Версiя для друку Обговорити в форумi

Останнім часом так звана мовна дискусія у нас рішуче втратила актуальність. Що й зрозуміло: як тільки заткнули пельки різного штибу колєснічєнкам – так ідея двомовності зачахла сама собою. А з іншого боку, з’ясувалось, що правильна українська, згідно з Іриною Фаріон, якщо і є ознакою істинного патріотизму, то хіба що вторинною. Натомість тему підхопили наші «брати» на північному сході.

Арабська гарячковість

От, приміром, вельми ліберальна публіцистка Юлія Латиніна на «Ехо Москви» днями настійливо радила українцям зробити російську мову другою державною. І припечатала «неспростовним» аргументом: виявляється, в Ізраїлі дві державні мови, іврит і (тут Юля витримала ефектну паузу) – арабська.
Будемо вважати, через природну гарячковість журналістка свою «мисль» не встигла до кінця додумати. Ну, ввели в Ізраїлі другу державну. І?.. Палестинці згадали про спільне походження від прабатька Авраама й обійняли євреїв як братів? Отож бо.
Але нащо москвичці в якомусь там поколінні взагалі перейматись нашими проблемами? Про це вона якось прохопилась в одній з попередніх передач. На слушну її думку, якщо російська втратить на наших теренах державні підпорки, вона швидко скотиться на позицію теперішнього суржику. Стане предметом для незлостивих жартів і характерною ознакою глибинного провінціалізму.
Чому це її турбує, Юлія прямо так і не пояснила, але іншого разу поскаржилась – і тут я сам ладен витримати ефектну паузу – на сильне звуження меж використання в Росії державної мови. Мовляв, як є потреба ознайомитися з останніми новинами в галузі фізики, біології, ба навіть політології – доводиться звертатись до англійських, французьких та інших видань – тільки не до російських. Бо останні здатні дохідливо розповісти виключно про «кримнаш» та про особливості незрівнянної російської духовності.
Латиніна прямо не пише, що проблема не лише в політичних реаліях, а й у тому, що в останні десятиліття без потужного українського підживлення російська сильно деградувала. Натомість більшою сміливістю відзначився Володимир Голишев. Ось що він заявив, полемізуючи з «френдами» по «Фейсбуку»: «Это вопрос о том, насколько язык живой. Русский, например, очень даже живой. В УКРАИНЕ. А в России русский язык умирает. Может, умер уже». І додав: «Руководство РФ действует, исходя из того, что язык – его собственность, и некоторые глупые украинцы эти притязания признают. И уж совсем никто (или почти никто) их не оспаривает».
Гадаю, прислухатись до одного з найкращих сьогодні російських драматургів варто. Починати оспорювати у росіян права авторства на НАШУ російську мову потрібно бодай із суто гуманних міркувань – аби мова, якої наші предки навчили фінно-угорських мешканців Середньоруської рівнини, остаточно не виродилась у діалект ім. Еллочки-людоїдки. Мова – душа народу, і сучасний стан мови наших «братів» такий, що потребує негайного втручання психіатрів.

Врата ученості

Що стосується доказової бази, – навряд із цим виникнуть проблеми. Так, нашвидкуруч. Один із визнаних творців літературної російської Михайло Ломоносов називав «Грамматику» Мелетія Смотрицького «вратами учености». Якби він у ті «ворота» не увійшов, – науку, літературу, а то й розмовну мову аборигенів формували б запрошені ще Петром академіки-німці.
Є відомий вислів, приписаний Достоєвському: «Усі ми вийшли з «Шинелі» Гоголя». Дехто заперечує авторство Федора Михайловича, але ніхто не заперечує сутності формули: Пушкіну не вдалося створити на російському ґрунті ФРАНЦУЗЬКОЇ літератури – її полтавський шляхтич Микола Гоголь-Яновський розвернув у своє фантастичне річище. З якого та по сей день не в змозі виборсатися.
Ну, і таке далі. Хоча не все так просто в Московському царстві. Якось невчасно на безкраїх просторах Північної Росії почав набирати обертів процес повернення московитів до своїх національних витоків. Себто до культури предків-меря. Я вже десь із рік із цікавістю читаю сайт «Мерямаа» («Мир меря»); в 2010-му вийшов неперевершений фільм Олексія Федорченка «Вівсянки». Останній сам по собі може навернути до поганства чималі верстви нащадків літописних меря, весі, муроми й решти східнофінських племен. Не те, щоб це чимось загрожувало, але невідоме завжди спричиняє неспокій у душі.
Єдине, що обнадіює: нарешті кожен буде говорити своєю мовою. Ми ж, говорячи однією – російською – мовою, геть не розуміли одне одного. Це – не «фигура речи», а констатація факту семантики. Ми вкладаємо геть різні значення в одні й ті самі слова. Почати хоча б з «дихотомії» «мова – язык». Так, до слова: чи може бути язик – душею народу? А ось іще приклади.

