Версiя для друку Обговорити в форумi

У дзеркалі історії

Донбас годує Україну. Це — перший і головний постулат добропорядного «дамбасянина» – прибічника «русского мира». «Поки Львів танцює – Дамбас працює», – проголошує він, перекидаючи до рота чергового стопарика оковитої. Адже, на його думку, головним джерелом національного багатства є важка промисловість, а конкретніше – вуглевидобуток, металургія, машинобудування. Усе те, чим славився Донецький басейн. Принаймні до того, як він потрапив до рук луганських «комсомольців» та інших, не менш ефективних «проффесіоналів».
Під «Львовом» вищеозначений «дамбасянин» розуміє Західну Україну загалом, але як правовірний адепт «русского мира» він зобов’язується ненавидіти весь розбещений Захід, і Європу інакше як «Гейропою» не називає. Претензії до останньої приблизно такі ж, як і до Львова, тільки доплюсовується «постулат» щодо обов’язкового гомосексуалізму, притаманного, як відомо, пересічному «гейропейцю». Цій женоподібній, розніженій та розслабленій істоті знову ж таки протиставляється мужній сталевар із довжелезною коцюбою або шахтар із відбійним молотком – як їх малювали на плакатах і викладали на циклопічних панно в 50-60 роки минулого століття.
І невтямки бідолазі, що якби не європейці, ніякого Донбасу, – принаймні в тому вигляді, в якому він є з кінця ХІХ століття, – не було би в принципі.
Донбас – регіон контрастів. У тому числі психологічних. Спробуйте сказати луганському «ватнику», що його місто засноване задовго до Катерини II, – і він на вас смертельно образиться. Та ще сильніше він образиться, коли ви заявите, що до появи Луганська доклало рук чимало іноземців. Тим часом, Софія Фредеріка Августа Ангальт-Цербстська (в заміжжі — Катерина Олексіївна), в Указі якої від листопада 1795-го дозволяється будівництво ливарного заводу на річці Луганці, була німкенею «чистих кровєй». На відміну від чоловіка — німця лише наполовину.
Але Катерина – що. Вона всього лише залишила підпис на документі, підготовленому канцелярією. Свідчень того, чи мала вона взагалі уявлення про те, де ж є та Луганка, історія не зберегла. Зате їй (історії) добре відомо, що будував Луганський завод інший європеєць – шотландець (правда, з французькими «домішками») Карл (Чарльз) Карлович Гаскойн. Його бюст красується сьогодні біля входу до Краєзнавчого музею і не викликає у «патріотичної» громадськості міста анінайменшого відторгнення (хоча не впевнений, що останнім часом у цьому плані не відбулося якихось змін).
«Козак Луганський» Володимир Даль народився в селищі Луганський завод на вулиці Англійській (нині – Даля). Це ім’я викликає все в тієї ж громадськості розчулення, близьке до істерики. Хоча в жилах Даля не текло жодної краплини слов’янської крові. Батько — датчанин, мати – німкеня (знову ж французького походження). Утім, Володимир Іванович селище Луганський завод покинув у чотирирічному віці, – а тому прямого відношення до становлення міста не має. На відміну від його батька – Йоганна Христіана Матеуса (Івана Матвійовича). Він, щоправда, був не інженером, а лікарем, та якби не завзятість цього європейця у відстоюванні санітарно-гігієнічних норм, причому не тільки в межах заводської огорожі, але й на віддалених «вугільних ломках», історія Луганська цілком могла б піти за якимось іншим сценарієм.
До слова, про «ломки». За відомою широким масам версією, першовідкривачем вугільних покладів у Донецькому басейні є «рудознавець» Григорій Капустін. Цій видатній людині в «колисці Донбасу» — Лисичанську — навіть пам’ятник встановлений. Правда, цифри на в’їзді в це місто свідчать про його заснування у 1710 році, тобто як мінімум за п’ять років до того, як Капустін взагалі зайнявся пошуком руд. А на Дінці він з’явився ще пізніше. Причому своє вугілля Капустін знайшов не у Лисячій балці, а на річці Кундрюча. Мало того – Берг-колегія, дослідивши привезене Капустіним вугілля, зробила невеселий висновок: «...И по пробе явилось, что от оного уголья действа никакого не показалось, только оной уголь в огне трещит и только покраснеет, а жару от него никакова нет, и как вынешь из огня, будет черно, как и первой».
Більше російському рудознавцеві пошуків вугілля в Донбасі не довіряли – цим зайнявся англієць Грегорі Ніксон разом із земляками Джоном Маршаллом, Томасом Крацліном, Томасом Кларком та іншими. У 1724 році ці хлопці таки знайшли вугілля на річці Біленькій (це вже неподалік Лисичанська) та в урочищі Скелевате. Капустін теж брав участь в експедиції, але всього лише на посаді підканцеляриста.
Григорій Григорович, може, й володів даром провіщати поклади руд там, де інші бачили тільки багно або кам’янисті схили байраку, але в Берг-колегії засідали поспіль вихідці з Туманного Альбіону, для яких геологія була наукою. Ось ця наука й зробила Донбас одним із найбільш передових і розвинених регіонів Російської імперії.
