним білий пух.
На валуни, на переліски,
На луг зелений гомінкий
Ось-ось ударить грім небесний,
Розбивши хмару на шматки.
Але – летиш і не боїшся
Ти ані страху, ні журби.
Так й ти, душа: то прояснишся,
То знов оглухнеш од біди.

ТАРАСІВ ШЛЯХ

І дихають ще глибоко так груди,
І не згасає зірка у полях.
Останній шлях? Але його не буде:
Хіба без пісні жив чумацький шлях?
Він пройде знов
 крізь кригу протиріччя
З незгасною іскринкою в очах!
Шумлять вітри,
 ковтнувши сіль сторіччя,
А слово у Тараса на плечах!
Приречений на біль і на самоту
Митець епохи з кривди не зачах.
Гуде містраль, змітаючи дрібноту,
А слава у Тараса на плечах!
Ми вклонимось Поету, як живому,
Хай струни днів уславлять пал пера!
…Він так стоїть,
що видна світу всьому
Його могила – Канівська гора.
* * *
Усе попереду іще
(Життя не так й суворе):
І цей струмок, що вдаль тече,
І недосяжність Слова.
Усе попереду іще,
Коли плекать надію.
Та крізь віддаленість очей
Я знову зрозумію,
Що все, що тішило й цвіло,
Співалося щасливо, –
Тепер билина, круча, скло,
Спокуса лиш зваблива!
Та спалахне в імлі ночей
Зоря золоторога.
Усе попереду іще:
І імена, й дороги.
Який же сум мене пече,
Яка терзає скруха?
Усе попереду іще –
І грязь. І завірюха.
* * *
Я згадаю, немов прочитаю
Погляд лагідний твій напослід.
«Не дивись!» — я тебе заклинаю,
На забутий, засніжений слід.
Все спливе, як хмарини
 спливають…
То чому ж між стражденних ночей,
Між зозулинцю і молочаю –
Незабутні волошки очей!
Я і гостя сама, й господиня,
Я сама неможливий контраст
В тому віці, болючо-щемливім,
Де ще вогник тремтливий не згас.
Заперечу собі. І пораю.
І сльозою впаду у ріллю.
«Не дивись мені вслід!» — заклинаю.
«Озирнися…» — очима молю.
* * *
Цього птаха політ – устремління
У простори, в полон, у туман…
Морок цей і цей холод осінній! –
Видираюся з нього сама.
Крил оцих і небес тугу давню
Не розніме вітрисько сліпий.
Своє серце я вчу співчуванню,
Наколовши його на шипи.
Хто про спокій сказав
 олімпійський,
Коли світ і любов на межі?
Я проходжу між рідних і близьких
І знаходжу себе – між чужих.
Тільки б віра моя не погасла,
Тільки б зерно будило ріллю…
Як давно безнадійно і ясно,
Урочисто і чисто — люблю!

ПРИ ВСІХ ОРКЕСТРАХ…

І стовеликий світ, і стоязикий, —
Щоб не оглухнув він від німоти,
Знов аж до втоми виграють музики,
Стараються сопрано і альти.
То лясне грім, а то лютує буря
Між міст фатально-рокових, а то…
О, до ре мі… —
 зіллюся з партитурою,
О, до, ре, мі, фа, соль, ля, сі…
 О, до!
У цьому світі, щирому і грізнім,
Рознятім між прокльонів
 і похвал, —
Наслухались пісень немало різних
І завивал, і хитрих підлипал!
То де ж він той,
 великий Композитор,
Що в не угоду моді і чинам,
Між нот в’юнких
 і сповідальних літер
До втоми! – сповідається і сам?!
Знов покоління
 змінить покоління,
Але за всіх удач а чи незгод,
При всіх оркестрах
 голосом сумління
Співець повинен думать
про народ!
* * *
Ще на вустах добром світилась ода,
Та перебив її звичайний вірш.
Я думаю: відкіль сини народу,
Котрі не знають по чім лиха ківш?!
Хотіла я сказать, як по секрету,
Про щось важливе,
 про одним-одне:
(На вашім накрохмаленім манжеті…)
Та перебила музика мене.
На вибоях, на зрубах лісу – ямби,
На запустінні пісні і землі…
Напужені курдупельки, о вам би
Частіш бувати б в рідному селі.
Хотілося сказать, що в цьому світі,
Де лизоблюди є і королі –
(На вашім накрохмаленім
 манжеті…)
Та ви, мов відчуваючи, пішли.
Куди ж пливем на веслах,
 як по веснах,
Чиє дихання вижила соша?
Та в запустілих наших
 вьосках-селах
Іще не згасла віддана душа.
Спіткнулась я на тім сумнім
 сюжеті,
Що визрівав, як весняна гроза:
На вашім накрохмаленім манжеті –
Як запонка, гірка сільська сльоза.

