"Кримська Свiтлиця" > #51 за 19.12.2014 > Тема "З потоку життя"
#51 за 19.12.2014
«П╤Д ЩАСЛИВИМ СТАЛ╤НСЬКИМ СОНЦЕМ…»
Василь ХОМЧАНКА
Пережите...
Життя мо╓ було з такими неспод╕ваними поворотами ╕ з такими зигзагами, що й тепер дивуюся, як я вц╕л╕в за таких р╕зких зигзаг╕в, як не опинився за бортом життя, бо вс╕ удари по мен╕ випали на найквол╕шу, на найкрихк╕шу пору життя – дитинство й юн╕сть. А в цю ж пору саме й ламаються нав╕ть не слабк╕ духом. Багато хто, коли в них запитують, особливо публ╕чно, на людях, чи хот╕ли б вони знову повторити св╕й житт╓вий шлях, в╕дпов╕дають з погордою: «Яким би життя не було тяжким, не став би його м╕няти, пройшов би все спочатку». Не в╕рю цим людям. Вони або стають у позу, або в ╖хньому житт╕ не було тих драматичних ситуац╕й, коли людина рятувалася в╕д загибел╕ дивом… Що до мене, то я не хот╕в би повторити ту свою ранню житт╓ву дорогу, пережити знову те, що мен╕ довелося. Н╕, не хот╕в би… Мо╓ покол╕ння винищене дово╓нним терором ╕ в╕йною, найнещасн╕ше ╕ таке пор╕д╕ле, що дуже р╕дко зустр╕неш сво╖х ровесник╕в. Дитинство мо╓ зб╕глося з так званим великим переломом – примусовою колектив╕зац╕╓ю ╕ розкуркуленням. Я — син селянина, не дуже б╕дного, але й не багатого, а як вважали тод╕, середняка, був св╕дком винищення селянина як господаря земл╕, в╕дновлення справжнього кр╕пацтва. ╤, будучи п╕онером, нав╕ть допомагав чинити насилля над селянами. Якось нас, групу п╕онер╕в, повели вигр╕бати з погреба картоплю в розкуркуленого однос╕льчанина. Розкуркулювали його, майже б╕дняка, за в╕дмову вступати до колгоспу. Зал╕зли ми в погр╕б, почали набирати картоплю в м╕шки. ╤ раптом господар виб╕г з хати, у б╕лих штанях ╕ сорочц╕, сивий, бородатий, ╕ з якимсь в╕дчайдушним криком почав стрибати на тому погреб╕, щоб обвалити його перекриття ╕ придавити нас. З писком, плачем шмигнули ми зв╕дти, як миш╕. В╕д того року, коли селянськ╕ господарства були поруйнован╕, а «щасливе» колгоспне життя кинуло селян у п╕днев╕льну працю ╕ голод, голодувала ╕ наша с╕м’я. На трудодн╕ н╕чого не давали, дерли податок з кожно╖ курки, яблун╕ ╕ грошима, ╕ натуроплатою – м’ясо здай, молоко здай, вовну здай, плати й грошовий податок. Та ще п╕дпишися на позику. Мабуть жоден кр╕пак не платив такий оброк сво╓му пану. Голод в Укра╖н╕ пригнав тисяч╕ опухлих людей у Б╕лорусь шукати порятунку. Ск╕льки ж ╖х, нещасних, померло на дорогах, ск╕льки без╕менних могил вони залишили на земл╕!.. Тако╖ злочинно╖ сили був той в╕домий стал╕нський перелом, що й тепер не зна╓мо, що робити, щоб видряпатись в╕д його страшних насл╕дк╕в… До революц╕╖ мо╓ р╕дне село Канич╕ було великим, пожвавленим центром волост╕, а п╕сля ╕ – с╕льради. У ньому була школа, ма╓ток з винокурнею ╕ млином на р╕чц╕, церква ╕ костел. Була цегельня ╕ п╕ч для випалювання вапна. Тепер усього цього нема. ╤сну╓ радгосп з м╕льйонними збитками. Церкв╕ ╕ костьолу знесли голови, ма╓ток, винокурня, млин, великий сад знищен╕, ╕ село гиб╕╓. Земля, в╕дчужена в╕д господаря, не може дати ст╕льки багатства, ск╕льки давала до створення колгоспу. Добре в╕домо, як нас виховували, кого з нас готували – активних «стал╕нських багнет╕в, в╕дданих батьков╕ ус╕х народ╕в». Ми будували н╕би щасливе майбутн╓ – соц╕ал╕зм, не знаючи, що це таке. Нам наказували рад╕ти тому, що