Версiя для друку Обговорити в форумi

Економіка – українська!
 
(РОЗДУМИ ПРО ПОСТМАЙДАННИЙ БЮРОКРАТИЗМ І ПЕРСПЕКТИВИ УКРАЇНСЬКОЇ ЕКОНОМІКИ)

Мало хто знає, що Львівський завод «ЛАЗ» свого часу увійшов до Книги рекордів Гіннеса як найпотужніший у світі виробник автобусів. Не «МАН», не «Мерседес», а саме «ЛАЗ»... Завод цей зупинився, а уцілілі кадри з часом опинилися на Стрийському автобусному. Років десять-дванадцять тому я вперше почув від знайомих журналістів про генерального директора компанії «ВЕЕМ-Металавтопром» Богдана Шевціва. Відгукувалися тепло не лише як про фахівця, але і як про мецената. Мовляв, навіть про дітей у сиротинцях його компанія дбає... Тоді ж вирішив будь-що познайомитися з цікавою, непересічною людиною. Зустріч з Богданом Михайловичем не розчарувала, навпаки — окрилила. Виразно усвідомив: поки є такі люди, є й надія на економічне відродження України. Темпи його залежатимуть від ставлення держави до подібних одержимих і пасіонарних людей. Хоч у нас були різні інтереси (у мене — газета, а у моїх друзів — виробництво), ми добре розуміли одне одного, бо думали про майбутнє України.
Навіть не маючи свіжої інформації, чомусь був певен, що воякам, які виконують поставлені завдання в зоні АТО, якась допомога з боку «ВЕЕМ-Металавтопрому» неодмінно надходить. Бо не така це фірма, щоб стояти осторонь, коли Вітчизна в небезпеці. Але коли в листопаді минулого року відвідав друзів, то їхні новини дуже засмутили мене. Бо виявилося, що автобусний завод, який входить до їхнього об’єднання (а все це рідні діти легендарного «ЛАЗу»), зупинився. І сталося це вже після перемоги Майдану, коли, здавалося б, повинно поступово реалізуватися все, про що мріялося з грудня до кінця лютого. Виявляється, завод поставили у такі рамки, коли йому надзвичайно важко виживати.

Робітник Роман Хоптівський розповідав мені про заводські справи з болем. До речі, його 32-річний син Роман, колишній десантник, уже кілька місяців воює в зоні АТО. Був час, коли їх постійно обстрілювали з території Росії. Туди й телефонувати часто небажано, син зрідка сам виходив на зв’язок, коли наставало затишшя. Батька колеги не впізнавали — колись був завжди веселим, усміхненим, а тут, коли чув про обстріли наших військовиків «Градом», місця собі не знаходив. Про дружину й говорити нічого... З паном Романом я поговорив з півгодини і звернув увагу, що він також, як і більшість співробітників, тепло відгукується про генерального директора компанії «ВЕЕМ-Металавтопром» Богдана Шевціва.
— Коли військові залізничники зі Львова від’їжджали на відбудову Слов’янська, у них не було нічого — навіть лопат і рукавиць. Коли волонтери, які допомагають армії, звернулися до нашого гендиректора і попросили оплатити рахунок, щоб вони мали можливість все необхідне придбати для залізничників, то Богдан Шевців без вагань оплатив його. Знаєте звідки? З обігових коштів компанії «ВЕЕМ Металавтопром». Думаєте, робітники протестували? Ні. Ми ж розуміємо — це треба для України, для нашої перемоги. Може, робота залізничників збереже життя наших синів, змінить настрої людей на звільнених від сепаратистів територіях. До нього й так люди приходять по допомогу, якщо потрібні гроші на ліки, на лікування дітей... Знаємо, що неодмінно допоможе! Як і на Майдан давав, навіть зберігав зарплату за тими, хто жив у наметах, брав участь у зіткненнях з «беркутівцями». І тепер платить найпотрібнішим робітникам бодай якісь 800-900 гривень, щоб люди не розбігалися і могли хоч за квартиру заплатити та хліба собі купити. Платить, хоч роботи і немає. Думаєте, ми цього не цінуємо? Цінуємо. Тому й віра в державу сяка-така жевріє... Але ж робить це підприємець, а не держава, і довго така фінансова допомога тривати не може... Тому виникає запитання: чому держава не цінує таких людей, як Богдан Шевців? Чому новий демократичний уряд йому не допомагає піднімати економіку країни? З трибун говориться одне, а в житті бачимо інше. Та хоч би якийсь міністр заступився за нього перед байдужими чиновниками. А за що воює мій син? Невже за те, щоб, повернувшись додому, стояти потім на біржі праці разом зі мною? Отримувати жебрацьку допомогу з безробіття? Воювати, як бачимо, в Україні є кому, а знайти чиновника, який би протидіяв відвертому шкідництву і державній твердолобості, неможливо? Кажуть, бізнес синів Януковича й Азарова досі процвітає... А ось патріотам, які підтримували Майдан, вставляють палиці в колеса. За що ж тоді загинули Небесна Сотня і сотні наших хлопців у зоні АТО?