Офіційні обличчя

Пам’ятаєте переможні «біг-морди» Януковича весни 2010-го? «Твою ДУМКУ буде враховано» – і трохи нижче російською – «Твое мнение будет учтено». Але «мнение» – це щось остаточне. Від слова «мнить»: «Каждый мнит себя стратегом». Думка ж – то процес. «А думка край світу на хмарі гуля» (Шевченко). Обтяжливо Вікторові Федоровичу було б ганятися за нашими летючими думками, якби він раптом вирішив дотриматись обіцянки.
Автор цих рядків навчався російською – і все одно було смішно слухати, як до якоїсь країни відлетів Леонід Ілліч «и другие официальные лица». Виходило, що обличчя з Брежнєвим полетіли, а руки-ноги залишилися вдома. Українське телебачення продублювало повідомлення: з генсеком ЦК КПРС полетіли «інші офіційні ОСОБИ». Тут уже проявляється більша повага українця до людської індивідуальності. Для нього людина (навіть «офіційна») не є формальним набором якихось зовнішніх рис – «обличчям»; нам цікавий її внутрішній світ. Тому – особа. А для кремлівських мешканців абсолютно достатньо було розрізняти підданих за зовнішніми ознаками.
Подібне різночитання є більше приводом для жартів. Куди серйозніше варто замислитись над таким поняттям. У нас людей карають за ЗЛОЧИНИ. В Росії – за ПРЕСТУПЛЕНИЯ. Не треба бути лінгвістом, аби угледіти геть різну етимологію двох слів. Для українця злочинець – це той, хто чинить ЗЛО. Зло – поняття абсолютне. Для росіянина ж «преступление» – лише акт виходу за довільно прокреслену межу. Скажімо, до горбачовського «кооперативного» указу будь-яка приватновласницька діяльність підлягала кримінальному переслідуванню. Але прибрали відповідну статтю з КК – і вчорашні фарцовщики та «цеховики» миттю перетворились на добропорядних підприємців.
Маленький нюанс. Знавці російської мови нагадають про прямий аналог слова «злочинець» – «злодей». Той, що «деет зло». Згоден. Однак вираз цей або давно вже став часткою казкового фольклору (де «злодействуют» Кощей з Бабою-Ягою), або набув гумористичного забарвлення ще за пушкінських часів – якщо не раніше. Як там в Олександра Сергійовича:
Хотел бы быть твоим, Семенова,
покровом,
Или собачкою постельною твоей,
Или поручиком Барковым, –
Ах он, поручик! Ах, злодей!
Очевидно, що для невиправного бабія Пушкіна офіцер гвардійського фельд’єгерського полку Дмитро Барков ну ніяк не міг бути злочинцем. Хоча він, напевно, заздрив його «перемозі» над оперною дівою.
І таке далі, і тому подібне тощо. Будь-хто може скласти словничок на кілька сотень українських слів, які при офіційному перекладі російською втрачають первинний сенс. Так, ще кілька прикладів. У нас кримінальні справи ПОРУШУЮТЬ – у них ВОЗБУЖДАЮТ. У нас Жириновський цілком ОСУДНИЙ – у них (не)ВМЕНЯЕМЫЙ. Або ось: у нас – ПЕРЕМОГА, в них – ПОБЕДА. Тобто «после БЕДЫ». Відчувається якась віковічна приреченість бідного російського мужичка.
Як там кажуть росіяни в таких випадках? «Ох, как тут все запущено-о!».

Михайло БУБЛИК
Луганськ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #51 за 19.12.2014 > Тема "Резонанс"