ми живемо у в╕льн╕й кра╖н╕ ╕ ми – найщаслив╕ш╕, найбагатш╕, найкультурн╕ш╕. ╤ ми в╕рили… Б╕да наша якраз ╕ була в тому, що ми протягом багатьох рок╕в в╕рили державн╕й брехн╕. А чим б╕льше в╕рили, тим нам б╕льше брехали. ╤ не т╕льки при Стал╕н╕. «Я другой такой страны не знаю, где так вольно дышит человек…» — змушували сп╕вати нав╕ть зек╕в, ведучи ╖х на каторжн╕ роботи. Я — дитина часу – був задурений нашою фальшивою ╕деолог╕╓ю нар╕вн╕ з м╕льйонами ╕нших ровесник╕в. Я в╕рив, що живу хоч ╕ б╕дно, зате в найсправедлив╕ш╕й кра╖н╕. З четвертого класу чи нав╕ть ран╕ше я писав в╕рш╕, опов╕дання, п’╓си. Надсилав сво╖ дописи до газети, ╖х друкували, особливо часто в «П╕онер╕ Б╕лорус╕». З ц╕╓╖ причини мене вибирали редактором класно╖ ст╕нно╖ газети, яку я один ╕ випускав, заповнюючи ╖╖ сво╖ми ж дописами ╕ в╕ршами. Зда╓ться, в шостому клас╕, а це вже було в Бялинкав╕чах, бо в наших Каничах була лише чотирикласна школа, мене так само призначили редактором класно╖ ст╕нно╖ газети. Я взявся за ╖╖ випуск з великим задоволенням ╕ натхненням. Як ╕ завжди, сам написав текст, виконав малюнки. Оск╕льки класний кер╕вник, вчитель Герасимович, не сказав, як назвати газету, назву придумав я сам. Придумалося легко: якщо ми буду╓мо соц╕ал╕зм, то хто ми? Соц╕ал╕сти. Так я й назвав газету. Готовий номер газети я вив╕сив у клас╕ до початку занять. Учн╕ читали, см╕ялися з карикатур, хвалили в╕рш╕. Я гадав, що так само похвалить ╕ вчитель Герасимович, урок якого був першим. Я пам’ятаю його як людину спок╕йну, акуратну, педантичну. Одягався в╕н завжди в гал╕фе ╕ г╕мнастерку, пошит╕ з якогось с╕рого матер╕алу, ╕ хромов╕ чоботи. В╕йськовий рем╕нь перехоплював його г╕мнастерку. Ходив в╕н пов╕льно, обережно, наче боявся наступити на щось гостре. Я вважав, що в╕н просто бер╕г сво╓ взуття, тому й ступав економно. Герасимович зайшов до класу, поклав на ст╕л класний журнал, конспекти ╕ пом╕тив ст╕нгазету. Я чекав його усм╕шки, похвали, а побачив перелякане обличчя. Майже п╕дтюпцем кинувся в╕н до газети, з╕рвав ╖╖, порвав на шматки ╕ кинув до см╕тт╓кошика. — Хто тоб╕ дав таку назву газети? – спитав в╕н у мене. — Сам придумав. — А ти зна╓ш, хто так╕ соц╕ал╕сти? — Т╕, хто буду╓ соц╕ал╕зм. Ми вс╕ – соц╕ал╕сти. — Соц╕ал╕сти – це зрадники роб╕тничого класу, опортун╕сти, вороги Третього ╤нтернац╕оналу. Ти дав газет╕ ворожу назву. Я в╕дразу ж зрозум╕в, яка небезпека нависла над╕ мною. Все, к╕нець мо╓му навчанню, п╕онер╕╖, ╕ мене посадять до в’язниц╕. Н╕чого не прибавляю, я злякався в’язниц╕ по-справжньому, особливо коли якийсь районний енкаведист викликав мене до контори с╕льсько╖ ради ╕ все допитувався, хто мене навчив назвати так газету. В╕н мен╕ тод╕ й розтлумачив, що за антирадянську д╕яльн╕сть несуть крим╕нальну в╕дпов╕дальн╕сть з чотирнадцяти рок╕в. А мен╕ вже було ст╕льки. Об╕йшлося, на щастя, легко. Обговорили мене на класних зборах ╕ занесли мо╓ пр╕звище на ганебну чорну дошку, де воно красувалося тижн╕ два. Були тод╕ так╕ методи виховання – червона ╕ чорна дошки. Передовик╕в заносили на червону, в╕дстаючих ╕ тих, хто провинився, — на чорну. В’язницю я цього разу обминув. До в’язниц╕ я потрапив через чотири роки, п╕д час того страшного, нев╕домого дос╕ в цив╕л╕зованому св╕т╕ терору – у тридцять сьомому роц╕. Стал╕нський терор