ХОДІМО, ЖАДАНИЙ!

Як і в часи вікопомнії Трої –
Мислити має усе ж голова!
Ходімо, жаданий: зеленії устої
Відглянцювала до блиску трава.
Клястися в тім, що давно наболіло,
Чи на стронційній воді ворожить?
Любий, ходімо, трава вже покрила
Стежку, що тільки додому біжить.
Шахту землі а чи хтось залатає –
В серце самісіньке вбили цвяхи.
Нас вже про себе ніхто не спитає,
Не запитає! – тут звичай такий.
У старовіра настойки позичу, —
Та гіркоти аж ніяк не ковтнуть.
Рушимо, любий: зелену зірничку
Хтось же повинен на небо вернуть!

НАВІЩО Ж ТАК?

Навіщо ж так… На мене косиш оком?
А я плюю на вигадку й брехню!
І не люблю здогадок однобоких –
Я нервом відчуваю метушню.
Від грізної грози – аж до веселки,
Од Віку, що собі лиш на умі –
Бо на мені громи всі громовенки
Зійшлися, як на атомній чумі.
Сумбур років, трагедія, мовчання
І все, що ліпший ворог подарив,
Не перетиснуть вільного дихання:
Іде і перевесло на розрив!
Я знов люблю минулі дні і ночі,
Я знов з тобою, мій непевний брат.
Я знов шукаю праведнії очі,
Сама собі – суддя і адвокат.

КАТЕРИНА – СВІТ-РОМАНІВНА

Як там живі і здорові?
І співається вам як?
…Плаче мама в тонкий провід:
«Знаєш, а у Каті… рак».
Ой же рано та на Йвана
Запалав на грядці мак.
Катерино – світ-Романівно…
Буть не може! Як же так?
Золотії, знаю, руки
І гостинний світлий дім.
Катерина без науки
Приручила град і грім.
Без сторонньої принуки
(Тільки вчасно сій-збирай!) –
Катерина без науки
Добрий має урожай.
Звістка ця сумна, як рана:
Бабський вік та в сорок п’ять?
Катерино – світ-Романівно,
Ще ж бо рано помирать!
Ген, зоря на небокраї
Осява твій березняк.
Стали поруч, вже не скраю
Радіація і рак.
Ой же ж рано та й на Йвана
Не співають солов’ї.
Катерино – світ-Романівно,
Катю, літечка мої!..

ЖНИВА

Лишитись піснею на ниві,
Де колоски між слів гудуть.
О, я — поетка терпелива:
Так терпеливо ниву жнуть.
Вогонь шипшини на світанні
Сяйне – і висвітить окіп…
Не помічаю, як останній
Лягає промінь в щирий сніп.
Нащо, скажу, Парнас і етика,
Коли не зна світ доброти…
О, я — стожильная поетка –
Хоч перевесла з жил крути!
Та літнім вечором глибоким,
Допоки день ще не прочах,
Заб’ється серце одиноко,
Як у залізній клітці птах.

