Версiя для друку Обговорити в форумi

Поет і час

Добре знаючи Дмитра Шупту як гарного лірика зі своїм непересічним голосом ще з 60-х років уже минулого століття, який на сьогодні є автором більш як 30 віршованих збірок, з цікавістю взяв до рук його нову книгу, що вийшла в одеському видавництві «Астропринт» і вміщує поему «Дивани Роксолани». Однак не зовсім подивувався такій зміні його творчих орієнтирів, бо, подумки повертаючись у ті вже далекі минулі літа, коли Д. Шупта мешкав у Криму, згадав, що починав він свій творчий шлях як гуморист-сатирик з коротких мініатюр-епіграм та дружніх шаржів.
А вчитись цьому молодому тоді поетові було в кого – це, перш за все, «генерал» сміху, незабутній Степан Олійник і наш кримський «класик» Дмитро Черевичний. Тож вряди-годи ще тоді зустрічав Дмитрові сатиричні й гумористичні твори в кримській пресі, а окрема їхня добірка з’явилась в колективному збірнику під назвою «Лучи, которые горячи», до того ж ілюстрованому його власними карикатурами. Вже тільки з тодішнього доробку Д. Шупти можна було б укласти окрему збірочку, та починалися часи чергового «полювання на відьом» радянською службою безпеки, і наш автор був занесений до «чорного списку» 63-х українських націоналістів. А тут ще й знайомство з Василем Стусом, з яким він зблизився в 1963 році на Всеукраїнському семінарі творчої молоді в Одесі, організованому Спілкою письменників України. Учасників того семінару кадебісти тримали на прицілі. І згодом були репресовані В. Стус і В. Захарченко, а В. Сорока – молодий поет і скульптор, автор погруддя В. Стуса, яке він зліпив тоді ж на очах учасників семінару, був знайдений мертвим. Керівника ж семінарської секції поезії, знаного літературознавця, критика, чи не найвідомішого дослідника тодішньої української лірики, завідувача відділу Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка Академії наук України його директором М. Шамотою (звісно, за рекомендацією всюдисущого ЦК) було вигнано з роботи.
Не оминув репресій і Дмитро Шупта, за яким всі ці часи пильно стежило «недремне око». Вже в 1983 році під час останньої андропівської «заглади» для цього був знайдений вагомий привід. Йому інкримінували не що інше, як наявність вогнепальної зброї (бо що ж то за такий націоналіст, якщо він не озброєний!) та цілого арсеналу набоїв і вибухівки, мішки доларів, радіостанції й передавачі. А ще й зв’язок з польською «Солідарністю». Це ті ж методи звинувачень, до яких охоронці державного спокою вдавались і в минулі тоталітарні радянські часи. Згадати хоч би сфабриковану ними справу про міфічну Спілку визволення України, внаслідок чого було репресовано десятки, як не сотні кращих представників української творчої інтелігенції – письменників, митців, науковців, мислителів, державних і громадських діячів. Цим було завдано непоправного удару всьому інтелектуальному генофонду української нації.
Отож через сфальсифіковані звинувачення опинився поет на «державних харчах» – у київській пріснопам’ятній Лук’янівці. Та доля виявилася до нього більш прихильною. Наступного 1984 року за відсутністю доказів і з нагоди чергової зміни в мадригалі дряхлих московсько-радянських вождів його звільнили.
Ось такий був гумор… Тож повертаємось до нашого сьогодення і до вже згаданої на початку гумористичної, як вона представлена видавництвом, поеми Дмитра Шупти. Правда, як на мене, то творові можна дати дещо ширше жанрове визначення, а саме – сатирично-гумористичне, бо йому притаманні ці дві ознаки, що співіснують між собою як два рівноликі крила.