знищував м╕льйони людей — сумл╕нних, працездатних, творчих. Знищував ф╕зично ╕ душив морально усе живе, ╕н╕ц╕ативне, розумне. Прикривався цей терор ширмою Конституц╕╖, яка за зовн╕шн╕ми прикметами була чи не найдемократичн╕шою Конституц╕╓ю у св╕т╕. ╤ за ╖╖ ширмою, за ╖╖ частоколом з колючого дроту страждали ╕ гинули м╕льйони безправних людей. Я вчився на четвертому курс╕ робфаку при Б╕лоруському ун╕верситет╕. Мешкав у ╕нтернат╕ на вулиц╕ Нем╕зе, 21. Жив по-студентському у нестачах, не кожного вечора лягав спати, повечерявши. З дому допомоги не було. Та й зв╕дки вона могла бути, коли батьки-колгоспники, вважай, кр╕паки, н╕чого в колгосп╕ не отримували, трудодн╕ ╖хн╕ були пустими. ╤ колгосп не покинеш, не по╖деш на зароб╕тки, бо паспорт╕в колгоспникам не давали. Якось отримав в╕д батька листа. В╕н скаржився, що знов у колгосп╕ на трудодн╕ отримали грами. З грошовим податком не розрахувався, здав т╕льки м’ясо, молоко, вовну. «Може б, ти, синку, допом╕г мен╕ грошима, щоб той податок заплатити», — попросив батько. Отже, у нього вже не було н╕якого виходу, якщо звернувся до мене з таким проханням-мольбою. Це було прохання з в╕дчаю. Не переставав я писати опов╕дання ╕ в╕рш╕ ╕ п╕д час навчання на робфаку. Написане заносив до р╕зних редакц╕й, стежив за л╕тературним життям республ╕ки, в╕дв╕дував ╕ р╕зн╕ з╕брання в Сп╕лц╕ письменник╕в. Познайомився з Едуардом Самуйльонком, Петром Глебкою, Олесем Якимовичем, прац╕вником газети «Л╕тература ╕ мастацтво» Петром Хатульовим. Мав добру розмову якось з╕ мною Михась Линьков. ╤ я в╕в щоденник, куди записував сво╖ враження про ус╕ ц╕ зустр╕ч╕ ╕ розмови. Занотував до того щоденника ╕ про батьк╕в лист. Описав його зм╕ст ╕ в╕д себе додав заключну фразу: «╤ усе це в╕дбува╓ться п╕д щасливим стал╕нським сонцем». Фразу, яка стала для мене згубною. В ус╕ часи терору був розгул донощик╕в, наклепник╕в, коли одн╕╓╖ заяви-доносу вистачало, щоб доля людини була вир╕шена, – ╖╖ арештовували. Стал╕нський терор ╕ його закони були страшн╕шими в╕д ╕нкв╕зиц╕╖. Тод╕ для засудження людини було мало одного св╕дка-донощика, потр╕бно було три св╕дки. Донощики й сексоти при Стал╕н╕ були в кожн╕й орган╕зац╕╖, бригад╕, клас╕, у в╕йськових п╕дрозд╕лах, на кафедрах, в ус╕х в╕дд╕лах, ком╕тетах. Донощики й старалися, бо за ними наглядали ╕нш╕ донощики. Який жах панував тод╕ серед людей, як боялися ночей – часу арешт╕в! Про це написано ╕ розказано чимало. Були так╕ донощики ╕ в нашому ╕нтернат╕, у тому числ╕ ╕ в наш╕й к╕мнат╕, де мешкало п’ять студент╕в. В╕н, той донощик, зал╕з до мо╓╖ вал╕зи, прочитав щоденник, знайшов про те «щасливе стал╕нське сонце» ╕ над╕слав заяву-донос до так званих орган╕в. Н╕коли не забуду вечора ╕ ноч╕ з 4 на 5 кв╕тня тридцять сьомого року. Я прийшов ╕з занять якимсь пригн╕ченим, начеб в╕дчував б╕ду. Л╕г на л╕жко ╕ взявся дочитувати роман Миколи В╕рти «Самотн╕сть» про селянське повстання проти в╕йськового комун╕зму на Тамбовщин╕. Лишилося прочитати до к╕нця стор╕нок п’ять, ╕ я заснув митт╓во ╕ глибоко, випустивши з рук книжку соб╕ на груди. Розбудив мене штурханець у плече. Я розплющив оч╕ ╕ завмер в╕д страху: перед╕ мною стояли два енкаведисти. Один в╕дразу ж пол╕з до сп╕дньо╖ кишен╕ мого п╕джака, д╕став зв╕дти м╕й паспорт, студентський квиток, другий енкаведист