НЕЛЕГКИЙ ВИБІР МІЖ ЦІНОЮ ТА ЯКІСТЮ

Інженерно-технічні працівники пояснили мені схему роботи заводу: «Замовник звертається до нас з проханням зробити автобус. Він виробляється на агрегатах європейських фірм – «Мерседес», «МАН»... На жаль, в Україні немає агрегатів, щоб на їхній основі будувати автобуси. Львів’яни знайшли свою нішу — роблять автобуси на шасі «Мерседеса». Але в Україні склалася ситуація, коли кредитів не дають, виробництво зупиняється, і купити сьогодні нове шасі Мерседеса — це дуже дорого — до 60 тис. євро. В Україну дозволено завозити вживані автобуси, які пройшли до 1 млн. кілометрів. А можна зробити по-іншому: взяти від автобуса, який пройшов 300 тисяч кілометрів, шасі і на його основі зробити новий автобус. Отже, попереду буде, як мінімум, ще 700 тисяч кілометрів доріг. Таким чином, надається робота двом сотням людей, до того ж виробляється досить-таки якісний український продукт. Шасі в такому випадку коштує близько 20 тисяч євро, тобто набагато дешевше, ніж нове. Тому фірма-перевізник може обновити автопарк, не беручи кредитів. Шасі перевіряється, бо діагностика тут обов’язкова! Фахівці роблять висновок, що воно годиться для автобуса. Але комусь із чиновників в цей час приходить в голову думка, що можна робити автобуси лише на нових шасі. А те, що перевізник просто не купить дорогий транспортний засіб, чиновника не обходить. І тут виникає логічне запитання: чому ж тоді можна використовувати автобус фірми «Мерседес», який пройшов мільйон кілометрів? Чомусь він може возити по Україні людей, а ось шасі «Мерседеса», яке пройшло лише 300 тисяч і на основі якого можна зробити непоганий український автобус, вважається старим»?
Наводився і такий приклад: російське шасі з ЗІЛу має гарантію експлуатації 150 тисяч кілометрів. Після цього треба робити капітальний ремонт двигуна і цього шасі. То на цьому, не надто якісному, російському шасі дозволялося робити (головне, щоб воно було новим), а вживане німецьке, яке є набагато якіснішим від російського (і при гарантії в 1 млн. кілометрів може ще пройти 700 тисяч), — чомусь не дозволяють. І реєстрація львівських автобусів у зв’язку з цим призупинена. Замовники їх не можуть брати, тому що вони не взяті на облік.
Важко збагнути логіку чиновників... Адже перевізники страждають, бо немає транспорту за доступною ціною, а автобусники страждають, бо нема роботи. Люди викидаються на біржу праці. Держава платить їм гроші. По-друге, на «ВЕЕМ-Металавтопромі» раніше проходили практику учні училищ. Автобусники підготували висококласних малярів з допомогою європейських фірм — саме тих, у яких купувалися б фарби. Тобто є люди, які якісно фарбують, — а такі фахівці на дорозі не валяються. Готувалися електронщики та електрики — це також великий дефіцит. Але й вони, у зв’язку із згаданими обставинами, опинилися без роботи. Як мені розповіли, дехто прилаштувався… збирати врожай капусти, найнявшись сезонними робітниками до польських фермерів. Заробіток непоганий, вижити можна, але хто ж буде працювати в сфері вітчизняного виробництва?

ЗАЛУЧАЛИ НАЙТАЛАНОВИТІШИХ, ДУМАЛИ ПРО ПЕРСПЕКТИВУ

Хочу сказати декілька слів про 83-літнього Юрія Олександровича Фурманова, який не є корінним львів’янином, а народився в Запоріжжі, місті сталеварів. Багато років працював на «КамАЗі». Давно вийшов на пенсію, але настільки молодих душею людей і серед працюючих ще треба пошукати! Він навчав і тепер готовий навчати молодих фахівців. Добре знає процес плавлення сталей. Знає процес їхньої обробки. Знає до найменших подробиць, як та чи інша сталь «поводиться» при обробці. А ще Юрій Олександрович є незамінним фахівцем з дефіцитної спеціальності – пресового виробництва, штампування. Знає й теоретичні, і практичні речі. Мене запевняли, що його ніхто й ніколи не замінить. Був найкращим фахівцем автомобільної промисловості СРСР. Тому львівським автобусникам дуже пощастило, що він у них тепер працює. Лишилося багато його напрацювань у документах. Все, що він робить чи робив, зберігається в архіві. І через десять, і через двадцять років його напрацювання можна буде використати. Юрій Олександрович розробив проект цеху в Самборі на 800 квадратних метрів. Та й не лише у Самборі. Є ідея в кожному районному центрі Львівщини робити цехи для виготовлення комплектуючих. І тоді давню славу «ЛАЗу» можна буде відродити. Ось тільки новий автобус називатиметься «Карпати». Якщо, звичайно, вдасться запустити виробництво, якщо держава сприятиме його випуску. А для цього треба, щоб у відповідних міністерствах працювали фахівці і патріоти.