ЩОДО МІСЬКОГО МИСЛЕННЯ
 
Не ті, о, не ті, і дожинки, й докоски.
І рук не стачає, і мжичать дощі.
Я – поле, притихла у місті я вьоска,*
Як тисячі інших на дальній межі.
Куди і навіщо, подумати тільки,
Спішить від недолі
 розумний народ?
Втікаємо від бур’янів у загінках,
А нас доганяють пирій і осот.
І ворон очима поля ці окине,
Прокотиться грім
 над бентежністю нив.
А хто ж її, вьоску, вдовою покинув,
Хто школи і клуби
 в селі цім закрив?
Беріть досхочу, все під себе гребіте,
Робіть і кар’єри, й бар’єри…
 Але ж –
Що мислення в вас городське –
 промовчіте,
Колишні товариші Стьопок і Стеш!
Зніміте, шановнії,
 відблиски гриму,
Лице проясніть
 з-під байдужості хмар.
Домислилось місто до бруду і диму,
До кліток, сумує з яких зоопарк.
Іще десь біліє матусина хустка,
Та рветься питання
 з болючих грудей:
А що як зустріне не жито, а пустка
І кури злякаються вас же, людей?!

* вьоска – село

ДОРОГА

Біжить собі в поля за небосхил,
Ні слави їй, ні слів гучних не треба.
Сама безшумно проковтне
свій пил,
Сама себе укриє чистим небом.
З пісень нехитрих, приказок, утіх,
Якими здавна дихає природа, —
Сама себе звеличить до Доріг
Крізь глибину і мужній дух народу.
* * *
Ізнов весна у полі орнім,
І вьоски пильний антураж.
Я знаю все: політ й безодню,
І щастя звучного міраж.
Час техніки і технократів,
Часи бруднющої води…
Немов бджола від хімікатів –
Лечу – не знаючи куди.
Багато знаю я, їй-Богу,
Про цей ось чорно-білий світ;
Не знаю знову я ні-чо-го,
Як у дванадцять босих літ!
Незбутніх зустрічей хвилина,
Нерівний почерк у рядках…
І цей ось день, й усмішка сина,
І ця курна тряска стежина –
Вони іще в моїх руках!

ХАТА

У порятунку славлю нашу хату,
Що винесла воєнний дим і втрату,
Що не мовчить, коли приїду пізно
І пізно сяду за широкий стіл…
А наші ж бо доріженьки так різно –
Розбіглися. І поле наокіл.
В моїй самотині ти винувата, хато,
Що мало що взяла колись від свята.
Пребудьте вічно:
 жито, сіль, кадриль…
…В Сибіру сніг –
 над похованням брата,
Над батьковим –
 розгублений мотиль*.

* мотиль (білор.) – метелик

ЧАША

Від біди лихої – до безстрашшя, —
Тільки в небо погляд свій здійми!
…І стоїть переді мною чаша
З кров’ю і солоними слізьми.
Де ж твоя, народе, всемогутність? –
У полоні, у потоці слів?
Скільки часу думаю про сутність,
Та чи хтось ту сутність зрозумів?
Гірко на чорнобильськім Поліссі,
Хоч збирай майно на Колиму.
Наступить на горло власній пісні?
А за що, пробачте, і чому?
Журавлі гуртуються журливо
І чорніє корінь у сосни.
Бачу, як хитається жахливо
З кулею земною люд земний,
Як тремтить сльоза
 в сирітськім оці,
Як гуде вогонь на небесі.
«…Коли тільки можеш, аve Отче,
Ти цю чашу мимо пронеси!»*

* рядки Б. Пастернака

БАТЬКІВЩИНА

Це ось поле – зернят і турбот.
Перед ним ти згинала коліна,
З нього ти вибирала каміння,
Видирала кусючий осот.
У безхлібні часи, в час тривоги,
В час нещадно-трагічних подій
Об стерню ти кривавила ноги,
Піднімаючи колос надій.
Не просила в непроханих гостей –
Хліб сама заробляла гіркий.
Й проросли крізь ворожії кості
Золотої душі Волошки!
Тут і я розчиню своє серце
І співуче гукну: «Бі-ло-русь!».
Це ось поле Татарським зветься
І Бунтарським зветься чомусь…