поляпав рукою по кишенях штан╕в – перев╕рив, чи нема збро╖. Енкаведисти показали мен╕ ордер на обшук ╕ арешт ╕ взялися перев╕ряти все в мо╖й вал╕з╕ ╕ в тумбочц╕. Обшук ск╕нчили в╕дразу, т╕льки-но знайшли щоденник. Б╕льше шукати н╕чого не стали. Я згадав запис у щоденнику про батьковий лист ╕ про «щасливе стал╕нське сонце» ╕ зрозум╕в, що це й буде мо╓ю виною ╕ мо╓ю б╕дою. Вс╕ мешканц╕ к╕мнати сид╕ли на сво╖х л╕жках. Я зирнув на кожного ╕ зрозум╕в, хто з них дон╕с на мене. ╤, як пот╕м виявилося, я не помилився. Вражений, схвильований такою неспод╕ваною б╕дою, я усе ще не в╕рив, що це в╕дбува╓ться з╕ мною, що мене зараз поведуть до в’язниц╕. Мене почали бити нервов╕ дрижаки, тряслася нога. Щоб приховати це ╕ притишити дрижаки, я поклав ногу на ногу ╕ стискав ╖х, стискав… Хоч не палив, попросив у коменданта ╕нтернату, який там же був присутн╕й, запалити цигарку. Той запитав дозволу в сержанта-енкаведиста, протягнув мен╕ «б╕ломорину» ╕ черкнув с╕рником. Я затягнувся димом на повн╕ груди, задихнувся, закашлявся, але курити не кинув. В╕д кур╕ння дрижаки припинилися. Я трохи заспоко╖вся, спок╕йно розписався у протокол╕ обшуку, спок╕йно з╕брався – узяв рушник, мило, зубну щ╕тку, порошок. Усе решта – книги, конспекти, рукописи опов╕дань – залишилося в ╕нтернат╕. Вели мене з Нем╕ги на вулицю Урицького п╕шки – шлях недалекий. Стояла зоряна н╕ч, на землю випав морозець, легкий, при╓мний, весняний, дихалося легко, пахло весною – тими самими запахами, як╕ в╕дчутн╕ за будь-якого стану ╕ настрою, в будь-якому м╕сц╕, нав╕ть у м╕ст╕: розмоклою корою дерев, тор╕шн╕м опалим листям, розталим сн╕гом. Один сержант ╕шов попереду, другий – позаду мене. Той задн╕й ╕ наказав тримати руки за спиною, я ╕ тримав ╖х так, стиснувши пальц╕. Морозець затягнув калюжки, вони потр╕скували п╕д ногами крижаними осколочками, розл╕талися, як скельця, сяючи в╕д св╕тла вуличних л╕хтар╕в ╕ з╕рок на неб╕. Крижаний дзв╕н нагадав мен╕ дитинство, коли я любив ось так трощити з╕ дзвоном замерзл╕ калюж╕. Кр╕зь зал╕зн╕ ворота великого будинку ком╕сар╕ату внутр╕шн╕х справ (в╕н ╕ тепер сто╖ть на тому самому м╕сц╕) завели мене у дв╕р, пот╕м в якусь к╕мнату, де обшукали уже всього, старанно промацували кожен шов в одяз╕, зв╕дти заштурхали до п╕двально╖ камери з в╕концем п╕д самою стелею, яке виходило на вулицю Урицького на р╕вн╕ тротуару. Уздовж тих за╜ратованих в╕кон день ╕ н╕ч ходив вартовий з гвинт╕вкою – ц╕лодобово було чути його кроки ╕ стук прикладу об тротуар. У камер╕ було, зда╓ться, близько десяти чолов╕к╕в, серед них поет-молодняк╕вець Янка Тум╕лович, Масей Сядньов – студент пед╕нституту, теж поет ╕ м╕й земляк з Кастюковицького району. Були там ще ╕нженер Блохман, професор-географ, зда╓ться, пр╕звище його Лойка. Перегодом завели Янку Ньоманського – письменника, академ╕ка. Про ус╕х ╖х я писав у сво╖х спогадах ран╕ше ╕ тепер особливо не затримуватимусь. Одне скажу, що в цих людей я був просто закоханий, в людей ерудованих, осв╕чених. Я слухав ╖х, як кажуть, з розкритим ротом, запам’ятовував кожне слово, особливо Ньоманського. ╤ багато в╕рш╕в Сядньова ╕ Тум╕ловича запам’ятав. Масей Сядньов живе нин╕ у США. Тор╕к в╕н гостював у мене. З його творч╕стю наших читач╕в ознайомили часописи «Маладосць», «Полымя», «Л╕таратура ╕ мастацтва» та ╕нш╕ видання. У М╕нську заплановано видати його книгу в╕рш╕в ╕ прози. П╕д час зустр╕ч╕ ми пригадали його в╕рш╕, жарти, еп╕грами на однокамерник╕в, написан╕ там же, у в’язниц╕. Ось, наприклад, його еп╕грама на Блохмана: И говорю я без укора – Не посади тебя в подвал, Из исторической Дукоры Ты всем бы миром управлял. Блохман був родом з м╕стечка Дукори. Як допитували нас, а допити були т╕льки вноч╕, як кого катували, я розпов╕м в окремих образках-спогадах. Б╕льше в╕д ус╕х тод╕ д╕ставалося Ньоманському. При мен╕ його одного разу з допиту привели п╕д руки – сам в╕н д╕йти не м╕г. Пригадуючи тепер, яка доля кого сп╕ткала з тих мешканц╕в камери, я з жахом хапаюся за голову: лишилися живими т╕льки ми дво╓ – я ╕ Масей Сядньов. Решту — кого розстр╕ляли, а хто лишився у в╕чн╕й колимськ╕й мерзлот╕. У мене було к╕лька сл╕дчих. Запам’ятався Слук╕н. Хтозна, може, за певних нормальних обставин в╕н ╕ був би справедливою людиною. Але ж в нього була страшна на т╕ часи служба – сл╕дчий НКВС. В╕д нього вимагали темп╕в сл╕дства ╕ якомога б╕льше завершити справ. Мене в╕н не бив, не катував, не знущався, я був для нього др╕бнотою, мальком, як тод╕ називали незначних п╕дсл╕дних. В╕н, звичайно, в╕в справи одночасно й на ╕нших арештованих, ╕, кажуть, ╖м в╕д нього перепадало добряче. Як ╕ вс╕х, мене в╕н викликав т╕льки вноч╕. Увесь допит крутився довкола запису в щоденнику. Слук╕н вважав, що це — наклеп на радянську владу ╕ на колгоспний лад, ╕ змушував мене з╕знатися, що я навмисно це робив. Я спробував розтлумачити сенс записаного ╕накше ╕ говорив Слук╕ну, що ми справд╕ живемо п╕д щасливим стал╕нським сонцем, але ж подекуди, де керують колгоспами р╕зн╕ п’яниц╕, ╓ й безпорядок, ╕ б╕дн╕сть. ╤ ось якби товариш Стал╕н дов╕дався про тих кер╕вник╕в, ╖м би не поздоровилося. Слук╕н мо╓ тлумачення не записував ╕ все повторював: «Ти — махровий контрик, антирадянщик, хоч ╕ молодий, не хочеш перед органами роззбро╖тись…». Говорив в╕н це, швидше, механ╕чно, бо треба ж було п╕д час допиту щось казати. Ах, Слук╕н, Слук╕н, чи м╕г ти тод╕ знати, чим твоя служба ск╕нчиться? Через два роки тебе самого арештують, будуть так само називати антирадянщиком, а пот╕м повезуть в л╕с ╕ розстр╕ляють. М╕й арешт ╕ перебування у в’язниц╕ випали на сам╕с╕нький п╕к терору. Ск╕льки сумл╕нних людей сид╕ло у п╕двалах ╕ знищувалося! Чи ж можна ╖х ус╕х пригадати? Де д╕стати докладний перел╕к розстр╕ляних? «Хотелось бы всех поименно назвать, да отняли список и негде узнать…» — написала колись Анна Ахматова. ╤нтелектуали – вчен╕, письменники, ╕нженери – найб╕льш «вибита» категор╕я профес╕й. Гадаю, що розгадка цьому проста – верховному кату ╕ його пос╕пакам важливо було насамперед позбавити народ його самоусв╕домлення, його розуму. «Ми дурних не беремо, — казали сл╕дч╕, — розумних беремо, вони найнебезпечн╕ш╕». Наркомом внутр╕шн╕х справ Б╕лорус╕, коли я перебував п╕д арештом ╕ сл╕дством, був славнозв╕сний Берман Борис Давидович. В╕н ╕ його брат Берман Матв╕й, начальник ГУЛАГу, заступник наркома внутр╕шн╕х справ СРСР, залишили в ╕стор╕╖ нашо╖ держави страшний сл╕д. Не можу не навести св╕дчення Нас╓дк╕на – наркома внутр╕шн╕х справ Б╕лорус╕, який зм╕нив Бермана, арештованого ╕ розстр╕ляного. Нас╓дк╕н назвав Бермана найлют╕ш╕м наркомом. «За якийсь р╕к його