НА ЧОРНОБИЛЬСЬКУ БІДУ КОЛИСЬ ВІДРЕАГУВАЛИ МИТТЄВО!
МОГЛИ Б ТАК САМО І НА ДОНЕЦЬКІ ПОДІЇ

Працівники об’єднання «ВЕЕМ-Металавтопром» переконані: якби виникла потреба в якомусь іншому продукті для нашої країни, зокрема для Збройних Сил, то вони знайшли б потрібних фахівців і виконали б поставлене завдання. А Богдан Шевців навів конкретний приклад: «Коли стався Чорнобиль, нас зібрали 2 травня 1986 року – а я тоді працював на «ЛАЗі» – то вже 3 травня, о шостій (!) годині ранку на заводському подвір’ї стояв новенький автобус, спеціально обладнаний для роботи в зоні ЧАЕС. У нього була трохи змінена конструкція, і він був обшитий свинцем. Думаєте, не зробили б спеціальний автобус для застосування в зоні АТО? Зробили б! Але для того, щоб аналогічним чином оперативно відреагувати на нинішні проблеми ЗСУ, треба все підтримувати в належному стані, в тому числі — мати певну кількість робітників. Але ж державні мужі повинні думати про це завжди, а не лише в критичні моменти існування нашої держави.
І тут я зроблю маленький ліричний відступ… Всім відомо, що телебачення – це велика рушійна сила нашого суспільства. Але тепер воно приділяє увагу головно політиці. Відповідно і народ наш з головою поринув у політику і зовсім випускає з поля зору виробництво. Я був на виставці в Німеччині, то там всі заводи німецькі, французькі, італійські… Маленька Швейцарія має купу заводів! Україну представляв один лише львівський «Електрон». Честь і хвала цим людям, які випускають продукцію європейського рівня! Бо вони могли зібрати талановитих і одержимих людей, справжніх виробничників. Ось де прорив! Чому цього не показують, чому не говорять про це, не націлюють суспільство? Чому цього директора не висувають у міністри? Подібні успіхи можуть бути й на інших ділянках, на інших фронтах, але ж ґрунт для цих успіхів треба готувати постійно. Говоримо, що треба піднімати економіку, маємо непогані резерви, але нам бракує системності в роботі».

ПЕРЕСТУПИТИ ЧЕРЕЗ ПАРАГРАФИ

За кавою обговорили з працівниками кілька матеріалів на аналогічні теми: скажімо, статтю Оксани Миколюк «Хто під час війни знищує протезні підприємства?», надруковану в «Дні», а потім статтю Олександра Савченка, виставлену в Інтернеті: «Чому держава не хоче закуповувати запорізькі бронежилети?».
І дійшли висновку, що йдеться про спільну для багатьох виробничників проблему, яку можна назвати «постмайданним бюрократизмом». Визнали це із сумом, бо у ті тривожні лютневі дні, коли гинула Небесна Сотня, усім здавалося, що такого явища, як державний бюрократизм, в Україні більше не існуватиме. Але виходить так, що буква закону для наших чиновників значно важливіша, ніж доля народу. Таке крючкотворство не радує.
Я запитав Богдана Михайловича – що б він робив, якби опинився в кріслі чиновника, в якого (визнаємо це!) не так вже й багато ступенів свободи. Гендиректор відповів: «Якби був чиновником, я б заохотив, нагородив би хоч грамотою завод, який бореться за виживання. Я б створив такі умови, щоб автобус був на всіх виставкових майданчиках України. Домовлявся б з урядами інших країн, щоб і там пропагували цей автобус. Можливо, він там потрібен? Наших діючих чиновників теж можна зрозуміти — вони борються за безпеку руху. Але тоді виникає запитання: якщо автобус десятирічної давнини уряд дозволяє завезти в Україну, то він безпечний для руху? А якщо шасі такого ж року випуску, з таким же або й меншим пробігом держава дозволяє завозити, то чому на його основі не можна збирати якісний виріб? Я б створив умови для таких підприємств, які прагнуть зберегти виробництво. Щоб вони робили усе, що дозволяється законом. І людей залучали до цієї роботи. Підприємство повинно відчувати, що йому допомагає держава. На жаль, в Україні втрачене таке поняття, як відповідальність чиновника. Кругозір не той, та ще й мусять думати не про стратегічні речі, а про сьогоднішні потреби. Людину, яка підпише необхідні документи, завтра можуть зробити цапом-відбувайлом. Я це розумію і тому не засуджую першого-ліпшого чиновника. Але чому нема позиції уряду, яка звучала б так: створюйте продукцію максимально на вітчизняній сировині! Чому ми на своєму виробництві гуртуємо конструкторів, технологів, фахівців, щоб усе відбувалося за максимальної участі наших виробників? Щоб комплектація була наша вітчизняна, щоб мінімальним був імпорт у нашій продукції. Чому я це розумію, а чиновники — ні?».