НАД ХРОНІКОЮ 30-х РОКІВ

Який розгул шалений нас топтав,
А жах знущань,
 немов в середньовіччі!
Й Диявол у Судді перепитав:
— Талановитий?
Значить, небезпечний!
А чи не з сатанинської руки
Письменників
 до ворогів підшито?!
Уже подерто книги на шматки
І брудом чесні імена облито.
Уже учений кров свою ковтав,
Беззубий в сорок
 шамкав по-старечому,
Й Диявол у Судді перепитав:
— Не розмовляє?
Значить, небезпечний!
Донощикам довірились сповна –
Наклепи їхні геть незаперечні.
Як присуд, вимовлялися слова:
«Талановитий –
 отже, небезпечний!».
Поміж трави трагічної й груддя
Стою в зажурі й думаю про вічне:
Талановитий – сам собі суддя,
А для паскуд –
 він завжди небезпечний.

ЗУСТРІЧ

Чи горобина висвітлить щоку,
Чи протяг цей холодний і осінній?
Посолим огірки і вип’єм перваку,
Переночуєм на духмянім сіні.
Раніш від сонця будеш уставать,
Доїть корову, готувати страви,
І мужика чужого частувать,
Щоб не відмовив – покосив отави.
Вогонь пече чи рученьки саднять?
Від павутиння бабиного – біла.
Чужу біду ти будеш розважать, —
Як начеб за свою душа не мліла!
В городі виполеш осот і лободу,
До сонця скинеш ластівчині брови.
…У рідної Вітчизни на виду
Не горбляться солдатськії удови.

ПЕЙЗАЖ З ПЛАТІВКОЮ

Іще тут непокояться про дрова,
Про сіно і солому на току.
Як захід сонця, червоно корови
Пливуть до водопою на ріку.
Живицею пахтить від новобуду,
І мальвами — сусідчина межа.
З напівпустого шлакового клубу
З платівки долина жіночий жаль.
Співа вона про ревнощі й розлуку.
І про дорогу, що біжить навстріч.
А городські привітливі онуки
Покірно в ночвах миються на ніч.
Змивається налиплий
 лист вільховий.
Рудий пилок вишневої кори.
Найшла коса на камінь
двохвіковий,
І не шелесне зірка угорі.

ДІД

Він пройшов вогонь і вітер,
Землю всю пройшов наскрізь.
І живе мій дід на світі,
Дід, який не любить сліз.
І куфаєчка солдатська
На худих його плечах.
…Два сини – в могилах братських,
Третій — сниться по ночах.
І до третього дорогу
Протоптав його кирзяк…
Тільки каже: «Щось я Богу
Не спотреблюся ніяк».
Запече сльоза гаряча –
Вчую крізь далеку даль:
«Ти, душа, іди поплачся, —
Хай ізійде з тебе жаль».
* * *
Я видихну і серцем, і слізьми
У світ, що знов махлює
 так ганебно:
Не зачиніть дверей перед людьми,
Яким якраз довіритися треба.
Ковтнеш не раз відчаю гіркоту,
Але ж не все твоє закрите небо.
По проводу скликайте,
 крізь сльоту
Людей, яким довіритися треба.
Журба, вона й зациклиться в журбі,
І зверхньо недруг
 посміхнеться ситий.
Лише не замикайтеся в собі,
Коли є той, кому душа одкрита.
В гіркій задумі тереблю я лоб,
Я думаю про невеселий клопіт:
Питання ставить мені хитрий сноб,
Де кожне з них,
неначе справжній допит.
Допитуйся, стратеге, Бог з тобою!
(Ті допити для мене не найгірші).
Бо знаю я, якою ж бо ціною
Й любов’ю ці ось видихнуті вірші!

Переклав з білоруської
Данило КОНОНЕНКО

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #48 за 28.11.2014 > Тема "Душі криниця"