роботи, — св╕дчив Нас╓дк╕н, — Берман розстр╕ляв понад в╕с╕мдесят тисяч людей. В╕н знищив ус╕х кращих комун╕ст╕в республ╕ки, обезголовив радянський ╕ парт╕йний апарат, знищив цв╕т ╕нтел╕генц╕╖, вишукував, знаходив ╕ знищував ус╕х хоч трохи розумних ╕ в╕дданих народу людей. В╕с╕мдесят тисяч безвинних жертв, гори труп╕в!..». Дал╕ Нас╓дк╕н розпов╕дав про методи кер╕вництва Бермана п╕длеглими. «Щосуботи Берман проводив виробнич╕ наради. Викликали на сцену заздалег╕дь п╕дготовленим списком трьох кращих сл╕дчих ╕ трьох г╕рших. Берман починав: — Ось кращ╕ з кращих наших прац╕вник╕в, — називав в╕н пр╕звище сл╕дчого. – Встаньте, товаришу. Нехай ╕нш╕ вас бачать. За тиждень в╕н зак╕нчив сто справ, з них сорок – на найвищу м╕ру, а ш╕стдесят на загальний терм╕н у тисячу рок╕в. Прив╕та╓мо товариша. Стал╕н про вас зна╓ ╕ пам’ята╓. Вас рекомендуватимемо до нагороди орденом. А зараз отримайте грошову винагороду у сум╕ п’ять тисяч карбованц╕в. А ось сл╕дчий, — називалося пр╕звище, — за тиждень зак╕нчив усього т╕льки три справи, ╕ жодного до розстр╕лу, а пропону╓ терм╕ни в╕д п’яти до восьми рок╕в. Вивед╕ть його. Бл╕дого в╕д страху сл╕дчого виводили. — З’ясувалося, — голосно карбував Берман, — що цей сл╕дчий завербований нашими ворогами, як╕ поставили завдання органам з╕рвати виконання особистих завдань товариша Стал╕на. Цього зрадника сл╕дчого буде розстр╕ляно». Так тероризував сво╖х п╕длеглих Берман, ╕ п╕длегл╕ старалися. В╕д Слук╕на мою справу передали сл╕дчому-новачку, молодому хлопцев╕. На мене в╕н не кричав, по натур╕ був спок╕йний, майже флегматик. — У тебе що, дурниця, — казав в╕н мен╕, — одна АА (антирадянська аг╕тац╕я). Групу тоб╕ не в’яжуть. За твою вину тоб╕ б╕льше п’яти рок╕в не повинн╕ дати. Так що не б╕йся. Давай хутко усе запишемо, оформимо, ╕ справа п╕де до суду. В╕н ╕ зак╕нчив сл╕дство, написав звинувачувальний висновок, ╕ справа п╕шла до Спец╕ально╖ колег╕╖ Верховного суду БРСБ. Оч╕кував я на суд довго. Про новини ми, арештован╕, дов╕дувалися в╕д новачк╕в та ще за допомогою одного ╕нформац╕йного каналу. Тюремною вбиральнею користувалися ╕ арештован╕, ╕ прац╕вники в’язниц╕, ком╕сар╕ату. П╕сля себе вони залишали в кошиках шматки газет. Коли нас заводили до вбиральн╕, ми в╕дразу ж хапали т╕ обривки, обмивали п╕д краном ╕ та╓мно приносили в камеру. Новини були одн╕: листи колгоспник╕в про щасливе життя, заклики викривати ворог╕в народу. З тих газет д╕знавалися, кого посадили до в’язниц╕, кого викрили. З п╕двально╖ камери на вулиц╕ Урицького мене перевели до в’язниц╕ на вулицю Володарського. Там сид╕ла р╕зна шпана, блатар╕, але б╕льше — пол╕тичних. Там я також зустр╕в ц╕кавих людей – вчених, студент╕в, вчител╕в. Познайомився з колишн╕м м╕н╕стром – головою ради Б╕лорусько╖ народно╖ республ╕ки Цв╕кевичем Олександром ╤вановичем, висланим з Б╕лорус╕ п╕д час розгрому нац╕онально╖ ╕нтел╕генц╕╖ в тридцят╕ роки ╕ повернутого до М╕нська з висилки для остаточно╖ розправи. Хочу навести його слова, як╕ в╕н якось сказав, як молитву: «Господи, за що така доля кра╖н╕? Так╕ б╕ди послан╕ народу: кривавий Жовтень, самознищення нац╕╖ в громадянську в╕йну, голод ╕ висилки, розкуркулювання, а тепер ще й цей терор! ╤ що б лишилося в╕д Англ╕╖, Франц╕╖, в╕д ╢вропейсько╖ цив╕л╕зац╕╖, коли б ╕ там був знищений такий же