А ще східноукраїнську територію на південь від Сіверського Дінця зробили Донбасом західні капітали. Приміром, знаменитий «Луганськтепловоз» заснував німець за національністю і за громадянством – Густав Гартман. «Зате Алчевський меткомбінат – творіння рук Олексія Алчевського!» – радісно заперечать «патріоти». Хто б сперечався. Але не все так просто.
Олексій Кирилович не був єдиним власником Донецько-Юр’ївського металургійного товариства («ДЮМО»). Воно тому «товариством» і називалося. Його партнером був Балтазар Герберц. Взагалі-то, російський підданий, але прізвище якесь... неслов’янське. Знову ж таки: першим директором заводу став Аполлон Мьовіус. До речі, це — син німця Федора Мьовіуса, одного з начальників (у 1835-1840 роках) Луганського ливарного заводу. Взагалі з луганськими підприємствами пов’язані імена дуже багатьох європейців. Однак чого це ми зациклилися на одній області? Подивимося, як ішли справи у «старшого брата». Тобто – в Донеччини.
Хто не знає, як називався всесвітньо відомий тепер Донецьк до 1924 року? Правильно – Юзівка. За прізвищем засновника міста, валлійця Джона Джеймса Х’юза. Валлійці – це корінні мешканці Уельсу, столиця якого Кардіфф – місто-побратим Луганська.
Маріуполь заснували греки, переселені сюди з Криму все тією ж Катериною, але початок його індустріальної слави заклав металургійний завод, який збудувало бельгійське товариство «Провіданс». Точніше, в Маріуполі наприкінці позаминулого століття будували паралельно два заводи, практично через паркан. Цей, другий, затіяли прус Ротштейн і американець Сміт. Не знаю, кому віддати пальму першості, але у місті досі пам’ятають, що «до революції» завод ім. Ілліча називали «Російський Провіданс».
До речі, про бельгійців. Донецьк із райцентром Добропілля пов’язує залізниця, яку побудували якраз вони. Там і досі вздовж залізничної колії стоять вокзальчики нетутешнього «готичного» вигляду: «Добропілля», «Мерцалове», «Солоний», «Чуніхін»...
Однак продовжимо екскурс. Макіївський металургійний з’явився стараннями французів. Певний час він мав назву «Уніон». Єнакіївський металургійний завод робили знову ж бельгійці. Старокраматорський машинобудівний – справа рук швейцарця Конрада Ампера... Заводи з виробництва скла, хімічний, керамічний та залізопрокатний у Костянтинівці звели бельгійці. Машинобудівний у сусідній Дружківці – французи. І так далі, й таке інше...
Певну кількість промислових «гігантів» та «флагманів», дійсно, було збудовано в радянські часи, переважно в 30-ті роки. Але – за західними технологіями, з західним устаткуванням і за участі західних інженерів. Або тих «радянських» інженерів, хто отримав потужний досвід роботи на заводах Російської імперії.
Коли зійшло нанівець це їхнє покоління й покоління їхніх учнів, технологічний та технічний рівень виробництва на «флагманах» швидко почав повертатися до того, що був досягнутий ще при Гартмані та Олексії Алчевському. Через те й малювали на плакатах металургів та шахтарів-стахановців у вигляді класичних Гераклів, що працювати їм доводилося переважно м’язами, а не головою.
У вас ще не виробився комплекс неповноцінності перед всемогутнім Заходом? У мене – ні. Тому що європейці їхали сюди не як завойовники і колонізатори, а – кажучи нинішнім сленгом – як інвестори. Наші прадіди успішно переймали у них досвід. Настільки успішно, що випускникові Дрезденського політехнічного інституту Євгенові Патону («тому самому», батькові нинішнього президента НАНУ), – аби отримати інженерну посаду в Росії, довелося рік доучуватися в Інституті інженерів шляхів сполучення. Інакше він до рівня місцевих фахівців не дотягував.
Все вищеописане стосується так званої важкої промисловості. Що, зрозуміло, є гордістю Донбасу. Але ж не тільки вугіллям та металом жили мешканці суворого краю. Були часи, коли Донбас – як от і сьогодні – вважався прифронтовим. Поряд простягалися землі Кримського ханства і, власне, Оттоманської імперії. Від набігів мирне населення захищав, серед інших «німців», іспанський ідальго Хосе де Рібас. У 1785-му він був призначений командиром Маріупольського 4-го гусарського полку, який усього за два роки до того називався Луганським пікінерним.
Попри те, у Луганську, на жаль, нема Дерибасівської вулиці (наскільки мені відомо, в Маріуполі такої теж немає). Осипа Михайловича уславили одесити, відтак пам’ять про нього тепер цілком «належить» Південній Пальмірі. І це ще одна відмінність справжнього дамбасянського «патріотизму» – не знати власної історії аж настільки, щоб геть забути про власних героїв.
Та й як їх розгледіти за териконами?