Композиційно поему складають 24 розділи. І на перший погляд може здатися, що окремі з них порушують загальну цільність твору. Та це пояснюється взятою автором за основу оповіді часозміною подій. Славне минуле України служить йому для відповідного фону, для зіставлення з непривабливою сучасністю. Отож кожен з розділів підпорядкований своєму ідейно-тематичному змісту, що в цілому служить основному смисловому спрямуванню твору – авторському уболіванню за сьогоднішнє занедбане становище України та відчутного в підтексті заклику до сучасників збудувати таку державу, за яку не буде соромно ні нам, ні нашим дітям і правнукам, і всім прийдешнім поколінням. До таких роздумів підводить вся сюжетна фабула твору, в основі якої лежить два часові виміри – наше славне історичне минуле і, на жаль, невтішне, скрутне сьогодення, що настало нині, коли, як пише поет, «спливло подій чимало за водою», «тепер нові герої і часи», коли «занедбаною хиріє земля»! І саме ці «нові герої» – головний об’єкт сатири автора. Вони, самі збагачуючись, призводять Україну до такого занепаду, до зубожіння. На прикладі «діяльності» цих нуворишів в окремому регіоні – на Одещині — поет типізує знищення пам’яток історії і культури та, власне, нашої історичної пам’яті, нашої національної духовності.
Сама назва поеми символічна і набуває різного тлумачення, відповідно до зображеного в ній часопростору і самого змісту оповіді. Головна героїня – Роксолана символізує собою патріотичне служіння рідній Вкраїні навіть в таких екстремальних умовах, в яких вона опинилася.
Отже, всі події поеми зосереджуються навколо центрального образу Роксолани, яка змальована автором у двох названих вище часових реаліях. В минулому – це історична особа Настя Лісовська з Рогатина, що була продана в рабство, а згодом стала улюбленою дружиною турецького султана Сулеймана й активно впливала на його державну політику. Вона була причетна до ряду «султанських перемог», а її «поезій видані дивани (збірки віршів, які вона писала – М. В.) дух підіймали до боїв», і від цього «слава Роксолани повсюди ширилась-росла». Та не забувала вона і свою рідну землю, лишаючись там, на чужині, патріоткою. Роксолана «свою Вітчизну берегла», «…допомагала Україні уникнути ганебних плюндрувань», сприяла козацтву – «від султана давала звістки козакам».
Та з того часу «спливло подій чимало за водою». Тепер все це – минула історія. Автору ж «болить» наше сучасне. І нинішня Роксолана – це просто живий товар. Як сказано в творі, «…новітня Роксолана – дівка з нашого села», яка тепер по заморських борделях «забавля і заробля». Та, на жаль, про таких, як вона, «своя держава не подбала ще ніяк». От і змушені вони поневірятися по світах у пошуках кращої долі.
Таким чином, основне ідейне навантаження втілене в тих розділах поеми, що присвячені нашій сучасності. І вони, ці розділи, образно віддзеркалюють всі ті негаразди, що діються в нашій державі саме зараз.
Як же далі розвиваються змістовні колізії твору? Основна сюжетна канва поеми розкривається на тлі одеських буднів, що типізують нинішній стан всієї України. Правда, на перший погляд може здатися, що місцями оповідь дещо непослідовна, а окремі епізоди мало пов’язані з її основним сюжетним стрижнем. Це й описи одеських ринків з їхніми космічними цінами, і секс-шопів, і одеської гуморини тощо. Однак при уважному вчитуванні в текст таке враження зникає, оскільки всі ці епізоди поєднані композиційною структурою твору і диктуються своєрідністю його архітектоніки, сприяючи більш повному окресленню нашого сьогодення, його художньому узагальненню.
Новітня Роксолана умовляє свого «султана»-господаря відпустити її в круїз і, благословенна ним, відпливає катамараном до столиці південної Пальміри – Одеси. Місто гостинно стрічає тепер вже заморську гостю. Однак її вразило те, що на колись рідній їй землі вона не побачила нічого українського. Вдаючись до конкретної деталізації всіх нинішніх негативів шляхом їхнього нагнітання, поет малює непривабливу картину тотального наступу на все національне. На кожному кроці бачиться чуже, всюди засилля іноземщини («ще живе тут право окупантське – не державне мовить ще табло», «вулиці забили «Мерседеси» й інші іномарки дорогі», «по чужому шкварять на майдані»). Тому й здалося Роксолані, «що Одеса – ще один Стамбул».
Автор, подорожуючи разом із своєю героїнею, на кожному кроці стрічається з проявами неукраїнськості й денаціоналізації. Ось хоч би назви одеських вулиць:

Є тут вулиця Єврейська,
Бульвар Італійський…
Буде Фінська і Турецька,
Тільки український
У Одесі дух відсутній –
Натяку немає.