прошарок кращих ум╕в?». Справд╕, що б лишилося? А наша кра╖на живе. Отже, ми – живуч╕! Оск╕льки м╕нськ╕ в’язниц╕ були переповнен╕, ╖х почали розвантажувати ╕ в╕дправляти арештованих в ╕нш╕ м╕ста. Я потрапив до в╕тебсько╖ в’язниц╕, також переповнено╖. У наш╕й велик╕й камер╕ сид╕ли в╕йськов╕, викладач╕ з ветеринарного ╕нституту ╕ в╕домий свого часу драматург Курд╕н Дмитро ╤ванович. Його п’╓са «М╕жбур’я» йшла у багатьох театрах кра╖ни. Курд╕н ╕ в камер╕ писав огризком ол╕вця в книжечц╕ з паперу для кур╕ння свою нову п’╓су. Нещодавно я зробив через в╕йськовий трибунал Б╕лоруського в╕йськового округу запит у КДБ про долю Курд╕на. Пов╕домили, що його було розстр╕ляно 12 грудня тридцять сьомого року. У жовтн╕ мене судили. З М╕нська при╖хала ви╖зна сес╕я Спец╕ально╖ колег╕╖ Верховного суду БРСР ╕з сотнями справ. Зас╕дала вона в прим╕щенн╕ народного суду, куди з тюрми привозили п╕дсудних. Мене привезли в груп╕ двадцяти ос╕б, не знайомих мен╕. Ус╕х ╖х так само звинуватили за «легкою» статтею – в антирадянськ╕й аг╕тац╕╖. На тому суд╕ на кожного в╕дводилося не б╕льше двадцяти хвилин. Заходили до к╕мнати, де зас╕дав суд, незабаром виходили, ╕ м╕ру покарання оголошували одну – десять рок╕в табор╕в. Мене викликали останн╕м. Я ув╕йшов до к╕мнати, змирившися з тим, що отримаю так само десять рок╕в. Став перед судом за тюремною звичкою, заклавши руки за спину. Б╕льш н╕ж п╕вроку я жив т╕льки на тюремному пайку, зголодн╕в, схуднув, був бл╕дий, ╕, зв╕сно ж, гладкому л╕тньому голов╕, зас╕дателям – ж╕нц╕ ╕ чолов╕ков╕ – я видався доходягою, вартим жалю. Я в╕дчув ╕ зрозум╕в, що судд╕ дивилися на мене з жалем. За в╕ком кожному з них я годився в сини. Може, в них ╕ були так╕ ж, як ╕ я, сини ╕ судд╕ уявляли ╖х на мо╓му м╕сц╕. Головуючий, перев╕ривши мо╖ б╕ограф╕чн╕ дан╕, запитав, чи визнаю я себе винуватим. Ще задовго до суду я п╕дготував у сво╓ виправдання ц╕лу промову. Я десятки раз╕в репетирував ╖╖, радився з однокамерниками, що ще потр╕бно додати до т╕╓╖ промови, доповнював ╕ був готовий будь-яко╖ мит╕ виголосити ╖╖. А в суд╕ я раптом зан╕м╕в, не зм╕г спочатку вимовити й слова. А пот╕м ╕ заплакав, ненавидячи себе за цей плач, зл╕сно витираючи рукавом сльози, зц╕плюючи зуби, намагаючись не плакати, заспоко╖тись ╕ не м╕г цього зробити. Судд╕ опустили голови, на мене не дивились. ╤ все ж, урешт╕-решт, я зм╕г сказати, що н╕який я не антирадянщик, не ворог радянсько╖ влади, а запис у щоденнику зробив, будучи в пригн╕ченому стан╕. — Досить, гаразд. Вийд╕ть, будь ласка, — сказав головуючий. Я вийшов з таким пригн╕ченим настро╓м, так соб╕ докоряв за свою сльозлив╕сть, що готовий був ударитись головою об ст╕нку. За десять хвилин мене покликали. Ув╕йшов, став, слухаю присуд. Його прочитали не весь, а т╕льки резолюц╕ю. «Хомчанка Василя Федоровича на п╕дстав╕ статт╕ 72 пункту А Крим╕нального кодексу БРСР позбавити вол╕ у виправно-трудовому табор╕ терм╕ном на чотири роки ╕ на три роки пораження у правах п╕сля в╕дбуття покарання». — Ск╕льки, чотири роки? – не пов╕рив я почутому. — Чотири, — кивнув головою головуючий. – Вирок остаточний ╕ касац╕╖ не п╕дляга╓. — А я ╕ не буду оскаржувати, — посп╕шив я запевнити суд. Я був радий ╕ щасливий, ╕ ця рад╕сть, зв╕сно ж, в╕дбилася на мо╓му обличч╕. Я виходив ╕ усм╕хався, на прощання