АВТОБУСНИКИ ЗАВЖДИ ПІДТРИМУВАЛИ «КРИМСЬКУ СВІТЛИЦЮ», БО МИСЛИЛИ ЯК ДЕРЖАВНИКИ.
ЧОМУ ДЕРЖАВА НЕ ВІДПОВІДАЄ ВЗАЄМНІСТЮ ПАТРІОТАМ?

Хтось із читачів, можливо, не захоче вникати в юридичні і технічні тонкощі. Надто складно це все для нефахівців... Але є одна, на мій погляд, не така вже й другорядна обставина. Фірма «ВЕЕМ-Металавтопром» не лише не забуває про дітей у сиротинцях, але й регулярно підтримує нашу газету. Було таке, що й 10 примірників «Кримської світлиці» передплачувала для своїх робітників. Тепер же, в силу описаних вище обставин, кошти є лише на один примірник. Але ж не забувають про кримських українців! І вірять у повернення Криму! То чому викинуті на вулицю молоді працівники цієї патріотичної фірми тепер вимушені збирати капусту та виконувати інші сільгоспроботи в Польщі? Це — по-державному? Особисто я з розумінням ставлюся до позиції ДАІ. Вони дбають про нашу з вами безпеку, тому перестраховуються. Але чи не надто дорога ціна такої «перестраховки»? Якщо так піде й далі, то всі виїдуть за кордон. Чи існуватиме в такому випадку Україна? Китай свого часу теж не міг похвалитися сильною економікою. Та все ж китайці взяли курс на відродження власного виробництва. Дуже довго вони не могли похвалитися якістю своєї продукції. Пригадую, директор львівської гітарної фабрики «Реноме» скаржився мені, що йому важко збувати свою продукцію, бо китайці заполонили ринок своїми дешевими гітарами. «Одноразові» китайські гітари були настільки привабливі своєю малою ціною, що навіть значно якісніші гітари української фірми «Реноме» не витримували конкуренції. Але тепер, за словами Геннадія Крупника, китайці навчилися випускати й якісну продукцію. Як це сталося? Дуже просто: акумулювали кошти… твердіше стали на ноги… Стратегія була! Тепер уже і станки хороші поставили, тому якість китайських гітар значно зросла. То чи не могли б подібну еволюцію пройти українські автобусники? Невже наше вічне закордонне заробітчанство – краща доля? Вкотре подумав про це після того, як Богдан Шевців розповів мені випадок з досвіду власної родини:
— Мій батько повернувся з фронту пізно, лише в 1946 році. Причому носив із собою пістолет, мав його цілком офіційно. Через деякий час до нас зайшли в гості повстанці. Вони довго говорили з батьком (хоч і односелець, але вже радянська людина, фронтовик, невідомо, які погляди має), а потім побажали йому добра і пішли, не відібравши навіть пістолет — річ вкрай необхідну в умовах збройного підпілля. Відповіді батька їх влаштували, вони зрозуміли, що він має міцний духовний стрижень і ворогом власного народу ніколи не буде. Якби відібрали у нього зброю, батько мав би проблеми. Бо як пояснити — куди подів довірене владою? Для вояків УПА важливою була довіра людей. Вони намагалися підтримувати все краще, що є в Україні. Ідеологія така була! Особливо цінували людяність, патріотизм, твердість. Оцінювали і перспективну корисність для народу. Таких земляків намагалися не підставляти... З тих пір і я керуюся тією ж логікою: намагаюся підтримати все добре, що є в українців. Тому і газету вашу підтримуємо, незважаючи на фінансову скруту. Хочеться, щоб і чиновники наші навчилися мислити під цим же кутом зору. Хай там щось трохи не збігається з буквою закону, головне, щоб позитив переважав, щоб користь для людей була очевидною. Ми й Майдан підтримували так одностайно саме тому, що вірили в зміни на краще. Ці зміни, на наше велике переконання, повинні торкнутися не лише простих людей, але й чиновників. Останніх — насамперед!

Сергій ЛАЩЕНКО

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #3 за 16.01.2015 > Тема "Резонанс"