А от оздоблена грецькими колонами одеська мерія, котру зводили римляни і про яку люди кажуть, що «це — не мерія, а якась химерія». І ця, за словами автора, «мерія не наша, …бо у ній – не наша влада і чужі порядки». Тому-то і дії її – антиукраїнські:

Звідси – геть державну мову,
Українцям – дзуськи:
Прийняли тут постанову:
«Гаварі па-русскі!»

В угоду ж шовіністичним п’ятиколонникам та їхнім попихачам і блюдолизам мерія приймає постанову про спорудження в місті пам’ятника імперській цариці Катерині ІІ як засновниці міста. Хоч, за твердженнями неупереджених істориків, місто під назвами Кочубіїв – Качибей – Хаджибей існувало ще за часів Скіфії, за п’ятсот літ до катерининського указу 1784 року. І, таким чином, як зазначає поет, сталося те, що:

«В догоду царственній парсуні,
Поповнивши духовний сонм калік,
Самі собі (які такі розумні!)
Одесі втричі скоротили вік».

Мандри містом тривають. І ось уже читацьку увагу привертає Палац спорту, що по праву мав би носити ім’я знаменитого борця Івана Піддубного, який виступав на одеській арені і приніс Україні світову славу. Палац оточують скульптури сумнівного стилю, яким автор дає свою характеристику. Вони, ці скульптури, не милують око, а навпаки лякають своєю неоковирністю, постають як витвори «хворої уяви», виглядають «наче жертви переможця, якісь безхребетні», «наче привиди бовванів, наче мокрі кури, як марення наркоманів – усі оті скульптури», «ні краси, ні сил, ні дару у їхньому тілі», «не скульптури, а потвори вкруг палацу спорту», «їх на звалищі у смітті ставить небезпечно». Тому поет виносить цим «шедеврам», що викликають одну відразу, свій безкомпромісний присуд: «Глянеш на оті погруддя, втечеш від арени».
І повсюди в Одесі, місті, як пише автор, «збайдужіння й диких згуб», де б не побували мандрівники, від морвокзалу і аж до знаменитого Привозу, вбачаються сліди безголового чи, навпаки, злодійського господарювання, внаслідок якого «живе народ злиденний в нас на хлібі-солі».
Відвідав поет зі своєю героїнею і мітинг на Куликовому полі, де люди звинувачували владу і шпетили її очільників «через те, що жисть у нас не важна – тільки влади – не чиясь вина, що не рідна влада і продажна, й злісно корумпована вона, що пора вже винних покарати – скільки бід вітчизні завдали, що при владі в нас не демократи, а все ті ж, колишні, що були».
Автора тривожить повсюдне свавілля, нищення і розруха. Уболіваючи за такий стан речей, поет не дистанціює себе ні від нього, ні від людей, вдаючись до займенникової форми «ми»: «Ми пограбовані щойно «Лукойлами», також непевністю і терміналами».
Хвилює поета і спосіб життя нашої майбутньої зміни – молоді, її нездоровий потяг до спиртного, наркотиків, куріння, особливо серед дівчат, що загрожує фізичному здоров’ю нації. Про все це пише він гостро і болісно, а водночас образно і дотепно:

Слався, зміна благоглупа!
Гостро димом день пропах –
Йде красуня голопупа
Із цигаркою в зубах.
Ось від чого ми – несильні,
Кволих маємо внучат.
В нас не вузи, а коптильні,
Що закопчують дівчат.