подякував суддям. Усього т╕льки чотири роки! А не в╕с╕м, не десять. У мене сп╕вала душа. Я похвалився м╕л╕ц╕онеру, який повинен був в╕двести мене до в’язниц╕, про ц╕ чотири роки ╕ готовий був хвалитися ус╕м зустр╕чним. — Пощастило, — згодився м╕л╕ц╕онер. Йшли ми з цим м╕л╕ц╕онером, молодим с╕льським хлопцем, п╕шки ╕ не так, як вимага╓ться ╕нструкц╕╓ю: в╕н – позаду, а я попереду, а поруч, пл╕ч-о-пл╕ч. Н╕хто ╕з зустр╕чних ╕ не здогадувався, що м╕л╕ц╕онер конвою╓ мене. Проходячи повз хл╕бну лавку, я мимовол╕ призупинився – хл╕бний запах ударив мен╕, голодному, в н╕здр╕ так, що голова п╕шла обертом. — Там хл╕б, — показав я на в╕трину, — хл╕б. — Зайдемо, — сказав м╕л╕ц╕онер. Ми ув╕йшли до лавки. В╕н купив за сво╖ грош╕ ф╕рмовий буханець ╕ дав мен╕. Я в╕дразу ж упився в хл╕б зубами, ╕, поки д╕йшли до тюрми, в╕д буханця залишився т╕льки невеличкий окрайчик. Попрощалися ми по-дружньому – потиском руки. «Отже, — думав я про нього з вдячн╕стю, — ╓ ж добр╕ люди ╕ серед конво╖р╕в». Перериваючи цю опов╕дку, зазначу, що на добрих людях трима╓ться св╕т. На добрих людях трима╓ться св╕т. Зустр╕чалися мен╕ так╕ люди ╕ в табор╕, ╕ п╕сля табору. Були вони в судах, у т╕м же НКВС. ╤ коли б кожен, в╕д кого залежали людськ╕ дол╕, нехай ╕ в т╕ страшн╕ роки терору, старався робити якомога менше зла, а не намагався вибитися в передовики, визначитись активним «бойовим багнетом парт╕╖» — так називали себе стал╕нськ╕ карател╕, — то чи було б ст╕льки жертв? У камер╕ ще на пороз╕ я показав чотири пальц╕ ╕ вигукнув, що дали чотири роки. Сус╕д по нарах потиснув мен╕ руку, в╕таючи з «т╕льки чотирма роками». А драматург Курд╕н з╕тхнув: «От би й мен╕ так пощастило». Йому не пощастило, його розстр╕ляли. Ну а пот╕м був довгий, тяжкий етап через усю Рос╕ю, Сиб╕р аж до станц╕╖ Усур╕ в Бамлаг, куди я втрапив перед самою зимою. Про таб╕р писати важче, н╕ж про тюрму, сл╕дство, суд. Про нього вже розказано багато, ╕ в кожного зека був св╕й таб╕р, з╕ сво╖ми стражданнями ╕ маленькими радощами. Ц╕ маленьк╕ радощ╕ й рятували людину в╕д самогубства. Стал╕н, створивши таке пекло, як табори, мав за мету не т╕льки покарати людину ф╕зично нестерпними умовами, а й позбавити властив╕й людин╕ людяност╕. Таб╕р, окр╕м ф╕зичних страждань, — ще й позбавлення людського «я». У стал╕нського зека така безправн╕сть, в╕н так принижений, що його становище можна пор╕вняти з╕ становищем стародавн╕х раб╕в. Табори, котр╕, як раков╕ пухлини, вс╕яли всю кра╖ну, наклали важкий похмурий в╕дбиток ╕ на весь уклад життя СРСР. Жити в «таб╕рн╕й» кра╖н╕ ╕ не мати жодного стосунку до таб╕рного досв╕ду, його порядк╕в, морал╕ не можна було. Кожна радянська людина так чи ╕накше пов’язана з цим таб╕рним досв╕дом. Якщо ти не сид╕в сам, то все одно мав причетн╕сть до нього: хтось сид╕в з близьких, знайомих. Побут, таб╕рна психолог╕я, уклад життя перейшли з табору на «волю», заразили ╖╖. В╕н, цей дух стал╕нського табору, ще й понин╕ не вив╕трю╓ться з╕ св╕домост╕ народу. Жорсток╕сть, право сильного, обман, брехня, несправедлив╕сть – закони ╕ мораль табору ще живуть в сусп╕льств╕, мають велику силу.
Переклад з б╕лорусько╖ Данила КОНОНЕНКА
(Зак╕нчення буде)
"Кримська Свiтлиця" > #51 за 19.12.2014 > Тема "З потоку життя"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=14481
|