Михайло БУБЛИК
м. Луганськ
(www.ukrinform.ua)

ШЕНДЕРОВИЧ РОЗПОВІВ, ЧОМУ ПУТІН НЕ ДАЄ СПОКОЮ ДОНБАСУ

Якщо Володимир Путін програє на Донбасі, йому стане ні про що говорити, тому при Путіні війна на Донбасі не закінчиться ніколи. Таку думку в інтерв’ю ZN.UA висловив російський публіцист і правозахисник Віктор Шендерович.
«У Путіна зараз головне завдання — пошук громовідводів, як у літака, який випускає теплові кулі, аби уникнути ракет. І водночас постійно новий порядок денний. Тому при Путіні ніколи не закінчиться Донбас. Бо якщо він програє це, йому стане просто ні про що відкривати рот. І єдина номінація, в якій він ще має шанс, — це «русский мир», імперія, скрепи, священна Корсунь...» — каже В. Шендерович.
Він додав, що за технологією це легко пояснюється і зрозуміло на прикладі історії Великого терору. «Де є Сталін, де потрібно ліквідувати Кірова, очистити машину від старих більшовиків і залишитися при владі. Це — конкретне адміністративне завдання. Запускається механізм, який далі починає працювати сам», — зазначив публіцист.
На запитання про те, що чекає Росію в майбутньому, він відповів, що при Путіні нічого принципово нового бути вже не може. «Коридор можливостей дуже вузький. Економіка руйнується, і вихід назовні можливий лише після Путіна. При Путіні Росія продовжить гинути», — підкреслив В. Шендерович.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #1 за 09.01.2015 > Тема "Ми єсть народ?"