І чим далі мандрує автор із Роксоланою містом, тим більше непривабливих картин постає перед ними. А все змальоване сприймається як докір і владі, і, врешті, всім нам, що такі безхребетні, що дозволяємо їй, обраній нами ж, чинити проти нас.
Отже, все те, що побачив поет в Одесі, типізує всі нинішні негативи, починаючи від нехтування нашою національною історією та культурними цінностями, нищенням їхніх пам’яток (як, приміром, описана доля двохсотлітнього дуба біля мерії, який був під охороною закону і, незважаючи на це, безжально підтятий байдужою владною сокирою) до значного погіршення матеріального статку людей, наслідком чого стало масове трудове заробітчанство за кордоном, де наші милі красуні-Роксолани змушені торгувати своїм тілом. І недаремно в поета, як біль душі, виривається оте розпачливо-болісне: «Україно, дай же нам притулок, ми за тебе гибіли в тюрмі». А ще виникає мимовільне бажання, висловлене у змовницькому звертанні до Роксолани: «Давай махнемо навдьор від нашого жаху і блуду». Оцінкою всього баченого автор ніби ділиться із своєю героїнею («те, що твориться в Одесі, Роксолано, просто жах»), а воно (те бачене) починає і в неї викликати неспокій («сум’яття Роксолані душу розтривожили усю»). Поступово вона із байдужого спостерігача мовби стає авторським співпереживачем і врешті його спільником.
Твір змушує задуматись над питаннями: «Хто ми є в своїй державі? Чому дійшли до такого глуму над нею і над собою, своїм життям?».
Стає страшно від того, що втрачаються успадковані десятками поколінь і пронесені через століття наші національні цінності, що духовні начала підміняються ерзацем. Все це веде до розмивання і врешті нівеляції всього національного. То ж яка після цього може бути мова про розбудову України, про яку мріяло не одне покоління і до якої кличуть її сучасні будівничі?! Тому й проймає весь твір авторська тривога за нинішній стан України, а разом з тим вчувається і заклик пробудитися (і як тут не згадати слова нашого Великого предтечі Тараса Шевченка: «Схаменіться, будьте люди, бо лихо вам буде!»), об’єднати свої зусилля всім патріотам заради благородних цілей, ради світлого майбутнього нашої України.
Таким чином, поема Д. Шупти «Дивани Роксолани», попри екскурси в минуле, всім своїм образно-словесним змістом звернена в наше непривабливе і скрутне сьогодення і пройнята утвердженням нашого національного духу, нашого роксоланства. Патріарх української літератури Павло Загребельний, розкриваючи це поняття і характеризуючи саму Роксолану, зазначив: «Роксолана не впала у відчай. У ній перемогла велич». Власне, це, як мені бачиться, — національна делікатна «українська душа». Вона, за його словами, «показала людям і світові, що таке українець і український дух!». Та, на жаль, цього роксоланства особливо сьогодні нам не вистачає, і з цим, мабуть, пов’язані всі наші негаразди як в минулому, так і нині.
То, дай же, Боже, щоб і ми ніколи не впадали у відчай, щоб кожен з нас відчував себе українцем і щоб в ньому перемогла велич його душі. І тоді минуть всі наші біди. Тож маємо надію, що нинішня українська влада, що назвала себе демократичною, врешті розпочне докорінно змінювати ситуацію в країні, об’єднає все суспільство навколо національної ідеї. І кожен громадянин знайде собі місце (дозволю тут перефразувати Тараса Шевченка) «на рідній, на своїй землі». А наші милі Роксолани своєю чарівною красою будуть надихати сильну стать на славні діла в ім’я розбудови спільного дому, нашої рідної Роксоланії (так колись у давнину звали Україну-Русь наші предки).
Поема Дмитра Шупти «Дивани Роксолани», безперечно, є його творчим успіхом. Хтось може закинути автору нерідке вживання давньої архаїчної лексики і тюркомовних запозичень. Однак саме вони найбільше сприяють передачі відповідного історичного колориту і створюють атмосферу, коли читач ніби сам стає свідком описаних подій. Загалом твір сприймається як докір нам, нині живим, за те, що сталося з нами і нашою землею. І її основним лейтмотивом є протест проти такого стану речей в Україні і заклик очиститись, вимести весь бруд, усю скверну і нечесть зі своєї землі і всім разом взятися за розбудову української України.

Михайло ВИШНЯК
м. Сімферополь

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #1 за 09.01.2015 > Тема "Душі криниця"